Практика державного регулювання цін у деяких країнах світу

Вивчення досвіду ціноутворення зарубіжних країн дає змогу зро­зуміти його закономірності і тенденції, використати отримані знан­ня при формуванні цінового механізму в Україні в період переходу її економіки до ринку.

У ході історичного розвитку економічний устрій багатьох країн зазнав багатьох змін. На заміну вільному ринку розрізнених товаро­виробників прийшов організований ринок, що об'єднав у єдину гос­подарську систему країни різні економічні уклади.

Застосування ефективних методів управління ринковими відно­синами, вбудова до господарського механізму державних регуляторів

Історія підтвердила неефективність як монополізованої, так і чисто ринкової економіки, віддавши перевагу економіці змішаного типу. Особливість останньої полягає в тому, що вона являє собою систему, яка об'єднує на умовах рівноправ'я державний і недержав­ний сектори, причому державні органи створюють ефективну сис­тему регулювання економіки, не порушуючи при цьому механізмів ринкового саморегулювання. В систему регулювання економіки, не порушуючи її структури, входять підсистеми фінансово-валютного, бюджетного, кредитного, податкового і цінового регулювання, го­ловна мета якого — підтримка балансу попиту і пропозиції, спожи­вання і накопичення товарної і грошової маси.

Одним із найважливіших завдань держави є забезпечення такого співвідношення монополії і конкуренції, яке не призводить до руй­нівних наслідків в економіці. Це завдання вирішується за допомо­гою антимонопольного законодавства, вперше прийнятого в США в кінці XIX століття. Антимонопольними вважаються закони, що за­бороняють угоди і дії, спрямовані на обмеження конкуренції: поділ ринку, вертикальне чи горизонтальне фіксування цін, дискриміна­цію в торгівлі і т.і.

Більшість країн з економікою змішаного типу як загальну такти­ку використовують певні правила ціноутворення. Вони оформляють­ся у вигляді законодавчих актів, регламентуючих порядок і методо­логію формування цін.

Методологічний аспект ціноутворення в розвинутих країнах по­лягає у виробленні державними органами загальних принципів, ме­тодів і нормативів встановлення цін. Крім прийнятих рішень зі стра­тегічних і тактичних питань державні органи беруть на себе функцію введення конкретних цін на товари і послуги, що мають для націо­нальної економіки вирішальне значення. Поряд з прямим встанов­ленням і регулюванням цін державні органи здійснюють і контроль за ними. Сфера ціноутворення, що контролюється державою, скла­дає від 10 до 30 % загального обсягу виготовленої продукції.

Розглянемо особливості цінового регулювання в деяких країнах світу.

США. Помітне прискорення темпів зростання роздрібних цін на внутрішньому ринку в 70-х роках XX століття, наростання надмірної

інфляції в галопуючу призвели до необхідності модифікації еконо­мічної стратегії країни. Першою найбільш природною реакцією дер­жави стала спроба перемогти інфляцію за допомогою методів пря­мого регулювання цін. У серпні 1971 року з ініціативи адміністрації Р. Ніксона в США вперше за післявоєнні роки був встановлений цен­тралізований контроль над цінами. Хоча президент Р. Ніксон і був проти встановлення прямого контролю над цінами і зарплатою, проте складне економічне становище країни та натиск суспільної думки примусили його піти на крайні заходи. Цьому сприяли такі обстави­ни:

—у ситуації, що склалася, зниження рівня інфляції могло вик­ликати досить неприємні наслідки, перш за все збільшення масш­табів безробіття;

—домінувала точка зору, що інфляція може бути обмежена беззменшення зайнятості у випадку, якщо буде введено контроль надцінами.

Не маючи альтернативної програми непрямого регулювання еко­номіки, президент був вимушений ввести «замороження» цін і зар­плати.

Слід зазначити, що в короткостроковому плані пряме регулюван­ня цін сприяло певній стабілізації економіки країни: до осені 1972 року знизилися темпи зростання оптових і роздрібних цін, дещо збільшилася зайнятість, почав швидко зростати ВНП. Проте дуже швидко виявилися негативні наслідки централізованого регулюван­ня. Заморожування цін і зарплати обмежувало міжгалузевий пере­лив капіталів, гальмувало інвестиційну політику, знижувало рівень ділової активності, стримувало зростання доходів. Ужевтравні 1971 року адміністрація президента Д. Форда відмовилася від прямого кон­тролю над цінами.

Спроби прямого регулювання цін здійснювались наступними роками. Вони стосувалися перш за все внутрішніх цін на енергоносії, які, відображаючи зростання імпортних цін на нафту, нафтопродук­ти і природний газ, зростали в 1971-1981 рр. високими темпами, сти­мулюючи розкручення інфляційної спіралі.

Р. Рейган, після свого обрання президентом, в січні 1981 року ска­сував контроль над внутрішніми цінами на нафту і нафтопродукти. «Контроль над цінами стримував виробництво, стимулював спожи­вання, гальмував технологічні досягнення і робив США більш залеж­ними від енергетичного імпорту» — так коментував він своє рішення.

У даний час американська адміністрація, обмежуючи державне фінансування і пряме регулювання цін в окремих товарних групах, надає перевагу активному використанню ринкових важелів і методів непрямого регулювання, що сприяють загальному оздоровленню економічного стану в країні. В цілому такий підхід справив останні­ми роками стабілізуючий вплив на розвиток інфляційних процесів. Основні напрями непрямого регулювання цін у США наступні:

—деструктивна кредитно-грошова політика, регулювання об­
лікової ставки федеральних резервних банків;

—федеральні закупки товарів і послуг;

—податкова політика.

Ці напрями державної макроекономічної політики справляють вплив на зміну співвідношення попиту і пропозиції на внутрішньо­му ринку США і таким чином визначають базові пропорції обміну і рівня цін.

Пряме державне регулювання цін нині використовується лише у високо монополізованих галузях, що підпадають під юрисдикцію антитрестівського регулювання. Так, спеціальні комісії встановлю­ють тарифи на користування електроенергією і деякі комунікаційні послуги. Всього в СШАдержавою регулюється від 5до 10 % цін.

Слід зупинитися на державному регулюванні цін на продукцію аграрного комплексу. В межах федеральних сільськогосподарських програм фермери, які займаються вирощуванням зернових, отри­мують від міністерства сільського господарства США позики на фінансування виробництва. Зібраний урожай вони можуть прода­вати за ринковими цінами і розраховуватися за ці позики часткою виручки. Якщо ринкові ціни опускаються нижче рівня контрольних цін, встановлених конгресом, фермер може здати урожай державі за контрольними цінами, розраховуючись за позики і отримуючи виручку.

Таким же чином регулюються ціни і в молочній промисловості. Конгрес визначає «справедливий» рівень контрольних цін на моло­ко, масло, сир.

Сільськогосподарський закон, прийнятий у США в 1985 році, вніс зміни в американську аграрну політику. Відповідно до цього за­кону були суттєво знижені заставні ставки, що надаються фермерам. Для пшениці і кормового зерна рівень заставних ставок становить зараз 75-85 % середньоринкової ціни за наступні 5 років, при цьому міністру сільського господарства надається право знижувати рівень Цін на 20% з метою покращення конкурентоспроможності амери­канської продукції на світовому ринку. При цьому держава прагне підтримувати співвідношення між цінами на сільськогосподарські продукти і товари, які купують фермери. В цілому контроль за ціна­ми здійснюють антитрестівські управління міністерства юстиції і Федеральна торговельна комісія.

Франція. Незважаючи на дію принципу вільного встановлення цін, в умовах ринкового господарства роль держави полягає у пря­мому регулюванні цін на сільськогосподарську продукцію, газ, елек­троенергію, транспортні послуги або у здійсненні контролю за ціна­ми в умовах конкуренції.

Державний сектор в економіці Франції має невелику частку в ВНП і включає галузі-монополісти (наприклад, газова, електроенер­гетика, транспорт), а також деякі галузі, що працюють у режимі рин­кової конкуренції (наприклад, Національний і комерційні банки, страхові компанії та окремі фірми). В першому випадку держава вста­новлює всі економічні параметри діяльності галузей-монополістів, у тому числі обсяг інвестицій, оплату праці і ціни на готову продук­цію, в другому - здійснює мінімальний вплив на економічні пара­метри господарської діяльності цих галузей, стимулюючи їх до кон­куренції з приватним сектором. Така специфіка економіки Франції визначила співвідношення між регульованими і вільними цінами на товари і послуги: близько 20 % цін регулюється державою, а 80 % пе­ребувають у режимі вільного ринкового ціноутворення.

Слід зазначити, що Франція — одна з небагатьох промислово роз­винутих країн, де був досить жорсткий режим державного регулюван­ня цін, який частково зберігся й досі. Протягом 40 років (1947-1986) державне регулювання цін було складовою частиною політики «ди-рижизму» (державного регулювання економіки). Складна економіч­на ситуація в країні, що склалася до 1947 року, різке зниження купі­вельної спроможності французького франка, його девальвація обумо­вили необхідність вжиття рішучих заходів з контролю за цінами.

У кінці 1947 році з врахуванням деякого збільшення темпів відновлення економіки була введена політика «контрольованої сво­боди цін»: підприємці отримали право змінювати ціни, попередив­ши про це державні органи, які могли відмінити такі зміни. Проте вже на початку 1948 року ціни на товари були переведені в режим повної чи часткової свободи встановлення. Разом з тим протягом наступних років (1949-1957) керівництво Франції прийняло шість законів про блокування цін, що призвело до поступового посилення цінового контролю.

У1960-1962 рр. була здійснена майже повна лібералізація цін на промислові товари, але вже з середини 1963 року керівництво прий­няло рішення про нове блокування цін у зв'язку з новою економіч­ною політикою («розвиток без інфляції»). Одночасно були заморо­жені ціни на деякі продукти харчування і послуги.

З 1965 по 1972 рр. державне регулювання цін здійснювалося че­рез так звані контракти стабільності, програмні контракти і контракти проти збільшення цін. У відповідності з контрактами стабільності держава укладала з підприємствами угоди, за якими вони мали пра­во збільшувати ціни на одні товари, одночасно понижуючи ціни на інші. Основна мета такого механізму державного регулювання цін — підтримання стабільності загального рівня цін.

Програмні контракти були спрямовані на те, щоб сприяти ево­люції цін, які відповідали б умовам міжнародної конкуренції. Цей механізм державного регулювання цін поширювався на всі товари і послуги, які у відповідності з контрактами стабільності раніше були під контролем. Згідно з програмними контрактами підприємства надавали державі інформацію про свої виробничі, інвестиційні про­грами, фінансове становище, зайнятість, перспективи виходу на зовнішні ринки, а також детальну інформацію, пов'язану з форму­ванням цін, в тому числі з аналізу ринку і конкуренції, техніко-еко-номічних параметрів товарів, продуктивності праці, методів фінан­сового управління і т. ін.

Контракти проти підвищення цін мали за мету забезпечити ви­соку конкурентоспроможність французьких товарів і сповільнити темпи зростання інфляції. Під час прийняття підприємствами таких контрактів уряд брав на себе зобов'язання не вживати заходів, що призводять до зростання витрат виробництва.

У 70-х роках уряд Франції почав знову здійснювати систему за­ходів щодо блокування і регулювання цін. Так, удругій половині 1975 року були тимчасово заблоковані ціни на всі товари і послуги дер­жавного і приватного сектора економіки, а в 1976 році ціни в дер­жавному секторі могли збільшуватися тільки на задану кількість відсотків. Інколи блокування охоплювало всі ціни, тобто заморожу­валися 100 % цін. Якщо прибуток підприємства зростав швидше, ніж ціни, вони обкладалися спеціальним антиінфляційним податком.

У травні 1973 року уряд оголосив про лібералізацію цін на про­мислову продукцію. Протягом першої половини 80-х років процес лібералізації цін, тривав, і до 1986 року з-під державного контролю було звільнено близько 90 % цін на промислову продукцію. Разом з тим було прийняте рішення про цінову конкуренцію в промисло­вості, яким заборонялося створення всіляких союзів виробників, імпортерів, оптових і роздрібних торговців. Одночасно заборонялось укладання будь-яких угод про «мінімальні ціни» чи про «рекомендо­вані ціни» на промислову продукцію, товари народного споживання і послуги.

Лібералізація цін призвела до необхідності зміни структури дер­жавних органів з регулювання цін. До 1986 року у складі міністерства планування і фінансів органи ціноутворення були представлені самостійним департаментом, а згодом він був перетворений на депар­тамент із конкуренції, куди ввійшли на правах відділу органи з дер­жавного регулювання цін і цінової конкуренції.

Нині у Франції існує близько 3 тисяч державних контролерів за цінами, які є співробітниками відділу з державного регулювання цін і цінової конкуренції департаменту з конкуренції міністерства пла­нування і фінансів, галузевих міністерств і 1000 департаментів. Кон­тролери мають право складати акти про порушення правил ціноутво­рення і передавати їх у фінансовий трибунал, який приймає рішення про санкції до юридичних осіб, пов'язаних з порушенням цінового законодавства.

Іспанія. Держава здійснює регулювання та контроль за цінами на товари першої необхідності, а також на товари і послуги, що підпа­дають під монополізацію. Списки товарів і послуг, які регулюються, постійно публікуються в бюлетенях комерційної інформації. Це в основному продукція підприємств держсектора і деяких приватних компаній.

Контроль за формуванням цін здійснюється Вищою радою з ціни при міністерстві економіки і фінансів, який є робочим органом уря­дової комісії з економічних питань.

Основними функціями Ради є:

—розгляд на пленарних засіданнях господарств державних і при­ватних компаній змін цін на конкретні види товарів і послуг;

—вироблення рекомендацій і представлення в урядову комісію з економічних питань обгрунтованих пропозицій щодо зміни цін;

—повідомлення зацікавлених державних і приватних компаній про результати розгляду питання урядовою комісією;

—контроль за виконанням рішень урядової комісії приватнимиі державними компаніями;

—координація діяльності провінційних комісій з цін;

—вивчення і внесення до урядової комісії обгрунтованих про­позицій про перегляд діючих цін на товари і послуги.

Державне регулювання цін має такі форми:

1) дозволяючі ціни. Державна чи приватна компанія, передбача­ючи підвищення цін на конкретний товар, направляє клопотання у Вищу раду з цін і після отримання дозволу від урядової комісії про­водить підвищення цін. Такі ціни встановлюються на: соєву олію, електроенергію, газ, попутний зріджений газ, бензин, керосин, диз-паливо, нафту для виробництва добрив та інші види палива, фарма­цевтичні товари, страхування в сільському господарстві, поштові і телеграфні послуги, послуги телефонного зв'язку, залізничні, авто­мобільні, пасажирські і вантажні перевезення; міські пасажирські перевезення в межах країни, а також фрахтування суден для певного виду перевезень, повітряні перевезення пасажирів у межах країни;

2) повідомляючі ціни. Підвищення цін на такі товари, як стерилі­
зоване молоко, рослинну олію, фуражне зерно міндобрива, відбу­
вається після повідомлення Вищої ради з цін про майбутнє підви­
щення за один місяць до його здійснення;

3) місцеві ціни. Підвищення цін на такі послуги, як водопоста­
чання для потреб населення, міські пасажирські перевезення, заліз­
ничні перевезення, послуги клінік, санаторіїв, лікарень належать до
компетенції місцевих комісій з цін.

Список товарів і послуг, ціни на які підлягають державному ре­гулюванню, значно скоротився останніми роками. Так, число галу­зей економіки, де було активне державне втручання, зменшилося з 171 до 21. Наданий момент державою регулюється близько 10% спо­живчих цін.

Данія. Система ціноутворення в цій країні складається більшою мірою під впливом ринкових факторів. Державний вплив на форму­вання цін дуже обмежений і полягає головним чином у створенні максимально сприятливих умов для вільної конкуренції приватних виробників, які самостійно встановлюють ціни на свою продукцію.

Гнучке застосування системи споживчих податків дає змогу уря­ду впливати на рівень цін на ті чи інші товари і здійснювати вплив на споживання в потрібному напрямку (наприклад, обмежити вживан­ня спиртних напоїв і т.ін.).

Ціни і тарифи в державному секторі, масштаби якого невеликі, визначаються фолькетингом, муніципальними і міською владою. Питома вага цін, що встановлюється чи регулюється, становить 6 %.

Основним юридичним актом про ціноутворення є Закон про кон­куренції, прийнятий фолькетингом 1 липня 1989 року. Нагляд за Діяльністю монополій у галузі ціноутворення здійснює Рада з питань конкуренції, члени якої призначаються міністром промисловості на 4-річний термін.

У випадку порушення порядку встановлення цін Рада зобов'язує підприємця протягом певного терміну (до 1 -го року) ввести прийнятні Ціни на свою продукцію чи використовувати конкретні правила роз­рахунку цих цін. Якщо підприємець відмовляється надати Раді необ­хідну інформацію і при цьому неодноразово і грубо порушує положен­ня Закону про конкуренцію, Рада може направити спеціальне повідом­лення міністерству промисловості з викладенням своїх пропозицій про характер санкцій щодо порушника (штраф чи арешт майна).

Г реція. Державне регулювання в галузі ціноутворення Здійснюється як шляхом безпосереднього визначення цін і контролю за їх виконанням, так і проведенням політики цін і доходів на пев­них етапах розвитку країни в межах загальноекономічної політики чи в окремих галузях економіки.

На сьогодні ціни на 20 % найменувань споживчих товарів і послуг регулюються державою. Правовою основою регулювання цін є указ президента, затверджений у 1989 році. Він являє собою Кодекс рин­кового регулювання, згідно з яким всі товари, які підлягають регу­люванню, поділяються на дві групи:

1) товари і послуги, встановлення цін на які входить до компе­тенції уряду та інших державних організацій. Це сільськогосподарські продукти масового виробництва (пшениця, тютюн), тарифи на елек­троенергію, громадський транспорт, зв'язок і поштові відправлен-, ня, авіапасажирські перевезення, каботажне плавання та ін. Вирі­шення питань про зміну цін на вказані товари і послуги покладено на Міжміністерський комітет із цін і доходів, який очолює міністр національної економіки;

2) усі інші товари та послуги. Регулювання здійснює міністр торгівлі, можлива передача зобов'язань (часткова чи повна) місце­вим органам влади. Ці товари поділяються на три категорії: 1) суттєві недостатні; 2) суттєві достатні; 3) несуттєві.

На товари і послуги першої категорії встановлюється верхня межа чи максимальний прибуток (у відсотках чи в абсолютному виразі) окремо для оптового і роздрібного торгівця. В цю категорію входять основні продукти харчування, на 10 з яких встановлюється верхня межа ціни (два види сиру, чотири види хліба, борошно одного гатун­ку і цукор). Сюди включають також безалкогольні напої, послуги ресторанів, барів, закусочних, сільськогосподарське обладнання, деякі види автомобілів, бензин, мазут, послуги таксі і т.і. — всього 121 вид продукції.

Друга категорія (86 видів) підлягає менш жорсткій регламентації і контролюється лише з метою обмеження отримання торгового над­прибутку.

Ціни на товари і послуги третьої категорії формуються вільно, без участі органів державної влади.

Зараз кількість товарів з твердо фіксованою ціною зменшилася з 84 до 10. З 1979 року міністр торгівлі отримав право визначати граничну ціну, граничний торговий прибуток чи припустиме збільшення ціни, у відсотках до існуючої, на всі види товарів і послуг другої групи. З 1987 року величина орендної плати на житло визначається державою, хоча майже весь житловий фонд перебуває в приватному володінні. Вона обчислюється з вартості земельної ділянки, ступеня зносу споруди і ко­ефіцієнта поверху. Ціни фіксуються на дворічний термін.

Для підготовки рішень про зміну цін у міністерстві торгівлі ство­рений Радчий комітет, у якому задіяні представники зацікавлених міністерств, федерацій промисловості, торгових палат, кооперативів, різних галузевих союзів тощо. Існує також ринкова поліція, яка сис­тематично здійснює контроль за цінами на ринках і в магазинах.

За порушення правил про ціни чи правил конкуренції Комітет із конкуренції має право виносити рішення про накладання штрафів у розмірі від 300 до 30 тис. доларів США.

Швеція. В цій державі нагляд і контроль за цінами здійснює спеці­альний орган -Державне управління цін і конкуренції, підпорядко­ваний міністерству громадської адміністрації. Крім того, у всіх 23 гу­берніях Швеції діють контори з метою проведення такої роботи чи­сельністю від 2 до 10 чоловік.

Закон про регулювання цін дає право вживати заходи прямого впливу на ціни (заморожування) у випадку війни чи можливості її виникнення, або при загрозі загального підвищення цін. Законом передбачена також можливість для держави встановлювати макси­мальний рівень цін на окремі товари, вводити порядок, при якому підвищення цін припускається лише після надання попереднього повідомлення про це і обгрунтування розміру підвищення цін. Кар­динальні рішення з питань державного регулювання цін, конкуренції і доходів приймаються тільки парламентом — рейхстагом.

Вплив на рівень цін справляється через державну монополію і державні підприємства. Так, існує державна монополія на вино­горілчані вироби, поштові та деякі інші види телекомунікації, по­штові послуги, на аптечну торгівлю. Значний вплив на ціни справля­ють державний енергетичний концерн і шведські залізничні дороги.

Крім того, держава жорстко регулює закупівельні ціни на такі важливі види сільськогосподарської продукції, як зерно, молоко, м'ясо, яйця та ін. Щорічно в переговорах між урядом і об'єднанням сільськогосподарських виробників за участю представників спожи­вачів встановлюється рівень цін на продовольчі товари. Важливим джерелом засобів субсидування сільського господарства Швеції є митні збори на імпортовану сировину. Вони встановлюються в розмірі різниці між більш високими цінами на внутрішньому ринку і Цінами зовнішнього ринку.

Особлива сфера ціноутворення — ціни на житло. З врахуванням їх високого рівня держава видає населенню житлові субсидії і позики.

Слід зазначити, що в Швеції з урахуванням зростання цін ведеться Щдексація доходів населення (один раз на рік). Також є обмеження частки зарплати, яку компанії мають переносити на ціни (останніми Роками від 10 до 65%).

Японія. В цій країні заборонено встановлювати несправедливі як монопольно великі, так і монопольно низькі ціни, які мають на меті «вибити» конкурента з ринку. Введені обмежувальні заходи шодо одночасного підвищення цін. Вони поширюється на галузі, де обсяг виробництва перевищує ЗО млрд. єн. Якщо в таких галузях більше двох фірм протягом трьох місяців підняли ціну приблизно на одну і ту ж саму величину, то Комісія зі справедливих угод має право вима­гати від них доповісти про причини такого підвищення і при необхід­ності розпочати розслідування.

В Японії існує особливий урядовий орган — Бюро цін при уп­равлінні економічного планування. До його функцій входять конт­роль за дотриманням антимонопольного законодавства; відслідко­вування рівня і динаміки цін на товари; підтримання попиту на не­обхідному рівні, вивчення тенденції попиту і пропозиції. Держава регулює ціни на рис, пшеницю, м'ясні і молочні продукти, залізничні тарифи, тарифи на тепло- і водопостачання, електроенергію і газ, освіту і медичне обслуговування. В цілому регулюється близько 20 % споживчих цін.

Фінляндія. В політиці ціноутворення державі належать важливі функції. Міністерство торгівлі здійснює планування і контроль за ціна­ми на продукти харчування, зерно, енергоносії (особливо бензин), продукцію вино-горілчаної промисловості. Значною є роль держав­ного сектора в кредитуванні підприємництва, орієнтованого на реалі­зацію товарів і послуг за цінами, доступними для середніх та малоза­безпечених верств населення. Фірми, що продають товари за низьки­ми цінами, отримують від держави кредит під низькі відсотки. В цілому система ціноутворення Фінляндії відрізняється гнучкістю і стимулю­ванням споживання, особливо в галузі роздрібних цін і послуг.

У соціально орієнтованій ринковій економіці Фінляндії через ціни податкове регулювання забезпечує проведення ряду заходів, спрямованих на підвищення життєвого рівня населення, наприклад, торгівлю овочами, фруктами, цитрусовими. В цій північній країні цілий рік існує досить широкий вибір таких продуктів за невисоки­ми цінами. Держава заохочує торгівлю вітамінізованими продукта­ми, не обкладаючи податком їх ввезення до країни, а в ряді північних районів є пільги на їх реалізацію.

Практично всі національні програми розвитку важливих галузей економіки Фінляндії грунтуються на планово-розрахунковому ціно­утворенні, оскільки ринкове ціноутворення ефективно регулює лише поточні потреби суспільства. Щоб зрозуміти глобальні завдання пер­спективного розвитку економіки, технічного прогресу, потрібна гнучко регулююча на кон'юнктуру ринку і ефективно діюча на виробництво і споживання система цін, яка дозволяла б стимулювати і контролювати розвиток прогресивної структури промисловості, при цьому без довгострокового планування, прогнозування і державно­го регулювання не обійтися.

Таким чином, можна зазначити, що лібералізація цін не послаб­лює, а навпаки, підвищує роль держави у здійсненні політики ціно­утворення. Вона полягає не у встановленні конкретних цін, а у впливі за допомогою економічних заходів на прийняття товаровиробника­ми оптимальних рішень щодо цін, надання їм методологічної і мето­дичної допомоги, розробці правових норм і законів з ціноутворення. Цілі державного регулювання полягають у тому, щоб не допустити інфляційного зростання цін в результаті виникнення дефіциту, різко­го подорожчання сировини і палива, монополізму виробників, спри­яти створенню умов для нормальної конкуренції.

Дата добавления: 2014-01-11