Держава як суб’єкт фінансового права

У фінансовому праві з етатистських позицій ще з радянських часів підкреслюють особливе становище держави, що проявляється в тому, що вона виступає, по-перше, як суб'єкт права державної власності держава планомірно розподіляє нагромадження і доходи державних підприємств та господарюючих організацій, причому в умовах переходу до ринкової економіки вона робить це переважно фінансовими методами (встановлення обов'язкових платежів, відрахувань від доходу, бюджетного асигнування тощо); по-друге, держава здійснює з допомогою уже суто фінансових методів планомірну мобілізацію грошових коштів (оподаткування, встановлення обов'язкових платежів і зборів, розміщення позик тощо) у встановлених законом розмірах господарюючих суб'єктів недержавного сектору економіки, спрямовуючи їх на задоволення публічного інтересу по-третє, держава забезпечує розподіл доходів і видатків між чисельними бюджетами, що утворюють її єдину бюджетну систему, по-четверте, через фінанси і фінансову діяльність вона безпосередньо впливає на стан економіки суспільства, спрямовує її розвиток у необхідне русло. Інакше кажучи, у фінансових правовідносинах держава виступає в якості незмінного, обов'язкового суб'єкта, який здійснює з допомогою законів економічного розвитку розподіл та перерозподіл національного доходу країни.

Проте, специфічний статус держави як публічного правового утворення не дає відповіді на питання чи може держава безпосередньо вступати у фінансово-правові відносини. Хоча, ніхто не заперечує, що прямо чи опосередковано, виконуючи певні функції, держава виступає суб'єктом фінансового права на всіх етапах свого розвитку. Передусім це пояснюється тим, що для її існування необхідні фінансові ресурси, а одним з основних призначень держави є забезпечення інтересів суспільства, що може бути реалізоване лише у випадку концентрації та використання фінансових ресурсів. При цьому фінансова діяльність органів, які виступають від імені держави, має різні прояви на різних етапах розвитку суспільства та в різних державах і залежить від характеру державної влади, розмежування повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування, визначеної компетенції центральних ті місцевих органів державної влади.

Слід зазначити, що деякі вчені вказують на те, що суб'єктами фінансового права виступає не держава в цілому, а її конкретні органи, що реалізують свої повноваження у конкретній сфері.

Віднесення держави в цілому до суб’єктів фінансового права пов’язане, у першу чергу, із необхідністю покладення на неї відповідальності у цих правовідносинах.

Складовою фінансової правосуб’єктивності держави є деліктоздатність, яка входить до характеристики держави як суб’єкта фінансового права. Деліктоздатність держави як суб’єкта фінансового права виявляється у здатності держави нести відповідальність перед людиною і громадянином за свої дії чи бездіяльність у сфері фінансових відносин. При цьому, деліктоздатність у фінансових правовідносинах за участю держави володіє тільки держава в цілому. Це пояснюється тим, що саме за рахунок коштів державного бюджету здійснюється відшкодування шкоди, завданої діями чи бездіяльністю органів державної влади чи посадових осіб, які діють від імені держави у фінансових правовідносинах.

У літературі справедливо зазначається, що відповідальність держави в публічній сфері зумовлена тим, що влада належить народу (народний суверенітет) і, відповідно, він зацікавлений у публічних питаннях. Крім того, додатковою ознакою, яка підтверджує необхідність визнання саме держави в цілому суб'єктом фінансових правовідно­син, у деяких випадках є те, що в майнових правовідносинах, які ви­никають із порушення фінансових, тобто в суміжних правовідносинах, суб'єктом відповідальності в законодавстві визначається держав ва в цілому.

Як приклад можна навести рішення Європейського суду з прав лю­дини «Олександр Булинько проти України», відповідно до якого Суд призначив сплатити заявникам по 1000 євро на відшкодування мораль­ної шкоди і судових витрат. За обставинами справи щодо гр. Т. Швайко та гр. О. Булинька було ухвалено судове рішення про стягнення забор­гованих їм виплат, проте належні їм грошові кошти не виплачувалися протягом двох років і виконання судових рішень з цього приводу відбу­лось лише після того, як Уряд дізнався, що заявники звернулися до Суду. Суд вказав, що невиконання судових рішень на користь заявників упродовж понад двох років означало передусім те, що держава поруши­ла ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. То­му Суд постановив, що мало місце порушення вказаної норми Кон­венції. Суд зазначив, що держава, не виконуючи відповідне судове рішення, тривалий час перешкоджала заявнику отримати гроші, на які він мав право. Суд також звернув увагу, що відсутність достатніх коштів у державного підприємства — боржника не могла бути виправданням тривалого невиконання рішення суду.

Тому відповідальність держави перед суспільством у контексті невиконання чи неналежного виконання своїх функцій є як політичною, так і юридичною. І певні дії народу можуть спонукати державу до зміни курсу своєї політики, а відповідно і до здійснення перебудови управління певними галузями економіки, звільнення з посад державних службовців, які неефективно виконують покладені на них обов’язки та створення якісно нового правового поля.

Держава як деліктоздатний суб’єкт фінансового права проявляє себе у двох сутностях.

1. як владний суб’єкт, який встановлює норми поведінки суб’єктів фінансових відносин, гарантії реалізації ними своїх прав та виконання обов’язків та відповідальність за фінансові правопорушення, в т.ч. і відповідальність самої держави. Таким чином здійснюється захист суспільних та державних інтересів.

2. як зобов’язаний суб’єкт, який відповідає за порушення фінансового законодавства і відшкоджує за рахунок централізованого фонду коштів шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56 Конституція України).

Водночас очевидним є той факт, що держава може визначатись як така, що бере участь у фінансових правовідносинах як ціле, лише за умови існування відповідних положень у чинному законодавстві Ук­раїни.

З огляду на зазначені позиції щодо класифікації суб'єктів фінансового права та їх узагальненої характеристики, відкритим залишається питання про те, чи можна віднести державу в цілому до суб'єктів фінансового права чи все ж таки ми говоримо про встановлення компетенції саме уповноважених і створених у визначеному порядку органів, які діють від її імені.

Одні науковці схиляються до того, що держава може безпосередньо виступати суб'єктом фінансового права, а інші вказують на те, що держава діє виключно через органи державної влади. Загально визнаною підставою для визнання органів державної влади суб'єктами фінан­сового права є наявність у них компетенції у сфері фінансової діяль­ності держави, у якій розкривається їх правосуб'єктність.

До однієї з особливостей фінансово-правового статусу держави можна віднести також делегування державних повноважень органам місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р. до делегованих повно­важень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у галузі бюджету, фінансів і цін належать: а) здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням зобов'язань щодо платежів до місцевого бю­джету на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності; б) здійснення відповідно до Закону контролю за дотриманням цін і та­рифів; в) сприяння здійсненню інвестиційної діяльності на відповідній території. Крім того, відповідно до ст. 67 вказаного Закону держава фінансує у повному обсязі здійснення органами місцевого самовряду­вання наданих законом повноважень органів виконавчої влади. Кош­ти, необхідні для здійснення органами місцевого самоврядування цих повноважень, щороку передбачаються в Законі України про Держав­ний бюджет України. Рішення органів державної влади, які призводять до додаткових видатків органів місцевого самоврядування, обов'язково супроводжуються передачею їм необхідних фінансових ресурсів. Вка­зані рішення виконуються органами місцевого самоврядування в ме­жах переданих їм фінансових ресурсів. Витрати органів місцевого само­врядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами, ком­пенсуються державою.

Суспільна природа держави та функцій, що виконуються нею, такі, що держава в якості суб'єкта фінансового правовідношення виступає не лише як суб'єкт влади, але і як господарюючий суб'єкт, залишаючись і в другому випадку ядром політичної організації суспільства. Причому владні і господарські функції держави не відділяються різко одна від одної, а тісно переплетені.

О. Орлюк зазначає, що держава як суб'єкт фінсового права діє в особі уповноваженого органу державної влади або місцевого самоврядування. Це можуть бути органи загальної компетенції або органи спеціальної компетенції у сфері фінансової діяльності. Водночас вчена зазначає, що у фінансових відносинах держава може виступати суб'єктом безпосередньо, а не через уповноважені нею органи, але виключно у міжнародній діяльності держави, передусім для відносин у сфері державного кредиту.

Даний підхід підтримується у працях В. Нагребельного, Н. Хімічевої, 0. Дмитрик та ін. Л. К. Воронова зазначає, що держава і адміністративно-територіальні утворення вступають безпосередньо у бюджетні правовідносини, бо вони Конституцією України наділяються пра­вом на бюджет, а звідси випливає їх право на одержання доходів і фінансування видатків, які пов'язані із здійсненням функцій, покла­дених на них Конституцією, а також у правовідносинах, пов'язаних із державним кредитом, оскільки їм надане право випуску держав­них і місцевих позик. Таким чином, логічно дійти висновку, що дер­жава в цілому має бути визначена суб'єктом фінансового права.

Найяскравіше держава як учасник фінансово-правових відносин проявляє себе як:

1. Суверен, який реалізує публічну владу на визначеній території. Держава-суверен ст. 1 (Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава), ст. 92 (виключно законами України визначаються…), ст. 99 Конституції України (грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави – НБУ). Українська держава як суб’єкт фінансового права вирізняється своїм суверенітетом, тим, що вона сама встановлює норми, які регулюють суспільні відносини. Україна є учасником фінансових правовідносин стосовно:

1. визначення основних напрямів фінансової політики;

2. встановлення загальних принципів організації та функціонування фінансової, грошової та кредитної систем держави;

3. утворення, розподілу та використання коштів бюджету та інших централізованих фондів;

4. встановлення та стягнення загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів);

5. державного боргу;

6. здійснення грошової емісії

2. «Скарбниця (казна)», тобто власник фінансових ресурсів, який у сфері фінансового права реалізує свої права щодо публічних фондів коштів. Держава-казна розглядається в працях представників цивілістичної науки. У сфері фінансового права визначення цього поняття було запропоновано М.В. Карасьовою в 1998 році. На її погляд виходячи з положень ЦК РФ під казною РФ розуміють їх право на володіння, користування і розпорядження коштів бюджету та іншим державним майном, незакріпленим за державними установами, органами, підприємствами.

Одним з ключових моментів є реалізація державою правового статусу власника майна. Деякі науковці стосовно держави-власника зазначають, що кожного року для створення в країні стабільної фінансової бази розвитку та визначення напрямків її використання приймаються закони про державний бюджет України на певний рік, з чого робиться висновок, що бюджет належить саме державі. Держава регулює державні запозичення і встановлює правила розрахунків за зобов’язаннями перед нею.

3. Гарант суспільних інтересів, який має забезпечити реалізацію громадянами своїх прав і свобод, у тому числі шляхом правового регулювання публічних фінансів;

4. Існує на даний час іще один підхід до розуміння держави як суб’єкта права – ідея держави-юридичної особи, або корпорації. Розвиваючи цю ідею в умовах сьогодення, відомий вчений у галузі теорії права С.Архіпов виходить на рівень теоретичного узагальнення та характеристики держави як суб’єкта права, що заслуговує на особливу увагу. Відзначаючи, що держава є публічно-правовим інститутом, він зауважує, що як суб’єкт права вона виступає як правова корпорація, у тому сенсі, що її основною метою є зовсім не підкорення усіх єдиній владі, а створення системи правового спілкування, правової комунікації, спрямованої на узгодження волі громадян, що до неї входять, формування правових зв’язків, що забезпечують здійснення їх правових інтересів[1]. При цьому кожний із суб’єктів, що входять до цієї правової корпорації, зберігають за собою статут вирішальної правової інстанції. За такого розуміння держави стає очевидним, що принциповою відмінністю держави від всіх інших суб’єктів права є не якась особлива матерія, що уособлює державу, а те що держава як суб’єкт права створюється в ім’я служіння праву, що право становить її сутність як корпорації, визначає мету існування, функції та внутрішню організацію. Цей підхід на сьогодні є досить цікавим та прогресивним і дуже логічно вказує на зв’язок держави і особи та розкриває правову природу держави як корпорації суб’єктів права, кожен з яких зберігає за собою статус вирішальної правової інстанції.

5. Держава як інструмент суспільства, призначення якого адекватний розподіл і задоволення публічних потреб.

Дещо іншого підходу притримуються юристи-фінансисти чернівецької школи права. Зокрема П.С. Пацурківський, Р.О. Гаврилюк визначають державу як інструмент суспільства щодо розподілу та перерозподілу ВВП та НД.

Дата добавления: 2014-01-11