Етапи розвитку науки

План

Тема. Наука, як система знань і уявлень.

Лекція 1.

(2 год.)

Мета: Надати загальні відомості про науку, як система знань і уявлень, про

сутність науки.

1. Поняття про науку та її еволюцію.

2. Шлях створення наукової теорії.

3. Об’єкт, предмет та мета наукового дослідження.

4.

Література

1. В.І.Романчиков Основи наукових досліджень. Київ, Академвидав, 2007

2. А.С. Філіпенко Основи наукових досліджень. Київ, Академвидав, 2005

Наука є найвищим щаблем розумового розвитку лю­дини, вершинним і найспецифічнішим досягненням людської культури. Вона може сформуватися тільки за певних умов. Поняття «наука» в цьому специфічному значенні існує лише з часів великих давньогрецьких мислителів Платона (428 чи 427 — 348 чи 347 до н. е.) й Арістотеля (384 — 322 до н. е.). Та вже в середньовіччі воно було відтиснуте на периферію людського буття. В епоху Відродження науку знову відновили в правах. Від­тоді її позиції були непохитними. Жодна сила сучасного світу не може зрівнятися з силою наукової думки.

Можна сперечатися про найважливіші принципи чи наявні результати науки, але ніхто не наважиться запе­речити її роль. До науки можна застосувати слова Архімеда (прибл. 287 — 212 до н. е.): «Дайте мені точку опо­ри і я переверну Всесвіт». У мінливому Всесвіті наукова думка фіксує сталі точки, полюси. У давньогрецькій мові навіть термін «episteme» (пізнання) походив від ко­реня, що означав твердість і усталеність. Розвиток нау­ки призвів до більш-менш стійкої рівноваги, стабіліза­ції, сталості світу в сприйнятті й мисленні людини.

Наука — сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення і систематизація об'єктивних знань про дійсність; одна з форм сус­пільної свідомості.

У процесі історичного розвитку наука перетворила­ся на продуктивну силу і важливий соціальний інсти­тут. Вона впливає на державне, соціальне і громадське життя. Поняття «наука» охоплює як діяльність, спря­мовану на отримання нового знання, так і результат ці­єї діяльності — суму здобутих на певний час знань, су­купність яких створює наукову картину світу.

Наука як діяльність є процедурою узагальнення реальності, а наука як система знань — це сума су­джень, що узагальнюють. У першій своїй іпостасі во­на завжди дорівнює собі, у другій — постійно перебуває в розвитку.

Визначеннябудь-якого феномену зводиться до вказівки на те незмінне, що зберігається в ньому протягом усього часу існування незалежно від усіх його метамор­фоз. Тому при визначеннінауки необхідно звертати ува­гу насамперед на стійке в ній, тобто не на конкретні характерні для її історичного стану судження (знання), а на вічні особливостіпізнавальної процедури. Отже, наука є узагальненням реальності, сумою знань-суджень, що відповідають конкретному (історично зумов­леному) масштабу узагальнення.

Науці протистоїть антинаука — вид діяльності, від­мінної від наукової, результати якої претендують на визнання, авторитетність. Антинаука захищає способи пізнання світу, які суперечать науковому узагальненню дійсності.

На роль науки намагається претендувати і лженау­ка — вид діяльності, яка оперує меншим обсягом факто­рів, що піддаються узагальненню, порівняно з кількіс­тю накопичених. Лженаука визнає наукову процедуру пізнання, але штучно обмежує її масштаби, домагаю­чись того, щоб внаслідок цієї процедури загальні су­дження відповідали бажаному змісту.

Наука є однією з продуктивних сил суспільства. її мета, як стверджував німецький філософ Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716), — благоденство людства, досягнення всього, що корисне для людей.

Наука завжди розвивається у конкретних історич­них умовах, які зумовлюються передусім рівнем роз­витку суспільства. Властиві йому засоби виробництва і технології ставлять перед наукою конкретні завдання, створюють можливості реалізації її досягнень. Історії відомо чимало прикладів, коли суспільні відносини гальмували розвиток науки, перешкоджали використанню її відкриттів. У свою чергу, досягнення науки, технічний прогрес сприяють розвитку суспільства.

Наука передбачає процес отримання нового знання і результат цього процесу (систему об'єктивних знань, що адекватно відображають реальність). Вона наділена суттєвими ознаками, що принципово відрізняють її від інших можливостей пізнання світу.

На відміну від міфології та релігії наука є об'єктив­ною, має апарат дослідження та певні схеми доведень, здатна відрізняти істинне знання від помилкового або суб'єктивного. Наука прагне до пізнання внутрішньої сутності явищ і до побудови системи знань, на протива­гу об'єктивному емпіричному знанню, отриманому на основі практичного досвіду, яке описує лише зовнішні аспекти явища.

Систему наукових знань утворюють виявлені факти, їх понятійний, якісний і кількісний опис, а також емпі­ричні закономірності, що були встановлені шляхом їх аналізу. Проте для цілісного наукового уявлення про дійсність необхідно визначити те загальне або спільне, яке стосується всього світоутворення чи окремих його частин — закон або групу законів.

Закон — необхідне, суттєве, стале співвідношення, що повторю­ється між окремими явищами.

Серед багатьох сформованих наукою законів виок­ремлюють спільні (фундаментальні), загальні та част­кові. Спільні закони виявляються в усіх сферах буття (закони і принципи самоорганізації та еволюції). За­гальні закони стосуються деякою мірою суміжних на­укових галузей. Наприклад, закони збереження, спря­мованості процесів, періодичності виявляються в усіх природничих науках і частково в гуманітарних. Част­кові закони діють в окремій галузі, наприклад, закон вектора історичного розвитку — в історії, закон гене­тики — в біології, закони Ньютона, Ейнштейна — у фі­зиці.

Знання, понятійний і якісний опис фактів, що ґрун­туються на емпіричних закономірностях, є передумовою формулювання вихідних, основоположних ідей, теорії або групи теорій. Завдяки ним уможливлюється адекватне відображення в мисленні стану природи та люд­ського буття, наукове бачення картини світу як загаль­ного об'єктивного образу реальності (сукупності об'єдна­них загальними концептуальними ідеями об'єктивних знань, принципів і законів, що функціонують у різних галузях пізнання).

Розкриття законів пов'язане з пошуком та усвідом­ленням причинно-наслідкових зв'язків між окремими явищами. У процесі становлення науки, філософського осмислення її результатів склалося вчення, що отрима­ло назву «детермінізм».

Детермінізм (лат. determino — визначаю) — вчення про всезагальний об'єктивний закономірний взаємозв'язок і причинну зу­мовленість явищ соціоприродного середовища.

У системі причинно-наслідкових відношень, законів і закономірностей виокремлюють динамічний і стати с­ тичний (імовірнісний) рівні.

Динамічні закони відображають об'єктивну закономірність як однозначний зв'язок між середніми значен­ нямипараметрів, що характеризують стан системи. Наприклад, закони класичної механіки встановлюють взаємозв’язок між параметрами руху окремих макротіл.

Знаючи їх, завжди можна достовірно і однозначно передбачити, якими будуть параметри стану (руху) тіла убудь який момент часу. У реальності завжди трапляються випадкові відхилення від середнього значення, флуктуації (лат. fluctuatio — хвилювання, безперерв­ний рух). Випадковість є фундаментальною властивіс­тю, яка перебуває в основі всіх явищ і керує їх розвит­ком. Але, зокрема, за класичного опису руху окремих макротіл вона здебільшого не відіграє суттєвої ролі, сприймається як похибка і не береться до уваги.

Статистичні закони описують поведінку складних систем, утворених із багатьох частинок, наприклад, за­кон розподілу молекул газу за швидкостями. У цьому ра­зі спрогнозувати поведінку системи можна лише з пев­ною вірогідністю. У мікросвіті ймовірнісні уявлення зас­тосовують при описі стану навіть окремої елементарної частинки, а закони мікросвіту уявляються принципово статистичними. При описі стану таких систем флуктуа­ції відіграють визначальну роль. За одночасної наявності різноманітних флуктуацій завжди існуватиме багато ва­ріантів розвитку системи. Будь-який випадковий зов­нішній вплив, внутрішні причини за певного збігу обста­вин можуть суттєво вплинути на її розвиток. За таких умов причинно-наслідкові зв'язки є нелінійними та бага­тозначними, відчутніше виявляється детермінізм.

У сучасній науці склалось уявлення, що динамічні закони не є абсолютно точним відображенням дійсності. Оскільки випадковість тимчасова, то статистичні за­кони — найглибша і найзагальніша форма опису проце­сів соціоприродного середовища; вони об'єктивніше, ніж динамічні закони, віддзеркалюють природні взає­мозв'язки. Детермінованість подій виявляє себе при пе­реході від мікроопису поведінки систем до макроопису, коли необхідно усереднити вимірювані величини.

Найважливішою ознакою науки є метод досліджен­ня — сукупність прийомів і операцій, способів обґрун­тування системи знань, контролю об'єктивності отри­маних результатів, побудови моделей дійсності. Він не довільний, а зумовлений об'єктивними можливостями науки, особливостями об'єкта пізнання. На позначення сукупності методів, які застосовують у конкретній нау­ці, використовують поняття «методологія», яке озна­чає також і вчення про наукові методи пізнання світу.

У XXI ст., як вважають дослідники, наука має розв’язувати такі головні завдання:

— проблему ризиків і використання нових техно­логій;

— формування альтернативної історії і стратегічно­го планування;

— проблему людини та її еволюції;

— вивчення властивостей речовини на субатом­ному рівні;

— дослідження глибокого космосу й освоєння най­ближчих планет Сонячної системи.

Є, безумовно, й інші важливі питання, на які наука покликана дати відповідь.

Історичний розвиток науки був нерівномірним. Стадії швидкого і навіть стрімкого прогресу змінювались періо­дами застою, а іноді й занепаду. Наприклад, в античні ча­си фізико-математичні науки особливого розвитку на­були на теренах Давньої Греції та Давнього Риму, а в се­редньовіччі їх центр перемістився на Схід, передусім в Індію та Китай. У Нову добу ініціативою в розвитку фізико-математичних наук знову заволоділа Європа.

Кожна галузь знань послідовно долає три стани:

1. Теоретичний (стан вимислу).

2. Метафізичний (абстрактний) стан.

3. Науковий (позитивний) стан.

Протягом усієї історії науки взаємодіяли дві тенден­ції, які доповнювали одна одну — до поглиблення спеціалізації й посилення прагнення до інтеграції. Одночас­но з диференціацією науки, її поділом на нерідко дуже спеціалізовані дисципліни відбувається і її поступова інтеграція, яка ґрунтується на і поєднанні наукових ме­тодів, ідей та концепцій, а також на необхідності з єди­ної точки зору розглянути зовні різнорідні явища. До найважливіших наслідків інтеграції науки належать спрощення оброблення і пошуку інформації, звільнення її від надлишку методів, моделей та концепцій. Голов­ним шляхом Інтеграції є формування «міждисциплінарних наук», які пов'язують традиційні спеціальності й завдяки цьому уможливлюють виникнення універсальної науки, покликаної створити своєрідний каркас, який об’єднував би окремі науки в єдине ціле. Чим інтегрованіша наука, тим більше вона відповідає критерію простоти й економії, сформульованому англійським схоластом Оккамом (прибл. 1285 —1349) і названому «бритва Оккама».

З розчленуванням науки на окремі дисципліни між ними залишається менше зв'язків, ускладнюється обмін інформацією. Аналізуючи подібні об'єкти, вдаючись до однакових методів, галузі часто послуговуються різною мовою, що ускладнює міждисциплінарні дослідження. Якщо англійський природодослідник Чарльз-Роберт Дарвін (L809—1882) міг однаково успішно здійснювати дослідження в галузі зоології, ботаніки, антропології й геології, то наприкінці XIX ст. це вже було неможливим, особливо для людей менш обдарованих. Якщо за його часів спеціалістів, які вивчали живу природу, називали біологами, то згодом у біології не тільки виокремилися ботаніка, зоологія, протистологія (розділ зоології, що вивчає життя найпростіших тварин) та мікологія (розділ ботаніки, що вивчає гриби), а й вони, в свою чергу, поділились на окремі спеціальності. Кожна з цих дисциплін переповнена фактичним матеріалом, опанування яким заповнює життя вченого, і лише особливо обдаровані науковці здатні одночасно або почергово працювати у двох або кількох галузях. Майже неминучим результатом вузької спеціалізації є професійна обмеженість, котра проявляється у звуженні світогляду, зниженні здатності розумі­ти те, що передбачає за межами спеціалізації вченого. Вузька спеціалізація, безперечно, має специфічні пере­ваги, але загальному прогресу науки не сприяє.

Інтеграційні тенденції в науці активно виявляються у постіндустріальну (інформаційну) епоху, що значною мірою пов'язано з розвитком комп'ютерно-комуніка­ційної технології і виникненням світової інформаційної мережі — Інтернету. Відчутнішим є прагнення до фор­мулювання нових завдань вищого рівня узагальненості, навіть універсальних, які часто об'єднують віддалені галузі знань. Триває процес творення загальних по­нять, концепцій, наукової мови. Характерною ознакою сучасної науки вважають посилення інтересу до пошу­ків принципової структурної узагальненості найрізнорідніших систем і загальних механізмів найрізноманітні­ших явищ, які сприяють інтеграції науки, її логічній стрункості та єдності, що забезпечує глибше розуміння єдності світу. Сучасним науковим поглядам властива ідея існування загальних моделей різноманітних явищ, ізо­морфізму (однаковості) структур різних рівнів організа­ції. Утверджується усвідомлення того, що наявність за­гальних принципів і моделей в різних галузях знань дає змогу переносити їх з-однієї галузі в іншу, що сприяє за­гальному прогресу науки. При цьому вважається, що ін­теграція науки є не редукцією (поверненням) наук до фі­зики (редукціонізм), а ізоморфізмом систем з різною при­родою їх елементів, структур різних рівнів організації. Наявність ізоморфізмів найрізнорідніших систем відіграє певну евристичну роль, оскільки вони не лише характе­ризують концептуальний каркас сучасної науки, а й по­легшують вибір напрямів конкретних досліджень, дають змогу уникнути дублювання теоретичних досліджень та ін.

На думку французького філософа Гастона Башлара (1884 — 1962), формування наукового духу (науки) охоп­лює такі стани (етапи):

— донауковий стан (від класичної античності до XVII—XVIII ст.);

— науковий стан (останні десятиліття XVIII — поча­ток XX ст.);

— стан нового наукового духу (починається в 1905 р. теорією відносності).

Радикальні якісні зрушення в розвитку науки ви­значені як наукові революції. Саме так оцінено виник­нення у XVII ст. природознавства. Воно засвідчило, що наука набула історичної сили, а наукові знання за зна­ченням випередили значення техніки. Відтоді наукові уявлення про навколишній світ стали змагатися з побу­товими уявленнями.

Дата добавления: 2014-01-11