Социальные общности и их роль в современных общественных отношениях

Социальная общность - это совокупность людей, объединенная относительно стойкими социальными связями, отношениями и имеющая общие признаки, придающие ей неповторимое своеобразие.

Виды соц. общностей:

1) по количеству;

2) по сроку существования;

3) по степени сплоченности (секта и аморфные).

Функционально направляют деятельность своих членов на достижение групповой цели (разные).

Возникают спонтанно или институционализированно (организованно). Формальный и неформальный вид.

Наиболее обще выделяют - массовые и групповые общности.

Массовые имеют статистический характер, не структурированы, гетерогенны (разнородны). СМИ создают условия для довольно быстрого формирования массовых общностей. Не стабильны.

Групповые: определяют целостность с внутренней структурой, гомогенность, стабильность существования. Много типов: первичные и вторичны; демографические, этнические, региональные и т.д.

Черты группы: (по Мертону)

1) взаимодействие между членами группы;

2) чувство принадлежности к группе;

3) осознание единства с группой.

Численность (2, 3, 5). В жизни человек одновременно член нескольких общностей - дезорганизация.

Соціальні інститути суспільства та соціальні організації

Поняття процесу інституціоналізації

Соціальнапрактика свідчить, що для людського суспільства як складної організованої системи життєво необхідно закріпити деякі типи соціальних взаємодій (особливо тих, які спрямовані на досягнення загальних цілей), зробити їх узгодженими, доцільними, такими, що протікають за певними правилами та є обов’язковими для членів певних соціальних утворень – соціальних спільнот, соціальних організацій, різних соціальних груп.

Для цього необхідні такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дозволяють створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, так необхідний для задоволення об’єктивних потреб у безпеці, збереженні умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.

Соціальні інститути (від лат. institutum – організація, лад) – це відносно стійкі моделі поведінки людей і організацій, що історично склалися у певній сфері суспільної життєдіяльності.

Таким чином, термін «соціальний інститут» у найзагальнішому вигляді виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя. Як проблема соціологічної науки та відповідна категорія соціальні інститути своє літочислення ведуть з часу становлення соціології як науки. Ще в працях таких її піонерів як Г. Спенсера та Е. Дюркгейма соціальні інститути одержують право на існування та належать до ключових понять, що пояснюють певні аспекти розвитку людського суспільства. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є складниками каркаса соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розвитком соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов’язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності і визначав їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв’язків між людьми, які постійно затребувані суспільством і тому відроджуються знову і знову.

На сьогоднішній день це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературі та включає такі сутнісні риси:

* соціальні інститути являють собою комплекс формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;

* соціальні інститути включають певну сукупність людей та установ, які покликані вирішувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Таким чином, соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, являють собою двояке соціальне утворення: за формою – це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом – це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).

Процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства дістав назву інституціоналізації. Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціоналізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:

1. Поява об’єктивної потреби, яка усвідомлюється членами суспільства як загальнозначима, загальносоціальна, а не приватна, тобто її задоволення можливе тільки у ході соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування самого соціального інституту стає безглуздим, неактуальним, більше того, таким, що гальмує суспільний розвиток.

Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ряд ключових соціальних потреб, які породжують процеси інституціоналізації:

* потреба у комунікації (мова, освіта, зв’язок, транспорт);

* потреба у виробництві продуктів і послуг;

* потреба у розподілі благ і привілеїв;

* потреба у безпеці громадян, захисті їх життя і благополуччя;

* потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами, залежно від інших різних критеріїв);

* потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З однієї сторони одна і та ж сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншої сторони – кожен інститут, наприклад, культура, реалізує цілий комплекс базових потреб: у соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

2. Наявність особливого, притаманного тільки цьому інституту культурного середовища (субкультури), тобто системи цінностей, соціальних норм і правил, що являють собою загальноприйняті стандарти поведінки, які поступово набувають відтінку обов’язковості.

У кожному соціальному інституті є своя система цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету діяльності інституту. Діючі у рамках інститутів, таких як освіта, сім’я, економіка, політика, а також всередині різних соціальних ролей, пов’язаних з специфічними соціальними позиціями (статусами), наприклад, вчителя, менеджера, робітника, студента, ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що надає діям людей доцільності, корисності та односпрямованості. Так, у рамках інституту сім’ї подружня зрада, позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням інституціональних, тобто нормативно встановлених вимог.

З цієї точки зору інституціоналізація є прийняття індивідом або групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності і призводять до задоволення потреб і створення прийнятої поведінки.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.

Враховуючи перелічені умови, можна дійти до висновку, що інституціоналізація – це процес, коли деяка суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна, а не приватна, і для її реалізації у суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, складаються відповідні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Це поняття важливе для того, щоб не виникало враження, нібито інститути являють собою задані і незмінні реальності, або зміни у соціальній практиці здатні призвести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових інституціональних форм.

Так, криза адміністративно-командної системи зумовила початок змін соціальних процесів і відносин, що призвели у кінцевому результаті до докорінних суспільних змін, які виявилися, зокрема, у появі нових соціальних інститутів господарювання, управління, парламентської демократії.

У ході процесу інституціоналізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони мають універсальний характер і включають:

* певну сферу діяльності та суспільних відносин;

* установи для організації спільної діяльності людей, уповноважених виконувати соціальні, організаційні, управлінські ролі і функції;

* норми і правила відносин між членами суспільства, що включені до сфери діяльності цього соціального інституту;

* систему санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;

* матеріальні засоби (громадські будинки, обладнання, фінанси тощо).

На підставі викладеного можна сформулювати таке розширене визначення соціального інституту: це компоненти реального життя, тривалі соціальні практики, санкціоновані і підтримувані за допомогою соціальних норм, які мають важливе значення для характеру суспільства в цілому. Керуючись цим визначенням, переважну частину явищ і процесів суспільного життя можна включити до соціальних інститутів.

Види і функції соціальних інститутів.

Незважаючи на існуючу різноманітність соціальних інститутів, їх можна класифікувати на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістовних завдань) і сферою дії. У такому разі прийнято виокремлювати такі комплекси інститутів:

економічні (власність, гроші, банки, господарські об’єднання різного типу), які забезпечують усю сукупність виробництва та розподілу суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;

політичні (держава, Верховна Рада, інститути суду, прокуратури), які пов’язані з встановленням, виконанням і підтримуванням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;

- культурні і виховні (наука, освіта, сім’я, релігія, різні творчі установи), які сприяють засвоєнню і подальшому відтворенню культурних та соціальних цінностей, соціалізації індивідів;

соціальні, що організовують добровільні об’єднання, життя колективу, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей стосовно один одного.

Проте подібна класифікація соціальних інститутів не є єдиною. За критерієм способу регулювання поведінки людей у рамках тих чи інших інститутів можна виділити формальні і неформальні соціальні інститути.

Формальні соціальні інститути засновують свою діяльність на суворо встановлених принципах (правових актах, законах, указах, регламентах, інструкціях). Вони здійснюють управлінські і контрольні функції на підставі суворо визначених санкцій, пов’язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). Це такі інститути, як держава, армія, школа тощо.

Неформальні соціальні інститути не мають суворої, спеціально визначеної та нормативної законодавчої бази, тобто взаємодія у рамках цих інститутів не закріплена формальним чином. Вони є результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До неформальних інститутів можна віднести різні фонди культурного і соціального призначення, об’єднання за інтересами тощо.

Кожен соціальний інститут виконує свою, характерну для нього функцію. Сукупність цих функцій, тобто завдань, що вирішуються інститутом, цілі, що досягаються, послуги, які надаються, складаються у загальні функції. Серед них основоположними і найбільш значимими є такі:

регулятивна функція, яка полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у рамках соціальних відносин, тобто у даному разі забезпечується виконання бажаних дій і поборюється небажана поведінка;

функція відтворення, безперервності суспільних відносин, завдяки якій соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління. Відповідно соціальні інститути існують у всіх суспільствах і виступають частиною звичаїв народу;

інтегративна функція, яка полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;

комунікативна функція, спрямована на забезпечення зв’язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

Перелічені функції мають досить загальний характер і притаманні рівною мірою кожному інституту. Сім’я – наочний приклад такої багатосторонньої функціональності.

Проте, крім згаданих, соціальні інститути можуть виконувати конкретні економічні, управлінські, політичні та інші функції. Серед них розрізняють явні та латентні. Оскільки явні (формальні) функції записані в статутах, законодавчих документах, офіційно заявлені, усвідомлені і прийняті товариством причетних до цього інституту людей, вони підконтрольні суспільству. Так, до явних функцій інституту освіти можна віднести набуття грамотності, професійну соціалізацію тощо.

Латентні (приховані, незаявлені) функції інститутів – це ті, які здійснюються насправді. Наприклад, латентною функцією інституту освіти є так звана функція «соціальної селекції», що виявляється у закріпленні і досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності. Інколи явні і латентні функції можуть повністю збігатися, але у разі, якщо між формальною і реальною діяльністю інституту з»являється розбіжність, то соціологи говорять про нестабільність і навіть дезорганізацію суспільства.

Існує ряд умов, дотримання яких сприяє підтриманню функціональності соціального інституту. До таких слід віднести:

* по-перше, наявність соціальних норм, приписів, які регулюють поведінку людей;

* по-друге, інтеграцію інституту у соціальну систему суспільства, його різні структури, що забезпечує інституту підтримку самого суспільства;

* по-третє, можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;

* по-четверте, наявність матеріальних засобів та умов для підтримки діяльності інституту.

У разі, коли ці умови не дотримуються, соціальні інститути стають дисфункціональними, тобто в їх роботі виникають збої, порушення, з’являються деструктивні ситуації, що в результаті може дестабілізувати суспільство в цілому. Серед найпоширеніших дисфункцій можна виділити такі:

* невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (неясність інституціональної діяльності);

* розмиття, невизначеність функцій, вироджування їх у символічні, неспрямовані на досягнення раціональних цілей;

* падіння авторитету і престижу соціального інституту в суспільстві;

* персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти у відповідності з об’єктивними потребами та змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їх персональних рис і властивостей.

За сучасного українського суспільства у ситуації радикальної соціальної трансформації ми можемо спостерігати типові риси інституціональної кризи, тобто всі вищезазначені дисфункції у діяльності основних соціальних інститутів. Так дисфункції політичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, вирішити питання в інтересах більшості населення, беззаконні, криміналізації, корумпованості.

Численні соціологічні опитування дозволяють констатувати, що в українському суспільстві сьогодні чітко простежується тенденція падіння авторитету і недовіри до основних інститутів державної влади, що складають нове інституціональне середовище. Більше того, саме інституціональне середовище сприймається значною частиною населення як вороже. Про це, зокрема, свідчать такі дані, отримані у результаті соціологічного опитування, проведеного центром «Демократичні ініціативи» (1999): більшість громадян України повністю довіряють тільки своїй сім’ї – 90 %; з усіх державних структур та інститутів відносну довіру мають – армія (30 %), в іншому рівень довіри розподіляється таким чином: 17 % респондентів довіряють Президенту України, 13 % міліції, 12 % Уряду, 9 % Верховній Раді.

В цілому для соціології як науки досить важливий аналіз як функціональної, так і дисфункціональної діяльності основних соціальних інститутів, оскільки стан інституціональної системи є важливим індикатором стабільності суспільства.

Основні риси соціальної організації

Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціонально, але й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів є притаманною всім суспільним утворенням – окремим об’єднанням людей, закладам, установам тощо. Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту. Але їх варто відрізняти від соціальних інститутів, оскільки вони мають досить характерні риси:

1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення певних, досить конкретних цілей своєї діяльності. Дещо сама організація є певним засобом (інструментом) для вирішення тієї чи іншої сукупності завдань. Цікаво, що певна мета, яка переслідується організацією, не обов’язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація вимушена створювати різні системи стимулювання і нагородження, за допомогою яких вона залучає індивідів до дії для досягнення загальної мети.

2. Соціальна організація розуміється як упорядкування, тобто у ній існує продумано створений і загальнообов’язковий порядок, а також система статусів і ролей, яка вистроюється в ієрархічну структуру. Для організації характерний високий ступінь формалізації відносин у тому розумінні, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки її членів: вони грають суворо визначені соціальні ролі, між ними складаються специфічні відносини влади і підпорядкування (субординація).

3. Для підтримування стійкості відносин, координації дій як підструктуру кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції системи управління численні і різноманітні. При цьому оптимальний набір функцій, що виконуються, залежить від культурної основи організації, її цілей, факторів зовнішнього середовища. Схематично діяльність органу управління може бути представлена такою, що складається з трьох блоків:

	функція контролю: приймання та обробка інформації, що надходить про стан параметрів організації
		функція прийняття рішень: прийняття рішень		функція командування та організації: вплив на поведінку учасників організації з метою своєчасного і точного виконання рішень

ф

На підставі перелічених рис можна дати навести визначення соціальної організації.

Соціальна організація – це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.

Диференціація завдань і пов’язана з нею координація впливають на структуру і форму організації. Основний критерій структурування соціальних організацій – ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням цього критерію розрізняють організації формальні і неформальні.

У формальних організаціях соціальні відносини будуються на підставі регламентації зв’язків, статусів, норм. Такими організаціями є, наприклад, промислове підприємство, приватна фірма, університет, муніципальна структура (мерія). В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Чим більше розвинена спеціалізація, тим багатостороннішими і складнішими будуть адміністративні функції, її планування, координація, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація частіше за все схожа на піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, в організації завжди є також координація, керівництво (існує ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикальній лінії. Формальна організація раціональна, невиразна, тобто для неї характерні виключно службові зв’язки між індивідами.

Основоположник соціологічного дослідження організації М. Вебер розглядав її як систему влади і розробляв теоретичні основи управління, оптимальні для організації як такої. На його думку, вимогам спеціалізованої і багатогранної організації найліпше відповідає бюрократична система. Переваги бюрократії виявляються найбільш яскраво тоді, коли їй (бюрократії) під час виконання службових обов’язків можливо більшою мірою вдається виключити всі особисті, ірраціональні та емоційні елементи. Відповідно до цього бюрократії притаманні: раціональність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, спеціальні і рутинні завдання, нейтральність, ієрархічність, законність правил дії, централізація влади. Головний недолік бюрократії, на думку М. Вебера, у відсутності гнучності і діях за шаблоном.

На відміну від формальної, неформальна соціальна організація грунтується на товариських взаємовідносинах та особистому виборі зв’язків членів спільності і характеризується соціальною самостійністю. Як неформальні організації можуть виступати любительські групи, відносини лідерства, симпатій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в останній відносини за своїм бажанням і потребам.

Як зазначалося вище, переважна більшість цілей, які висувають перед собою люди, соціальні спільноти, в цілому неможливо досягти без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюдність і різноманітність. Проте серед них існують найбільш значимі типи:

* організації з виробництва товарів і послуг (промислові, сільськогосподарські, побутові підприємства і фірми, сервісні фірми, фінансові організації, банки);

* організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні навчальні заклади, університети, заклади додаткової освіти);

* організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров’я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристські бази, стадіони);

* науково-дослідні організації (наприклад, Інститут соціології НАН України);

* органи законодавчої виконавчої влади (органи державного і муніципального управління різного рівня).

Вищеперелічені організації називають ще діловими організаціями, які виконують ряд суспільно корисних функцій, як-ото кооперація, співробітництво, підпорядкування (співпідпорядкування), управління, соціальний контроль.

В цілому кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні. Вона повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Всі вони, щоб існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні зв’язки з навколишнім світом.

Дата добавления: 2014-01-11