Товаришування, дружба та любов як особливі види спілкування

Товариськість як форма моральної культури відображає потребу людини у спілкуванні, спільній діяльності. Вона передбачає спільність цілей, схожість життєвих поглядів, що викликає відповідну емоційну забарвленість відносин — вибірковість, симпатію, прагнення до взаємодопомоги, взаєморозуміння. Для товариських стосунків характерний інтерес до спільної діяльності. Слово «т овариш» походить від слова «майно», «товар» і означає «рівня в усьому; односум; помічник; співробітник; співучасник». Напевно, це слово виникло в купецькому середовищі й означало власників спільного майна, або людей, які об’єднувалися на час небезпечних тоді подорожей за товаром. Поняття «товариство» зберігло характерний для його походження смисловий відтінок і продовжує означати людей об’єднаних спільною діяльністю («товариство художників», «товариство майстрових», «товариші по зброї» і т. д.). Суть цього поняття становлять практиковані взаємодопомога у спільній справі й прагнення вдосконалювати особисті якості один одного в інтересах досягнення спільної мети. Формуванню товариських відносин сприяють і схожі умови життя, що є ознакою для розрізнення товариських і приятельських стосунків. Звичайно приятельські стосунки складаються на основі якихось, здебільшого несуттєвих (тимчасових, вузьких, незначних) інтересів та особистих симпатій.

На рівні приятельських відносин аж ніяк не є обов'язковим збіг уявлень про мету життя, можуть бути відсутніми й глибокий спільний інтерес, і серйозна заінтересованість долею один одного. Товариські ж стосунки встановлюються між людьми, котрі протягом тривалого часу беруть участь у процесі спільної діяльності. їх єднають спільні інтереси й, головне, почуття відповідальності за спільну справу. Характер діяльності людей безумовно впливає на міцність їхніх товариських стосунків. Діяльність, пов'язана з труднощами, навіть із ризиком для життя (військова служба, альпінізм) особливо міцно цементують товариськість між її учасниками.

Іншим видом особистісних стосунків є дружба. Історично дружба породжується з інституту пізньородового суспільства і позначала стосункі між однолітками, які разом проходили ініціацію і зберігали солідарність на все життя.

В різних народів було різне ставлення до дружби, наприклад:

· у полінезійців тікопія (Соломонові острови) дружба була пов’язана перважно з економічною функцією; вразі потреби друзі зобов’язані допомогти один одному;

· у індійців навахо ритуалізована дружба можлива не лише між чоловіками, але і між чоловіком та жінкою, але такі друзі вже не можуть одружуватися, тому що це прирівнюється до інцесту;

· у індійців команчей друг значно ближчий рідного брата і при потребі спочатку звертаються до дузів, а лише потім до родичів; відмова допомогти другу вважається ганьбою.

· У скіфів дружба служила в першу чергу військовій справі; укладання дружби оформлювалося спеціальним договором з клятвою, після якої вже ніщо не могло їх розлучити; вважалося, що не може бути більше трьох друзів; дружба в скіфів була пов’язана з військовими подвигами і вважалася важливішою за будь-які інші стосунки і навіть при пожежі в першу чергу має бути врятоний друг, тому що дружину можна знайти ноу, дітей можна народити ще, та ще не відомо чи вони будуть хорошими, а хорошого друга знайти дуже важко.

Дружба ранніх культкр повністю інституалізована, в більш пізній період ускладнюються відносини між людьми, ускладнюється і психологічний світ самої людини. Дружба втрачає свою інституалізацію, в ній з’являється більш особистісний приватний аспект. І відразу вона втрачає свою стійкість. З’являється чимало нарікань на невірність друзів.

Античні філософи приділяли багато уваги поняттю дружби та виділяли в ній той чи інший аспект. Софісти, в першу чергу, виділяли утилітарний аспект дружби. Платон та Сократ – особистісно-емоціне ставлення. За словами Сократа, "без дружби ніяке спілкування між людьми не має цінності". Платон же зазначав, що "набагато ближче друг другу, ніж мати та батько, та дружба між ними міцніша, тому що діти які їх повязують – прекрасне та безсмертне»

Арістотель виділяв три види дружби:

1) утилітарна, заснована на вигоді;

2) гедоністична, заснована на емоційній прив’язаності до людини, спілкування з якою приносить задоволення;

3) досконала, безкорисна, заради самого друга.

Джружб буває різною та залежить від попереднього досвіду людини (сімя, культура, традиції тощо). Уявлення про дружбу змінювалися протягом історії та в різних культурах. Розуміння дружби і сьогодні відрізняється в різних народів.

Для дружби важливі:

· Взаємна симпатія

· Взаєморозуміння

· Відкритість

· Відвертість

· Довірливість

· Активна взаємодопомога

· Спільні інтереси та захоплення

· Спільні цінності.

Часто друга визначають як «Близьку людину, з якою можна всім поділитися». Тому для дружби необхідним є психологічний комфорт.

Англійські психологи М. Лргапл та М. Хендерсон завдяки проведеному опитуванню серед люей різного віку визначили певні правила дружби, порушення яких веде до її припинення.

1. Ділитися новинами про свої успіхи.
2. Виказувати емоційну підтримку.
3. Добровільно допомагати у разі потреби.
4. Намагатися, щоб другу було приємно у твоєму товаристві.
5. Повертати борги та надані послуги.
6. Впевненість у іншому та довіра до нього.
7. Захист друга у його відсутність.
8. Терпіння до інших його друзів.
9. Не критикувати публічно.
10. Зберігати довірені таємниці.
11. Не ревновати та не критикувати інші особисті стосунки друга.
12. Не бути нав’язливим.
13. Поважати внутрішній світ іншого.

Наступним видом особистих стосунків є любов. Давні греки для різних видів любові вживали різні слова «ерос» - стихійна закоханість, пов'язана з статевим потягом; «філіа» - любов-дружба, або любов-приязнь повязана з особистим вибором; «строге» - любов-ніжність, особливо сімейна та «агапе» - жертовна, духовна любов, як правило, ототожнювана з божественною або ідеальною любов'ю.

В найзагальнішому смислі любов – відношення до когось чи чогось як безумовно цінному, об’єднання та з кимось (чимось), що розуміється як благо. У вужчому смилі – любов – це відношення однієї особистості до іншої.

В різних контекстах любов може означати:

А)еротичні чи романтичні переживання пов’язані з статевим потягом та сексуальними стосунками з іншою людиною;

Б) особливого роду інтимний зв'язок між коханцями чи подружям;

В) Прив’язаність та піклування в стосунках до рідних та родичів;

Г) Прив’язаність та піклування в стосунках до близьких людей – рідним душам;

Д) захват та благоговіння перед авторитетом – людським чи надприродним;

Е) милосердя по відношенню до іншого як ближнього.

Платон визначає любов, як «бажання цілісності та прагнення до неї». Він розповідає міф про андрогінність пращурів людей. Андрогін в дав.грець мові походить від слів «чоловік» та «жінка». В цьому міфі мова йде про те, що пралюди поєднували в соб ознакі і чоловічої і жіночої статті. Вони були сильні як титани та зазіхнули на владу богів. Зевс у відповідь вирішив розрізати їх навпіл, зменшивши тим самим їхню силу. На думку Платона, любов об’єднує ці дві розділених половинки.

Християнська концепція любові, як вона була викладена у Новому Завіті, висуває на перший план самопожертву, піклування та дар. Вона об’єднує в собі дві частини:

1. Любов до людини (до ближнього і навіть до ворогів)

2. Любов до Бога.

При чому любов до Бога також реалізується через любов до людей та самопожертву.

Любов заставляє людину забути свій егоцентризм та зосередитися на інших. А.Мень: «Вне любви человек весь сосредоточен на себе, он считает себя абсолютным центром. Любовь приводит к открытию других центров. Только при возникновении любви возможна самоотдача». Любов виступає з’єднувальною силою між людьми.

Характерною особливістю любові є те, що вона стосується всієї людини в цілому. Не можна любити когось тільки частково, тільки якісь його якості. Люблять людину загалом з усіма її чеснотами та вадами.

Любов вимагає особистого спілкування, пізнання іншого, прийняття його як свого ближнього.

Любов – абсолютна причетність до бутя іншої людини (Маслоу)

Е.Фром надає любові характеру, так би мовити, установки. Він вважає, що любов є не лише почуттям, яке виникає по відношенню до певної людини, а й виступає, як певна "установка, орієнтація характеру, яка визначає відношення людини до світу загалом, а не лише до одного "об'єкта любові" Тому, любов ніколи не обмежується однією людиною. Той хто байдужий до всіх, крім того, кого любить, насправді не вміє любити: "якщо я можу сказати: "Я тебе люблю", я кажу тим самим: "Я люблю в тобі все людство, все живе; я люблю в тобі також і самого себе"

Е. Фром досліджуючи любов зазначає, що вона є потребою, від реалізації якої залежить душевне здоров'я людини і визначає її як "об'єднання з іншою людиною чи предметом поза самим собою при збережені відокремленності та цілісності самого себе" [135; с.452]. Досвід любові дозволяє розвинути внутрішню активність людини та робить зайвими ілюзії, пов'язані з уявлення про іншого, чи про себе самого. Людина стає здатною вийти за свої власні межі і в той же час переживати себе як суб'єкта акту любові. Це особливість любові, яка не залежить від її об'єкту. Діяльнісна любов завжди включає в себе "набір наступних орієнтацій: піклування, почуття відповідальності, повагу, та розуміння" [135; с.453]. С.П. Євтушенко, досліджуючи любов, додає, що "людина по-справжньому реалізує себе, свою людяність (за А. Маслоу "самоактуалізується в "пікових переживаннях") лише тоді, коли любить, тобто розуміє всією своєю сутністю іншу істоту (яка, до речі, може і не розуміти себе в такій же мірі)".

Дата добавления: 2014-01-11