Гайдамацький рух

1. Події кінця XVII – початку XVIII ст. Повстання 1702 – 1704 рр.

2. Відродження на Правобережжі феодально-кріпосницьких порядків.

Гайдамацький рух. Коліївщина.

3. Опришківський рух в Прикарпатті. Олекса Довбуш.

4. Становище Речі Посполитої у ХVIII ст., її розділи

1. Наприкінці 70-х – у першій половині 80-х рр. XVII ст. Правобережжя було страшно спустошене, розорене. За Вічним миром (1686 р.) Росія визнала Правобережну Україну за Річчю Посполитою, але на ці землі претендувала Туреччина, з якою до 1700 р. вели війну Австрія, Росія, Венеція і Річ Посполита. В останній, щоб закріпити Правобережну Україну і реалістично оцінюючи ситуацію, в 1684 р. видається указ короля, а у 1685 р. – постанова сейму, за якими на Правобережжі офіційно відновлювався козацький стан, тобто встановлювався козацький устрій. На Київщині та Брацлавщині було утворено 4 козацьких полки з центрами у Корсуні, Богуславі, Брацлаві, Білій Церкві (потім у Фастові). Полковниками були Андрій Абазин, Захар Іскра, Самуїл Самусь та Семен Палій. Під захистом козаків край швидко заселявся. Відновлювалися села, містечка, відроджувалася економіка. Козаки захищали ці землі від турок і татар, не пускали сюди й польських панів. Тобто тут існувала козацька автономія. Але наприкінці XVII ст. визначилося

завершення війни Речі Посполитої з Туреччиною, і Правобережна Україна закріплюється за Річчю Посполитою. Козаки стають непотрібними. У червні 1699 р. сейм Речі Посполитої приймає рішення про ліквідацію козацьких полків. Але спроби польських військ зайняти Правобережну Україну наштовхнулися на опір.

У 1702–1704 рр. на Правобережжі (Брацлавщина, Київщина, Поділля, Волинь) спалахнуло велике повстання – “мала Хмельниччина”. Найавторитетнішим з його ватажків став Семен Палій (Гурко). Велася жорстока боротьба з перемінним успіхом. Керівники повстання проводили переговори з царським урядом про встановлення протекторату Росії над Правобережною Україною. Але в умовах Північної війни, в якій Річ Посполита була її союзником, Росія не могла на це піти. Коли ж реальною стала загроза шведської окупації цих земель, то у травні 1704 р. наказом Петра І Мазепа з лівобережними козацькими полками зайняв Правобережну Україну, виступивши проти магнатів – союзників шведів. Повстання розгорнулося з новою силою, але війська Мазепи і польської шляхти скоро придушили його. На деякий час правобережні українські землі опинилися під контролем І. Мазепи.

2. У 1711 р. під час російсько-турецької війни П. Орлик із запорожцями разом з татарами здійснив похід на Правобережжя, який спочатку проходив успішно, але скоро татари почали забирати людей у полон, і все закінчилося невдачею.

У 1714 р. за договором з Туреччиною Річ Посполита закріпила за собою Правобережну Україну. Почалося відновлення польсько-шляхетського ладу. Але край був спустошений, його треба було заселяти і відроджувати. Землі роздавалися польським магнатам. 80% всіх земель дісталися 40 магнатським родинам (Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Браницьких, Сангушків, Ревуцьких та ін.). Магнати закликали селян, надавали їм пільги – слободи, на 15–20 років звільнення від податків. За таких умов край швидко заселяється і освоюється. Але строк слобод минав. Від селян знову вимагалися панщина, натуральні та грошові податки. Різко посилився соціальний гніт. Посилився і національно-релігійний гніт. Зазнавало утисків православ’я, поширювалася унія, і досить ефективно. У 60-х рр. XVIII ст. у Київському та Подільському воєводствах православних церков зоставалося близько 20%. Оплотами віри залишилися монастирі.

Посилення соціального і національного гніту породжувало опір українського населення, але його основну масу становило селянство. Тому переважно опір носив пасивний характер або відбувалися стихійні вибухи. Бракувало організації та досвідчених ватажків, оскільки козацтва на Правобережжі вже не існувало. Але з’явилися гайдамаки (від турецького – гайда – гнати, доганяти або волоцюга, грабіжник, неспокійні, бунтівні люди). Гайдамаків підтримувало місцеве населення. Вони дотримувалися партизанської тактики (невеличкі загони, раптовість, рухливість, притулок на Запоріжжі). Польсько - шляхетська адміністрація виявилася неспроможною ефективно боротися з гайдамаками. Гайдамацький рух активувався із закінченням строку слобод і пройшов кілька етапів, тричі переростаючи у великі повстання.

У 1734 – 1738 рр. це сталося вперше, коли помер король Август ІІ і в Речі Посполитій настало міжкоролів’я. У боротьбу втрутилися Росія та Франція, які висунули своїх претендентів – Августа ІІІ та Станіслава Лещинського. Наприкінці 1733 р. російські війська здійснили наступ на Правобережжя, щоб підтримати Августа ІІІ. Серед населення поширилися чутки, що прийшли визволяти, це й спричинило спалах гайдамацького руху. Діяли загони Верлана, І. Гриви, Г. Медведя,

М. Моторного, Г. Голого, Писаренка, Жили, Рудя, Іваниці, Харка, Запорожця.

У 1750 р. вдруге сталося велике повстання, під час якого діяли загони О. Ляха, М. Мамая, Г. Лисого, М. Сухого, М. Теслі, О. Письменного, І. Подоляки.

У 1768 р. відбулося найбільше гайдамацьке повстання – Коліївщина. На початку 1768 р. сейм Речі Посполитої під тиском російського уряду прийняв постанову про зрівняння в правах з католиками православних та протестантів. Частина шляхти і магнатів виступили проти цього і утворила Барську конференцію (на Поділлі). Почалися репресії проти православних. Проти конфедератів виступили російські війська. Серед населення поширилися чутки, що прийшли визволяти. Навесні 1768 р. в урочищі Холодний Яр, біля Мотронинського монастиря формуються загони гайдамаків, які очолив запорозький козак Максим Залізняк. У другий половині травня 1768 р. вони почали похід. Повстання охопило Південну Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Повстанці захопили Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, а на початку червня 1768 р. Умань, де відбулася жорстока, нещадна різанина. Умань допоміг захопити сотник надвірних козаків Іван Гонта, який став одним із керівників повстання. Повстання поширювалося. Діяло близько 30 гайдамацьких загонів: М. Швачки, А. Журби, С. Неживого, П. Тарана, І. Бондаренка, С. Позіхайла, М. Максимова, М. Москаля, В. Шила. Під контролем повстанців опинилася значна територія. Але 27 червня 1768 р. ватажків гайдамаків було запрошено до генерала Кречетнікова, який командував російськими військами, і підступно, по-зрадницьки, захоплено. Табір гайдамаків під Уманню оточили і примусили їх здатися. У липні – серпні 1768 р. була розгромлена більшість гайдамацьких загонів. Після 1768 р., Коліївщини, гайдамацький рух почав спадати.

3. Учасників антифеодального руху в Прикарпатті називали опришками (від латинського "oppressor" – винищувач). Опришківський рух зароджується у

XVI ст. Він був поширений в Карпатах і Прикарпатті. Опришки також застосовували партизанську тактику, діяли невеликими загонами, мали підтримку населення та ін. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 1738 – 1745 рр., коли діяв Олекса Довбуш, славетний ватажок опришків. Після його загибелі ватажками опришків стали його побратими Іван Бойчук, Василь Баюрак та ін. Наприкінці XVIII ст. опришківський рух винищила австрійська жандармерія, але й у ХІХ ст. він неодноразово відроджувався.

4. У XVIII ст. становище Речі Посполитої було складним. Слабка королівська влада, на місцях всевладдя магнатів, анархія шляхти. Відсутність міцної центральної влади по суті унеможливлювала нормальне функціонування державного апарату. Сильні сусіди, особливо Росія, втручалися у внутрішні справи Речі Посполитої. А агресивні наміри Австрії та Пруссії призвели до розділів Речі Посполитої у 1772, 1793, 1795 рр. між Росією, Австрією і Пруссією. Внаслідок цього Річ Посполита як держава перестала існувати.

17. Інкорпорація українських земель Російською та Австрійською імперіями у XVIII – на початку XIX ст.

1. Боротьба Росії за Північне Причорномор’я.

2. Розділи Речі Посполитої та перехід правобережних і західних українських земель під владу Австрії та Росії.

1. В останній третині XVIII ст. в геополітичному становищі українських земель сталися суттєві зміни. Перш за все в Північному Причорномор’ї, яке належало Туреччині та Кримському ханству. Але ці землі прагнула захопити Росія, щоб вийти до Чорного моря. Російсько-турецька війна 1768 - 1774 рр. закінчилася перемогою Росії, до якої за Кючук-Кайнарджийським мирним договором відійшли землі між річками Дніпро та Південний Буг, а Кримське ханство ставало вільним від Туреччини і від Росії. Але у 1783 р. Росія ліквідувала Кримське ханство і приєднала його до себе, тобто землі Приазов’я та Причорномор’я, від Кубані до Дніпра разом з Кримом. А у 1775 р. була ліквідована Запорозька Січ, і всі її землі теж безпосередньо перейшли під владу Росії.

На цих землях були створені Новоросійська і Азовська губернії, а після приєднання Кримського ханства – Катеринославське намісництво, яке існувало у 1783 – 1796 рр. Почалося засвоєння цього величезного простору степових земель. У 70 – 90-х рр. XVIII ст. найбільше зусиль до цього доклав Г. Потьомкін, один з видатних державних діячів Росії того часу. Територія заселялася, освоювалася, були засновані нові міста: Одеса, Херсон, Миколаїв, Катеринослав та ін. Розвивалася торгівля, економіка краю. У 1787 р. Катерина II на запрошення Потьомкіна здійснила свою знамениту мандрівку “до Тавриди”, під час якої 7–9 травня 1787 р. перебувала в Новому Кодаку, а 9 травня 1787 р. офіційно заклала Катеринослав, поклавши перший камінь до фундаменту Преображенського собору.

Поїздка Катерини II викликала невдоволення Туреччини, яка не визнала ліквідацію Кримського ханства. У 1976 р. в Дніпропетровську було урочисто від-святковано 200-літній ювілей заснування міста.

У 1787 – 1791 рр. нова російсько-турецька війна закінчилася перемогою Росії. За укладеним Ясським мирним договором до Росії відійшли землі між річками Південний Буг і Дністер. У 1806 – 1812 рр., після чергової російсько-турецької війни до Росії відійшли землі між Дністром і Прутом та гирло Дунаю. Так під владу Росії перейшло все Північне Причорномор’я, тобто Південна Україна.

2. Правобережна Україна перебувала під владою Речі Посполитої, яка, як держава, в другій половині XVIII ст. знаходилася в стані занепаду і послаблення. Тяжким становищем Речі Посполитої скористалися агресивні сусіди – Австрія, Росія і Пруссія, які домовилися про її розділи.

У 1772 р. відбувся перший розділ Речі Посполитої, за яким до Австрії відійшла Галичина. У 1774 р., після російсько-турецької війни, в якій Австрія була союзником Росії, до неї відійшла Північна Буковина. Так у 70-х рр. XVIII ст. під владою Австрії опинилися західноукраїнські землі: Галичина, Північна Буковина, а Закарпаття ще з кінця XVII ст. належало Австрії.

У 1793 р. відбувся другий розділ, а у 1795 р. – третій розділ Речі Посполитої, за яким до Росії відійшла вся Правобережна Україна, включаючи Західну Волинь. У 70 – 90-х рр. XVIII ст. до Росії відійшли вся Південна і Правобережна Україна, а Лівобережна Україна (Гетьманщина) була під владою Росії вже з середини

XVII ст. Слобожанщина знаходилась у складі Московського царства ще з початку XVI ст.

Тим самим наприкінці XVIII ст. всі українські землі опинилися під владою Росії та Австрії. Почався новий період їх історії.

18. Наддніпрянська Україна в умовах кризи феодально-кріпосницької системи (перша половина XIX ст.)

1. Криза феодально-кріпосницької системи. Посилення антифеодальної боротьби.

2. Політична опозиція царату першої чверті XIX ст. Декабристські організації в Україні

1. Розвиток міст та промисловості в Північному Причорномор’ї, а також зростання експорту через чорноморські порти, зумовили підвищення попиту на сільськогосподарську продукцію. Це спричинило зростання товарності поміщицьких господарств, які глибше втягувалися в ринкові, товарно-грошові відносини. Щоб отримати більше продукції, поміщики посилювали експлуатацію селян-кріпаків (праця яких малопродуктивна), перш за все збільшуючи панщину. Але це обмежувалося законом, проте його обходили, призначаючи селянам непосильні для виконання на один день панщини завдання – уроки, тобто через урочну систему. Селяни були також змушені продавати частину свого врожаю з тим, щоб заплатити оброк грішми. Надмірна експлуатація розорювала власні господарства селян. Розорюючись, вони були неспроможні платити податки державі, виконувати повинності перед своїм паном. Повністю розорених селян поміщики переводили до свого двору на повне утримання, що дістало назву – місячина. Окремою катего-рією феодально-залежного населення були військові поселенці, яких змушували не лише відбувати повинності у повному обсязі, але й нести військову службу.

Розорення селянських господарств підривало основу феодально-кріпосни-цької системи. Зростало незадоволення селян, посилювалася антифеодальна боротьба. Тобто це була криза всієї феодально-кріпосницької системи. Царський уряд, намагаючись запобігти кризовим явищам, здійснював деякі реформи. У 1847–1848 рр. проводилася “інвентарна” реформа на Правобережжі. Але селян половинчасті міри не задовольняли, про що свідчило посилення антифеодальної боротьби. У 1813–1835 рр. на Поділлі діяв У. Кармалюк. У 1800–1860 рр. відбулося

2 400 селянських виступів, а у 1861–1862 рр. – 1 700 селянських виступів, з яких у березні – травні 1861 р. – 640 виступів. Відбувалися й масові селянські виступи. Навесні – влітку 1855 р. “Київська козаччина” охопила на Київщині 422 села і 183 тисячі селян, а навесні 1856 р. “Похід в Таврію за волею” на Катеринославщині охопив 574 села і 76 тисяч селян.

Криза була системна, всеохоплююча. В надрах феодально-кріпосницької системи визрівали капіталістичні (ринкові, товарно - грошові) відносини і підривали її зсередини. Криза феодально – кріпосницьких порядків визначилася і у промисловості. Зростала кількість промислових підприємств: наприкінці XVIII ст. – 200, у 1825 р. – 649, у 1861 р. – 2873 (з яких 15 % фабрики). У 30 – 40-х рр. XIX ст. почався технічний переворот у промисловості (ручна праця витісняється працею машин, фабрика замінює мануфактуру). У промисловості капіталістичні відносини діставали перевагу над кріпосницькими, про це свідчить співвідношення підприємств,

	1828 р.	1861 р.
Поміщицьких	53,8 %	5,8 %
Купецьких	46,2 %	94,2 %

а також частка вільнонайманої праці в промисловості, яка становила у 1825р. –25%, а у 1861 р. – 74 %. Про поширення ринкових, товарно - грошових відносин засвідчував і розвиток торгівлі. З 13 найбільших ярмарок Росії 10 діяли на території України. Окрім цього, діяли 12 тисяч місцевих ярмарків, базарів, торгів.

2. Проте відсталість Росії ставала все більш відчутною, що добре розуміли передові діячі країни. Вже на початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні царизму діячі брали активну участь в таємних організаціях – масонських ложах, які діяли у 1817 – 1822 рр. Масони кінцевою метою ставили об’єднання всіх народів світу в “розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх”. У цілому це був поміркований демократизм. Масонські ложі діяли у Києві – “З’єднаних слов’ян” (1818 – 1822 рр.), в Одесі – “Понт Евксинський” (1817 р.), “Трьох царств природи”, у Полтаві –“Любов до істини” (1818 – 1819 рр.). У полтавській ложі виразно виявилася національно-визвольна спрямованість. Її засновниками були І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін. Ця ложа була заборонена. У 1822 р. царський указ заборонив діяльність масонських лож.

У 1821 – 1825 рр. у Полтаві діяло таємне “Малоросійське товариство”, яке очолював Василь Лукашевич. Це була громадсько-політична організація, яка ставила за мету просвітництво в масах, піднесення рівня політичної свідомості, ідею ліквідації кріпацтва та обмеження самодержавства. Що ж до України, то прагнули будь-яким чином здобути її державну незалежність. Членами товариства були

С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Андрущенко та ін. Його осередки діяли у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та ін.

З’являються в Україні і організації декабристів – дворянських революціонерів. У 1821 – 1825 рр. діяло “Південне товариство”, керівником якого був Павло Пестель. Воно налічувало 101 члена. Діяли три управи товариства: Тульчинська, Васильківська, Кам’янська. Програмним документом була “Руська правда” (автор Пестель). Програмні вимоги: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували.

У 1823 – 1825 рр. діяло “Товариство об’єднаних слов’ян”, з центром у Новгороді-Волинському. Його організаторами стали брати Борисови, Горбачевський,
Ю.Люблінський. Усього товариство налічувало до 60 членів. Метою його було визволення слов’янських народів від монархічного деспотизму та іноземного панування і об’єднання їх у федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва. Досягти цього планували шляхом військового повстання за участю народу.

Восени 1825 р. обидві організації об’єдналися в єдине „Південне товариство”. 14 грудня 1825 р. у Петербурзі відбулося повстання на Сенатській площі, а 29 грудня 1825 р. – 3 січня 1826 р. повстав Чернігівський полк в Україні. Обидва повстання були придушені, а їх учасники жорстоко покарані.

19. Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст.

1. Пробудження українського національного руху. Перші речники.

2. Революційні події 1848 р.

1. Наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст. під впливом ідей Французької буржуазної революції та інтенсивного розвитку капіталістичних відносин в Європі на українських землях відбувається пробудження національного життя. Інтелігенція починає вивчати мову, історію, фольклор, звичаї свого народу. Поступово зростає усвідомлення необхідності політичної боротьби за національні права народу на західноукраїнських землях в Австрійській імперії. Найбільш яскравим прикладом національного відродження стає „Руська трійця”, яка у 1833 – 1836 рр. діяла у Львові. До її складу входили: Маркіян Шашкевич (1811 – 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811 – 1866 рр.), Яків Головацький (1814 – 1888 рр.). Усі вони були студентами Львівського університету і духовної семінарії. Вони поставили за мету – сприяти пробудженню української національної свідомості, вивчаючи і розвиваючи українську мову і культуру, впроваджуючи їх в усі сфери громадського життя. Вони збирали фольклор по селах, проводили наукові дослідження, займалися публіцистичною та видавничою діяльністю. Їх діяльність була виключно культурницько-просвітницькою. Вони писали і намагались видавати різні книжки, журнали. Так, у 1834 р. готувався альманах „Зоря”. У 1836 р. вони видали літературно-публіцистичний альманах „Русалка Дністрова”, який вийшов у Пешті накладом 1 000 примірників, з яких 750 було конфісковано цензурою. Зміст альманаху складали народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні, науково-історичні твори, з яких багато на історичну тематику, також про єдність українських земель, про єднання з іншими слов’янськими народами, але головне те, що альманах був виданий українською мовою. В цьому влада вбачала злочин. Авторів притягли до відповідальності. Під час слідства вони з гідністю захищалися. Це був апогей діяльності „Руської трійці”. Внаслідок переслідування властей організація розпалася. У 1843 р. помер М. Шашкевич, але діяльність „Руської трійці” мала сильний вплив на подальший розвиток національного життя в Західній Україні. Вони були першими речниками, будителями. Особливо активно цю роботу продовжував Яків Головацький.

У 1846 р. в Лейпцигу він видав німецькою мовою статтю, де вперше була сформульована і відкрито проголошена соціально-економічна і політична програма українського національно-визвольного руху в Галичині. У 1846–1847 рр. у Відні у 2 томах, накладом 1 000 примірників, братами Головацькими було видано літературно-публіцистичний альманах „Вінок русинам на обжинок”.

У 1848 р. було видано твір „Слово перестороги” Василя Подолинського (сільського священика), де вперше було заявлено про політичну незалежність, визволення з-під іноземної влади, з’єднання всіх українських земель в єдину демократичну республіку чи самостійну, чи у федерації з іншими вільними слов’янськими державами.

2. Особливо яскраво пробудження національного життя на західноукраїнських землях виявило себе під час революції 1848 р., коли в багатьох країнах Західної Європи (Франція, Німеччина, Австрія, Італія) відбулися буржуазні революції. У березні 1848 р. повстанням у Відні і Будапешті почалася революція в Австрії, що знайшло відгук і на західноукраїнських землях. Щоб стримати революцію і особливо щоб заспокоїти селян, австрійський уряд пішов на поступки. 17 квітня 1848 р. в Галичині і Буковині була скасована панщина, а 2березня 1853 р.панщина скасовується і на Закарпатті. Також проголошуються буржуазно-демократичні свободи.

Уберезні 1848 р.у Львові проводяться демонстрації, утворюються громадсько-політичні організації. 2 травня 1848 р. українські діячі створюють „Головну Руську Раду”, яка виступала за проведення буржуазних реформ і за надання автономії Східній Галичині. Крім українців, активізуються й інші політичні сили. 13 квітня 1848 р. польські діячі утворюють „Центральну Народну Раду”, а 23 травня 1848 р. полонізовані українські діячі створюють „Руський Собор”. Редактором його друкованого органу – „Дневника руського” став І. Вагилевич, який тісно співпрацював з поляками. Між українцями та поляками в Галичині визначається протистояння, що використовує австрійська влада, яка діє за принципом – „розподіляй і володарюй”. На початку червня 1848 р. у Празі на Слов’янському конгресі була зроблена невдала спроба примирити українців та поляків.

15 травня 1848 р. у Львові починає видаватися перша українська газета – „Зоря Галицька”. У липні 1848 р. засновується „Галицько-руська матиця”, культурно-освітнє товариство, по суті видавництво. У жовтні 1848 р. у Львові проводиться з’їзд діячів української культури і науки. На початку 1849 р. у Львівському університеті було засновано кафедру української мови і літератури, яку очолив Яків Головацький. У 1849 р. у Львові почали будувати Народний дім.

У другій половині 1848 р. кілька місяців у Відні працював Рейхстаг (нижня палата імперського парламенту), в якому представлені були 20 українських депутатів, переважно селяни та інтелігенція. Депутати-селяни виступали за скасування панщини без викупу. Інші депутати вимагали надання Східній Галичині автономії, але не домоглися цього. У грудні 1848 р. імператор розпустив парламент. Зволікання з проведенням реформ призводило до загострення ситуації, до радикалізації настроїв мас. 1 – 3 листопада 1848 р. у Львові сталося збройне повстання за участю робітників і студентів, яке було придушене урядовими військами. У листопаді 1848 р. в Північній Буковині почалося селянське повстання, яке очолив Лук′ян Кобилиця. Тривало воно майже 1,5 року. У Прикарпатті в цей час відроджується рух опришків. Проте у 1849 р. революційна хвиля спадає. Революція була придушена. У грудні 1867 р. приймається нова конституція, за якою нова держава стає дуалістичною монархією – Австро-Угорщиною.

20. Реформи 60 – 70-х рр. ХІХ ст. та особливості розвитку Наддніпрянщини у пореформений період та на початку ХХ ст.

1. Реформи 60 – 70-х рр. ХІХ ст. Скасування кріпацтва.

2. Протиріччя розвитку сільського господарства. Столипінська аграрна реформа.

3. Індустріальне зростання в останній третині ХІХ – на початку
ХХ ст.

1. Поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи бачили і правлячі кола Росії. Поразка в Кримській війні (1853 – 1856 рр.) виявила економічну відсталість країни, а посилення антифеодальної боротьби селян загострювало ситуацію. Звідси виходило розуміння потреби реформ, перш за все – відміни кріпацтва, бо воно було стрижнем, на якому трималася вся тодішня будова політичної та економічної системи царської Росії. Кілька років велася підготовка, реформа розроблялася згори – поміщиками, звідси й її результати.

19 лютого 1861 р. було видано царський маніфест про скасування кріпацтва. Селян звільняли від кріпосницької залежності, але власником землі був поміщик. Свій наділ землі селянин повинен був викупити. Протягом двох років між поміщиком і селянами укладалися “уставні грамоти”, в яких визначалися розміри земельних наділів, що підлягали викупу. Але надання дозволу селянам на викуп наділів повністю залежало від бажання поміщиків. До переходу на викуп селяни вважалися “тимчасовозобов’язаними”, тобто під опікою поміщика, і повинні були відбувати панщину чи оброк. Практично селяни залишалися примусово прикріплені. Тимчасовозобов’язаний стан у багатьох місцях тривав до 9 і 20 років. Тільки у 1883 р. всіх селян перевели на обов’язковий викуп.

Значна частина земель залишалася у поміщиків, тобто поміщицьке землеволодіння зберігалося.

Як визначалися розміри наділів селян? За принципом – там, де земля родюча і поміщикам було вигідно вести власне господарство, більшість земель вони намагалися залишати собі, навіть за рахунок зменшення селянських наділів, що дістало назву – відрізки. В Україні ж землі родючі, тому селяни втратили більше

15 % землі, якою користувалися раніше. 94 % поміщицьких селян отримали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового рівня. Тим самим, щоб вижити, селяни змушені були орендувати землі у поміщика, йти до нього в економічну кабалу. Тобто поміщики зберігали більшість землі і отримували дешеву робочу силу.

Як визначався розмір викупної суми за селянські наділи? В основу викупної суми було покладено не ринкову вартість землі і доходи від господарства, а розміри загальних грошових податків, які сплачували селяни-кріпаки. Тобто розмір викупної суми визначався за таким розрахунком, щоб ці гроші, будучи покладеними до банку, давали б поміщикові у відсотках такий прибуток, який дорівнював би сумі оброчного податку селянина-кріпака. Для селян це були великі гроші, але щоб не постраждали інтереси поміщиків, держава виплачувала 80 % викупної суми, селяни ж – 20 %. Тим самим селяни ставали боржниками держави і протягом 40 років повинні були щорічно погашати 6 % викупної суми, це називалося – викупні платежі. Виплачували їх селяни до 1906 р. За цей час виплатили 382 млн крб., а ринкова вартість цієї землі становила 128 млн крб. Всього ж по Росії: ринкова вартість становила 648 млн крб, викупна сума – 867 млн крб, сплатили ж до 1906 р. – 1 540,5 млн крб. І ще залишалися боржниками. По суті це був грабунок селянства.

Аграрна реформа 1861 р. була проведена в інтересах поміщиків. При цьому зберігалися пережитки кріпосництва: поміщицьке землеволодіння, відрізки, викупні платежі. Усе це гальмувало розвиток капіталістичних відносин на селі, так само, як і штучна консервація селянської общини.

Проте на Правобережній Україні виявилися особливості в проведенні селянської реформи. Причиною цього було польське повстання 1863 р. Українським селянам були зроблені деякі послаблення. Їх швидко перевели на обов’язковий викуп, збільшили на чверть земельні наділи та зменшили на 20 % викупні платежі.

Це була реформа поміщицьких селян, але в Росії були й інші категорії селянства, щодо кожної проводилася окрема реформа. У 1863 р. – реформа удільних селян, а у 1866 р. – реформа державних селян, які теж викупляли свої наділи.

У 60 – 70-х рр. ХІХ ст. була проведена ціла низка реформ.

У 1864 р. – земська реформа. Земства були органами місцевого самоврядування, які діяли на селі (лікарні, школи, статистика, шляхи та ін., але не політична діяльність). Виборцями були землевласники (поміщики та селянські общини). На Правобережній Україні земства були запроваджені у 1911 р., причиною також було польське повстання 1863 р.

У 1864 р. була проведена судова реформа, за якою суд ставав незалежним від адміністрації, також вводився суд присяжних.

У 1870 р. міська реформа впровадила в містах органи самоврядування – міські думи. Їх функції були такі, що і в земств, але діяли вони в містах.

У 1862 – 1874 рр. проводилася військова, фінансова, освітня, цензурна та ін. реформи.

Усі ці реформи, незважаючи на половинчатість, були прогресивними, бо відкривали більший простір для розвитку капіталістичних відносин в Росії і в Наддніпрянській Україні. І в наступний, пореформений період (60 – 90 рр. ХІХ ст.), це стало відчутним, особливо в економіці.

2. У сільському господарстві відбувалося подальше зростання продуктивних сил. Так, частка України становила 90 % експортної пшениці Росії, а від світового врожаю – 43 % ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи. Визначилася й спеціалізація окремих регіонів: Правобережжя – цукрові буряки, Лівобережжя – картопля, тютюн, Південь – зерно. Капіталістичні відносини на селі розвивалися нерівномірно. На Лівобережжі були найсильніші пережитки кріпосництва. На Півдні ж за рівнем капіталізації розвиток відбувався найбільш інтенсивно. Наслідком капіталізації ставало посилення соціального розшарування селянства. Так, біднота становила 1,5 млн. господарств, середняки – 550 тисяч господарств, а заможні селяни – 450 тисяч господарств. Сільськогосподарських робітників налічувалося 1,8 млн чоловік.

Залишки кріпосництва стримували розвиток продуктивних сил села, загострювали ситуацію на селі, зумовлювали невирішеність аграрного питання в Росії, одного з найболючіших протиріч в країні на початку ХХ ст., що вело до посилення боротьби селянства. Наслідком цього стала столипінська аграрна реформа, яка була впроваджена 9 листопада 1906 р. царським указом та законом від 14 червня 1910 р. За реформою зберігалося поміщицьке землеволодіння, а селянам дозволено було виходити з общини зі своїми наділами (у приватній власності) на хутори чи відруби. Селянський банк надавав кредити. Заохочувався переселенський рух до східних регіонів Росії. Метою реформи було створення міцного прошарку заможних селян – власників, які б становили опору царській владі на селі і противагу революції. Об’єктивно столипінська аграрна реформа була прогресивною, бо сприяла розвитку капіталістичних відносин на селі, але запізнілою в часі. Дуже загостреними були протиріччя. Селяни в масі страждали від малоземелля і безземелля. Уповільненим було соціальне розшарування селянства. Проте в Україні, особливо в Південній та Правобережній, столипінська реформа виявилася найбільш успішною. 50 і 33% всіх селянських господарств у цих регіонах вийшли на хутори та відруби. До Сибіру у 1906 – 1912 рр. переселилося 1 млн чоловік, але з них повернулося 250 тисяч, що визначило невдачу переселенської політики царату. Протиріччя ж на селі залишалися і загострювалися. Загостреними були національне і робітниче питання. У Росії зберігалася загроза нових революційних потрясінь, що й відбулося у 1917 р. внаслідок кризи, загостреної Першою світовою війною.

3. У промисловості темпи розвитку були високі, хоча численні пережитки кріпосництва різко звужували місткість внутрішнього ринку, а це об’єктивно стримувало розвиток промисловості. Все ж розвиток був досить швидкий. Спричинювала до цього політика протекціонізму, яку проводив царський уряд. Це була політика підтримки вітчизняного капіталу, яка виявляла себе в охоронних тарифах, казенних замовленнях з гарантованими цінами, у пільгових кредитах з державного банку та в широкому залученні іноземних капіталів. Тобто мало місце пряме втручання держави в економіку, особливо в її провідні галузі – залізниці, металургію, машинобудування. У 1865 р. в Україні побудована перша залізниця – Одеса – Балта (219 верст). Робоча сила була дешева, що обумовлювалося її надлишком на селі. Надзвичайно сильна її експлуатація забезпечувала капіталістам високі прибутки.

У 70 – 80-ті рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні завершився промисловий (технічний) переворот. Донецько-Криворізький регіон наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. перетворився в головну вугільно-металургійну базу Росії. Особливо після 1884 р., коли Донбас і Кривбас з’єднала Катерининська залізниця. За 1861 – 1900 рр. видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс у 115 разів (з 6 до 691,5 млн пудів), а видобуток залізної руди на Криворіжжі у 158 разів (з 1,4 до 210 млн пудів). За останні 20 років ХІХ ст. в Україні (Катеринославська та Херсонська губернії) були побудовані 17 великих металургійних заводів-гігантів. За 60 – 90-ті рр. ХІХ ст. виробництво цукру зросло у 14 разів (з 1,6 до 23 млн пудів), що становило 84 % загальноросійського. У 1887 р. у Києві було створено Цукровий синдикат – перше в Росії монополістичне об’єднання.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні налічувалося 32 % всіх машинобудівних заводів Росії, які виробляли 16 % загальноросійської продукції машинобудування, але при цьому 70 % загальноросійського виробництва сільськогосподарських машин. У 1900 р. довжина залізниць в Україні становила 8 417 км. На початку ХХ ст. в Україні (від загальноросійського) діяло 20,9 % промислових підприємств, вироблялося 20,7 % промислової продукції, що становило 14,5 % загальної вартості всієї продукції. У загальному обсязі продукції народного господарства в Україні частка промисловості становила 48 %, а по Росії – 40 %. У 1913 р. в Україні (від загальноросійського) видобувалося і вироблялося: залізної руди – 72,3 %, кам’яного вугілля – 78 %, чавуну – 69 %, сталі – 57 %, прокату – 58%. 450 машинобудівних і металообробних підприємств виробляли 20,2 % загальноросійської продукції, серед них сільськогосподарських машин більше 50 %, а паровозів – 40 %. Цукру вироблялося 81 %. Тобто українські землі в економіці Росії на початку ХХ ст. займали дуже вагоме місце.

21. Революційний та національний рух в Наддніпрянській Україні

у 60–90-х рр. XIX ст.

1. Кирило-Мефодіївське товариство.

2. Громадівський рух. Революційні народники в Україні.

Дата добавления: 2014-01-11