М. П. Драгоманов

1. Організаційне оформлення політичної опозиції царату в українському національному русі починається у 40-х рр. XIX ст., тоді ж простежуються початки його політизації.

У 1846–1847 рр. діяло Кирило-Мефодіївське товариство, в якому було 12 постійних членів, з яких 5 – студенти Київського університету, а інші – вчителі, письменники, поети, професор, чиновники, журналісти, тобто представники інтелігенції. Серед них найбільш відомі були: Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Серед кирило-мефодіївців виділилося 2 напрями: радикальний, який представляли Шевченко, Гулак і студенти, та поміркований, представлений Костомаровим, Кулішем.

Програмним документом кирило-мефодіївців була “Книга буття українського народу” (або “Закон Божий”) і “Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”. В основі їх програмних цілей були покладені ідеї панславізму (ідеї всеслов’янської єдності), тобто визволення українського народу пов’язувалося із визволенням усіх слов’янських народів Європи, а Україні в цьому відводилася месіанська роль – стати ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов’янських народів. Далі потрібно було об’єднати новостворені слов’янські республіки у федеративну державу, в якій всі слов’янські республіки були б рівноправними у федеративній спілці незалежних слов’янських держав, і Україна теж. Київ ставав центральним містом федеративної спілки. Раз на чотири роки обирали собор (сейм). Населення діставало широкі громадянські права. Проголошувалося повалення самодержавства, ліквідація кріпацтва і скасування станів. Основні положення програми кирило-мефодіївців перекликалися з програмними положеннями “Товариства об’єднаних слов’ян”.

Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала в тому, що вони пропагували свої ідеї, твори Т. Шевченка, видали дві прокламації, займалися науковою працею, освітньою діяльністю.

За доносом студента Петрова у березні-квітні 1847 р. у Києві були проведені арешти. У Петербурзі відбулося слідство, в якому брав участь сам Микола І. Найсуворіше покарали Т. Шевченка, якого відправили солдатом до оренбурзьких степів із забороною писати і малювати.

2. У наступні десять років в українському національному русі спостерігалося затишшя, але наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. XIX ст. знову відбувається активізація українського національного руху в Росії. Все це проходить на фоні загальної активізації суспільно-політичного життя Росії напередодні відміни кріпацтва.

Наприкінці 50-х рр. XIX ст. у Київському університеті існував таємний студентський гурток “хлопоманів” у складі В. Антоновича, Б. Познанського, Т. Рильського та ін. У 1861 р. хлопомани разом з іншими українськими діячами створюють у Києві громаду. Скоро громади виникли і в інших містах України Харкові, Полтаві, Чернігові та ін. Громади були самодіяльними напівлегальними суспільно-політичними організаціями української ліберально-демократичної інтелігенції. Існувала громада і в Петербурзі, ядро її склали колишні кирило-мефодіївці - Костомаров, Куліш, Білозерський та ін. У 1861-1862 рр. в Петербурзі ними видавався журнал “Основа”. Громадівці активно займалися видавничою діяльністю (твори Шевченка, М. Вовчка, підручники та ін.). В Україні громадівці працювали у недільних школах, які діяли у 1859–1862 рр. У ці роки діяльність громадівців носила переважно культурницький характер, вони прагнули піднести національну і громадянську свідомість українського народу.

Активізація українського національного руху викликала занепокоєння царського уряду. 18 липня 1863 р. було видано Валуєвський циркуляр, за яким заборонялося друкувати книжки українською мовою, особливо релігійного змісту і навчальні, перш за все для початкового читання народу. Дозволені були лише твори художньої літератури. Також у Валуєвському циркулярі зазначалося, що української мови “не було, немає і бути не може”.

На початку 70-х рр. знову спостерігається активізація українського національного руху в Росії. Центром громадівського руху в цей час стала Київська Стара Громада, яка налічувала приблизно 70 чоловік (В. Антонович, М. Драгоманов,

П. Чубинський, П. Житецький, М. Лисенко, М. Старицький, О. Русов, Т. Рильський, О. Кониський, М. Зібер, Ф. Вовк, С. Подолинський, І.Нечуй-Левицький та

ін.). Громадівці розгорнули активну діяльність. Вони плідно працювали у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства, який діяв у 1873-1875 рр. У 1874 р. у Києві відбувся ІІІ Всеросійський археологічний з’їзд, на якому виступали українські вчені. Їх виступи, за свідченням тодішньої преси, “здивували весь вчений європейський світ”. Газета “Киевский телеграф” у 1875 р. фактично стала органом Київської громади.

Активізація українського національного руху знову занепокоює царський уряд. Починаються репресії. У 1875 р. М. Драгоманова звільняють з Київського університету, де він був професором історії. Посилюються напади на український рух у пресі.

18 травня 1876 р. було видано Емський указ, який заборонив ввозити книжки українською мовою з-за кордону, друкувати книжки українською мовою за винятком історичних документів, але правописом оригінала, та творів художньої літератури, але російським правописом з дозволу цензури. Також були заборонені сценічні вистави, концерти українською мовою і друкування українських текстів до музичних нот.

Нові репресії знову перервали розвиток громадівського руху, який був дуже слабкий, бо його представляла лише купка інтелігенції. Тому достатньо було простої адміністративної заборони, щоб його придушити. Широкі ж народні маси національно не були пробуджені. Звідси й переважання в діяльності громад в Україні у 80-90-х рр. культурництва, аполітизму, свідомого уникання політики. Проте громадівський рух продовжувався. Громади діяли у Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві та в інших містах. Аполітизм старих громадівців не задовольняв молодих українських діячів, які прагнули більш радикальних дій, тому засновували “молоді громади”, встановлювали зв’язки з революційними народниками.

Слід зазначити, що у пореформеній Росії провідним напрямком суспільно-політичної думки й визвольного руху стало народництво. Воно базувалося на системі поглядів О. І. Герцена та М. Г. Чернишевського про особливий, самобутній шлях Росії до соціалізму.

В Україні народництво набуло значного розмаху. У першій половині 70-х рр. тут панували прихильники М. Бакуніна, які закликали до негайної селянської революції (гуртки “чайківців”, “Київська комуна”). Основним змістом революційної діяльності народників стало “ходіння в народ”, яке виникло наприкінці 1873 р. і охопило переважно Київську, Чернігівську, Полтавську й Харківську губернії. Щодо цього, то особливо резонансними стали події так званої “Чигиринської змови” 1877 р.

У другій половині 70-80-х рр. сталися зміни форм організації і тактики боротьби народників. Коли “ходіння в народ” як тактичний засіб себе вичерпало, виникла потреба в централізованій організації. У 1876 р. утворюється “Земля і воля”. Після її розколу в 1879 р. в українських губерніях виникли організації, які підтримували й “Народну волю” з її методами терористичної боротьби і “Чорний переділ”, що продовжував пропагандистську діяльність серед різних верств населення. Після розгрому “Народної волі” та організаційної кризи “Чорного переділу” на початку 80-х рр. період революційного народництва завершився. Починалася доба нової соціалістичної ідеології марксизму.

На початку 80-х рр. ХІХ ст. в Росії назріває революційна ситуація, за умов якої у 1881 р. були видані “роз’яснення” до Емського указу з деякими послабленнями щодо вживання української мови. Так, було дозволено друкувати словники, але російським правописом або давньоруським, дозволені також сценічні вистави українською мовою, але з дозволу цензури і губернатора чи генерал-губернатора. Дозволено друкувати український текст до музичних нот, але теж російським правописом і з дозволу цензури. І зовсім було заборонено засновувати спеціально український театр і трупи для постановки п’єс тільки українською мовою. Проте сам Емський указ не відмінили. Він діяв до 1906 р. і не раз підтверджувався. Тому умови діяльності громад продовжували залишатися складними. У 1882–1906 рр. у Києві видавався журнал “Киевская старина”, який фактично став органом Старої Громади.

3. М. П. Драгоманов (роки життя – 1841–1895 рр.) після звільнення з Київського університету у 1875 р. виїхав за кордон і за дорученням Старої Громади почав видавати у Женеві журнал “Громада” та інші українські книжки. В еміграції М. Драгоманов розробляє теорію “громадівського соціалізму”, досить радикальну, як для ліберального діяча. Погляди М. Драгоманова не відповідали вже поглядам старих громадівців, тому у 1886 р. Стара Громада порвала з М. Драгомановим. Але він і далі продовжував пропагувати свої ідеї. Помер у Болгарії, працюючи в столичному університеті.

22. Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських

землях у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

1. Москвофіли.

2. Народовці.

3. Радикали. Створення Русько-української радикальної партії.

4. Поява нових політичних партій. Кооперативний рух.

5. Набуття українським національно-визвольним рухом в Австро-Угорщині масовості. „Український П’ємонт”

1. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях продовжувався і після придушення революції 1848 р. У 60 – 90-х рр. ХІХ ст. в українському національно-визвольному русі Австро-Угорщини визначалося три суспільно-політичні течії. Москвофільство характеризувалося орієнтацією на Росію, на царат. Це була реакційна течія, яка об’єднала консервативну верхівку українського суспільства. Вона виникла внаслідок розчарування частини українських діячів у результатах революції 1848 р., коли австрійський уряд не виконав того, що обіцяв українцям. Москвофіли орієнтувалися на реакційні сили царської Росії, але були лояльні до австрійського уряду. Їх підтримував російський уряд. У пропаганді

москвофілів зазначалось, що „українського народу не існує, є лише єдиний „панруський” народ від Карпат до Камчатки”, заперечувалося існування української мови як літературної („говірка темних селян”), була вигадана штучна мова – „язичіє” (суміш російської, української, старослов’янської і польської), на якій видавали книжки і газети. Москвофільство виникло і як реакція частини українських діячів на колонізаторські заходи австрійської влади по асиміляції краю, але заперечуючи українську мову, не пробуджуючи української національної свідомості, вони об’єктивно сприяли асиміляції (онімечуванню, полонізації, мадяризації), тому це була реакційна течія. Лідерами москвофілів були Д. Зубрицький,

В. Дідицький, А. Добрянський та ін. Москвофілам належали у Львові „Галицько- руська матиця”, „Народний дім”, „Ставропігійський інститут”, „Товариство ім. Качковського”, а також періодичні видання: газета „Слово”, журнали ”Галичанин”, „Лада”, „Дом и школа”, „Страхопуд” та ін. На Буковині під впливом москвофілів діяли товариство „Народна рада”, „Общество русских женщин в Буковине”, „Общество русских студентов Карпат”.

2. Народовці як течія виникли на початку 60-х років ХІХ ст. Це була прогресивна течія, діячі якої виступали за розвиток української мови, за піднесення національної свідомості українців, закликали до боротьби за національні права українського народу. Але національний рух ними спрямовувався переважно в русло культурницько-освітньої діяльності, до того ж досить поміркованої. Але народовці проводили значну культурницьку діяльність ліберального характеру, чим сприяли піднесенню національної свідомості. Народовці видавали газети і журнали „Діло”, „Буковина”, „Правда”, „Мета”, „Нива” та ін., проводили роботу серед учнівської молоді, в гімназіях створювали учнівські громади.

У 1868 р. у Львові вони заснували культурно-освітнє товариство „Просвіта”, яка розгорнула велику роботу, видавала українські книжки, підручники, газети, журнали, влаштовувала театральні вистави, вечори, лекції та ін., організовувала читальні по селах, при яких діяли хори, позичкові каси, крамниці, тобто осередки культури на селі. Наприкінці ХІХ ст. працювали 19 філій „Просвіти” та 816 читалень. Взагалі „Просвіта” багато зробила для культурного розвитку і пробудження українського народу, його національної свідомості.У Північній Буковині з 1869 р. діяла „Руська бесіда” – культурно-освітнє товариство, аналогічне львівській „Просвіті”. У 1873 р. у Львові було засноване „Літературне товариство ім. Шевченка”, яке мало сприяти розвитку української мови і літератури. З 1892 р. на його основі було засноване „Наукове товариство ім. Шевченка”, яке діяло до 1939 р., і по суті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. виконувало функції Української Академії наук, об’єднуючи українських вчених і митців та сприяючи розвитку української науки та культури. При НТШ діяло три наукові секції: філософічна, історико-філологічна та математично-природничо-лікарська, а також різні наукові комісії: друкарняна, книгарняна, бібліотечна. За час існування НТШ було видано 155 томів різних записок, збірників та ін.

У 1890 р. лідери народовців (Ю. Романчук та ін.) уклали угоду з австрійською адміністрацією Галичини, яка дістала назву „нова ера”. Народовці за незначні поступки в культурно-освітній сфері (у Львівському університеті була відкрита кафедра історії України, відкрито кілька українських гімназій та ін.) заявили про лояльність і відданість австрійській державі, а саме, що вони будуть діяти лише на основі конституції Австро-Угорщини, визнавали вічність приватної власності, фактично відмовлялися від боротьби за інтереси українських народних мас та відмежовувалися від українців, які проживали за межами Австро-Угорщини. Фактично лідери народовців відмовлялися від ідеї соборності українських земель і увічнювали панування Австрії на західноукраїнських землях.

3. Проти „нової ери” рішуче виступили представники третьої течії в українському національно-визвольному русі – радикальної, яка виникла з середини

70-х рр. ХІХ ст. Лідерами її були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. Радикали перебували під сильним впливом М.П. Драгоманова. Вони видавали газети і журнали „Громадський голос”, „Молот”, „Народ”, „Товариш”, „Громадський друг”, „Дзвін”, „Хлібороб”, пропагували соціалістичні ідеї серед українських робітників Львова і Бориславо-Дрогобицького нафтового басейну, видавали соціалістичну літературу, займалися і культурно-освітньою роботою. У 1890 р. у Львові за ініціативою М. Драгоманова радикали заснували першу українську політичну партію – „Русько-Українську Радикальну Партію” (РУРП), в програмі якої як кінцева мета декларувалося встановлення соціалістичного ладу і соціалістичних виробничих відносин, але у 1895 р. в новій програмі РУРП було заявлено, що соціалістичний ідеал можна здійснити лише при повній політичній самостійності українського народу, при наявності чого поступово визріли б умови для переростання капіталізму в соціалізм, тобто до безпосередньої боротьби за соціалізм радикали вже не закликали. У1896 р. вийшла брошура Ю. Бачинського „Ukraina irredenta” („Україна поневолена”), де з марксистських позицій автор намагався обґрунтувати право українського народу на самостійну державу. Але радикали переважно були поміркованими реформістами. Вони проводили велику роботу серед селянства. 4 лютого 1891 р. у Коломиї відбулося перше передвиборне віче, яке зібрало 800 селян. 19 травня 1898 р. у Львові, під час святкування 100-річчя виходу „Енеїди” І.П. Котляревського, остаточно затвердилося вживання термінів „Україна”, „український”.

4. Серед діячів українського національно-визвольного руху відбувається розмежування ідейно-політичних сил. У 1899 р. утворюється Українська соціал-демократична партія. Лідерами її були С. Вітик, М. Ганкевич, В. Охримович.

У 1899 р. утворюється Українська національно-демократична партія (УНДП), найбільш впливова наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українська партія на західноукраїнських землях. ЇЇ лідерами були Ю. Романчук, М. Грушевський. УНДП закликала боротися за незалежну Україну, в якій би об’єдналися всі українські землі, тобто проводилася ідея соборності українських земель. Як найближчі цілі визначалися поділ Галичини на дві частини – східну (українську) і західну (польську) з широкою автономією, що позбавило б українців національного і соціального гноблення, гарантувало б рівноправність української мови, створення українського університету у Львові, декількох українських гімназій, загальне виборче право.

На західноукраїнських землях утворюються й інші партії. У 1900 р. москвофіли створили „Руську народну партію”. У 1896 р. О. Барвиновським, А. Шептицьким було створено клерикальну партію „Русько-католицький союз”.

Широкого розмаху набуває кооперативний рух. За підтримки греко-католицької церкви та діяльності „Просвіти” створюються сотні крамниць, ощадно-позикових кас та інше. У 1904 р. створено „Крайовий союз ревізійний”, центральний координаційний орган кооперативного руху в Східній Галичині. У 1903 р. в Буковині створюється „Селянська каса”.

5. На початку ХХ ст. український національно-визвольний рух в Австро- Угорщині різко посилюється, стає масовим. Українські політичні партії зосереджували зусилля переважно в двох основних напрямах.

По-перше, боротьба за національну школу і вільний розвиток української мови. Головною тут стає вимога відкриття у Львові українського університету. Вперше її у 1899 р. висунули на своїх зборах українські студенти австрійських університетів. Особливо активізувалася ця боротьба з 1907 р. 1 липня 1910 р. під час сутички українських і польських студентів було вбито Адама Коцка – лідера українських студентів.

По-друге, боротьба за реформу виборчої системи. Особливо активною вона стає з 1905 р., коли на підтримку вимоги загального виборчого права проводяться масові збори, мітинги, які продовжувалися у 1906 – 1907 рр. 30 січня 1907 р. було видано указ імператора про запровадження нового виборчого закону, але він був несправедливим щодо представництва українського населення. Під час нових виборів 1907 р. австрійська влада вчиняла репресії щодо селян і допускали фальсифікацію результатів виборів. За це у 1908р. Мирослав Сичінський вбив намісника Галичини графа Потоцького. У наступні роки боротьба за виборчу реформу посилюється і загострюється. У ці ж роки посилюються робітничий та селянський рухи, виступи студентів.

Напередодні Першої світової війни, щоб заручитися підтримкою українців, австрійський уряд йде на поступки. На початку 1914 р. він обіцяє відкрити у Львові український університет і реформувати виборчу систему з наданням україцям однієї третини місць у парламенті. За це українські діячі заявили, що у разі війни з Росією вони підтримають Австро-Угорщину. У 1912 р. у Львові відбувся крайовий з’їзд „Соколів” і „Січей”, які заявили про готовність воювати з Росією за державну незалежність України. 19 – 22 червня 1913 р. у Львові відбувся

II Всеукраїнський з’їзд студентів, який теж висунув гасло державної самостійності України і закликав до боротьби з Росією.

23. Суспільно-політичний розвиток Наддніпрянської України

наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

1. Політизація українського національного руху. Поява політичних партій.

2. Визрівання революційної ситуації на початку ХХ ст.

3. Події революції 1905-1907 рр. в Україні.

4. Український національний рух у роки революції.

5. Столипінська реакція в Україні

1. У 90-х рр. ХІХ ст. відбувається політизація українського національного руху в Росії, замість культурництва і аполітизму українські діячі висувають політичні гасла і засновують політичні партії та організації.

У 1892 р. групою радикально налаштованої української молоді було засноване “Братство тарасівців”, перша така організація, яка висунула суто політичні гасла в українському русі. У ці ж роки активізували діяльність студентські (молоді) громади у Києві, Харкові. Саме на їх базі у 1900 р. у Харкові була заснована Революційна українська партія (РУП). І її першим програмним документом стала брошура “Самостійна Україна”, автором якої був харківський адвокат Микола Міхновський. Підтримавши спочатку гасло самостійності України, РУП у 1903 р. перейшла на марксистські позиції і висунула гасло автономії України у складі федеративної Росії. Наприкінці 1905 р. РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої були Д. Антонович, М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра та ін. РУП об¢єднала в собі всіх українських радикальних діячів.

Помірковані українські діячі-ліберали, старі громадівці у 1897 р. заснували Загальну українську безпартійну демократичну організацію, на основі якої у

1904 р. утворилися Українська демократична партія і Українська радикальна партія. Обидві ці партії наприкінці 1905 р. об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію. У 1908 р. на її базі утворився міжпартійний блок “Товариство українських поступовців”. Українські ліберали виступали за автономію України.

У 1902 р. українські самостійники на чолі з Міхновським організували Українську народну партію – єдину, яка рішуче виступила із вимогою політичної самостійності України.

В Наддніпрянській Україні діяли й інші політичні партії, також і російські, єврейські, польські та ін.

2. Наприкінці ХIX – на початку XX ст., коли в Росії та Україні утворювалися політичні партії, суспільні рухи (робітничий, селянський, студентський та ін.) набували більш організованого та масового характеру. Опозицію царату все сильніше виявляли й ліберальні діячі, які теж виступали з вимогами реформування політичного та економічного ладу Росії.

На початку ХХ ст. в Росії визріває революційна ситуація, яка була прискорена світовою економічною кризою 1900-1903 рр. та поразкою в російсько-японській війні 1904–1905 рр. Також сприяли їй і глибокі протиріччя в невирішених аграрному, національному, робітничому та інших питаннях, які існували в Росії.

В українських землях, як і в Росії, відбувалися демонстрації та страйки робітників, студентів, виступи селян.

У січні 1901 р. за участь в антиурядових виступах було віддано в солдати 182 студенти Київського університету. У відповідь відбувся загальний студентський страйк за участю 30 тисяч студентів з 35 вищих навчальних закладів Росії.

Влітку 1903 р. пройшов загальний політичний страйк робітників Півдня Росії.

Навесні 1902 р. на Полтавщині та Харківщині селянські виступи охопили 337 сел із 160 тисячами чоловік.

Активізувалися й ліберальні діячі, які наприкінці 1904 р. у земствах провели “банкетну кампанію”, відзначаючи сорокову річницю судової реформи.

Виявили активність і українські діячі. Так, у 1903 р. у Полтаві відкрито пам¢ятник І. П. Котляревському, що перетворилося на політичну акцію. У 1903 р. українські діячі відзначили 35-річчя літературної діяльності І. Нечуя-Левицького і 35-річчя музичної творчості М. Лисенка.

3. Подіями 9 січня 1905 р. в Росії почалася демократична революція 1905–1907 рр. Спостерігалося різке зростання страйкового руху в Україні протягом 1905 р. У січні-березні 1905 р. страйкували 170 тисяч чоловік, у жовтні 1905 р. – 120 тисяч, а всього у 1905 р. – 500 тисяч. У наступні роки страйкова хвиля пішла на спад. Так у 1906 р. страйкувало 100 тисяч, а у 1907 р. – 60 тисяч. Різко активізувався й селянський рух, який набував крайніх радикальних форм (погроми поміщицьких маєтків, повстання та ін.). Загострювалася класова боротьба у самому селі. Почалися повстання в армії. 14–25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці “Потьомкін”.

Вищого піднесення революція досягла восени–взимку 1905 р. Так, у жовтні 1905 р. загальнополітичний страйк охопив усю країну. Під таким тиском 17 жовтня 1905 р. цар Микола ІІ видав “Маніфест”, обіцяючи надати політичні свободи та скликати Державну думу.

Наприкінці 1905 р. революція досягла свого апогею. 15 листопада 1905 р. відбулося повстання у Севастополі на крейсері “Очаків” та інших кораблях, очолене лейтенантом Шмідтом. 18 листопада 1905 р. у Києві повстали тисяча саперів на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. У грудні 1905 р. відбулося збройне повстання робітників у Харкові, Катеринославі, Олександрівську. Найбільшим було повстання робітників у Горлівці (в Донбасі) 16–17 грудня 1905 р. Після придушення повстань почався спад революції.

4. У роки революції активно працювали й українські діячі. В багатьох містах України вони заснували культурно-просвітницькі організації Просвіти, які розгорнули широку роботу – засновували бібліотеки й читальні, видавали українську літературу, організовували україномовні лекції, концерти, вистави та ін.

У роки революції практично перестав діяти Емський указ, почала з¢являтися україномовна преса. “Хлібороб” у 1905 р. став першою україномовною газетою в Росії. У 1906 р. видавалося 18 українських газет та журналів. Журнал “Киевская старина” у 1906–1907 рр. виходив під назвою “Україна”. Відомою стала газета “Громадська думка” (пізніше “Рада”).

У 1907 р. з ініціативи М. Грушевського в Києві було засноване Українське наукове товариство. У деяких навчальних закладах почалося викладання українською мовою.

Активно українські діячі працювали і в Державних думах Росії. Українська парламентська громада існувала у 1906 р. в І Державній думі (45 депутатів), у 1907 р. в ІІ Державній думі (47 депутатів). Українські парламентарі рішуче виступали з вимогами політичної автономії України і українізації освіти.

5. 3 червня 1907 р. царським маніфестом була розпущена ІІ Державна дума. Це був кінець революції, а по суті – державний переворот. У Росії почалася столипінська реакція, терор, репресії. Це зачепило український національний рух. Так, категорично було заборонено викладати українською мовою в навчальних закладах. Цензурою було заборонено вживати слова “Україна”, “український народ”. Закривалися “Просвіти”, українські газети і журнали. Було заборонено збирати кошти на пам¢ятник Шевченкові в Каневі. Антиукраїнську шовіністичну пропаганду проводили чорносотенці, представники “Клуба русских националистов”, який було засновано у Києві у 1908 р. Посилювався антисемітизм. У 1913 р. у Києві гучного резонансу набула справа Бейліса. У 1910 р. розпорядженням уряду було заборонено в Росії створення будь-яких товариств з “інородців”, що торкнулося також і українців. У 1914 р. царський уряд фактично заборонив святкування 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, що викликало загальне обурення навіть у консервативних діячів.

З 1911 р. почалося зростання робітничого руху. Якщо у 1907–1910 рр. було 100 тисяч страйкуючих, то у 1913 р. їх стало 77 тисяч, а у січні-липні 1914 р. вже 94 тисячі. Фактично напередодні Першої світової війни в Росії визрівала нова революційна ситуація.

24. Перша світова війна і Україна

1. Початок війни. Плани воюючих сторін щодо України.

2. Ставлення українських партійно-політичних сил до війни. Політика урядів Австро-Угорщини і Росії в українському питанні.

3. Хід бойових дій у 1914 – 1916 рр. Українські січові стрільці

1. Перша світова війна тривала з липня 1914 по листопад 1918 рр. між двома блоками держав: Антантою (Англія, Франція, Росія та ін.) та Четвертним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). Доля українських земель в умовах війни була трагічною. Вони перебували у складі Росії та Австро-Угорщини, через них проходила смуга фронту. Воюючі країни мали свої плани щодо українських земель. Росія хотіла захопити західноукраїнські землі, Австрія мала плани щодо Волині і Поділля, а Німеччина претендувала на Донбас, Одесу, Крим, Приазов¢я. Трагедія полягала в тому, що війна розколола українське суспільство і поставила його по різні боки фронту.

2. Українські партійно-політичні сили по-різному визначили своє ставлення до війни. Українські політичні партії Галичини та Буковини заявили про підтримку Австро-Угорщини у війні проти Росії і влітку 1914 р. утворилиГоловну українську раду. Група українських політичних емігрантів з Наддніпрянщини (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук та ін.) утворила влітку 1914 р. у Львові “Спілку визволення України ”, яка теж виступила за поразку Росії. У 1915 р. українські діячі в Австро-Угорщині об¢єдналися в Загальну українську раду.

Галицькі москвофіли влітку 1914 р. створили в Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, заявивши про підтримку Росії.

Товариство українських поступовців з початком війни заявило про свій нейтралітет. С. В. Петлюра (член УСДРП) на початку війни в журналі “Украинская жизнь” у Москві видав статтю “Війна і українці”, в якій закликав до підтримки Росії.

У 1915 – 1916 рр. група лівих українських соціал-демократів (Юркевич, Дятлов, Лола) у Швейцарії видавала журнал “Боротьба ”, займаючи щодо війни позицію дуже близьку до більшовицької.

Уряди Австро-Угорщини і Росії використали війну, щоб придушити опозиційний собі український національний рух. Особливо це виявилося в Росії, де були закриті та заборонені останні газети і журнали, “Просвіти” та інші українські організації,заарештовувалися і засилалися українські діячі.В Австро-Угорщині теж за найменшою підозрою у симпатіях до Росії заарештовували і навіть страчували.

3. Бойові дії почалися вже влітку – восени 1914 р. успішним наступом російських військ Південно-Західного фронту. У серпні – вересні 1914 р. російські війська окупували Східну Галичину і Північну Буковину. Галицька битва тривала до весни 1915 р.

На окупованих землях відразу ж запроваджувалася російська адміністрація, було призначено генерал-губернаторами: у Східній Галичині – Бобринського, у Північній Буковині – Трепова, які були відомі своїми реакційними поглядами. Вони й розгорнули жорстоку антиукраїнську кампанію на західноукраїнських землях. Були закриті всі українські школи, книгарні, громадські організації, товариства, заборонені періодичні видання українською мовою. Заарештовувалися українські діячі, були вивезені сотні греко-католицьких священиків, а митрополита Андрія Шептицького ув’язнили до монастирської тюрми у Суздалі. Така політика царської адміністрації в Галичині та Буковині мала гучний міжнародний резонанс. Навіть лідер російської партії кадетів Мілюков з трибуни Державної думи Росії назвав її “європейським скандалом ”.

Проте повністю винищити всі сліди українського національного руху в Галичині та Буковині царські власті не встигли. Навесні – влітку 1915 р. німецькі та австро-угорські війська проти російських військ Південно-Західного фронту провели успішну Горлицькуоперацію і знову зайняли ці західноукраїнські землі.

Проте навесні – влітку 1916 р. російські війська Південно-Західного фронту здійснили успішну наступальну операцію,яка дістала назву Брусиловський прорив, внаслідок якого російські війська знову зайняли значну частину Галичини і Буковини. З цього часу до літа 1917 р. суттєвих змін смуга фронту не зазнавала.

Ще на початку війни українськими діячами Галичини у складі австро-угорської армії було створено з добровольців-українців військовий підрозділ, який дістав назву Українські січові стрільці(УСС). У роки війни його історія була непроста. Він уславився як одна з найбоєздатніших частин австро-угорської армії. Його високий бойовий дух ґрунтувався на засадах українського патріотизму, маючи на меті звільнити українські землі і відродити українську державу. Навесні 1915 р. УСС вели бої за гору Маківка, а влітку - восени 1916 р. вели бої за гору Лисоня. Нерідко ці бої носили братовбивчий характер, коли українці воювали проти українців.

Війна різко погіршила становище народних мас воюючих країн, особливо в Росії, загострила існуючі в ній протиріччя і наблизила до величезного соціального вибуху, який і стався у 1917 р.

25. Центральна рада та її діяльність. Боротьба Центральної ради з більшовиками за владу в Україні

1. Відносини з Тимчасовим урядом, боротьба за автономію.

2. Боротьба з більшовиками за владу в Україні. ІІІ і ІV Універсали.

3. Брестський мирний договір. Падіння Центральної ради

1. Наприкінці лютого – на початку березня 1917 р. в Росії відбулася Лютнева

буржуазно-демократична революція. 2 березня 1917 р. імператор Микола ІІ зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду. Одночасно виникають Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Фактично в країні встановлюється двовладдя. Ситуація вкрай складна і суперечлива. В Україні до того ж вона обтяжена дією національного фактора.

3 – 4 березня 1917 р. в Києві українськими організаціями утворюється Центральна рада. Її головою обирають М. Грушевського. Весною 1917 р. в Україні відбувається бурхливе, стрімке пробудження національного життя. Наприкінці березня у Петрограді, Києві та інших містах проводяться багатотисячні маніфестації під національними гаслами і прапорами. Національний рух набуває масового характеру. Центральна рада опирається на підтримку мас, її авторитет і впливи зростають.

6 – 7 квітня 1917 р. у Києві проводиться Український Національний конгрес, зібрання представників організованого українства, який уповноважує Центральну раду бути представником українського народу і обирає її новий склад – 150 чоловік. Щоб закріпити впливи на маси, Центральна рада проводить ряд всеукраїнських з’їздів: два військових (у травні і червні), селянський (у травні) і робітничий (у липні). Обрані на цих з’їздах Ради депутатів (військових, селянських, робітничих), повністю (по 100 – 200 чоловік) включаються до складу Центральної ради.

У липні – серпні за досягнутою з Тимчасовим урядом угодою склад Центральної ради поповнився на 30% представниками національних меншин і на кінець літа становив більше 800 чоловік. На цей час Центральна рада перетворилася на представницький орган усієї революційної демократії України. Навесні ж, відчуваючи реальну силу, Центральна рада починає у травні – червні 1917 р. переговори з Тимчасовим урядом про можливість надання Україні автономії, але уряд свідомо ігнорує її пропозиції, що примушує Центральну раду до рішучих дій. 10 червня 1917 р., в останній день роботи ІІ Всеукраїнського військового з’їзду, Центральна рада проголошує І Універсал, в якому заявляє, що український народ має повне право на автономію і вона від його імені готова це право здійснити (тобто це була заявка на готовність проголосити автономію України). Закріплюючи успіх, Центральна рада діє рішуче. 15 червня 1917 р. вона утворює свій уряд – Генеральний секретаріат, який очолив Винниченко. Дії Центральної ради призводять до різкого загострення стосунків її з Тимчасовим урядом. Але на червень 1917 р. становище уряду погіршується, тому він шукає компромісу з Центральною радою, яка готова до цього.

Наприкінці червня 1917 р. до Києва прибуває делегація Тимчасового уряду, яку очолює Керенський. Під час переговорів було досягнуто угоди. Тимчасовий уряд визнає Центральну раду крайовим органом влади в Україні, а Центральна рада до рішення Установчих зборів не проголошує автономії України. Обидві сторони домовилися досягнуту угоду закріпити відповідними документами. 3 липня 1917 р. Центральна рада зробила це, видавши ІІ Універсал. Тимчасовий уряд – із запізненням на місяць. Угода з Центральною радою стала приводом до найбільшої політичної кризи Тимчасового уряду, яка виникла на початку липня 1917 р., коли міністри-кадети заявили протест проти угоди і вийшли зі складу уряду. Уряд розпався, кілька тижнів формувався його новий склад, переважно із соціалістів на чолі з Керенським.

В Україні ж на початку липня 1917 р. у Києві під керівництвом самостійників відбувся виступ полуботківців (солдат українізованого полку ім. П. Полуботка). Полуботківці зайняли всі важливі, найголовніші об’єкти Києва, по суті поставивши місто під свій контроль. Але більшість діячів Центральної ради засудила їх виступ і сприяла його придушенню. Це сталося тому, що українські самостійники були малочислені і не мали сильного впливу на маси, а виступ полуботківців був проявом політичного авантюризму. Маси переважно підтримували українські політичні партії, які виступали за автономію України у складі федеративної демократичної Росії. Ці партії мали абсолютну більшість у Центральній раді і протистояли самостійникам. До цих партій належали: УСДРП, УПСР (утворена у квітні 1917 р.), УПСФ (утворена влітку 1917 р. на базі ТУП). У грудні 1917 р. в єдину партію (УПСС) об’єдналися українські самостійники. Власне до початку 1918 р. абсолютна більшість українських політиків не підтримувала гасло державної самостійності України, виступаючи тільки за її автономію.

На початку серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видає “Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні”, якою порушує досягнуту з Центральною радою угоду, а саме Генеральний секретаріат проголошувався органом не Центральної ради, а Тимчасового уряду, до того ж зі значно обмеженими правами, найважливіші його функції було скасовано, обмежена територія його дії (замість восьми – п’ять українських губерній), сама ж Центральна рада визнавалася як дорадчий орган. “Тимчасова інструкція...” викликала обурення більшості діячів Центральної ради, але вони вирішили взяти її до виконання і чекати.

Саме на осінь 1917 р. в Росії різко загострюється загальнополітична ситуація, різко падають авторитет і впливи Тимчасового уряду, посилюється протистояння сил революції (більшовики) і контрреволюції (кадети). Наприкінці серпня 1917 р. стався невдалий корніловський заколот, що було спробою контрреволюційних сил придушити революцію. Внаслідок цього у вересні-жовтні 1917 р. посилюється вплив більшовиків, радикалізація настроїв мас, що знайшло вираження у більшовизації Рад. Більшовики починають практичну підготовку до збройного повстання і взяття влади. Становище Тимчасового уряду різко ускладнюється. За таких умов Центральна рада вдається до рішучих дій. У вересні 1917 р. вона проголошує про намір скликати Українські Установчі збори. Це призводить до нового конфлікту з Тимчасовим урядом, але 24–25 жовтня 1917 р. у Петрограді перемагає збройне повстання більшовиків, Тимчасовий уряд було повалено. ІІ Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів проголошує владу Рад і обирає перший радянський уряд – Раду Народних Комісарів на чолі з В.І. Леніним.

2. В Україні ж наприкінці жовтня – на початку листопада 1917 р. у Києві декілька днів тривають бої між більшовицькими військами і військами, вірними Тимчасовому урядові. У вирішальний момент виступили війська Центральної ради, які пересилили інших. Владу в Україні перебирає Центральна рада.

7 листопада 1917 р. вона видає ІІІ Універсал, яким проголошує Українську Народну Республіку (УНР), але як автономну частину майбутньої федеративної демократичної Росії. Також проголошуються широкі демократичні права, обіцяють селянам надати землю і почати переговори про закінчення війни.

Але в листопаді-грудні 1917 р. становище Центральної ради ускладнюється, вона діє нерішуче, непослідовно, особливо в розв’язанні соціальних питань. Це розчаровує маси. Вплив Центральної ради падає. Її противники – більшовики також претендують на владу в Україні, прагнучи передачі влади Радам, використовуючи для цього різні шляхи. Збройний шлях спочатку виявився невдалим, оскільки Центральна рада мала достатньо сил для протидії. Був інший шлях проголосити Радянську владу через скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який було заплановано на початок грудня 1917 р. Одночасно 4 грудня 1917 р. Раднарком за підписами Леніна і Троцького надсилає “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради”, в якому визнавалося право українського народу на державне самовизначення, але не визнавалася Центральна рада як орган влади. Вимоги ж до неї представляли грубе втручання у внутрішні справи УНР. Також оголошувався ультиматум: якщо вимоги не приймаються, то Раднарком вважає себе у стані війни з Центральною радою. Центральна рада ці вимоги відкинула. У другій половині грудня 1917 – у січні 1918 рр. проходять бойові дії між радянськими військами і військами Центральної ради, в яких остання зазнає поразки. Її військові формування нечисельні, а селянство вичікує. Радянські війська успішно наступають. Становище Центральної ради різко погіршується. За таких умов, щоб повністю відмежувати УНР від Радянської Росії і укласти мирний договір з Німеччиною та її союзниками, 9 (22) січня 1918 р. Центральна рада видає ІV Універсал, який проголошує державну незалежність УНР. Проте наступ радянських військ триває. 16 січня 1918 р. під Крутами відбувся бій, в якому загинув учнівський курінь (300–500 юнаків). Але ця спроба зупинити радянські війська не вдалася. Тим більше, що в ці ж дні у січні 1918 р. у Києві більшовики підняли повстання, центром якого став завод “Арсенал”. Війська Центральної ради з великими зусиллями змогли його придушити. 26 січня 1918 р. радянські війська під командуванням Муравйова зайняли Київ, де розв’язали жорстокий терор.

На цей час на більшості території України була встановлена радянська влада. Під контролем Центральної ради залишилася тільки невелика територія на Волині та Поділлі. Проте закріпитися більшовики не змогли, бо майже відразу почалася окупація України військами Німеччини та Австро-Угорщини.

3. У грудні 1917 – січні 1918 рр. у Брест-Литовську тривали переговори між делегаціями Радянської Росії та Німеччини з її союзниками. З кінця грудня 1917 р. до переговорів приєдналася делегація Центральної ради. Німеччина та її союзники були зацікавлені підписати мирний договір з Центральною радою, але перешкоджало цьому те, що УНР формально не була незалежною державою, тобто суб’єктом міжнародного права. ІV Універсал цю проблему розв’язав. 27 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано мирний договір між Центральною радою та Німеччиною з її союзниками, за яким взамін на військову допомогу УНР зобов’язувалася до літа 1918 р. поставити до Німеччини 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м’яса, 400 млн штук яєць. 28 січня (10 лютого) 1918 р. радянській делегації у Брест-Литовську було поставлено ультиматум. Троцький, глава радянської делегації, зірвав переговори, виявивши політичний авантюризм.

Через тиждень, як це й було визначено перемир’ям, 18 лютого 1918 р. німецькі та австро-угорські війська почали загальний наступ на Східному фронті. В Україні наступали 23 німецьких та 10 австро-угорських дивізій, всього 450 тисяч чоловік. Наступ був успішний, бо російська армія на той час фактично була розвалена. 3 березня 1918 р. у Брест-Литовську підписано мирний договір між Радянською Росією та Німеччиною з її союзниками, за яким, окрім іншого, Раднарком визнавав УНР і Центральну раду, її договір від 27 січня 1918 р. та зобов’язувався підписати мирний договір з УНР. На підставі цих договорів австро-німецькі війська продовжували окупацію українських земель і на початку травня 1918 р. завершили її.

В умовах окупації Центральна рада повернула собі владу в Україні, але реальна сила належала окупаційним військам. Між ними у березні–квітні 1918 р. виникають конфлікти. Особливо коли виявилась неспроможність Центральної ради виконувати свої зобов’язання по продовольчих поставках до Німеччини. До того ж на весну 1918 р. авторитет Центральної ради різко знизився. Трудящі маси були розчаровані в її політиці, а заможні верстви настроєні вороже. Останніх підтримували окупанти. За таких умов стає можливим державний переворот. 29 квітня 1918 р. Центральна рада на своєму останньому засіданні схвалює Конституцію УНР. У цей же день гетьманом України стає П. Скоропадський.

26. Українська держава гетьмана П. Скоропадського

1. Становлення гетьманату П. Скоропадського, основні напрямки діяльності.

2. Політична криза восени 1918 р., падіння гетьманського режиму

1. 29 квітня 1918 р. відбувається останнє засідання Центральної ради, по суті її просто закривають німці. У цей же день у Києві на з`їзді хліборобів, приватних власників землі, вороже настроєних до Центральної ради, гетьманом України обирають П. Скоропадського, який відразу видає “Грамоту до всього українського народу”. У цій “Грамоті...” говорилося про відновлення приватної власності і вільного підприємництва, що розкривало класову природу гетьманського режиму, який переважно представляв інтереси поміщиків, заможних селян і капіталістів, які й становили його соціальну базу, а головною опорою влади гетьманату

П. Скоропадського були окупаційні війська.

Формується гетьманський уряд – Рада Міністрів, головою якого стає Ф. Лизогуб, великий землевласник, а міністром закордонних справ – Д. Дорошенко, єдиний з українських діячів у цьому уряді.

Гетьманський уряд, який складається переважно з фахівців, розгорнув жваву діяльність.

У дипломатичній сфері він встановлює стосунки з Німеччиною та її союзниками, нейтральними країнами, радянською Росією, Кримом. Прагне, щоб усі українські етнічні землі об`єднати в єдиній державі.

У військовій сфері починається будівництво національної армії, яка за короткий час досягає 60 тисяч чоловік у декількох дивізіях.

В економічній сфері уряд намагається розробити аграрну реформу, але досить консервативну, що не сприймається основною масою селянства. У цілому ж в економічних програмах уряду про врахування інтересів селян та робітників найчастіше лише декларативно заявлялося.

Найбільш плідною діяльність гетьманського уряду була в культурній сфері, оскільки саме вона становила найменший інтерес для командування окупаційних військ. Усього ж за час існування гетьманського режиму було відкрито понад 150 українських гімназій, державні українські університети у Києві та Кам`янці-Подільському. Засновано у Києві Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку та ін. 14 листопада 1918 р. було утворено Українську Академію наук. Її першим Президентом обирають В. Вернадського.

У внутрішній політиці гетьманського уряду слабким місцем було те, що йому не вдалося налагодити співробітництво з українськими політичними партіями (УСДРП, УПСР, УПСФ, УПСС), до того представленими раніше у Центральній раді. Усі ці партії склали опозицію гетьманському режиму. У серпні 1918 р. вони об`єдналися в Український національний союз, який з вересня очолив В. Винниченко.

Власне, соціальна база гетьманського режиму була вузькою, а його політика зачіпала інтереси селян і робітників, особливо, коли на село почали повертатися поміщики з каральними загонами і у селян почали вилучати продовольство для окупантів. Тому вже влітку 1918 р. починаються селянські повстання, відбуваються страйки робітників (у липні–серпні – всеукраїнський страйк залізничників).

2. Восени 1918 р. гетьманський режим опинився в стані кризи, тим більше, що на початку листопада 1918 р. Німеччина підписує акт про капітуляцію перед країнами Антанти. Гетьман, втрачаючи головну опору своєї влади, намагається заручитися підтримкою країн Антанти і з цією метою різко змінює свій зовнішньополітичний курс. 14 листопада 1918 р. гетьман видає грамоту про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією, тобто фактично відмовляється від державної самостійності України. Цей крок гетьмана прискорює виступ проти нього Українського Національного Союзу, діячі якого створюють Директорію і закликають народ до повстання проти гетьмана, яке розгортається успішно, бо в цей час Україна вже охоплена селянськими повстаннями проти гетьмана і окупаційних військ. 18 листопада 1918 р. у бою під Мотовилівкою війська гетьмана зазнали поразки від військ Директорії. На її бік переходять майже всі гетьманські війська. Армія Директорії за короткий час досягає 100 тисяч.

За таких умов, втративши остаточно підтримку окупаційних військ, 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікається влади.

Верховна влада в Україні переходить до Директорії.

27. Західноукраїнські землі у 1918 – 1919 рр. ЗУНР

1. Проголошення ЗУНР. Українсько-польська війна.

2. Події осені 1918 р. в Північній Буковині. Румунська окупація.

3. Суспільно-політичне становище Закарпаття наприкінці 1918–влітку 1919 рр.

1. У жовтні 1918 р. Австро-Угорщина капітулювала, вийшла з війни і розпалася як держава. На західноукраїнських землях розгорнулися процеси державотворення.

18 жовтня 1918 р. у Львові українські діячі (парламентарі та представники від політичних партій) утворили Українську Національну раду, яка прагнула виключно мирним шляхом об’єднати західноукраїнські землі в єдину державу. Але на Східну Галичину заявили претензії поляки, які в цей час відбудовували власну державу і теж хотіли перебрати владу. Але несподівано для поляків 1 листопада 1918 р. українські війська зайняли Львів. Владу перебрала Українська Національна рада. 9 листопада 1918 р. було сформовано уряд – Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким.

13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), її президентом обрали Є. Петрушевича. За короткий час існування ЗУНР було створено ефективний апарат управління, розгорнулася активна державотворча робота, було заявлено про визнання прав національних меншин. 14 квітня 1919 р. було ухвалено земельний закон, який визначив основи аграрної реформи. Було заявлено про ліквідацію великого землеволодіння і розподіл землі серед безземельних, але після війни. Багато робилося для розвитку системи народної освіти. Особливого значення набули питання про об’єднання всіх українських земель в єдину державу.

1 грудня 1918 р. у Фастові уряд ЗУНР і Директорія уклали попередній договір про об’єднання УНР і ЗУНР. 3 січня 1919 р. у Станіславі УНРада урочисто це підтвердила. 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР, за яким вперше була реалізована ідея соборності українських земель. ЗУНР зберігала повну автономію.

Актуальним було питання про утворення армії ЗУНР, яка дістала назву Українська Галицька армія і на весну 1919 р. налічувала до 100 тисяч чоловік. Вже 1 листопада 1918 р. у Львові почалися бої між польськими і українськими військами. Через три тижні українці залишили Львів, поляки зайняли частину Галичини. Визначилася смуга фронту, впродовж якої велися запеклі бої. З листопада 1918 по липень 1919 рр. тривала українсько-польська війна, весь час існування ЗУНР. До весни 1919 р. перевага була на боці УГА, але помилки і відсутність досвідчених кадрів не дали скористатися цим. Бойові дії велися з перемінним успіхом. Перелом стався навесні 1919 р. У квітні 1919 р. до Галичини з Франції прибула армія генерала Галлера. Співвідношення сил різко змінилося. УГА змушена була відступати до Збруча, східного кордону ЗУНР.

На травень – червень 1919 р. становище ЗУНР стало майже катастрофічним. ЗУНР перебувала у міжнародній ізоляції, бо країни Антанти підтримували Польщу. 25 червня 1919 р. вони визнали її право на окупацію Східної Галичини, але доля її визначилася пізніше. За таких умов керівництво ЗУНР пішло на рішучі дії. Є. Петрушевича визнали диктатором, передавши йому виконавчу, законодавчу і контрольну владу. 7 – 28 червня 1919 р. УГА здійснила наступальну операцію проти поляків, яка дістала назву Чортківська офензива. 25 тисяч бійців УГА про-рвали фронт і примусили відступати 100 тисяч поляків. Патріотичне піднесення покликало десятки тисяч добровольців, але не вистачало спорядження і боєприпасів. Не маючи надійної бази, тилів, резервів, наступ УГА захлинувся. Наприкінці червня 1919 р. поляки перейшли в контрнаступ. 16 –18 липня 1919 р. УГА перейшла Збруч і польські війська повністю окупували територію ЗУНР. ЗУНР припинила існування, хоча її державні інститути продовжували діяти в еміграції до 1923 р.

2. Розпад Австро-Угорщини сприяв активізації державотворчих процесів і в Північній Буковині. Наприкінці жовтня 1918 р. у Чернівцях утворився Крайовий комітет на чолі О. Попович з орієнтацією на ЗУНР. Румуни створили Національну раду. Визначилося протистояння двох політичних сил. 3 листопада 1918 р. у Чернівцях Буковинське народне віче за участю 40 тисяч чоловік схвалило рішення про “прилучення австрійської частини українських земель до України”.
6 листопада 1918 р. влада в краї перейшла до Крайового комітету, але вже
11 листопада 1918 р. за згодою Антанти війська Румунії захопили Чернівці, а скоро і всю Північну Буковину, яку 18 грудня 1918 р. офіційно було включено до складу Румунії. Було встановлено жорстокий окупаційний режим. Політика національного і соціального гноблення викликала опір. Відбувалися страйки, мітинги, демонстрації. Найбільшим виступом 23 січня – 1 лютого 1919 р. стало Хотинське збройне повстання, яке було жорстоко придушене. Терором та репресіями Румунія закріпила свою владу в Північній Буковині.

3. З розпадом Австро-Угорщини Закарпаття залишилося у складі Угорщини. Тут визначилася складна політична ситуація. У листопаді 1918 р. утворилося кілька організацій: Рада рутенів Мадярії, з орієнтацією на Угорщину; Карпато-руська центральна рада та Американська народна рада русинів, з орієнтацією на Чехо-словаччину; Мармароська народна рада з орієнтацією на УНР і ЗУНР. Але поширеними були настрої про об’єднання українських земель. 21 січня 1919 р. у місті Хуст Народні збори з 420 представників від 175 міських і сільських громад та 1 500 чоловік без мандатів ухвалили рішення про об’єднання Закарпаття з іншими українськими землями в єдину державу

Проте на процеси в Закарпатті відчутно впливали зовнішні чинники. У січні 1919 р. з дозволу Антанти війська Чехословаччини і Румунії окупували частину краю. 21 березня 1919 р. в Угорщині було проголошено Радянську Республіку, яка проіснувала 133 дні. У наступні дні на неокупованій території Закарпаття теж було встановлено Радянську владу, яка існувала 40 днів, до початку травня 1919 р. У березні – травні 1919 р. в результаті наступу чехословацьких та румунських військ Радянська влада в Закарпатті була повалена. За Сен-Жерменським (10 вересня 1919 р.) і Тріанонським (4 червня 1920 р.) договорами Закарпаття відходило до Чехословаччини. Також Сен-Жерменський договір визнав приналежність Північної Буковини до Румунії.

28. Внутрішня та зовнішня політика Директорії

1. Затвердження Директорії при владі, суперечності ії внутрішньої та зовнішньої політики.

2. Директорія в політичних реаліях 1919 р., злети і падіння.

3. Варшавський договір 1920 р. та остаточна поразка Директорії

1. В ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. діячі УНС створили Директорію як орган керівництва повстанням проти гетьмана у складі 5 чоловік: Винниченко (голова), а також Петлюра, Андрієвський, Макаренко, Швець, які представляли основні партії УНС. Після повалення гетьманату 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва. Було відновлено УНР. Перший уряд Директорії очолив Чехівський (член УСДРП).

Діяльність Директорії та її уряду почалася у дуже складній ситуації. Вже в листопаді 1918 р. почалася окупація військами Антанти Півдня України. 60 тисяч французьких, англійських, польських, сербських, грецьких та інших військ і кілька десятків військових кораблів зайняли майже всі чорноморські порти, надаючи при цьому всіляку підтримку білогвардійцям. Окупація Півдня України військами Антанти тривала до березня – квітня 1919 р., коли вони були вибиті Червоною Армією. У листопаді – грудні 1918 р. в Україну розпочався наступ радянських військ і друге затвердження радянської влади. На Волині активно діяли поляки, а в Донбасі – білогвардійці, армія Денікіна.

Тобто зовнішньополітичне становище Директорії виявилося вкрай несприятливим, що значно ускладнило її діяльність, бо вже скоро визначилася внутрішня слабкість режиму Директорії. Сприяла цьому в значній мірі відсутність єдності в самій Директорії, серед членів якої визначалося два спрямування: одне представлене Винниченком, який виступав за радикальні соціальні перетворення, за встановлення в Україні радянської влади, але в національній формі, та досягнення угоди з більшовиками. Друге представляв Петлюра, який був за створення міцної армії і державного апарату, проти радикальних соціальних експериментів та за встановлення союзу з Антантою. Така ситуація визначила непослідовність, нерішучість і половинчатість Директорії в проведенні внутрішньої політики, особливо в соціальних перетвореннях, чого очікували трудящі маси. Спроби вирішення Директорією аграрного та інших соціальних питань не задовольняли селян і робітників, і вона не змогла забезпечити собі їх підтримки. Тим більше, що на місцях виявила себе „отаманщина”, стихійна діяльність отаманів – командирів військових частин Директорії, яка неспроможна була їх контролювати. „Отаманщина” по суті стала організаційною формою, в якій виявилася політична активність селянства.

У сфері державного будівництва Директорія закликала до створення трудових рад – представницьких органів трудового селянства, інтелігенції та робітників, тобто тих, хто власною працею здобував собі засоби до існування. Наприкінці січня 1919 р. у Києві Директорією було скликано Трудовий конгрес як вищий представницький орган трудових мас українського народу. Закінчити роботу він не зміг з-за наступу на Київ радянських військ, але уповноважив Директорію бути вищим органом влади українського народу.

2. На початку 1919 р. становище Директорії різко погіршується із-за успішного наступу радянських військ, ефективно протидіяти якому війська УНР не могли. Армія Директорії після повалення гетьманату скоротилася з 100 тисяч до 20 тисяч, селянство вичікувало або пішло в „отаманщину”. Щоб зупинити більшовиків, Директорія, як і Центральна рада рік тому, шукає підтримки ззовні, від країн Антанти. У середині січня 1919 р. з командуванням окупаційних військ була досягнута угода, за якою Директорія фактично визнала над УНР протекторат Франції, під контроль якої повинні були перейти фінанси, залізниці та ін. На вимогу країн Антанти відбулися зміни в самій Директорії. Винниченко і Чехівський залишили свої посади. З лютого 1919 р. головою Директорії став Петлюра.

Ще в середині січня 1919 р. Директорія відкрито оголошує війну Радянській Росії, але терпить у ній поразку. На початку лютого 1919 р. радянські війська зайняли Київ, а на квітень 1919 р. майже всю Україну, вигнавши з Півдня війська Антанти. Директорія та її уряд за цей час переміщуються з Києва до Вінниці, Проскурова, Рівного, Станіслава. Уряди Директорії в наступні місяці 1919–1920 рр. після Чехівського очолюють: С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко.

На травень – червень 1919 р. становище Директорії стає катастрофічним, вона на грані поразки від Червоної Армії, але антибільшовицькі селянські повстання та наступ Денікіна врятували її. У другій половині липня 1919 р. війська Директорії об’єдналися з УГА, яка 16–17 липня 1919 р. перейшла Збруч після ліквідації поляками ЗУНР, а в серпні 1919 р. об’єднані українські війська починають успішний наступ проти радянських військ, які в цей час терплять поразку від військ Денікіна. 30 серпня 1919 р. українські війська, переважно галичани, зайняли Київ, але наступного дня змушені були його залишити під натиском денікінських військ.

На цей час радянська влада в Україні була ліквідована, а більшість українських земель окупована військами Денікіна. Білогвардійці негативно ставилися до Директорії та УНР, бо виступали за єдину неподільну Росію, тому у вересні

1919 р. війська Денікіна починають війну з військами Директорії, які терплять поразку. Становище українських військ було дуже важким. Восени 1919 р. почалися ранні заморозки, епідемія тифу, до цього ж відсутність найнеобхіднішого, відсутність підтримки ззовні, бо Антанта підтримувала Денікіна. У жовтні – листопаді 1919 р. українські війська опинилися в так званому „трикутнику смерті”, затиснуті між трьома силами: денікінцями, Червоною Армією та поляками. 5 листопада 1919 р. УГА перейшла на бік Денікіна, але галичани оговорили не воювати проти військ Директорії. На цей час Директорія остаточно розпалася. В її складі залишився тільки Петлюра, який перебрав на себе всі повноваження і поїхав до Варшави. Залишки військ Директорії (кілька тисяч) у грудні 1919 – травні 1920 рр. здійснили „Зимовий похід” по тилах денікінців та Червоної Армії, по суті, партизанський рейд.

3. На цей час в Україні втретє була встановлена радянська влада. На початку 1920 р. були розбиті війська Денікіна, їх залишки закріпилися в Криму. Навесні 1920 р. визначилася загроза війни між Польщею та Радянською Росією. В такій ситуації Петлюра (Директорія) шукає союзу з Польщею. 21 і 24 квітня 1920 р. Петлюра і керівники Польщі укладають Варшавський договір, за яким Польща визнавала УНР і Директорію як найвищу владу в УНР, взамін до Польщі відходили Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся та інші українські землі із населенням 5,2 млн чоловік і гарантувалося землеволодіння польських поміщиків на Правобережжі. Тобто цей договір не рівноправний і викликав протести більшості українських політиків.

25 квітня 1920 р. почалася радянсько-польська війна. 6 травня 1920 р. польські і українські війська зайняли Київ, але через кілька днів наступ було зупинено. Наприкінці травня 1920 р. Червона Армія почала успішний контрнаступ, який тривав до середини серпня 1920 р. Радянські війська дійшли до Львова і Варшави. Польща опинилася на грані поразки, але величезна допомога країн Антанти, патріотичне піднесення в Польщі та помилки радянського командування врятували її. 17 серпня 1920 р. польські війська перейшли в контрнаступ. Радянські війська зазнали сильної поразки. Фронт стабілізувався в Західній Білорусі і Західній Україні, звідки й почалася війна. 12 жовтня 1920 р. Радянська Росія і Польща уклали перемир’я, а 18 березня 1921 р. підписали Ризький мирний договір, за яким до Польщі відійшли Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та інші землі.

Війська УНР (35 тисяч чоловік) намагалися самостійно продовжувати війну, але в листопаді 1920 р. вони остаточно були розгромлені Червоною Армією. Їх залишки відступили до Польщі, де були інтерновані. Подальша діяльність державних органів УНР (Президента, уряду) продовжувалася в еміграції до 1992 р.

29. Затвердження радянської влади в Україні у 1918–1920 рр. ”Воєнний комунізм”

1. Боротьба за владу з Центральною радою. Радянська влада в Україні взимку – навесні 1918 р.

2. Встановлення радянської влади в Україні взимку – влітку 1919 р. Політика “воєнного комунізму”.

3. Боротьба з Денікіним. Закріплення радянської влади в Україні у 1920 р.

1. У 1917–1920 рр. більшовики в Україні були реальною політичною силою, яка претендувала на владу. У листопаді – грудні 1917 р. визначилося їх протистояння з Центральною радою. Більшовики прагнули до встановлення в Україні влади рад. Збройним шляхом їм це не вдалося. Наприкінці листопада 1917 р. війська Центральної ради в Києві роззброїли більшовицькі війська і вислали їх до Росії, а також придушили повстання в різних містах і зупинили наступ на Київ 2-го гвардійського корпуса. Більшовики також готували скликання Всеукраїнського з’їзду рад, щоб проголосити радянську владу в Україні. Свої дії вони координували з ЦК більшовицької партії і Раднаркомом (далі – РНК). 4 грудня 1917 р. РНК надсилає ультиматум Центральній раді, з вимогами не дезорганізовувати фронт, не пропускати к

Дата добавления: 2014-01-11