Форма правления зарубежных стран

Термін “форма правління” (рідше – форма державного правління) міститься у багатьох конституціях держав світу. Зокрема, у ст. 1 Конституції Румунії 1991 р. йде мова про те, що Румунія є суверенною, національною, незалежною, унітарною та неподільною державою. Формою правління у Румунській державі є республіка. Ст. 1 Конституції Туркменістану 1992 р. фіксує таке положення: "Туркменістан – демократична, правова і світська держава, в якій державне правління здійснюється у формі президентської республіки". Цей термін використовується в конституціях Мексики 1917 р., Бразилії 1988 р., Ефіопії 1994 р., Молдови 1994 р., Казахстану 1995 та інших країн. Але вони майже завжди закріплюють основний принцип форми правління: монархія або республіка. При цьому у багатьох випадках ці терміни супроводжуються різними уточненнями (в конституції Греції 1975 р. говориться про "парламентську республіку", Данії 1953 р. – про "конституційну монархію", Болгарії 1991 р. – про "республіку з парламентарним правлінням", Пакистану 1973 р. – про "Ісламську республіку").

Під формою правління розуміють спосіб організації та функціонування вищих органів, який у принципі зумовлюється становищем глави держави та його відносинами із законодавчою владою.

33. Монархия – понятие и сущность. Основные признаки монархии. Виды монархии.

Монархическая форма правления. Монархия — это такая форма правления, когда главой государства является лицо, получающее и пере­дающее свой государственный пост и особый почетный титул по наслед­ству и пожизненно (король, император, султан и др.). Правда, в ряде стран (Малайзия, ОАЭ) из этого правила есть исключения, которые будут рассмотрены ниже.

Число монархий в мире довольно велико: если считать в их числе членов британского Содружества, в которых британский монарх пред­ставлен генерал-губернатором, то они составляют около шестой части государств мира. Среди монархий есть крупные страны — Великобрита­ния, Испания, Япония, Таиланд, но есть и очень мелкие государства с населением в несколько сот тысяч (Свазиленд в Африке), десятков тысяч (Сент-Кристофер и Невис в Карибском бассейне) и тысячи человек (Ту­валу в Океании).

Общая тенденция развития свидетельствует о переходе от монархии к республике как более демократической форме. После второй мировой войны монархия была упразднена в Болгарии, Италии, Румынии и неко­торых других странах, а затем в Греции и Афганистане. Но есть и случаи восстановления монархии (в Испании после смерти диктатора генерала Франко). В развитых странах (Великобритания, Испания, Япония и др.) монархия фактически не влияет на политический режим в стране, поло­жение в монархии Великобритании мало чем отличается от ситуации в соседней республике — Франции. Однако во многих развивающихся странах монархия, будучи феодальным институтом, ограничивает разви­тие демократии.

Хотя монарх — глава государства, на деле ему не всегда принадлежит верховная власть, не всегда он реально правит страной. Верховная власть в монархии зачастую осуществляется системой высших органов, включая главу государства, парламент, правительство, а иногда и нефор-мальные структуры (семейный совет, высшее духовенство, совет аш-шура). Поэтому при изучении конституционного права не ограничивают­ся констатацией факта монархии, а различают определенные ее виды:

абсолютную, дуалистическую и парламентарную. Первая из них харак­теризуется юридически, а часто и фактически неограниченной властью монарха, две другие — конституционные монархии, власть главы госу­дарства ограничена, хотя и в разной степени.

Абсолютная монархия. До сих пор эта форма правления, свойствен­ная докапиталистическим стадиям развития, существует в нескольких странах. В султанате Оман нет конституции, ее роль выполняет, как говорилось, Коран. Нет в этой стране и парламента, правительство фор­мируется королем, ответственно только перед ним, а премьер-министром обычно является сын, брат или другой родственник короля. Многие ми­нистры, а также губернаторы провинций принадлежат к правящей семье.

В других эмиратах Персидского залива — Бахрейне, Катаре, Кувей­те, в ОАЭ, Саудовской Аравии есть конституции, но они, во-первых, дарованы монархами (в ОАЭ — Советом эмиров), а не приняты демокра­тическим путем, во-вторых, их действие часто приостанавливается (в Бахрейне — с 1975 г.), в-третьих, они устанавливают, что вся власть — законодательная, исполнительная, судебная — исходит от монарха, над конституцией стоит Коран. В этих странах есть парламенты, иногда из­бираемые населением (только мужчинами), но, по существу, это законо­совещательные органы, поскольку их решения нуждаются в согласии монарха. В Катаре парламент так и называется: Консультативное собра­ние — и действует по мусульманской традиции аш-шура — совещания правителя с наиболее уважаемыми лицами. В ОАЭ члены парламента (Национального собрания) назначаются семью эмирами (Советом эми­ров), а парламент действует в качестве совещательного учреждения даже не при Совете эмиров, а при правительстве, тоже назначаемом эмирами. В Саудовской Аравии взамен парламента создан совещатель­ный совет, назначаемый королем (1992 г.). Таким образом, хотя в назван­ной группе стран есть конституции и парламенты, они на деле не ограни­чивают власть монарха и эти государства тоже представляют собой фак­тически абсолютные монархии. То же относится и к султанату Бруней, расположенному на острове Калимантан, близ Индонезии.

Особое значение в системе управления в существующих ныне свое­образных абсолютных монархиях имеют семейный совет и мусульман­ская религия. Семейный совет — это неформальное, но весьма важное учреждение. Он состоит из членов правящей семьи, близких родственни­ков короля и некоторых высших улемов, особо почитаемых знатоков Корана. В Саудовской Аравии семейный совет низлагал короля (в том числе за отсутствие должного благочестия, что устанавливалось улемами) и назначал на его место нового из той же семьи. Король — это одновременно высшее духовное лицо — имам, а мусульманская рели­гия — государственная религия. Светская власть короля соединяется с духовной. Таким образом, существующие в наше время абсолютные мо­нархии являются абсолютистско-теократическими.

По своему социальному характеру современные абсолютные монар­хии не представляют собой полностью феодальные государства. Господ­ствующий класс, хотя он и сформировался на базе феодальной аристо­кратии, существует не за счет феодальной эксплуатации крестьянства, а за счет государственной эксплуатации нефтяных богатств. Кроме того, значительная доля власти сосредоточена в руках крупной, преимущест­венно финансовой, буржуазии.

В дуалистической монархии есть конституция (нередко она тоже даровалась народу монархом), парламент, без участия которого законы не могут приниматься. Однако правительство (совет министров) назна­чается монархом и ответственно только перед ним, но не перед парламен­том. Фактически в такой монархии в результате влияния традиций, роли личности монарха, а также других, в том числе религиозных, факторов власть короля даже больше, чем это установлено конституцией. Некото­рые монархии, которые по конституции ближе к парламентарным (Иор­дания, Марокко, Непал), являются на деле дуалистическими. Монархи этих стран неоднократно распускали парламенты и правили без них годами, а то и десятилетиями. Да и предусмотренная в конституциях ответственность правительства перед парламентом зачастую служит фикцией: по традиции правительство полностью подчинено королю.

В парламентарной монархии действует конституция, принятая де­мократическим путем, законодательной властью обладает избираемый парламент (по крайней мере, избирается его нижняя палата). Монарх юридически остается главой государства, но участия в управлении стра­ной фактически не принимает. Конституция Японии 1946 г. (вступила в силу в 1947 г.) прямо запрещает ему это, в других странах (например, в Великобритании) монарх лишен властных полномочий на основе конвен­циональных норм, сложившихся в порядке обычая в ходе государствен­ной практики.

Правительство в парламентарной монархии ответственно только перед парламентом. Правда, по конституции оно обычно назначается монархом, но такое назначение, как правило, — чисто формальный акт. На деле правительство формируется лидером партии большинства в пар­ламенте, которого король назначает премьер-министром. Назначить дру­гого премьер-министра он не может, так как другой состав кабинета не получит вотума доверия (утверждения) в парламенте при представлении парламенту правительственной программы. Лишь в тех случаях, когда в парламенте нет большинства какой-либо партии и политические партии не договорились о создании коалиционного правительства, монарх может играть более самостоятельную роль в подборе кандидатуры пре­мьер-министра (так иногда бывает в Бельгии, Дании, Нидерландах).

В парламентарной монархии глава государства либо не имеет права вето по отношению к принятым парламентом законам и должен подписы­вать их, даже если у него имеются личные возражения (Япония), либо не применяет его (более трехсот лет монарх не применял вето в Великобри­тании, в результате чего сложилась конвенциональная норма непримене­ния вето).

Особая форма парламентарной монархии существует в некоторых государствах — членах британского Содружества (Австралия, Канада, Новая Зеландия, Папуа — Новая Гвинея, Ямайка и др.). Считается, что их главой является британский монарх, который представлен в этих странах назначаемым им генерал-губернатором. На деле же кандидатуру генерал-губернатора называет местное правительство, а иногда его из­бирает местный парламент. В республиках, входящих в Содружество (например, Индия, Пакистан), генерал-губернатора нет, избирается пре­зидент — глава государства.

Особенности монархии в некоторых странах. В некоторых, осо­бенно малых, странах (Лесото и Свазиленд в Тропической Африке, Тонга в Океании и др.) монархия существует в условиях феодально-племенных и патриархальных институтов. Парламент избирается нередко лишь час­тично и в рамках системы традиционных общин (в небольшом государст­ве Тонга большинство его членов — местная знать, в том числе министры короля, в Свазиленде часть членов назначается королем, но парламент здесь распущен уже два десятилетия назад). При короле обычно действу­ет племенной совет (в Свазиленде — два, большой и малый), имеющий иногда более важное значение, чем парламент. Многие решения король может принимать лишь с согласия вождей племен.

В Малайзии существует выборная монархия, в ОАЭ действует, по существу, «коллективный монарх» — наиболее важные полномочия главы государства, а также законодательные полномочия и некоторые функции правительства принадлежат Совету эмиров семи эмиратов фе­дерации. Особенности формы правления в Малайзии и ОАЭ будут рас­смотрены ниже.

34. Республика – понятие и сущность. Признаки республиканской формы правления. Виды республик.

Республіка – це така форма правління, при якій усі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою і несуть формальну відповідальність за свою діяльність згідно з Конституцією та законодавством.

Залежно від статусу глави держави і правового становища парламенту традиційно в літературі виділяють два основних різновиди республіканської форми правління: президентську і парламентську республіки.

Визначення парламентарної або президентської республіки рідко містяться в основних законах держав. Наприклад, Конституція Греції 1975 р. у п. 1 ст. 1 фіксує такий припис: "Державний лад Греції – парламентська республіка", а конституції Болгарії 1991 р., Ісландії 1944 р. у перших статтях говорять, що ці держави є республіками із парламентським правлінням.

В історичному плані республіканська форма правління у країнах світу виникла передусім у вигляді президентської республіки – уперше була встановлена у США у 1987 р. Сьогодні вона існує в більшості держав Азії, Африці та Латинської Америки.

У конституційно-правовій літературі президентську республіку визначають як республіканську форму правління, при якій на чолі держави знаходиться президент, обраний загальним прямим або непрямим голосуванням і який поєднує повноваження голови держави і глави уряду.

Характерні ознаки президентської республіки:

1. Теоретично така форма правління будується за принципом жорсткого розподілу влад: у конституційному законодавстві відповідних країн проводиться суворе розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади.

2. Поєднання повноважень глави держави і голови уряду в руках президента (ст. 117 Конституції Мозамбік, наприклад, містить припис згідно з яким президент є головою уряду. Аналогічні положення зафіксовано у ст. 54 Конституції Туркменістану).

3. Позапарламентський метод обрання президента (наприклад, у Мексиці Конституція 1917 р. у ст. 81 чітко встановлює норму: "Вибори Президента – прямі…". Конституція Намібії 1990 р. у п. 2 ст. 28 також встановлює, що "Вибори Президента проводяться шляхом прямого, загального та рівного голосування". Водночас у США президент обирається вибірниками, обраними прямим голосуванням виборців, згідно зі ст. ІІ (розд. 1) Конституції цієї країни).

4. Формування уряду президентом і тільки за обмеженою участю Парламенту. Президент призначає уряд, він є вільним у підборі його членів і робить це на свій розсуд (але у США, згідно зі Ст. ІІ (розд. 2) Конституції для цього потрібна згода Сенату; у Нігерії за Конституцією 1989 р. і в деяких інших країнах також необхідна для цього згода верхньої палати парламенту).

5. Відсутність права у президента на розпуск парламенту. В президентській республіці здійснюється жорсткий розподіл влад: президент не в змозі достроково розпускати парламент, але й останній не має права зміщати міністрів за допомогою вотуму недовіри. Уряд (міністр) є відповідальним тільки перед президентом, але не перед парламентом – головна ознака президентської республіки (наприклад, ст. 79 Конституції Грузії).

Класичною президентською республікою вважаються США.

Суперпрезидентська республіка має такі розпізнавальні риси:

а) президент наділяється численними повноваженнями при досить слабкому контролі з боку законодавчої та судової влад. У деяких з них відсутня посада віце-президента, що сприяє посиленню особистої влади фактичного голови виконавчої влади; б) президент нерідко отримує свої повноваження нелегітимним шляхом, або як ватажок перевороту, або як голова хунти (колективного органу керівництва заколотниками (як це мало місце в минулому в Чілі); в) президентські повноваження реалізуються в умовах перманентного надзвичайного стану, при якому скасовуються або обмежуються конституційні гарантії прав і свобод людини та громадянина. Все це безумовно сприяє посиленню особливої влади президента (наприклад, у Колумбії, Парагваї, Перу).

Однією з найбільш централізованих форм президентської республіки є президентсько-моністична (в літературі вживається також інша назва: президентсько-монократична).

Монократична республіка характерна для "молодих" держав країн Тропічної Африки, а також для деяких соціалістичних держав (КНДР).

У державах із такою формою правління (Демократична Республіка Конго, Малаві та ін.) влада президента значно посилена в результаті того, що останній є лідером правлячої (інколи – єдиної) партії. Посада президента в конституційному порядку закріплюється за певною особою. Глава держави має право розпуску парламенту.

Особлива форма президентсько-клерикальної республіки діє в Ірані згідно з Конституцією 1979 р. Для неї характерне юридичне (конституційне) закріплення участі духовенства не тільки в політичному житті, але і в безпосередньому управлінні державою. Поряд з посадою президента країни передбачається пост Духовного керівника іранського народу – аятоли. Ухвали останнього обов’язкові для світської влади і справляють, як правило, вирішальний вплив на провадження державних справ.

У сучасному світі нерідко зустрічаються президентські республіки, які можна назвати президентсько-мілітарними (військовими). Як правило, вони утворюються після державних переворотів на тимчасовій основі.

Президентсько-мілітарна республіка – найбільш централізована форма державного правління. Як правило, міністерські посади обіймають військові, головою уряду є також військовий президент. Парламент розпускається і не діє. Така республіка спирається на армію, яка утворює систему органів державного управління згори донизу. Звичайно, політичні партії, які не підтримують військовий режим, забороняються. Такі форми правління встановлювалися і встановлюються зокрема у таких державах, як Сомалі, Судан, Центрально-Африканська Республіка, Фіджі та ін.

Суттєво відрізняються від президентських парламентарні форми правління. В юридичній літературі парламентарну республіку визначають як таку форму правління, при якій на чолі держави знаходиться виборна посадова особа, але уряд формується і діє лише при тій умові, що він користується довірою (підтримкою) нижньої палати парламенту (або навіть обох палат).

Характерні риси парламентарної республіки:

1. Проголошення принципу політичного верховенства парламенту. Основні закони практично всіх парламентарних республік проголошують так чи інакше парламент органом держави, який представляє інтереси народу. Так, п. 1 ст. 38 Основного закону ФРН проголошує депутатів Бундестага представниками усього народу. Аналогічні формулювання зафіксовані в конституціях Греції (п. 2 ст. 51), Португалії (ст. 150), Фінляндії (§ 2 Форми правління), Латвії (ст. 64), Македонії (ст. 61), Молдови (ст. 60).

2. Наявність посади прем’єр-міністра та уряду як самостійного колегіального органу, наділеного широкими владними повноваженнями. При даній формі правління уряд – це завжди рада міністрів, а не кабінет президента (наприклад, ст. 81 Конституції Греції визначає, що урядом є Рада міністрів, яка складається з Прем’єр-міністра та міністрів.

3. Відсутність у глави держави значущої політичної влади. Президент, як глава держави у парламентарній республіці, не є самостійним учасником політичного процесу: зміст рішень, які приймаються ним, не залежать від нього, а визначаються, як правило, політичними відповідальними органами – парламентом, урядом, міністрами.

Глава держави парламентарної республіки формально наділяється значними повноваженнями, але на практиці не справляє майже ніякого впливу на здійснення державної влади.

Глава держави у парламентарній республіці є політично нейтральною посадовою особою. В окремих державах нейтральність президента забезпечується ще і загрозою його усунення від посади. Наприклад, за Конституцією Мальти президент, який обирається Палатою представників, каже бути позбавлений повноважень у випадку, якщо він не упорається зі своїми функціями або за негідну поведінку.

4. Принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом. У парламентарній республіці уряд, міністри несуть відповідальність тільки перед парламентом (як правило, перед нижньою палатою). в усіх без винятку парламентарних республіках у конституціях закріплюється інститут політичної відповідальності уряду. Традиційно вважається, що, наприклад, відхилення парламентом важливого урядового законопроекту або іншої важливої пропозиції представляє собою вотум недовіри.

5. Підвищення ролі голови уряду, який визначає його політику – одна із сучасних тенденцій розвитку системи взаємовідносин вищих органів держави у парламентарній республіці.

Парламентарна республіка – менш розповсюджена форма правління, ніж президентська республіка. У даний час парламентарними республіками є такі держави: Австрія, Греція, Болгарія, Естонія, Ізраїль, Індія, Ірландія, Ісландія, Ліван, Італія, Туреччина, Угорщина, ФРН, Чехія та деякі інші.

Дата добавления: 2014-01-11