Соціально-економічна суть районування

Тема 3. Економічне районування та територіальна організація господарства.

Запитання для самоперевірки

1. У чому полягає зміст поняття «продуктивні сили» та «природні ресурси»?

2. Яка різниця між «розміщення продуктивних сил» та «розміщенням виробництва»?

3. Що розуміють під закономірностями розміщення продуктивних сил?

4. Які принципи розміщення продуктивних сил реалізуються на практиці?

5. Який зв'язок між принципами і закономірностями розміщення продуктивних сил?

6. У чому полягає необхідність дотримання певних принципів при забезпеченні розвитку економіки регіонів та її продуктивних сил?

7. Перерахуйте та розкрийте зміст факторів розміщення продуктів?

8. Що розуміють під регіональними інтересами та назвіть їх основні індикатори?

Ключові поняття теми: економічне районування, регіон, економічний район, галузеві райони, інтегральні райони, економічний простір, вузловий регіон, центр, точка, ядро, перифе­рія, однорідний (гомогенний) регіон, районоутворення, постійні чинники районоутворення, змінні чинники районування, мегарайонування, мікрорайонування, мікрорайонування, мезорайонування, моноадміністративні і полі адміністративні регіони.

3.1. Соціально-економічна суть районування.

3.2. Місце регіону в економічному просторі.

3.3. Засади економічного районування: погляди і принципи.

3.4. Методологічні підходи економічного районування.

3.5. Основи розмежування економічних районів.

Література:

1. Заблоцький Б.Ф. Регіональна економіка: [навч. посібник] / Б.Ф. Заблоцький. – Львів: «Новий світ-2000», 2008. – С.39-66.

2. Коваль Я.В. Регіональна економіка [навч. посібник] / Коваль Я.В., Антонечко І.Я. – К.: ВД «Професіонал», 2005. – С.51-73.

3. Заблоцький Б.Ф. Регіональна економіка: [навч. посібник] / Заблоцький Б.Ф. – Л.: 2007. – С.30-56.

4. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: [навч. посібник] / Є.П. Качан, Т.Є. Царик, Д.В. Ткач та ін; За ред. Є.П. Качана. – К.: Видавничий дім «Юридична книга», 2005. – С.33-44.

5. Голіков А.П. Регіональна економіка та природокористування: [навч. посібник] / Голіков А.П., Дейнека О.Г. Позднякова О.Г. – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – С. 95-111.

6. Лишиленко В.І. Регіональна економіка: підручник [для студ. вищ. навч. зал.] / В.І. Лишенко – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – С. 31-37.

7. Економічне районування України [Електронний ресурс] - Режим доступу: // toplutsk.com/articles-article_96.html.

8. Верменич Я. Моделі економічного районування в Україні: уроки радянського досвіду [Електронний ресурс] - Режим доступу: // www.history.org.ua/JournALL/xxx/12/8.pdf

Територія України, її природні багатства (ґрунти, надра, рос­линний і тваринний світ, рельєф, кліматичні умови), характер і гус­тота населення, національний і соціальний склади населення, розмі­щення продуктивних сил, рівень соціально-економічного розвитку регіонів досліджено досить фундаментально. Є детальний опис те­риторії, картографічний матеріал її з визначенням природнокліматичних, історичних, соціально-економічних, господарських і людсь­ких характеристик кожної місцевості, що використовуються в якості наукового фундаменту для розробки ефективної регіональної полі­тики. Всі ці наукові розробки, на жаль використовуються недостат­ньо, особливо з питань соціально-економічного і адміністративного районування України, як важливої складової планування, регіонального комплексного розвитку на довгострокову перспективу.

Проблема економічного районування сьогодні займає важливе місце. Це пов’язано з тим, що комплексність розвитку окремих галузей економіки, міжгалузевих утворень і господарських структур, виступає певною умовою підвищення ефективності територіальної організації виробництва.

Розробка основних принципів і схеми економічного районуван­ня України, яка характеризується значним різноманіттям природних і економічних умов і різновидністю напрямків використання еконо­мічного і природно-ресурсного потенціалу, є досить складною і ак­туальною проблемою, яка потребує комплексного підходу. Сутність такого районування полягає в розподілі території країни на іє­рархічно супідрядні регіони різного рангу, однорідні за економічни­ми і природними властивостями, структурою і якістю природно-ре­сурсного і економічного потенціалу.

На основі народногосподарського і соціального значення тери­торіальних об'єктів забезпеченості регіонів природними ресурсами (земля, вода, ліс, мінерально-сировинні ресурси тощо), напрямків їх використання і відтворення, розробляється відповідна схема району­вання території. При цьому територія розглядається як одна із най­важливіших компонентів біосфери, як незамінний ресурс природи, без якого життєдіяльність суспільства унеможливлюється.

В. Б. Сочава справедливо зауважує, що районування — це кла­сифікація території на підставі якої встановлюється її різноманіття і приводиться народне господарство в певну систему. Першим і основним етапом економічного районування є початкове встанов­лення меж природних зон, макрорегіонів, мезо- і мікроекономічних районів за головними районоутворюючими признаками з наступним уточненням їх меж на підставі результатів співставлення сусідніх таксономічних одиниць. Таке районування повинно відбивати гос­подарську діяльність території, спеціалізацію регіону, а також весь комплекс природних, історичних, економічних факторів і умов, що впливають на розміщення і розвиток продуктивних сил та раціо­нальне природокористування.

Основна мета економічного районування — це удосконалення стратегії соціально-економічного розвитку, поліпшення адміністрати­вно-територіального поділу держави, як основи для розробки ефек­тивної економічної політики, спрямованої на раціональне викорис­тання економічного і природно-ресурсного потенціалу, поліпшення розміщення продуктивних сил території н господарської спеціалізації та структури господарства. Істотним чинником регіоналізації останнім часом стає екологічна ситуація, наявність спільних для регіону природоохоронних та соціально-екологічних проблем.

Основними завданнями економічного районування слід вважа­ти: поділ території на райони з цільовими установками для вирішен­ня локальних (місцевих) економічних і соціальних проблем регіону. Напрямки же реалізації районування зводяться до вирішення як еко­номічних, соціальних, так і екологічних проблем. Ними повинні бу­ти передусім: підвищення ефективності територіальної організації виробництва, удосконалення управління соціально-економічним розвитком, підвищення рівня життя населення, поліпшення соціаль­но-культурної сфери, раціональне природокористування і охорона навколишнього середовища.

Позитивними сторонами економічного районування території слід вважати — раціональне використання природно-ресурсного і економічного потенціалів, вирівнювання соціально-економічного розвитку; негативними наслідками — автономізація регіону, з влас­тивими йому екстремістськими тенденціями.

Районування — це своєрідна територіальна систематика, процес членування території на певні частини, що виділяються за тією чи ін­шою ознакою (однорідне районування) або ж за їх поєднанням та вза­ємодією (функціональне районування). Але кожний з виді­лених районів набуває специфічної якості свого місцеположення, тоб­то свого розташування відносно інших районів. У цьому полягає го­ловна відмінність району (як одиниці територіальної систематики) від будь-яких інших таксонів — типів, видів, класів та ін., що виділяють­ся незалежно від місця розташування відповідних об'єктів.

Регіон — основна складова частина територіального устрою країни, що визначена єдиною політикою державного регіоналізму і має організаційну відособленість, цілісність, економічну і демографі­чну самодостатність, систему державних органів, які є елементами (підсистемами) державної структури влади й управління країною.

Проблема економічного районування посідає сьогодні особливе місце і в теорії регіональної організації суспільної праці. Це пов'яза­но з тим, що комплексність розвитку окремих галузей, міжгалузевих утворень, господарських центрів у складі економічних районів ви­ступає важливою закономірністю і необхідною рисою ефективної територіальної організації виробництва.

Цікавою є думка проф. М. Ф. Тимчука з приводу економічного районування території. Виділення таких районів, як зазначає ав­тор, здійснюється на основі аналізу і кількісної оцінки інтенсивності виробничих і невиробничих зв'язків між структурними елементами даної території. При цьому інтенсивність зв'язків визначається, на­приклад, обсягом взаємних поставок продукції або ж обсягом пере­везених вантажів між відповідними суб'єктами господарювання. До економічного району (зони), як зазначає М. Ф.Тимчук відносяться об'єкти, які мають найвищу інтенсивність зв'язків. Важко не по­годитися з даною пропозицією, яка, на наш погляд, є достатньо об­ґрунтованою.

За визначенням В. А. Поповкіна економічний район — це територіальна частина народного господарства країни, якій органічно притаманна географічна цілісність та економічна спільність. Автором обґрунтована дворівнева схема економіч­ного районування, яка включає макроекономічні і мікроекономічні райони. Перші з них, на його думку, можна використати для регулю­вання основних економічних пропорцій, формування раціонального територіального поділу праці і науково-аналітичного прогнозуван­ня, другий — для вирішення локальних задач господарювання.

Економічне районування в сучасних умовах розглядається як засіб управління господарствами у територіальному розрізі та як ос­нова розробки й реалізації державної регіональної політики. Резю­муючи сказане можна зазначити, що економічний район — це тери­торіально-господарська цілісність, що характеризується своїм при­родно-ресурсним і економічним потенціалом і умовами розвитку, це основна складова частина регіональної політики, об'єкт економічної оцінки природних ресурсів, державного регулювання, організації управління в поєднані з місцевим самоврядуванням.

У перспективі вірогідно буде спільним у підходах до економіч­ного районування тенденція до об'єднання регіонів, вирівнювання їх границь і економічного потенціалу. Таке об'єднання, очевидно здійснюватиметься на базі регіонів у наявності яких є крупні міські агломерації (міста), можливості виконання міжгалузевих функцій виробничого призначення, зростання соціальної сфери, науково-тех­нічного і культурного обслуговування.

Об’єктивною основою економічного району є ТВК. Економічні райони поділяються на галузеві та інтегральні.

Галузеві райони – це райони, які зосереджені на території підприємств окремих галузей.

Інтегральні райони – це економічні райони, для яких характерні внутрішні економічні зв’язки, територіальна та адміністративна цілісність.

Питання району і зв’язані з ним питання меж і цілей районування набуває актуальності в Україні, оскільки перехід до ринкової економіки потребує обґрунтування функцій і обов’язків усіх суб’єктів ринку, яким є і регіон. Проведення районування на підставі певних ознак ставить в основу створення господарського механізму регіональної самодостатності як основи ведення відповідної регіональної економічної політики. Ці далекоглядні висновки, які потрібно брати до уваги при обґрунтуванні економічного районування, спонукають зупинитися на визначенні цього поняття. Притому, основними моментами для вияснення поняття районування є наступні:

по-перше, вияснення, що потрібно розуміти під районуванням, тобто з’ясувати, чи район є конкретно існуюча реальність, чи це абстрактно-теоретична конструкція;

по-друге, вияснення, чи поняття району вбирає природничі і соціально-економічні елементи господарської системи певної території.

З цього приводу єдиного підходу не має ні географічна, ні економічна наука. Тому й визначення поняття економічного районування може мати лише загальний характер.

Економічне районування – це обґрунтований науковий поділ країни на економічні райони, що сформувалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі поділу праці.

Районування має дещо суб’єктивний характер, бо залежить від системи аргументів і критеріїв, що використовуються дослідником, а також від поставленої мети. Отже, районування можна розглядати як особливу форму систематизації, а саме: територіальну систематизацію.

Дата добавления: 2014-01-11