Політика структурної оптимізації регіональної економіки: пріоритетів, взаємодії підприємств і влади, власності, диверсифікації виробництва

Регіональна політика щодо формування міжбюджетних відносин.

Державна політика повинна спрямовуватися на створення фінансо­вої спроможності регіонів до розвитку та здійснюватися з урахуван­ням їх особливостей і потенціалу, необхідності адаптації до ринко­вих умов господарювання. Реалізація регіональної політики вимагає поетапного реформування бюджетної системи і міжбюджетних відносин та при­ведення їх у відповідність з цілями регіонального розвитку на основі моделі бюджетного унітаризму в поєднанні з елементами бюджетної децентралізації, яке передбачає:

- запровадження нової системи фінансового вирівнювання, яка ґрунтується на об'єктивних критеріях, гарантованих державою соціальних стандартах, нормативах мінімальної бюджетної за­безпеченості;

- розробку та впровадження стимулюючої регіональний розвиток системи бюджетних трансфертів, яка включатиме дотації, суб­венції на виконання делегованих повноважень, інвестиційні субвенції;

- запровадження механізмів зацікавленості органів влади у зміц­ненні місцевих фінансів шляхом закріплення за місцевими бюджетами на довгостроковій основі часток загальнодержав­них податків і трансфертів та започаткування стратегічного бюджетного планування;

розвиток та упорядкування системи місцевих податків, і зборів, збільшення їх частки у загальних надходженнях місцевих бюджетів;

- планування та фінансування видатків бюджетів усіх рівнів по утриманню об'єктів соціальної сфери на програмно-цільовій основі, оптимізація мережі, штатів, установ та закладів, що фі­нансуються з державного та місцевих бюджетів;

- запровадження касового виконання місцевих бюджетів на каз­начейських засадах;

- запровадження системи нормативно-правових та фінансово-економічних заходів, що стимулюють здійснення розрахунків між господарюючими суб'єктами у грошовій формі;

- впровадження механізмів заохочення заощаджень місцевого населення з метою збільшення інвестиційного потенціалу ре­гіонів.

Пріоритети політики оптимізації регіональних економічних структур. Регіональна економіка як єдиний господарський комплекс, складові якого функціонують продуктивно та ефективно, є метою будь-якого уряду. Тим більше у цьому є зацікавлені органи місцевого самоврядування. Ефективна регіональна економічна система створює фінансові передумови асигнування соціальних, виробничих і екологічних проектів та програм. Тому політика центральної і місцевої влади має полягати лише в тому, щоби створити механізм, тобто правову та економічну основу, розвитку регіональної економіки як єдиного господарського комплексу. Така модель регіональної економіки мала б забезпечувати її певний рівень економічної самодостатності.

Це дає змогу теоретично обґрунтувати представлену модель з погляду її самодостатності, тобто економічної самостійності та визначити основні пріоритети політики її розвитку:

по-перше, як і будь-яка суспільна система, регіональна економічна система є відображенням прояву і дії об’єктивних економічних законів, зокрема закону товаровиробництва, закону товарообміну, закону господарської збалансованості, які й визначають механізм розширеного відтворення взагалі, тобто як для окремого підприємства, так і для регіону; поряд з тим для здійснення виробництва в регіоні мають бути наявними ресурси живої праці, основного і оборотного капіталів, об’єднані в організаційні форми (підприємства, об’єднання підприємств), функціонування яких відповідало б вимогам розширеного відтворення і самозростання усіх видів капіталів;

по-друге, об’єктивні економічні закони, характер їх прояву, дії і вимоги повинні бути усвідомлені суб’єктами виробництва і управління та відображені в системі управління локальним і регіональним виробництвом; така система управління повинна задовольняти, перш за все, вимогам механізму розширеного відтворення і самозростання капіталів на мікрорівні, кількості і рівням управлінських структур, які повинні лише посилювати дію механізму розширеного відтворення капіталів, чим і буде визначатися їх доцільність і необхідність; важливою умовою самодостатності і самостійності регіональної економічної системи є відповідність правової бази вимогам дії об’єктивних економічних законів і соціальних процесів, яка повинна посилювати стимули, економічні інтереси щодо високоефективного виробництва;

по-третє, регіональні результати, перш за все, виробництва повинні відповідати вимогам розширеного відтворення капіталу;

по-четверте, регіональному обсягові виробництва товарів і послуг повинно відповідати платоспроможність виробників і населення;

Така регіональна економічна модель задовольняє: - виробників, оскільки вироблена продукція реалізована, затрати відшкодовані і прибутки отримані; - споживачів, оскільки вони спроможні придбати необхідні товари і послуги і задовольнити свої виробничі і соціальні потреби; - органи регіонального управління, оскільки є поступлення в дохідну частину бюджету і можливість вирішувати виробничі, комунальні і соціальні питання в регіоні.

Теорія регіональної економічної самодостатності обґрунтовує необхідність оптимізації господарської структури за трьома напрямками:

- територіальним, який передбачає оптимізацію пропорцій капіталу, ресурсів між промисловими центрами, вузлами, районами, вирівнювання рівнів економічного розвитку;

- галузевим, який розглядає оптимізацію пропорцій між галузями базових і соціальних виробництв з погляду виробництва регіонального продукту адекватного структурі потреб регіону;

- функціональним, який висвітлює реальну структуру регіонального продукту з погляду співвідношення в ньому затрат виробництва і продукту.

За дотримання вимог оптимізації господарської структури правовими і економічними методами можна досягти рівня збалансованої і самодостатньої регіональної економічної системи.

Політика оптимізації взаємодії підприємств регіону і органів регіональної влади. Економічну систему регіону складають щонайменше три великі підсистеми:

по-перше, економіка індивідуальних виробників, підприємств, галузей, корпорацій, які функціонують на основі вимог об’єктивних економічних законів, взаємодіють між собою, формуючи господарський механізм; суть господарського механізму полягає у становленні відносин виробництва, фінансів, капіталовкладень, внутрішнього і зовнішнього товарообміну і ін.

по-друге, регіональне самоуправління населених пунктів, адміністративних районів, областей, які вступають у відносини з суб’єктами виробництва на їх території з приводу формування бюджетів, розвитку соціальної інфраструктури, соціального захисту, зайнятості тощо.

по-третє, державне управління і регулювання зі сторони уряду, міністерств і комітетів, яким підпорядковані підприємства відповідних видів діяльності і які вступають у відносини з підприємствами з приводу перерозподілу їх прибутків і доходів та з регіонами щодо вирішення питань національного значення на їх території.

Система господарського механізму повинна забезпечити виробникам прибутковість і розвиток, а регіональне самоуправління - вирішення територіальних, виробничих, фінансових, соціальних, природничих проблем. Держава забезпечує передумови правового, інноваційного, інвестиційного, фінансового характеру і відповідну підтримку розвитку як підприємств, так і регіонів.

Аналіз результатів господарської діяльності окремих регіонів (областей) України показує, що вони не є самозабезпеченими і потребують відповідних субсидій чи пільг. Це означає, що рівень виробництва товарів і послуг в регіоні не задовольняє потреби виробників і споживачів регіону.

Суперечність ускладнюється, коли не чітко визначені рівні функціонування виробництва і управління. Теорія регіональної економічної системи допускає співіснування підсистем: - функціональної; - галузевої; - територіальної.

Ці економічні підсистеми вимагають і відповідних методів управління: функціональна підсистема – економічних, галузева і територіальна – адміністративних.

Реальна на сьогодні економічна система регіонів в Україні формувалася на відповідній тоді теоретичній основі і задовольняла інтереси її творців. Суть цієї теорії полягала на обґрунтуванні пріоритету суспільної власності на капітал, яка вимагала переваг адміністративних методів управління. У цій теорії був відчутний сильний вплив не перевіреної практикою суспільної ідеології, а не вимог об’єктивних економічних законів, що не могло не відбитися на рівні ефективності виробництва, споживання та й відтворення взагалі. Зараз українська економічна наука і влада намагаються виправляти цю теорію і практику господарювання.

Перехід до економіки ринкового типу характеризується широким комплексом заходів з переорієнтації системи управління від адміністративних на економічні методи. Це стосується як країни в цілому, так і окремих її адміністративних регіонів. В основі цих заходів є запровадження повного господарського розрахунку, який диктується вимогами об’єктивних економічних законів. Сам господарський розрахунок передбачає самоокупність, самофінансування, самозростання капіталу, самозабезпечення ресурсами тощо.

Однією з складних проблем різних рівнів управління економікою є те, що в процесі недосконалої приватизації сформувалися олігархи, які стали державними, регіональними, господарськими чиновниками, а впливова частина державних чиновників – олігархами. Таким чином адміністративна система в нових умовах знаходить засоби забезпечення собі достатнього ступеня стійкості, посилюючи тим самим суперечність з господарським механізмом. Головною причиною загострення суперечності є збереження чиновницько-олігархічним складом своїх управлінських позицій, тоді як господарський механізм вимагає ефективності використання капіталів і робочого часу. З позиції ж адміністративно-чиновницької системи головним є не досягнення максимальної результативності об’єкта управління, а забезпечення умов якнайлегшого управління цим об’єктом, наприклад, підприємством, галуззю, регіоном, країною. За цих обставин посилюється поляризація цілей господарського механізму і управлінської системи. Звідси є очевидним переважання суб’єктивного чинника над об’єктивним, адміністративної системи над господарським механізмом, оскільки вона і досі зберігає галузеву систему управління економікою, а регіональні органи управління не мають ніякого впливу на виробничі об’єкти міністерств, розміщених на їх території.

З позиції господарського механізму будь – який орган територіального управління повинен максимально відповідати вимогам даного регіону, тобто враховувати його демографічні, науково – технічні, природно – кліматичні, географічні, геополітичні і інші особливості. Отже регіональні проблеми досить далеко від інтересів підприємства (міністерства). Більше того, підприємства навіть збільшують число проблем, які змушений вирішувати регіональний орган управління, зокрема соціальні, екологічні та інші. Хоч тут варто відмітити, що інтереси підприємства, які стосуються зростання обсягів виробництва, зміцнення фінансового стану, зростання заробітної плати, прибутків є дуже близькими для органу регіонального управління, оскільки такі виробничі показники зменшують соціальну напругу і покращують бюджетний стан регіону.

Політика власності на капітал і узгодження інтересів суб’єктів регіональної економіки. Практика переходу до ринку показує, що існують суперечності економічних інтересів різних суб’єктів регіональної економічної системи, які виникають через відносини власності на капітал. В організаційно-правовому аспекті суспільно необхідний напрям розвитку відносин власності повинен забезпечити вирішення двох важливих завдань:

по-перше, узгодження економічних інтересів суб’єктів регіонального виробництва;

по-друге, формування регіонального єдиного господарського комплексу, достатнього для проведення регіоном самостійної економічної і соціальної політики.

Звісно, що така політика повинна органічно поєднувати регіональні економічні і соціальні інтереси з загальнонаціональними інтересами України як єдиної держави. Мова йде про створення умов ефективності функціонування регіонального капіталу, створення такого обсягу і структури регіонального продукту, за яких можна задовольнити потреби регіону і інтереси держави. Тобто йде мова про створення економічно сильного регіону, без яких не може бути сильною національна економічна система і держава в цілому. Регіони не повинні бути дотаційними всі, чи навіть половина. Держава не повинна концентрувати у своїх руках весь національний дохід і розподіляти між регіонами. Регіони повинні бути економічно і соціально самостійними, або близькими до самостійності та виділяти ресурси державі для виконання нею загальнонаціональних функцій, в тому числі при потребі окремих регіонів і їх економічної та соціальної підтримки.

Теорія економічної самостійності регіональної господарської системи обґрунтовує необхідність першочергового упорядкування відносин власності на капітал: людський, основний і обіговий. Річ у тому, що з капіталом якнайтісніше пов’язана ефективність його використання, оскільки капіталу характерна властивість самозростання. При тому слід зауважити, що власність на капітал є найважливішим чинником господарського системотворення на всіх рівнях: підприємства, галузі, регіону, країни в цілому. Якщо в регіоні помітні тенденції падіння ефективності економіки, то це є результатом певних деформацій в системі відносин власності на капітал і управління. Причому ці деформації пов’язані перш за все з суб’єктивним чинником, з не упорядкованістю відносин власності на виробничий капітал і на привласнення результатів виробництва.

Власність – це узаконене право суб’єкта на володіння капіталом чи майном, які приносять йому прибуток. Це досить спрощене визначення, але воно містить важливі складові компоненти усієї системи відносин власності на капітал чи майно Основними ж компонентами системи відносин власності, які випливають з даного визначення, є суб’єкт власності, об’єкт власності і предмет власності. Такий поділ елементів системи відносин власності дуже важливий, оскільки кожен з них має різне призначення в системі виробництва і обміну

Політика регіональної диверсифікації виробництва і замкнутих технологічних циклів. Однією з важливих передумов формування регіональної економічної системи як єдиного господарського комплексу є глибокий внутрірегіональний поділ праці і диверсифікація регіонального виробництва. Мова йде про зведення до мінімуму радіуса технологічних кооперативних зв’язків виробників регіону. Інколи такі зв’язки, в залежності від галузі виробництва, виходять далеко за межі регіону, що впливає на зростання собівартості їх продукції і зниження конкурентоспроможності. Завдання полягає в тому, щоб кооперативні технологічні контакти розширювати:

- максимально – в даному регіоні;

- середньо – в межах національної держави;

- мінімально – за межами національної держави.

Сутність диверсифікації виробництва. Під диверсифікацією розуміють розширення об’єктів діяльності, номенклатури і асортименту продукції, яку виробляє монополістичне об’єднання. З погляду формування регіональної економічної системи як єдиного господарського комплексу диверсифікацію слід розуміти як процес поділу праці в глибину і ширину та створення таких виробництв, які забезпечують асортимент товарів кінцевого споживання як для потреб регіону, так і для зовнішньоекономічних зв’язків. З погляду адаптації до ринкових умов господарювання поняття „диверсифікація виробництва” можна визначити як швидкість реагування економічної системи на будь-які зміни, зокрема науково-технічні, технологічні, соціальні, політичні і ін., які виникають в процесі виробництва. Швидкість реагування – це час, який необхідний економічній системі для усвідомлення усіх змін і прийняття адекватних дій. Таким чином регіональна диверсифікація виробництва охоплює щонайменше три основні аспекти.

Слід підкреслити, що без істотного підвищення диверсифікації регіонального виробництва неможливо істотно підвищити рівень економічної самодостатності регіону та вирішити основні економічні і соціальні проблеми.

Внутрірегіональні замкнуті виробничі цикли. Теорія економічної самодостатності регіону обґрунтовує необхідність формування регіональної економіки як єдиного господарського комплексу, складовими елементами якого є:

- замкнуті на даний регіон технологічні і виробничі цикли в більшості галузей економіки;

- економічно обґрунтовані і вигідні відносини між локальними суб’єктами виробництва (підприємствами регіону) та регіоном і підприємствами, технологічно замкнутих на регіон.

Виробничі підприємства розподіляються за такими ознаками:

- підприємства, які видобувають сировину, виробляють сировину і матеріали, ввозять сировину і матеріали;

- підприємства, які виробляють напівфабрикатну продукцію;

- підприємства, які виробляють деталі, вузли, агрегати, комплектуючі для складання готової продукції;

- підприємства, які виробляють чи складають готову продукцію.

Рівень економічної і соціальної самодостатності регіону буде визначатися співвідношенням кількості підприємств цих чотирьох груп: чим більша кількість підприємств, які виробляють, а особливо складають готову конкурентноздатну продукцію, тим більша ймовірність забезпечити собі і регіонові надходження прибутків та відрахувань до бюджету. Річ у тому, що підприємства, які видобувають сировину, виробляють матеріали, напівфабрикатну продукцію є дуже затратомісткими, малоприбутковими і негативно впливають на довкілля (гірничодобувна, хімічна, металургійна, паливна і ін.), що створює значні економічні, соціальні і природні проблеми. Підприємства, які виробляють комплектуючі і складають готову продукцію – різні галузі машинобудування, легка і харчова промисловість – менш затратні і більш прибуткові. Машинобудівні галузі більш наукомісткі, легка і харчова – більш трудомісткі, що дуже сприятливо для їх розвитку у будь-якому регіоні.

Отже завдання кожного регіону полягає в тому, щоб сформувати в регіоні якнайбільшу кількість підприємств з випуску готової конкурентноздатної продукції. Цьому повинно сприяти створення регіональної економічної системи, більшість виробництв якої технологічно замкнуті на свій регіон, менше на сусідні регіони і ще менше за межі країни. Найлегше замикаються технологічні цикли легкої, харчової, деревообробної промисловості, виробництва будматеріалів, деяких галузей хімічної промисловості. Значно важче майже усіх галузей машинобудування. Сутність замкнутого на регіон технологічного виробничого циклу полягає в тому, що для випуску певної готової продукції потрібна кількість виробництв, які забезпечують повний технологічний процес її виготовлення. Це здійснюється внаслідок поглиблення поділу праці і вузької спеціалізації виробництв, що забезпечує створення додаткових робочих місць і продуктивності виробництва.

Відносини між підприємствами і регіоном. В умовах економічної самодостатності регіонів усі виробничі і соціальні відносини між територією і підприємствами повинні бути поставлені виключно на взаємовигідну основу. Це означає, що підприємства, які функціонують і які створюються внаслідок виробничої диверсифікації, здійснюють вигідні економічні відносини, навіть якщо вони в єдиному технологічному циклі, але організаційно самостійні. У відносинах з регіоном кожне підприємство вносить свій вклад в економічний і соціальний розвиток території, де вони розміщені. У свою чергу, регіон зобов’язаний якнайширше сприяти підвищенню ефективності усіх суб’єктів виробничої діяльності. Для цього необхідно, щоби управління регіону і будь-який суб’єкт виробничої діяльності мали рівні економічні і юридичні права.

Підприємства, незалежно від виду власності і форми виробничої організації, повинні здійснювати свою діяльність на основі самостійного вибору форм і методів господарювання. Головною метою виробничої самостійності є отримання чистого доходу, який забезпечить підприємству самодостатнє відтворення, а саме, здійснити вчасно платежі до бюджетів регіону і держави, заробітну плату працівникам, відшкодувати обіговий капітал і здійснювати капітальні нагромадження. За рішенням трудових колективів на базі їх підприємств, об’єднань і кооперативів можуть утворюватися акціонерні товариства, які розподіляють акції між членами свого і других трудових колективів – суміжників, підрядників, творців нової техніки і технологій.

Широкі можливості слід надавати формам господарювання, побудованих на оренді майна, територій, виробничих і інших об’єктів, які є в будь-якій формі власності. Притому підприємства самостійно можуть здійснювати зміну своєї організаційної структури і асортименту продукції у відповідності до динаміки кон’юнктури на внутрішньому та зовнішньому ринках. Вони можуть утворювати міжгалузеві і міжгосподарські об’єднання, концерни і консорціуми з метою зміцнення кооперативних зв’язків і диверсифікації виробництва.

Дата добавления: 2014-01-11