Промисловість України і форми її територіальної організації

Промисловість — найважливіша структурна ланка господа­рського комплексу України. Для обслуговування основного виробництва створюють об'єкти виробничої та соціальної інфраструктур. До виробничої інфраструктури належать ремонтне господарство, виробництво запас­них частин, енергозабезпечення, виробничий транспорт, складські приміщення тощо; до соціальної — об'єкти культурно-побутового обслуговування, охорони здоров'я, культури, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт і зв'язок та ін. З радя­нських часів значна частка об'єктів інфраструктури належала ви­робничим підприємствам. Нині багато із них не в змозі фінансувати власні об'єкти інфраструктури і продають їх.

Міжгалузевими генералізованими структурними підрозділами промисловості є: паливно-енергетичний комплекс (паливна про­мисловість і електроенергетика); машинобудівний; комплекс галу­зей, які виробляють сировину й матеріали (хіміко-лісовий комплекс, чорна і кольорова металургія, промисловість будівельних мате­ріалів); галузі, які виробляють предмети споживання (легка та хар­чова). Приклади менших за розміром міжгалузевих комплексів — виробничі (ВО) і науково-виробничі об'єднання (НВО). До останніх, крім основного виробництва та об'єктів обслуговуючої інфраструк­тури, належать наукові організації. Наприклад, у Тернополі є кілька таких об'єднань: «Ватра», «Комбайновий завод» тощо. Традиційними міжгалузевими об'єднаннями є концерни, холдингові компанії. Найпрогресивнішими формуваннями нині вважаються фінансо­во-промислові групи, які можуть об'єднувати підприємства різних, але переважно взаємопов'язаних між собою галузей, а також банки й інші фінансові структури. Це дає змогу фінансовим організаціям бути більш зацікавленими безпосередньо в процесі виробництва.

Крім таких «екстериторіальних» міжгалузевих об'єднань, фор­муються також різного рангу тершпоріально-промислові об'єд­нання. Основна особливість їх — спільність території, на якій вони розміщені. Територіальна організація промисловості зумовлена формуванням виробничо-територіальних об'єднань двох типів: промислових угруповань та промислових комплексів.

Промислові угруповання — це сукупність кількох підприємств, об'єднаних не виробничо-технологічними зв'язками, а транспор­тно-географічним положенням, спільністю використання об'єктів ін­фраструктури і всієї системи обслуговування. Для промислового комплексу, крім зазначених ознак, характерні тісні вробничо-тех­нологічні зв'язки на основі послідовної і комплексної переробки сиро­вини, відходів виробництва та спільного випуску готової продукції.

Виробничо-територіальним угрупованням різних типів відпо­відають різні таксономічні (територіальні) одиниці. Якщо, наприк­лад, у населеному пункті розміщене одне підприємство, то такий таксон називають промисловим пунктом, а якщо група підпри­ємств, слабо пов'язаних між собою виробничими зв'язками, то про­мисловим центром .

Потрібно відрізняти наукове поняття промислового центру від загальноприйнятого, під яким розуміють певне промислове місто, де є не тільки угруповання підприємств, а й промисловий комплекс. Останньому поняттю, яке є більш складним порівняно з простим угрупованням підприємств, відповідають такі таксономічні оди­ниці, як промислові вузли, промислові райони, промислові зони.

За визначенням економістів, промислові вузли — це ло­кальні комплексні виробничо-територіальні угруповання під­приємств, які розміщені близько один від одного і мають тісні ви­робничі й виробничо-технологічні зв'язки, єдине транспортно-гео­графічне положення, спільні системи інфраструктури й населених місць з метою найефективнішого використання природних, ма­теріальних і трудових ресурсів. Наприклад, м. Донецьк можна вважати промисловим вузлом, тому що тут діє кілька взаємопов'язаних підприємств вугільної, металургійної, будівельної, хімічної, машинобудівної галузей.

Промисловий район —складніше й ширше за територією фор­мування. Він виникає на основі комплексів, угруповань або в ре­зультаті взаємодії цих форм. Наприклад, Донецьку, Дніпропетро­вську та інші області, промисловість яких має спільний характер, називають Донецько-Придніпровським промисловим районом.

Поняття «промислова зона» не має належного наукового об­ґрунтування. Як правило, воно означає сукупність промислових ра­йонів або досить великих просторових ареалів з високою концен­трацією з' них промисловості.

Категорія « промислова агломерація » створює агломерацій­ний ефект, який полягає в тому, що компактно розміщені об'єкти завжди ефективніші, ніж ізольовані, розпорошені. Вона близька до поняття «промисловий комплекс» і пов'язана з концентрацією про­мисловості у великих міських агломераціях (наприклад, Донець-ко-Макіївська промислова агломерація).

Комплексне розміщення підприємств має велике економічне зна­чення, оскільки створює додатковий економічний ефект. Навіть при розміщенні кількох підприємств на порівняно обмеженій території вони можуть спільно використовувати загальну транспортну мере­жу, сировину, паливно-енергетичну і будівельну бази, обслуговуючі виробництва тощо, а це сприяє економії матеріальних, грошових і трудових ресурсів. За даними наукових досліджень, капітальні вкладення в групове розміщення підприємств зменшуються у будівельній індустрії на 15 %, у машинобудуванні на 10-12 %, в інших галузях на 5-7 %.

У західній економічній науці ефект від розвитку інфраструктури (її концентрація привертає розміщення промисло­вих підприємств, які мають економію від розвитку інфраструктури) називають мультиплікаційним. Його використовують для підви­щення рівня розвитку відсталих регіонів, тобто для створення так званих «полюсів» або «точок» зростання, а саме: на пільгових умовах розмішують у депресивному районі ефективне виробництво, що сприяє розвитку інфраструктури, а це, у свою чергу, зумовлює ви­никнення нових видів виробництва, інфраструктури тощо.

Істотний додатковий економічний ефект дають промислові комплекси, підприємства яких об'єднані тісними виробничими й технологічними зв'язками. Зокрема, промислові комплекси мають можливість повніше й раціональніше організувати охорону навколишнього природного середовища (комплексна переробка сирови­ни, зменшення відходів, спільні очисні споруди тощо).

Разом з тим комплексна організація виробництва має й певні вади: внаслідок надмірної концентрації підприємств в одному місці збільшуються викиди забруднювальних речовин у природне середо­вище, ускладнюються постачання сировини та вивезення продукції через перевантаження транспорту, виникає соціальне напруження. Отже, треба дуже обережно підходити до визначення кількості під­приємств, обсягів виробництва та інших його характеристик.

Об'єктивно сформовані виробничо-територіальні поєднання потребують відповідних форм управління ними або їх регулювання. У зв'язку з подальшою децентралізацією управління промисловістю в умовах переходу до ринкової економіки має бути забезпечена більша повнота влади на місцях. Потрібно здійснювати прогнозні обґрунтування вдосконалення територіальної організації промисло­вості (розроблення галузевих і регіональних схем, проектів районно­го планування, спеціальних програм розвитку тощо). Наукове обґрунтування розміщення продуктивних сил дасть змогу виробити спеціальні економічні (податкові та ін.) та адміністративно-правові механізми регулювання економіки, які діють у західних країнах.

Територіальна організація промисловості ґрунтується на територіальному поділі праці який за своєю суттю є просторовим вия­вом суспільного поділу праці. Розрізняють такі форми суспільної організації виробництва: концентрація (збільшення розмірів вироб­ництва); спеціалізація (сукупність номенклатури продукції вироб­ничих одиниць); кооперування (встановлення тривалих виробни­чих зв'язків між підприємствами); комбінування (об'єднання в рамках підприємства кількох технологічно різних, але взаємопов­'язаних виробництв).

Концентрація може бути агрегатною (збільшення потужнос­тей агрегатів), технологічною (збільшення розмірів технологічно однакових виробництв), заводською (розширення підприємств) і організаційно-господарською (централізація управління завдяки об'єднанню підприємств).

Спеціалізація і кооперування бувають предметними (вироб­ництво готової продукції), детальними (випуск деталей або частин готової продукції), технологічними (виробництво напівфабрикатів або окремі стадії технологічних процесів). Усі форми територіальної організації промисловості мають свої просторові вияви. Так, спе­ціалізовані підприємства виникають на території району при наявності тут сприятливих для їх розвитку умов і факторів. Поглиблення спеціалізації неможливе без концентрації виробництва. Комбінування також можливе в умовах досить великих виробництв. Дифе­ренціація виробництва водночас потребує його інтеграції, тобто розвитку зв'язків для обміну продукції і напівфабрикатів між під­приємствами. Отже, формуються зв'язки кооперування як у самих районах, так і між районами залежно від конкретних соціально-економічних і природних умов.

Для таких процесів характерна тенденція подальшого поглиб­лення й розширення масштабів розвитку. Економічно це сприяє зростанню прибутку при найменших витратах. Цьому сприяє й роз­ширення процесів диверсифікації виробництва, тобто паралельно­го розвитку не пов'язаних між собою видів виробництва, розширен­ня асортименту виробів.

Слід зважати й на те, що надмірна концентрація призводить до розвитку гігантоманії, яка уможливлює монополізацію промис­ловості, що в умовах ринкової економіки є фактором, який стри­мує нормальне формування цін на продукцію. За цих умов важли­вим є розвиток середніх і малих підприємств. Вони дають змогу швидше реагувати на потреби ринку, оскільки їх можна з менши­ми витратами реконструювати або закрити і збудувати нові, тобто вони хоча і випускають дорожчу продукцію, але є гнучкішими щодо ринкових змін.

Усі розглянуті процеси покладено в основу формування різних галузевих і міжгалузевих виробничо-територіальних угруповань, комплексів, специфіка яких залежить від конкретних умов регіону. На території України сформовано значну кількість великих промис­лових вузлів у всіх економічних районах (Львівський, Харківський, Одеський та ін.). Вирізняються великі промислові райони та агломе­рації — промисловий район або промислова зона Донецько-Придніпровського економічного регіону, Південного, Західного еконо­мічних регіонів та ін. Можливе й більш детальне промислове райо­нування в межах економічних районів.

Територіальна організація промисловості України потребує по­дальшого вдосконалення. Проблем тут багато. Основними є роз­вантаження найбільших промислових районів, де зосереджена надмірна кількість великих підприємств важкої промисловості; зру­шення у розміщенні нових підприємств важкої промисловості; роз­міщення нових підприємств у малих і середніх містах; обмеження розвитку екологічно небезпечних підприємств у районах з великим забрудненням навколишнього середовища; поліпшення внутріш­ньої структури «старих» промислових комплексів, наприклад, ство­рення підприємств для переробки відходів, побічної продукції, тоб­то для більш комплексної переробки сировини і матеріалів.

Загальні напрями вдосконалення розвитку окремих галузей промисловості такі:

1. У паливно-енергетичному комплексі — реалізація нової кон­цепції забезпечення власних потреб, спрямованої на всебічну еко­номію енергії в усіх галузях господарства, на значне зменшення енергоємкості виробництва валового національного продукту, по­шук нових, нетрадиційних джерел енергії, зменшення залежності України від постачання нафти і природного газу з Росії, пошук нових партнерів, створення танкерного флоту; збільшення видобутку нафти і газу з великих (понад 4-5 км) глибин; впровадження технологій, які збільшують обсяг видобутку ресурсів з надр, а також гли­бину переробки нафти на НПЗ (до 80 % і більше); дослідження нових родовищ у перспективних районах шельфу Азовського і Чорного морів, використання метану вугільних шахт, створення більш на­ дійних АЕС, краще використання транзитного значення України на перехресті торговельних потоків нафти з Азії в Європу.

Для вирішення цих актуальних завдань в Україні розроблено та впроваджується «Національна енергетична програма», яка передба­чає: збільшення обсягів видобутку всіх власних видів палива при­близно удвічі; продовження терміну експлуатації ТЕС і ГЕС на 20 років за допомогою їх реконструкції, впровадження технології спалювання вугілля у киплячому кисневому шарі; подальше зрос­тання потужностей АЕС та створення власної бази виробництва па­лива і захоронення відходів, використання нетрадиційних джерел енергії (насамперед енергії вітру, біогазу), економне споживання енергії і палива на всіх стадіях через впровадження енергозбе­рігаючих технологій.

2. У металургійному комплексі — розширення експорту руд
чорних металів і поліпшення власної сировинної бази кольорової металургії (титанової, мідної, хромо-нікелевої, золотоплавильної, алюмінієвої). У чорній металургії — оновлення технологій з метою поліпшен­ня якості й асортименту продукції (обсяги виробництва залишаться приблизно на сучасному рівні). Продукція чорної металургії і надалі буде експортуватись, особливо труби великого діаметра. Необхідно також випускати більше продукції для самозабезпечення з метою зменшення обсягів імпорту окремих видів прокату і сталі, які Украї­на поки що не виробляє.

3. У машинобудуванні —значні структурні зміни, впровадження
найновіших технологій, які дадуть змогу збільшити експортні мож­ливості комплексу, а також: підвищити рівень само забезпеченості України власною продукцією, на яку існує внутрішній попит. Пер­спективним вважається розвиток галузей, у яких Україна має значнінауково-технічні досягнення, — авіа-, ракето-, космічний комплекс,окремі галузі ВПК. Підтримується розвиток галузей, які виробляютьрізні транспортні засоби — від суден до автомобілів. їх формування спрямоване не тільки на самозабезпечення відповідною продукцією (тролейбуси, трамваї, електровози, пасажирські вагони, мікроавтобу­си, міські автобуси, вантажні автомобілі малої вантажопідйомності та ін.), а й на продаж країнам СНД та іншим можливим партнерам.

Актуальним є вдосконалення виробництва сільськогосподарсь­ких машин для потреб власного АПК. Передбачається випуск нових видів техніки, передусім зернових комбайнів та ін.; поліпшення асортименту і якості продукції традиційних галузей комплексу.

З інших галузей машинобудування перспективними вважа­ються окремі види приладо- й верстатобудування, енергетичного та електротехнічного машинобудування, електронної промисловості, засобів зв'язку та ін. Значна увага приділятиметься виробництву енергозберігаючо­го і екологічно чистого обладнання для всіх галузей господарства. Розроблені відповідні програми розвитку й розміщення най­важливіших галузей машинобудування.

4. У хімічній і лісопереробній промисловості — перехід на випуск
найновішої і найефективнішої продукції на основі реконструкції старих підприємств з урахуванням потреби в поліпшенні їх екологічної дії. Нове будівництво через відсутність відповідних умов (води, палива й енергії, сировини) та забруднення навколишнього се­редовища є дуже проблемним. Деякі види продукції комплексу (сіль, сода, сірка, мінеральні добрива та ін.) і далі вироблятимуться на ек­спорт. Розвиток галузей органічної хімії, у т. ч. нафтохімії, можливий тільки за рахунок більш комплексного використання існуючих внут­рішніх і зовнішніх джерел сировини, кількість яких обмежена. Особлива увага приділяється дальшому формуванню фармацев­тичної, целюлозно-паперової промисловості, галузей побутової хімії. Для основних галузей комплексу також розроблені відповідні програми їх майбутнього розвитку й реконструкції.

5.У будівельній індустрії — випуск нових видів будівельних ма­теріалів (керамічної плитки, спеціальних видів цегли, покрівельних матеріалів та ін). Експортне значення зберігає цементна промис­ловість за умови впровадження менш енергомістких технологій. Треба удосконалювати й розширювати експортні можливості виробництва цінних природних будівельних матеріалів (гранітів, лабрадору та ін.).

6.У легкій промисловості — практично повне переозброєння на­йновішим обладнанням для випуску нових товарів народного вжит­ку (дешевших і високоякісних); впровадження більш гнучкого ме­ханізму швидкої зміни асортименту відповідно до вимог моди. Стримує розвиток галузі слабка сировинна база, яку частково можна зміцнити за рахунок розширення власного виробництва (вирощу­вання бавовни, льону, збільшення виробництва нових штучних ма­теріалів тощо), а також за рахунок більшого використання даваль­ницької сировини. Перспектива роботи на відомі світові фірми, хоча і має свої недоліки, дає змогу збільшити зайнятість населення. Треба стимулювати також випуск товарів для потреб внутрішнього ринку.

7.У харчовій промисловості — поліпшення якості, екологічності, збільшення асортименту продукції як для задоволення внутрішнього попиту, так і для ще ширшого завоювання зовнішніх ринків збуту. Можливості для цього є практично в усіх галузях продовольчого ком­плексу (цукрова, олійно-жирова, макаронна, кондитерська, плодоово-чеконсервна, мясо-молочна, виноробна, спиртово-горілчана, пиво­варна та ін.). Харчова промисловість є однією з найперспективніших галузей промисловості України. Позитивні зміни, які вже почались у цій галузі, треба підтримувати і надалі. Головна проблема — зниження собівартості виробництва, аби ціни на продукцію, відповідали ку­півельній спроможності населення України.

У цілому майбутній розвиток промисловості, удосконалення її галузевої й територіальної структури пов'язані з великими інвес­тиціями та інноваціями, створенням надійного й ефективного ме­ханізму залучення внутрішнього та зовнішнього капіталу. А це, у свою чергу, потребує всебічної підтримки з боку держави, поліп­шення податкової політики та відповідної законодавчої бази.

Дата добавления: 2014-01-11