Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу. Основні шляхи та резерви підвищення ефективності його використання

Нераціональне природокористування в агропромисловому комплексі України є, в значній мірі, наслідком екстенсивного характеру розвитку економіки, невідповідності між розміщенням природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалу. Тому стає особливо актуальною необхідність оптимізації природокористування, оздоровлення його стану, обґрунтування основних напрямів, виявлення резервів та визначення шляхів підвищення ефективності використання природних ресурсів в країні і, особливо, в його продовольчому комплексі.

Розвиток агропромислового виробництва супроводжується майже повсюдним забрудненням мінеральними добривами, пестицидами та іншими агрохімікатами ґрунтів, поверхневих і підземних вод, а звідси продукції рослинництва і тваринництва. Ці фактори негативно впливають на природні умови життя людей, на якість природного середовища і здоров'я населення.
Забруднення оточуючого природного середовища, надмірна хімізація сільськогосподарського виробництва привели до появи в складі харчових продуктів нітратів, радіонуклідів, пестицидів, солей важких металів та ін. Якщо в продуктах харчування вміст цих токсичних речовин не перевищує гранично допустимі норми, їх споживання приводить до акумуляції в організмі цих токсинів, виникнення різноманітних захворювань. Забруднене і деградоване довкілля справляє негативний вплив на: господарську діяльність суспільства, її ефективність; функціонування біосфери загалом та продуктивність окремих природних і культурних екосистем; відтворювальний відновлювальний та асиміляційний потенціал навколишнього природного середовища; на людину як об'єкт природокористування.

Нарощування промислового виробництва без належного еколого-економічного обгрунтування призвело до посилення ресурсної напруженості, виникнення цілого ряду екологічних проблем і прогресуючого зростання факторів "екологічного ризику". Серед них - забруднення атмосферного повітря. Головними причинами, які зумовлюють забруднення атмосферного повітря, слід вважати моральне та фізично застаріле технологічне та газоочисне обладнання, а в окремих випадках - відсутність газоочистки та автоматичного контролю за приладами, низька технологічна дисципліна. Практично не діють інструменти та важелі які б стимулювали і спонукали підприємства до впровадження екологобезпечних технологій, очисного обладнання нових поколінь.

Важливою проблемою є розробка принципово нової екологічної стратегії соціально-економічного розвитку країни, визначення пріоритетів у сфері екології на державному, регіональному, місцевому рівні. В основу екологічної стратегії соціально-економічного розвитку необхідно закласти слідуючі основні принципи:

• пріоритет екології над економікою;

• пріоритет екологічних критеріїв показників і вимог над економічними;

• раціональне поєднання ринкових і державних економічних та адміністративних інструментів і важелів регулювання екологічних відносин, тобто відносин між суспільством і природою;

• оптимальне та взаємоузгоджене застосування методів галузевого і територіального управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища, перенесення центру ваги та відповідальності за розв’язання ресурсноекологічних проблем на місцеві органи влади і управління;

• інтеграція екологічного та економічного підходів до розвитку і розміщення продуктивних сил у єдиний еколого-економічний підхід шляхом розробки та застосування у практиці господарської діяльності екологоекономічних нормативів, показників, стандартів і вимог;

• чітке визначення державних, регіональних та місцевих екологічних пріоритетів на різні строки прогнозування соціально-економічного розвитку та основних напрямів вирішення екологічних проблем.

Основними напрямами еколого-економічної політики держави з метою реалізації цілей сталого розвитку є наступні:

§ врахування вимог екологічної безпеки при здійсненні структурної перебудови;

§ формування якісної структури споживання на основі принципів раціональності та безвідходності;

§ перехід до загальної системи платного природокористування;
регіональний, а не галузевий підхід до охорони природи.

§ переробка чи захоронення ядерних та токсичних відходів;

§ прийняття законодавчої бази, яка б зробила переробку відходів економічно доцільною.

Основними шляхами підвищення ефективності використання природних ресурсів продовольчого комплексу є наступні:

• моніторинг природного середовища;

• науково-обгрунтоване регіональне розміщення народногосподарського виробництва;

• поглиблення регіональної спеціалізації;

• здійснення заходів з екологізації виробництва;

• забезпечення оптимізації структури сільськогосподарських угідь;

• перехід від затратного до ресурсо- та енергозберігаючого господарювання;

• формування економічної збалансованості аграрного виробництва в регіонах з урахуванням їх природноресурсного потенціалу;

• дотримання вимог екологічної безпеки;

• застосування екологічно-прогресивних технологій;

• здійснення заходів з підвищення родючості грунтів.

До основних напрямів вирішення економіко-екологічних проблем природокористування в АПК України відносяться:

§ врахування територіальної неоднорідності і регіональних особливостей природних умов і ресурсів при вирішенні економіко-екологічних проблем;

§ проведення комплексу заходів в АПК, направлених на покращення стану оточуючого природного середовища, його оздоровлення (протиерозійні заходи, вапнування, гіпсування, дотримання норм, термінів і технології застосування мінеральних добрив та пестицидів, впровадження оборотних систем водопостачання, зменшення викидів шкідливих речовин в атмосферу і скидання стічних забруднених вод в водні об’єкти, попередження підтоплення та заболочення, заходи по підвищенню родючості грунтів та ін.); впровадження альтернативних систем землеробства (органічна, біологічна, органо-біологічна, біодинамічна, екологічна);

§ проведення заходів по розширенню природних ресурсів; проведення екологічної експертизи проектів, особливо направлених на перетворення природи, впровадження екологічного аудиту підприємств АПК;

§ удосконалення економічного механізму раціонального природокористування; екологізація агропромислового виробництва;

§ створення системи спостережень (моніторингу) за впливом агропромислового виробника на оточуюче природне середовище і станом природи. Вирішення економіко-екологічних проблем природокористування проводиться з врахуванням їх регіонального прояву на основі даних еколого-економічного районування.

Екологізація агропромислового виробництва - це впровадження ресурсозберігаючих, енергозберігаючих, мало- і безвідходних технологій в переробних галузях, альтернативних систем землеробства з обмеженням використання хімічних засобів для підвищення родючості грунту і захисту рослин, врахування можливостей природи до самовідновлення.

Природоохоронні, екологобезпечні й ресурсозберігаючі напрями науково-технічного прогресу повинні бути пріоритетними. Можливості реалізації комплексу заходів в подоланні екологічної кризи та оздоровлення навколишнього природного середовища як на рівні країни, так і на регіональному рівнях визначаються в основному трьома факторами (економічний, науково-технічний потенціал). Дефіцит вітчизняного екологічного обладнання стримує інвестування природоохоронних програм і окремих заходів. Таке становище пояснюється обмеженістю як фінансових ресурсів, так і матеріальної основи їх реалізації.

Виникає необхідність створення єдиної системи регіонально-економічного регулювання і контролю за дотриманням екологічних стандартів, забезпечення якості навколишнього середовища. Слід створити єдиний орган, який ефективно і цілеспрямовано регулюватиме та контролюватиме процеси природокористування, відтворення, збереження, охорони й примноження природних ресурсів, навколишнього середовища загалом, а також реалізацію заходів екологічного призначення у відповідності до чинного законодавства.

До компетенції місцевих органів управління мають входити заходи щодо реалізації стратегії охорони довкілля конкретного регіону: встановлення гранично допустимих норм забруднення; застосування економічних регуляторів природокористування (місцевих податкових пільг, субвенцій, дотацій, премій, компенсаційних і штрафних платежів за спричинену шкоду); введення обмежень на виробничу діяльність, пов’язану із забрудненням навколишнього середовища, визначення порядку "екологічного" страхування підприємств.

З метою упорядкування джерел фінансового забезпечення природоохоронної діяльності в країні необхідно створити цільові фонди охорони і відтворення природних ресурсів на підприємствах - природокористувачах, при місцевих та державному бюджетах з наступною трансформацією цих фондів у екологічні банки.

Екологічні фонди можуть створюватись за рахунок різних джерел, а саме: амортизаційних відрахувань на відновлення природоохоронних об’єктів; податків на підприємствах за забруднення навколишнього середовища; субсидій з бюджетів; внесків по страхуванню від екологічних аварій; добровільних внесків та інших джерел.

Формування і реалізація еколого-економічної політики на перспективу базується на необхідності взаємного узгодження екологічної і економічної концепцій. Без урахування екологічного фактору не можна вирішувати проблему сталого розвитку економіки країни, в тому числі її продовольчого комплексу. Це вимагає прийняття рішень з екологічної оцінки економічної політики, тобто визначення прямих та непрямих можливих наслідків проектів, оцінка варіантів співвідношень між економічною вигодою і можливою шкодою навколишньому середовищу. Тільки такий підхід дає можливість визначити заходи щодо мінімізації негативних дій і сприяти позитивному впливу економічної політики на навколишнє середовище.

Організаційно-економічний механізм управління навколишнім середовищем повинен включати: економічне стимулювання ресурсозберігаючої і середовищезахисної діяльності; організаційні заходи, що забезпечують виконання природоохоронних заходів.

Основними природоохоронними заходами мають бути:

• реконструкція промислових підприємств, перехід на безвідходні та маловідходні технології, утилізація відходів виробництва;

• будівництво очисних споруд, газо- і пилоуловлювачів;

• рекультивація порушених земель; організація моніторингу та єдиної державної охорони природного середовища та інші заходи.

Проблему раціонального природокористування, відтворення та охорони ресурсів природних ресурсів та стабільності збалансованого приросту сільськогосподарського виробництва можливо забезпечити при настпних умовах:

- районування природних умов і ресурсів на основі всебічного їх дослідження;

- комплексна економіко-екологічна оцінка продовольчої ефективності природно-ресурсного потенціалу;

- забезпечення розширеного відтворення та охорони родючості земельних угідь;

- проведення комплексу природоохоронних (меліоративних, агротехнічних, організаційно-економічних) заходів.

Виступаючи предметами праці, природні ресурси оцінюються з різних позицій, головними серед яких є:

• умови формування й поширення певного виду ресурсу;

• сучасні й перспективні можливості використання;

• розміщення родовищ природних ресурсів відносно районів їх споживання;

• наявність достатньої робочої сили і транспортної інфраструк­тури для експлуатації конкретного ресурсу.

Велике значення мають кількісні параметри певного виду ре­сурсу, тобто його запаси. За значенням запаси корисних копалин поділяють на дві групи:

1. балансові — їх використання економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини й гірни­чо-технічними умовами експлуатації;

2. позабалансові — їх за наявного рівня технології експлуатувати економічно невигідно. До позабалансових відносять ресурси з ма­лою потужністю запасів, низьким вмістом цінного компоненту, складними умовами експлуатації.

Запаси корисних копалин визначають за потужністю пластів або рудних тіл, їх протяжністю або глибиною залягання, вмістом ко­рисного компонента й іншими показниками. В геології вирізняють чотири категорії запасів корисних копалин: А — детально розвідані й вивчені; В і Сі — розвідані менш детально; Сг — оцінені попередньо й приблизно. Водночас, коли йдеться про геологічну розвідку нових територій, розрізняють прогнозні за­паси для оцінки потенційних ресурсів. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, Сі, С2 разом з прогнозованими запасами станов­лять геологічні запаси.

До промислових запасів належать вивчені й розвідані запа­си, готові для експлуатації. Гірничорудні підприємства будують за наявності запасів мінеральних ресурсів категорій А, В, Сі.

Природні ресурси вивчають за їх природничим і економічним зна­ченнями. Тому потрібна інформація стосовно економічної оцінки природних ресурсів, яка передбачає розробку інтегральних кількісних і якісних показників ПРП окремих регіонів і країни в цілому.

Економічна оцінка є грошовим ек­вівалентом господарської цінності природних благ, який визначають за ефективністю їх відтворення (охоро­ни і відтворення екологічних систем, експлуатації і переробки природної речовини). її використовують у зв'язку з потребою врахувати вплив природного чинника на ефек­тивність виробництва, стимулювання раціонального використання та охорони природних ресурсів.

Поняття економічної оцінки природних ресурсів широко дис­кутується нині в економічній науці. Більшість дослідників сходяться на думці, що її показники мають бути порівняльними, тобто давати змогу порівнювати різні джерела однойменних ресурсів і варіанти їх використання.

О.О. Мінц пропонує враховувати при економічній оцінці при­родних ресурсів вплив територіальних відмінностей у природних властивостях цих ресурсів та інших джерел на продуктивність суспільної праці, а через нерівномірність їх просторового розподілу враховувати різниці в обсягах ресурсів оцінюваних об'єктів. За критерій оцінки він пропонує брати порівняльну економічну ефек­тивність використання певного джерела ресурсів або територіаль­ного поєднання їх. Відмінності в ефективності виражаються в ди­ференційованих сумарних затратах живої та уречевленої праці. З урахуванням цього показниками економічної оцінки повинні бути собівартість, яка характеризує поточні витрати, і питомі капіталов­кладення, що виражають величину разових витрат. Залежно від практичних потреб доцільно виробити кілька критеріїв економічної оцінки: поелементна оцінка окремих джерел природних ресурсів, оцінка природних умов життя або виробництва.

Послідовники С.Г. Струмиліна пов'язують оцінку природних ресурсів із витратами на їх освоєння і відтворення. Деякі вчені, зок­рема Л.В. Канторович, В.С. Нємчинов, М.П. Федоренко, вважають показниками економічної оцінки природних ресурсів диференційо­вану ренту, диференційований дохід, валову продукцію, тобто ефект від експлуатації ресурсів. На думку М.М. Некрасова, найре­зультативнішим для економічної оцінки природних ресурсів, окре­мих їх видів є метод витрат. Під витратами тут розуміють вели­чину граничних, з огляду на господарство, витрат з розрахунку на одиницю приросту продукції в певному районі за певний відрізок часу. Критерієм оцінки кожного виду ресурсу є сукупний ефект від окремого джерела ресурсів, який залежить від різниці між кінцеви­ми і прямими витратами на приріст виробництва продукції з розра­хунку на одиницю відповідного природного ресурсу.

Деякі автори, зокрема Б.А. Боровський, вважають, що неможли­во відшукати універсальний показник оцінки природних благ через їх різноманітність і, відповідно, цільову функцію їх використання.

Узагальнюючи існуючі підходи до економічної оцінки природ­них ресурсів, можна поділити їх на шість груп:

1 ) затратний — передбачає оцінку за величиною затрат на видобуток, освоєння, використання, проте ресурс кращої якості і доступніший дістає нижчу оцінку при значно вищій його споживчій вартості, ніж; гіршого ресурсу. Це серйозна вада затратного методу, тому здійснена за його допомогою економічна оцінка ресурсу не стимулює раціонального природокористування;

2) результативний — за його допомогою здійснюють еко­номічну оцінку лише ресурсів, які дають дохід, котрий є грошовим вираженням первинної продукції від експлуатації природного ре­сурсу чи різницею між доходом і поточними витратами. Проте дохід від використання ресурсу може бути й опосередкованим, навіть не для кожного виду ресурсу можна визначити вартість первинної продукції. Разом з тим невикористаний ресурс може бути викорис­таним, а за певних умов — стати дефіцитним;

3) затратно-ресурсний — ґрунтується на поєднанні витрат на освоєння природних ресурсів і доходу від їх використання. При цьому економічна оцінка буде значно вищою, тому зросте її стимулювальна функція;

4) рентний — нині вважається найдоцільнішим, оскільки кра­щий ресурс має більшу вартість (більший дохід за однакових вит­рат). Рентні оцінки враховують обмеженість природного ресурсу, а витрати на його освоєння є усередненими, тому й економічна оцін­ка об'єктивніша;

5) відтворювальний (новий) — економічна оцінка при цьому є сукупністю витрат на відтворення ресурсу на певній території. Про­те перспективна дефіцитність певного ресурсу може призвести до надмірного завищення оцінки;

6) монопольно-відомчий — є різновидом витратного. Розміри платежів мають відповідати фінансовим витратам спеціалізованих установ з управління природними ресурсами.

За ни­нішніх умов питанням державної ваги є проведення економічної оцінки земельних ресурсів. Сучасні соціально-економічні перетво­рення в Україні передбачають удосконалення земельних відносин, формування ефективного механізму їх регулювання на ринкових засадах. Реформування земельних відносин вимагає впорядкування відносин власності на землю, забезпечення рівності її форм, формування ринку землі, рентних відносин у сільському господарстві, запровадження плати за землю та орендної плати, розв'язання інших, не менш важли­вих проблем. Разом з тим зрозуміло, що наріжним каменем реформу­вання земельних відносин є право власності на землю.

Одним з найголовніших елементів нового економічного ме­ханізму землекористування є формування ринку землі, коли зем­ля стає предметом купівлі-продажу. Тому особливе значення має проблема грошової оцінки земельних ділянок. З її проведенням органічно пов'язаний увесь спектр економічного регулювання зе­мельних відносин — від передачі землі у спадок, власність, заставу до купівлі-продажу, паювання, оподаткування і ціноутворення.

У різних галузях економіки земля має неоднакове значення. У промисловості вона виступає просторовою основою для розміщен­ня виробництва, а в сільському господарстві — як предмет праці і як засіб праці, тобто є головним засобом виробництва. Як засіб ви­робництва земля має специфічні особливості. З одного боку, вона не створена працею людини, не є витвором продуктивних сил, з друго­го — як би не розвивалися продуктивні сили, земля відзначається матеріальною сталістю та обмеженістю: її більше не виникне і її не стане менше, можна лише розширити сферу застосування землі та підвищити ефективність її використання. Крім того, земля відзна­чається стаціонарним розташуванням. При цьому однакові за якістю ділянки, але розміщені на різних відстанях від споживача продукції потребуватимуть різних затрат живої та уречевленої праці. Різні земельні ділянки мають неоднакову родючість, причому за належного рівня використання земля як засіб виробництва не тільки не зношується, а й підвищує свої продуктивні властивості.

Для проведення земельної реформи органи влади, спеціалізовані установи та громадяни, що цим займаються, мають бути забезпечені достовірною інформацією про природний, господарський і право­вий режими земель для обґрунтування розмірів плати за землю. Такі відомості містяться в Державному земельному кадастрі. Ведуть його Держкомзем, Комітет земельних ресурсів і земельної реформи, управління земельних ресурсів обласних адміністрацій, відділи зе­мельних ресурсів у районах та виконавчих комітетах місцевих рад на­родних депутатів. Він включає дані про реєстрацію права власності, права користування землею та договорів на оренду землі, про облік її кількості та якості, встановлення порівняльної бальної оцінки земель.

Якісна оцінка земель за природною родючістю — бонітуван­ня — дає змогу здійснити відносну оцінку якості земель і визначи­ти найсприятливіші площі для вирощування окремих видів сільсь­когосподарських культур. Бонітування проводять за 100-бальною шкалою.

Найважливішою складовою земельного кадастру є економічна оцінка землі за продуктивністю, окупністю витрат та диферен­ціальним доходом. У класичному вигляді її можна визначити за формулою

O = R / Ен (1)

де О — економічна оцінка землі, R — рентний дохід, Ен — норматив­ний коефіцієнт, обернено пропорційний терміну окупності капіта­ловкладень.

Державний земельний кадастр є джерелом даних для грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення. Нині грошову оцінку землі здійснюють з метою регулювання земельних відносин при укладанні цивільно-правових угод, котрі передбачені чинним законодавством України і слугують підставою для оподаткування земель. її використовують для здійснення майнових операцій із зе­мельними ділянками як об'єктами, що мають фіксовані межі, розта­шування, природні та фізичні властивості. Ринкова ціна земель­них ділянок формується відповідно до попиту і пропозиції.

Грошову оцінку земель визначають за капіталізованим рен­тним доходом, або середньорічним економічним ефектом від ви­користання певних земельних ділянок. Рента — це регулярний дохід з капіталу, майна або землі, який не пов'язаний з підпри­ємницькою діяльністю. Оскільки земельні ділянки різні за продук­тивністю, то за однакових затрат праці й капіталу вихід продукції з одиниці площі на них буде неоднаковим

Таким чином, в основі ціни землі лежить її здатність утворюва­ти ренту, а самою ціною є капіталізована рента, яку намагаються зберегти підчас продажу земельної ділянки. Продаючи землю, влас­ник по суті продає право на отримання з неї рентного доходу. Про­даж ділянки за таких обставин відбудеться лише за умови, коли ви­лучені за ділянку кошти, надані в кредит, забезпечать певний, відсоток, не нижчий за ренту. Тому суму ренти порівнюють із від­сотком, а ціна землі прямо пропорційна утворюваній ренті та обер­нено пропорційна позичковому відсотку.

Відсутність ринку землі в Україні позначається на грошовій оцінці земель. Це виявляється насамперед у неможливості визначи­ти достовірну ринкову ціну землі, тому землю оцінюють за нормати­вами, котрі розробляють на основі економічної оцінки земель. За відсутності на ринку об'єктів-відповідників практично не вдається залучити справді ринкову оцінну базу. Разом з тим нормативна ціна землі в Україні стає вагомим елементом регулювання земель­них відносин і визначається з урахуванням еталонної прибутко­вості одиниці земель та встановленого Кабінетом Міністрів відсотка капіталізації чистого прибутку від землі.

У цілому в ринкових умовах ціна землі

Zз = R / Р * 100, (2)

де R — рента, Р — банківський відсоток.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.95 р. «Про методику грошової оцінки земель сільськогосподарського при­значення та населених пунктів» регламентовано порядок її проведен­ня по всіх видах земель. Основою розрахунків є економічна оцінка земель за виробництвом зернових культур як таких, що вирощують­ся практично на всіх типах ґрунтів. Згідно з методикою грошову оцінку земельної ділянки визначають як добуток від множення річ­ного рентного доходу на термін його капіталізації, який встановлю­ють на рівні 33 років.

Річний рентний дохід обчислюють як суму абсолютного рентного доходу (Ra), що створюється на гірших за якістю землях у сільському господарстві (Ra) по Україні встановлено в розмірі 1,6 ц/га) та диференціального рентного доходу (Rд):

Rрд = Ra+Rд. (3)

Диференціальний річний дохід з орних земель згідно з еко­номічною оцінкою за виробництвом зернових культур (у центнерах зерна) визначають за формулою:

R = (УЦ – З- ЗКнр) / Ц (4)

де У — урожайність зернових, ц/га; Ц — ціна реалізації 1 ц зерна, грн.; З — виробничі витрати грн./га; ЗКнр — коефіцієнт норми рента­бельності (0,35).

Для розрахунку використовують середні дані за 5 років і грошо­ву оцінку земельної ділянки визначають за формулою

О = Rрд * Тк (5)

де О — грошова оцінка землі, грн., Rрд — річний рентний дохід, грн; Тк — термін капіталізації (33 роки).

Оцінку вартості земель населених пунктів визначають за вста­новленими нормативами витрат на освоєння та облаштування території з урахуванням розміщення населеного пункту в дер­жавних, регіональних та локальних системах виробництва, розсе­лення, а також природних, історико-культурних чинників, еко­логічної ситуації.

Закон України «Про плату за землю» у діючій редакції із внесе­ними змінами і доповненнями передбачає використання даних про грошову оцінку для розрахунків, пов'язаних з визначенням роз­мірів оподаткування земель.

Наведене вище дає підстави для висновку, що ціноутворення на землю в умовах становлення ринку землі та формування дієвого економічного механізму землекористування орієнтуватиметься на рівень доходів від сільськогосподарського виробництва з урахуван­ням дії як природних, так і техніко-економічних, природоохорон­них його складових. Разом з тим вартість сільськогосподарських земель постійно коливатиметься через нестабільність макроеконо-мічного середовища і насамперед розміру позичкового відсотка й інфляційних процесів в економіці нашої країни

Дата добавления: 2014-01-11