Внутрішні регіони

В сучасних умовах ринкових трансформацій задля забезпечення необхідних для економічного розвитку національної економіки різноманітних ресурсів і доходів перед регіонами багатьох країн особливо актуалізуються проблеми самовизначення в загальній системі відтворювальних відносин. Необхідність управління економічним розвитком в регіоні обумовлена в першу чергу загальними недоліками функціонування ринкової економіки, її націленістю на отримання економічного ефекту та ігноруванням проблем соціальної справедливості. У свою чергу, регіональна структура національної економіки виступає певним індикатором участі економічних районів, регіонів та інших територіальних утворень у створенні та споживанні сукупного суспільного продукту і ґрунтується на поглибленні територіального поділу праці та спеціалізації.

Розглядаючи методологічні аспекти, важливо визначити понятійний інструментарій категорії “ регіон ”. Адже в науковій літературі немає чіткого визначення даного поняття, що є однією із причин різноманіття напрямів та методологічних концепцій у сучасних регіональних дослідженнях. Загалом, поняття “регіон ” походить від латинського кореня “ regio”, що у перекладі означає країна, край, область. Цей термін з’явився ще у другій половині XIX століття для позначення країни, області.

В економічній літературі найчастіше фігурують два поняття регіону, причому, досить часто між поняттями регіон та “район ” ставиться знак рівності. Так, низка авторів під регіоном розуміє певну частину народногосподарського комплексу країни, що відрізняється географічними умовами та природно-ресурсною спеціалізацією. Інші, під регіоном розуміють одиницю адміністративного поділу країни: край, область, місто.

У західних країнах термін регіон практично не використовується. Буквальний зміст слова регіон – це район. Називати регіоном ті чи інші території прийнято у випадках, коли вони мають якісь специфічні ознаки щодо інших територій. Із визначень представників російської економічної науки (С.Барзілов, В.Сігов, М.Некрасов), концептуальними параметрами, що обумовлюють поняття регіон є: географічне положення (розташування, величина території та кількість населення); виробничо-функціональні особливості (специфіка переважаючих видів діяльності); соціологічні особливості (норми спілкування, поведінки). У сучасній економічній науці найбільше розповсюдження отримали чотири парадигми регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок (ринковий ареал), регіон-соціум.

Регіон як квазідержава представляє собою відносно відокремлену систему держави та національної економіки. У багатьох державах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, що раніше належали «центру» (процеси децентралізації та федералізації). Одна із головних функцій регіональної влади – регулювання економіки регіону. Взаємодія загальнодержавної та місцевої влади, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин забезпечує функціонування регіональних економік у системі національної економіки.

Регіон як квазікорпорація представляє собою значний суб'єкт власності (регіональної та муніципальної) та економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладом може слугувати захист торгової марки місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє із національними і транснаціональними корпораціями. Розміщення філіалів корпорацій, їх механізми ціноутворення, розподіл робочих місць та замовлень, трансфертів доходів, сплати податків спричинює значний вплив на економічний стан регіонів. У найменшому ступені, ніж сучасні корпорації, регіони володіють значним ресурсним потенціалом для саморозвитку.

Підхід до регіону як до ринку, що має певні кордони (ареал) акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) та особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знання тощо. Вказані три парадигми у теорії регіону охоплюють проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання та соціального контролю.

Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, що проживають на певній території) висуває на передній план відтворення суспільного життя (населення і трудових ресурсів, освіти та охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища) та розвиток системи розселення. Вивчення проводиться у розрізі соціальних груп із їх особливими функціями та інтересами. Даний підхід ширше економічного. Він охоплює культурні, освітні, медичні, соціально-політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму, синтезу яких регіональна наука із самого початку приділяла відчищену увагу.

Ефективність державного управління економічним розвитком в регіоні передбачає дослідження проблем взаємозв’язку регіональної економіки та регіональної політики. При цьому необхідно чітко розуміти, що регіональна економіка в процесі свого розвитку виражає відносини, які виникають між центром країни і регіонами, між самими регіонами, а також всередині регіонів з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання продукту виробничої діяльності. Безумовно, регіональна політика є важливою частиною економічної політики держави і охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних та економічних заходів, які здійснюються як центральними, так і місцевими органами влади і направлені на регулювання розміщення продуктивних сил. Регіональна політика держави – це сфера діяльності з управління економічним, соціальним та політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов’язана із взаємовідносинами між державою та районами, а також районів між собою. Її головна ціль – створення умов для входження в ринок усіх зацікавлених регіонів, підприємств та громадян, для розкриття і розвитку їхніх цільових здатностей і підприємливості з врахуванням територіальної специфіки.

Проблема створення всезагальної теорії раціонального розміщення економіки по території країни поки не вирішена. Мають місце лише окремі спроби врахувати фактор розміщення при налагодженні раціональних економічних зв’язків. При цьому обґрунтування розумного розміщення галузей і виробництв базується на аналізі потреб країни в цілому і окремих районів у певних видах продукції, наявності виробничих потужностей, сировинних, паливно-енергетичних і трудових ресурсів.

Регулятивні інститути

Інститути – досить важливе поняття при вивченні системи управління економічним розвитком. Згідно із визначеннями класиків інституціоналізму, інститути – це “правила гри” у суспільстві, тобто створені людиною обмежувальні рамки, на основі яких організуються взаємовідносини між людьми. У вузькому значенні слова “інститут” – це порядок, закріплений у формі закону, установи. У більш широкому значенні термін “інститут” застосовують для позначення організацій або установ, що формують соціально-економічне середовище ринкового господарства, а також різні неформальні відносини, регульовані традиціями, неписаними правилами поведінки, досягнутими угодами тощо. Тобто інституціональна сфера розглядає формальні й неформальні обмежувальні (регулятивні) рамки, які організують відносини між людьми в суспільстві. Розрізняють регулятивні інститути формальні, які існують у стійких формах, таких як органи влади та організації, закони, інші встановлені правила. Також існують й неформальні регулятивні інститути – неписані правила, звичаї, традиції, принципи.

В організаційній структурі системи державного регулювання економікою виділяються інституціональні структури державного управління, наприклад, банківська система (Центральний банк, державні, комерційні банки), фінансова система (сукупність місцевих, державного бюджетів) тощо. До загальновизнаних правових регулятивних інститутів відносять конституцію держави, кодекси, що регулюють чи інші сфери суспільного життя, закони, постанови, суди, прокуратуру і т.д. Серед економічних та адміністративних інститутів можна виокремити податкову систему, системи державного кредитування, субсидування, пенсійного забезпечення, ліцензування, ціноутворення, штрафних санкцій тощо. За способом дії регулятивні інститути державного регулювання економіки поділяються на планові та ринкові регулятори. Планові регулятори – це свідомі дії людини із налагодження конкретної економічної діяльності; ринкові регулятори – об’єктивно існуючі, які складаються в результаті взаємодії багатьох виробників і споживачів товарів та послуг.

Дата добавления: 2014-01-11