Предмет и метод исторической науки. Таможенная система Советского государства и предпосылки создания таможенных органов Российской Федерации

Таможенная система Советского государства и предпосылки создания таможенных органов Российской Федерации

План.

План.

План.

План.

План.

План.

План.

План.

План.

Ради.

Ради.

План.

План.

План.

План.

1. Соціально-економічне становище.

2. Суспільно-політичний розвиток.

3. Національно-визвольний рух.

4. Культцра України в другій половині ХІХ ст.

1. Соціально-економічне становище.

Скасування кріпосного права під час революції 1848–1849 рр. в Австрійської імперії сприяло розвитку ринкових відносин в економіці західноукраїнських земель.

· Основою економіки залишалося сільське господарство, в якому було зайнято 75–85% населення. Незважаючи на залишки кріпацтва (панування поміщицького землеволодіння, великі викупні платежі, малоземелля і безземелля селян), розвивалися ринкові відносини: застосовувалася вільнонаймана праця, сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів; виникали кооперативи.

· У 70–90-х рр. XIX ст. почалося формування фабрично-заводської промисловості, провідними галузями якої були нафтова, вугільна, соляна, лісова та харчова. Однак промисловий переворот у Західній Україні відбувся пізніше, ніж у центральних і західних регіонах Австрійської імперії, тому великих підприємств було дуже мало (5%), переважала середня, дрібна і кустарно-реміснича промисловість.

· Аграрне перенаселення, повільний розвиток промисловості, демографічний бум призвели до початку трудової еміграції українців до Росії, Німеччини, Румунії, Австрії, Угорщини і навіть до Канади, США, Бразилії й Австралії.

Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття залишалися внутрішніми колоніями Австрійської імперії і служили ринком збуту товарів і джерелом сировини та сільськогосподарської продукції.

2. Суспільно-політичний розвиток.

Поразка революції 1848–1849 рр. в Австрійської імперії мала наслідком політичну реакцію. Однак у 60-і рр. XIX ст. австрійський уряд був змушений провести реформи, у результаті яких:

· було прийнято Конституцію (1867 р.);

· перетворено унітарну Австрійську імперію на дуалістичну Австро-Угорську імперію (1868 р.);

· надано обмежену внутрішню автономію Галичині й Буковині. Закарпаття стало частиною Угорщини і самоврядування не отримало.

Австрійський уряд намагався перешкодити формуванню української нації й асимілювати українське населення, що виявилося в порушенні проголошеної Конституцією рівноправності всіх громадян в адміністративних, судових і навчальних закладах, обмеженні викладання українською мовою в школах, зайнятті керівних посад лише особами австрійської, угорської й польської національностей.

3. Національно-визвольний рух.

Політика національного гноблення сприяла активізації українського національно-визвольного руху, в якому існували 3 суспільно-політичні течії: москвофіли, народовці і радикали.

· У 60-х рр. XIX ст. оформилася «москвофільська» течія, яка об’єднувала поміщиків, селян, інтелігенцію. «Москвофіли» (Б. Дідицький, І. Наумович, М. Качковський), не визнавали існування українського народу, його мови та культури і прагнули приєднати західноукраїнські землі до Російської імперії. «Москвофіли» створювали бібліотеки, читальні, школи, видавали газету «Слово», у 1870 р. заснували політичну організацію «Руська рада».

· У 60-х рр. XIX ст. зародився рух народовців, який об’єднував інтелігенцію, студентів, священиків УГКЦ. Народовці (В. Шашкевич, В. Барвінський, В. Навроцький) визнавали існування українського народу і вважали основним питанням своєї діяльності не політичну боротьбу, а культурно-просвітницьку діяльність. Вони заснували декілька періодичних видань: журнали «Нива», «Мета», «Русалка», газети «Діло» і «Батьківщина». У 1863 р. народовці створили у Львові першу громаду, у 1868 р. — культурно-освітнє товариство «Просвіта», у 1873 р. — Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

· У 70-х рр. XIX ст. з’явилася радикальна течія, яка об’єднала молодих представників інтелігенції. Радикали (І. Франко, М. Павлик, С. Данилович) прагнули надати українському визвольному рухові політичного характеру. Вони видавали журнал «Друг», захищали інтереси селян і робітників у конкретних справах, у 1885 р. створили політичну організацію «Народна рада».

У 90-х рр. XIX ст. керівниками національно-визвольного руху стали новоутворені політичні партії.

· Русько-українська радикальна партія (РУРП, 1890 р., І. Франко, М. Павлик, Є. Левицький) прагнула до демократизації суспільного життя, утвердження соціалізму, надання Україні автономії у складі перебудованої на федеративних засадах Австро-Угорщини.

· Українська національно-демократична партія (УНДП, 1899 р., В. Охримович, І.Франко, Є. Левицький) закликала до національної єдності всіх українців і боротьби за незалежну Україну.

· Українська соціал-демократична партія (УСДП, 1899 р., М. Ганкевич, Д. Бачинський, С. Вітик) мала на меті побудову соціалізму через реформи та легальні парламентські методи боротьби.

Національно-визвольний рух у Західній Україні розвивався по висхідній лінії. Еволюцію поглядів на майбутнє України від автономізму до незалежності прискорила брошура радикала Ю. Бачинського «Україна поневолена» (1895 р.), де вперше було висунуто й аргументовано ідею здобуття Україною повної політичної самостійності.

4. Культура України в другій половині XIX ст.

Розвиток української культури відбувався в несприятливих умовах панування в Україні імперських режимів Росії й Австро-Угорщини. Усупереч перепонам, які чинили російський та австро-угорський уряди, національна інтелігенція ставала впливовою силою, здатною підняти національну свідомість і спрямувати культурний розвиток.

· У системі освіти сталися позитивні зміни, зумовлені потребами суспільства в освічених людях. Розширилася мережа початкових (народні училища, земські та недільні школи), середніх (класичні гімназії і реальні училища) і вищих навчальних закладів (Новоросійський і Чернівецький університети, політехнічні інститути у Львові та Києві, технологічний інститут у Харкові, академія ветеринарної медицини у Львові).

· Найвідомішими вченими були фізик Іван Пулюй (дослідження неонового світла, рентгенівського випромінювання), хімік Микола Бекетов (викладання фізичної хімії), біологи Ілля Мечников і Микола Гамалія (заснування бактеріологічної станції, лікування чуми, холери, тифу, туберкульозу), етнограф Микола Миклухо-Маклай (дослідження побуту народів Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії), філолог Олександр Потебня (розробка питань української мови), історики Микола Костомаров («Богдан Хмельницький», «Руїна»), Володимир Антонович («Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні»), Михайло Грушевський («Історія України-Русі»), Дмитро Яворницький («Історія запорозьких козаків»), які започаткували наукову розробку історії України. Своєрідною академією наук стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка, у складі якого існували історико-філософська, філологічна і математико-природознавча секції.

· В українській літературі розвивалися різноманітні художні напрями (романтизм, реалізм, натуралізм). Визначними митцями в галузі літератури були Пантелеймон Куліш (історичний роман «Чорна рада»), Марко Вовчок («Народні оповідання»), Іван Нечуй-Левицький (соціально-побутові повісті «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»), Панас Мирний (романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»), Леся Українка (ліричні збірки «На крилах пісень», «Думи і мрії», драматичні поема «Лісова пісня»), Іван Франко (вірші «Каменярі», «Вічний революціонер», побутова поема «Наймичка», повість «Захар Беркут», драма «Украдене щастя»). Значний вклад у розвиток драматургії внесли Михайло Старицький («Не судилося», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка»), Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Хазяїн»), Марко Кропивницький («Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Дай серцю волю, заведе в неволю»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив», «Спокуса»).

· У 1864 р. у Львові, а у 1882 р. у Єлизаветграді було створено перші професійні театри, де працювали талановиті актори Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський.

· Значний вплив на розвиток музичного мистецтва справила творчість композиторів Семена Гулака-Артемовського (опера «Запорожець за Дунаєм»), Петра Сокальського (опери «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький»), Миколи Лисенка (опери «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч»), Михайла Вербицького (музика до вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна»).

· Розвиток міст сприяв архітектурної творчості Олександра Беретті (Володимирський собор у Києві), Олексія Бекетова (драматичний театр у Сімферополі), Олександра Скобелєва (центральний телеграф у Києві, вокзал у Козятині), Олександра Вербицького (будинок політехнічного інституту в Києві), Юліана Захаровича (будинок політехнічного інституту у Львові, будинок Галицької ощадної каси).

· Найвидатнішими скульпторами були Леонід Позен (композиції «Кобзар», «Переселенці», «Запорожець у розвідці»), Михайло Микешин (пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві).

· Розквіт переживав український живопис, пов’язаний з творчістю Сергія Васильківського («Бій запорожців з татарами», «Весна на Україні», «Після дощу»), Іллі Рєпіна («Запоріжці пишуть листа турецькому султану», «Гайдамака», «Проводи новобранця»), Миколи Пимоненка («Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Сінокіс»), Архипа Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі», «Степ», «Чумацький шлях»), Миколи Ярошенка («Всюди життя»).

Прогрес української культури був пов’язаний з меценатською діяльністю підприємців Терещенків і Симиренків, які віддавали значні кошти на розвиток освіти, матеріально підтримували діячів національної науки й мистецтва.

Україна на початку XX ст.

1. Економічний розвиток Наддніпрянської України.

2. Створення українських політичних партій.

3. Наддніпрянська Україна напередодні та в роки російської революції 1905-1907 рр.

4. Наддніпрянська Україна в 1907-1914 р.

5. Соціально-економічний розвиток Західної України.

6. Культура України на початку ХХ ст.

1. Економічний розвиток Наддніпрянської України.

Головною особливістю розвитку економіки Наддніпрянської України на початку XX ст. був поступовий перехід від капіталізму доби вільної конкуренції до монополістичного капіталізму.

Розвиток промисловості характеризувався:

· концентрацією виробництва й утворенням монополістичних об’єднань — синдикатів («Всеросійське товариство цукрозаводчиків», «Продамет», «Продвугілля», «Продаруд», «Продвагон»);

· формуванням промислової спеціалізації регіонів (Донбас — центр вугільної промисловості, Нікополь — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і частково Лівобережжя — цукрової промисловості);

· значним впливом іноземного — французького, бельгійського, німецького, британського — капіталу (у вугільній промисловості іноземному капіталу належало 63%, у металургії — 90% основного капіталу, у залізничному транспорті — 2/3 залізниць). Економічна криза 1900–1903 рр. призвела до скорочення промислового виробництва, розорення слабких підприємств, зростання безробіття.

Розвиток сільського господарства характеризувався:

· збереженням великого поміщицького землеволодіння і селянського малоземелля (у 1905 р. 32,5 тис. дворянських господарств мали 10,9 млн. десятин землі, у середньому по 334 десятини на маєток;

· 3 млн. селянських господарств мали 20 млн. десятин землі, у середньому по 7 десятин на одне господарство);

· майновим розшаруванням селянства (куркулі, середняки, бідняки);

· посиленням спеціалізації окремих районів (Степова Україна — зернові культури, Правобережжя й частково Лівобережжя — технічні культури: цукрові буряки, картопля, тютюн);

· створенням сільськогосподарських спілок (Союзи споживчої кооперації); посиленням міграції українських селян на сільськогосподарські заробітки (в Степову Україну, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя, за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід).

Темпи економічного розвитку Наддніпрянської України були досить високими, однак істотно відставали від темпів розвитку передових країн світу внаслідок колоніальної політики Російської імперії. Наддніпрянська Україна виступала постачальником сировини і допоміжних продуктів для промисловості центральних губерній імперії (у 1913 р. її внесок до загальноімперського виробництва становив 78% вугілля, 72% залізної руди, 69% чавуну, 58% прокату, 57% сталі), а також сільськогосподарської продукції (пшениці, цукру, сала).

2. Створення українських політичних партій.

На початку ХХ ст. почався новий етап українського національного руху, який характеризувався його подальшою політизацією. Виникли українські політичні партії, які орієнтувалися на відновлення автономії України у складі Росії (автономісти) чи незалежної Української держави (самостійники).

• Революційна українська партія (РУП, 1900 р., Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський) мала на меті боротьбу за національні права та соціальну революцію.

• Українська народна партія (УНП, 1902 р., М. Міхновський) виступала за самостійну Україну під гаслом «Україна для українців».

• Українська демократична партія (УДП, 1904 р., О. Лотоцький, В. Чехівський, Є. Чикаленко) прагнула встановлення в Російській імперії конституційної монархії й надання Україні автономії.

• «Спілка» (Український соціал-демократичний союз, 1904 р., М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський) прагнула представляти інтереси всіх робітників України, незалежно від національності.

• Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП, 1905 р., М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра) виступала за демократичну республіку й автономію України.

Крім національних партій, в Наддніпрянській Україні діяли загальноросійські політичні партії:

• Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП, 1898 р., М. Скрипник, Г. Петровський, Артем (Ф. Сергєєв), яка у 1903 р. розкололася на помірковану (меншовики) і ліворадикальну (більшовики) течії;

• Партія соціалістів-революціонерів (ПСР, 1902 р., В. Чернов, В. Дорошенко);

• Конституційно-демократична партія (КДП, 1905 р., І. Лучицький, В. Науменко, Д. Григорович-Барський);

• Загальний єврейський робітничий союз (Бунд, 1897 р.).

3. Наддніпрянська Україна напередодні та в роки російської революції 1905-1907 рр.

Збереження самодержавства, відсутність гарантованих прав і свобод громадян, невирішеність аграрного питання, посилення експлуатації робітників, безробіття, національне гноблення неросійських народів, поразка Росії у війні з Японією призвели до революції в Російській імперії. Завданнями революції стали ліквідація

самодержавства, встановлення конституційно-демократичного ладу, проголошення прав і свобод громадян; ліквідація поміщицького землеволодіння і перерозподіл землі; запровадження 8-годинного робочого дня і системи соціального захисту робітників; скасування обмежень у правах неросійських народів і надання можливості їх національного самовизначення.

• 9 січня 1905 р. у Санкт-Петербурзі була розстріляна військами мирна демонстрація робітників («кривава неділя»). На знак протесту в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві відбулися страйки робітників, яких підтримало селянство, почавши погроми поміщицьких маєтків.

• Революційні настрої охопили армію та флот. 14–25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці «Потьомкін» на чолі з матросами Г. Вакуленчуком і О. Матюшенком. 11–16 листопада 1905 р. в Севастополі повстали моряки 12 кораблів Чорноморського флоту під проводом лейтенанта Петра Шмідта. 18 листопада 1905 р. виступили сапери у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.

• У жовтні 1905 р. відбувся загальноросійський політичний страйк, у якому взяли участь 120 тис. робітників України.

• 17 жовтня 1917 р. імператор Микола ІІ видав Маніфест, у якому обіцяв підданим громадянські права, політичні свободи та скликання законодавчого органу — Державної Думи. Маніфест розмежував політичні сили на три групи: перша (реакційний табір) захищала існуючу політичну і економічну систему і заперечувала будь-які нововведення; друга (ліберальний табір) сприйняла маніфест з надією на конституцію і демократичний устрій і вважала революцію закінченою; третя (революційний табір) вважала маніфест тактичним маневром з боку влади і вимагала продовження революції.

• У грудні 1905 р. відбулися збройні повстання з метою захоплення політичної влади в Харкові, Олександрівську, Горлівці, Єнакієвому,Луганську. Всі повстання було придушено, їх організаторів і активних учасників засуджено, після чого революція пішла на спад.

Революційні події сприяли активізації українського національного руху:

• з’явилася українська преса (газети «Хлібороб», «Громадська думка», «Рада»);

• відновилася діяльність мережі товариств «Просвіта» (в Одесі, Катеринославі, Києві, Миколаєві, Кам’янець-Подільському);

• почалася українізація шкільної та вищої освіти (україномовні відділення було відкрито в Одеському і Харківському університетах);

• розгорнулася діяльність українських представників у Першій Державній думі (27 квітня — 8 липня 1906 р., 102 депутати) і Другій Державній думі (20 лютого — 2 червня 1907 р., 102 депутати), які вимагали скасування викупних платежів селян за землю; запровадження української мови в школах, судових та адміністративних органах; свободи слова, друку, зборів, союзів і віросповідань; надання Україні автономії в складі Росії.

Однак 3 червня 1907 р. Друга Державна дума була розпущена царем, революція завершилася поразкою, українські проблеми залишилися невирішеними. Незважаючи на поразку, революція сприяла пробудженню національної свідомості українського народу й набуттю політичними партіями досвіду боротьби за демократизацію суспільно-політичного ладу.

4. Наддніпрянська Україна в 1907-1914 р.

Після поразки революції в Російській імперії встановився реакційний режим, який одержав назву столипінського за ім’ям голови Ради міністрів Петра Столипіна.

Він характеризувався:

• виданням нового виборчого закону, за яким виборчі права мали тільки 15% населення;

· забороною демонстрацій, мітингів, зборів;

• розгромом робітничих організацій, профспілок;

• забороною українських газет, журналів, художньої літератури; закриттям «Просвіт», українських клубів і гуртків.

Одночасно з метою вирішення аграрного питання, послаблення конфронтації в суспільстві та недопущення нової революції було проведено аграрну реформу (указ від 9 листопада 1906 р., закони від 14 червня 1910 р. і 29 травня 1911 р.), яка передбачала:

• вихід селян із громади та закріплення землі у приватну власність;

• створення на селі відрубного й хуторського господарства;

• надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк;

• переселення селян до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії.

Столипінська аграрна реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві, однак в цілому не досягла поставлених цілей, оскільки не ліквідувала поміщицького землеволодіння, малоземелля та безземелля селян. Після поразки революції 1905–1907 рр. усі українські партії зазнали переслідування влади. Поступово український визвольний рух, в якому діяли національно-ліберальний, націонал-радикальний та революційно-соціалістичний напрямки, набирав нових сил, однак цей процес на певний час призупинила Перша світова війна.

5. Соціально-економічний розвиток Західної України.

Соціально-економічний розвиток Західної України визначався її залежним становищем в Австро-Угорської імперії.

• Розвиток промисловості характеризувався завершенням формування фабрично-заводської промисловості; успішним розвитком нафтової, деревообробної, швейної, взуттєвої і килимарської галузей; припливом іноземного — німецького, англійського, французького — капіталу.

• Розвиток сільського господарства характеризувався наявністю кріпосницьких пережитків; збереженням поміщицького землеволодіння; поглибленням соціальної диференціації селянства; розвитком кооперативного руху; посиленням еміграції до Німеччини, Бельгії, Франції, США, Канади, Бразилії та Аргентини.

Однак зростання промисловості та сільського господарства не призвело до поліпшення становища робітників і селян, які відчували на собі економічний і національний гніт. Дискримінація українського населення сприяла зростанню національної свідомості й активізації масової політичної боротьби за національне визволення українців. Загальноукраїнським центром визвольного руху залишалася Галичина, де активно діяли:

• політичні партії (Русько-українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська християнсько-суспільна партія, які боролися за впровадження загального виборчого права та територіально-адміністративний перерозподіл Галичини);

• підпільні молодіжні організації («Молода Україна»);

• спортивно-фізкультурні патріотичні товариства («Сокіл», «Січ», «Пласт»).

Ідея незалежної Української держави, в якій були б зібрані всі етнічні українські землі, ставала гаслом, навколо якого мали об’єднатися всі українці.

6. Культура України на початку ХХ ст.

Формування індустріального суспільства супроводжувалося переглядом існуючих культурно-естетичних цінностей та пошуком нових стилів, форм, жанрів у літературі, архітектурі, живопису, музиці.

• У зв’язку зі зростанням потреби в письменних людях збільшилася кількість навчальних закладів, однак освіта залишалася недосяжною для більшості населення.

• Великий внесок у розвиток науки зробили історики Михайло Грушевський («Ілюстрована історія України», «Історія України-Русі») і Олександра Єфименко («Історія українського народу»); філологи Борис Грінченко (видав «Словник української мови») й Агатангел Кримський (вивчав походження та історію української мови); етнограф Федір Вовк (доводив, що українці — окремий слов’янський народ); епідеміолог Данило Заболотний (визначив методи боротьби з чумою, холерою); інженери Леонід Лутугін (заклав основи досліджень у гірничій справі), Михайло Курако (розробив проект доменної печі), Дмитро Григорович (сконструював першій у світі гідролітак), Ігор Сікорський (сконструював першій багатомоторний літак), Петро Нестеров (обґрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці «мертву петлю»), Левко Мацієвич (запропонував побудувати авіаносець).

• Література була представлена творчістю Івана Франка (поема «Мойсей»), Михайла Коцюбинського (повість «Fata morgana»), Володимира Винниченка (збірка «Краса і сила», роман «Чесність із собою»), Олександра Олеся (поетична збірка «З журбою радість обнялась...»), Василя Стефаника (збірка новел «Камінний хрест»).

• Діячами театрального мистецтва були драматурги, актори й режисери брати Тобілевичі, відомі під псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського, котрий створив у Полтаві першій український стаціонарний професійний театр (1906 р.).

• Видатним композитором був Микола Лисенко (опери «Енеїда», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба»), за ініціативою якого було відкрито вищу музично-драматичну школу в Києві (1904 р.) та музичний інститут у Львові (1905 р.).

• Майстрами живопису були художники Микола Самокиш (альбоми «Українська старовина», «Війна 1904–1905 рр.»), Киріак Костанді (картини «В люди», «Старенькі»), Казимир Малевич (картини «На косовиці», «Чорний квадрат»).

• Виразником національного стилю в архітектурі став Василь Кричевський (будинок Полтавського губернського земства, Канівський музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»). Архітектор В. Фельдман і художник-баталіст Ф. Рубо було створили панораму «Оборона Севастополя» (1905 р.), присвячену подіям Кримської війни.

Незважаючи на національне гноблення з боку Російської та Австро-Угорської імперій, українська культура здобувала світове визнання.

Тема: Україна в Першій світовій війні (1914–1918 рр.)

1. Початок Першої світової війни. Бойові дії на території України.

2. Українські політичні партії та організації в роки Першої світової війни.

1. Початок Першої світової війни. Бойові дії на території України.

Напередодні Першої світової війни український народ не мав власної державності і територіальної цілісності. Україна входила до складу двох сусідніх імперій — Російської та Австро-Угорської, тому Україна стала об’єктом територіальних домагань з боку воюючих сторін — Троїстого Союзу (1882 р., Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанти (1907 р., Англія, Франція, Росія):

• Австро-Угорщина прагнула захопити Волинь і Поділля;

• Німеччина — Придніпров’я, Донбас, Крим;

• Росія — Східну Галичину, Північну Буковину, Закарпаття.

Крім того, Австро-Угорська і Російська імперії прагнули використати війну для придушення національно-визвольного руху українського народу.

В Австро-Угорщині після початку війни тисячі українців без суду і слідства опинилися у в’язницях і концтаборах. У Росії заборонялися українські періодичні видання, припинялася діяльність «Просвіт», переслідувалися громадські діячі та греко-католицькі священики.

Під час Першої світової війни (1 серпня 1914 – 11 листопада 1918 рр.) українці змушені були воювати один із одним: до російської армії було мобілізовано майже 4 млн. українців, а до австро-угорської – понад 300 тис. Основним театром воєнних дій стали західноукраїнські землі.

• У серпні — вересні 1914 р. російські війська під командуванням генерала О. Брусилова здійснили наступ (Галицька битва), у результаті якого зайняли Східну Галичину, Північну Буковину та вийшли до Карпатських перевалів. 22 березня 1915 р. російські війська після багатомісячної облоги взяли фортецю Перемишль.

• У травні — червні 1915 р. німецькі війська під командуванням генерала Макензена прорвали оборону російських військ (Горлицька операція) та захопили Галичину, Буковину, Волинь, Холмщину.

• У травні — серпні 1916 р. російські війська під командуванням генерала О. Брусилова перейшли в контрнаступ (Брусиловський прорив) і відвоювали Західну Волинь, Східну Галичину і Північну Буковину.

• У червні 1917 р. новий наступ російських військ завершився повним провалом і втратою Галичини і Буковини, після чого лінія фронту стабілізувалася до укладання Брест-Литовського мирного договору (27 січня 1918 р.).

2. Українські політичні партії та організації в роки Першої світової війни.

З початком війни серед політиків Наддніпрянської України стався розкол:

• діячі Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) виступили у підтримку Росії, прагнучи за її допомогою об’єднати Україну і домогтися автономії;

• лідери Товариства українських поступовців (ТУП) зайняли нейтральну позицію;

• діячі Союзу визволення України (засновано 4 серпня 1914 р. у Львові Д. Донцовим, Д. Дорошенком) виступили у підтримку Німеччини та її союзників, намагаючись за їхньою допомогою відділити Україну від Росії й утворити самостійну державу під протекторатом Німеччини та Австро-Угорщини.

Представники політичних партій Західної України утворили Головну українську раду (1 серпня 1914 р, Львів, голова Кость Левицький), яка закликала українців воювати на боці Австро-Угорщини за визволення України від Росії. З ініціативи ГУР у серпні — вересні 1914 р. у м. Стрий на Львівщині було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС), до складу якого увійшли представники молодіжних воєнізованих організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» (2,5 тис. чол.). Січові стрільці взяли активну участь у Першій світовій війні, відзначившись у боях за Ужоцький перевал (вересень 1914 р.), гору Маківка (квітень — травень 1915 р.), гору Лисоня (вересень 1916 р.) в Карпатах. Потрапивши в оточення під Бережанами, полк УСС припинив існування.

Перша світова війна призвела до падіння Російської й Австро-Угорської

імперій, що створило умови для боротьби українського народу за неза-

лежність.

Тема: Українська революція (1917–1918 рр.)

1. Початок української революції.

2. Проголошення автономії та незалежності України. Універсали Центральної

1. Початок української революції.

Після повалення самодержавства і зречення престолу імператора Миколи ІІ під час Лютневої революції в Петрограді (27 лютого 1917 р.) в Росії встановилося двовладдя: поряд з Тимчасовим урядом, сформованим з представників буржуазних партій кадетів і октябристів, діяли Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль у яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики. Під впливом Лютневої революції в Україні розгорнулася національно-демократична революція, яку очолила Українська Центральна Рада, створена 4 (17) березня 1917 р. у Києві представниками українських політичних партій (ТУП, УСДРП, УПСР, УНП), наукових, культурно-просвітницьких, військових та студентських організацій.

Лідерами ЦР стали:

• Михайло Грушевський (голова ЦР);

• Володимир Винниченко (голова Генерального секретаріату);

• Сергій Єфремов (Генеральний секретар міжнаціональних справ);

• Симон Петлюра (Генеральний секретар військових справ).

Діяльність ЦР була зосереджена на вирішенні національного питання, однак єдиної думки про майбутній статус України не було:

• «самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за проголошення незалежності України;

• «автономісти» (М. Грушевський, В. Винниченко) виступали за автономію України у складі федеративної Росії.

Вимогу ЦР до Тимчасового уряду про надання Україні автономії у складі Росії підтримали учасники Українського національного конгресу (6–8 квітня 1917 р., Київ) та І Всеукраїнського військового з’їзду (5–8 травня 1917 р., Київ).

2. Проголошення автономії та незалежності України. Універсали Центральної

Етапи складного і суперечливого шляху України до державної незалежності знаменували собою чотири універсали Центральної Ради. 10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді ЦР проти волі Тимчасового уряду видала І Універсал, в якому проголосила автономію України у складі федеративної Росії. 15 червня 1917 р. Виконавчий Комітет ЦР утворив першій український уряд – Генеральний секретаріат, головою якого було обрано В. Винниченка.

3 липня 1917 р. ЦР проголосила ІІ Універсал, в якому заявила про свою згоду очікувати законодавчого утвердження автономії України Всеросійськими Установчими зборами, вибори до яких мали відбутися наприкінці 1917 р.

7 (20) листопада 1917 р. після Жовтневого перевороту в Петрограді ЦР оприлюднила ІІІ Універсал, в якому проголошувалася Українська Народна Республіка (УНР) в межах 9 губерній (Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської (без Криму)) як автономна частина Росії. ІІІ Універсал вперше визначив практичну програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах, яка передбачала ліквідацію поміщицького землеволодіння і передачу земель селянам без викупу; встановлення державного контролю над виробництвом; запровадження 8-годинного робочого дня; забезпечення демократичних прав і свобод; визнання рівноправності національних меншин.

9 (22) січня 1918 р., коли більшовицькі війська знаходилися на підступах до Києва, ЦР прийняла ІV Універсал про повну незалежність УНР та розрив усіх зв’язків з Радянською Росією. Проте домогтися цього ЦР не вдалося. 16 січня 1918 р. у бою під Крутами загинули студенти, гімназисти, військові курсанти на чолі з сотником Омельченком, які виступили на захист ЦР. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська під командуванням М. Муравйова зайняли Київ. У грудні 1917 — лютому 1918 р. ЦР втратила контроль над більшою частиною України.

Тема: Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918–1920 рр.)

1. Українська держава П. Скоропадського.

2. Директорія УНР.

3. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

4. Політика радянського уряду в Україні у 1919 році.

5. Україна в другій половині 1919 року. Наступ Денікіна та його розгром.

6. Україна в 1920 р. Радянсько-польська війна.

7. Розгром військ Врангеля і махновців.

8. Культура і духовне життя в Україні в 1917–1920 рр.

1. Українська держава П. Скоропадського.

Україна як колишня частина Російської імперії перебувала в стані війни з державами Четверного союзу. 27 січня (9 лютого) 1918 р. делегація УНР підписала Брест-Литовський мирний договір з Німеччиною та її союзниками, який передбачав:

постачання продовольства і сировини до Німеччини та Австро-Угорщини; введення на територію УНР німецьких і австро-угорських військ для захисту від нападу з боку більшовицької Росії; відновлення контролю ЦР над всієї територією УНР.

У лютому — березні 1918 р. німецькі й австро-угорські війська увійшли на територію УНР, відтіснивши більшовиків, і встановили окупаційний режим. Влада ЦР ставала все більш обмеженою. В останні дні свого існування ЦР схвалила проект Конституції УНР і обрала президентом УНР М. Грушевського. Відсутність ефективного адміністративного апарату і народної підтримки спричинили її падіння. 29 квітня 1918 р. на Конгресі хліборобів у Києві було скинуто ЦР і проголошено гетьманом України генерала Павла Скоропадського.

Основними напрямками внутрішньої політики гетьманату були:

· ліквідація УНР і створення Української держави;

· створення нового уряду — Кабінету міністрів із помірковано консервативних чиновників, військових і суспільних діячів (Ф. Лизогуб, Д. Дорошенко, М. Василенко);

· налагодження дієздатного адміністративного апарату (старости, чиновники, поліція);

· відновлення поміщицького землеволодіння;

· стабілізація промисловості, транспорту, фінансів; скасування 8-годинного робочого дня та робітничого контролю на підприємствах;

· відродження козацтва;

· розвиток національної культури (відкриття 150 українських гімназій, 2 українських університетів у Києві та Кам’янець-Подільському, заснування Української академії наук, Національної бібліотеки, Національного архіву);

· обмеження демократичних прав і свобод.

Найважливішими напрямками зовнішньої політики гетьманату були:

· встановлення дипломатичних відносин з країнами Четверного союзу й Антанти (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Англією, Францією та ін.);

· підписання мирного договору з Радянською Росією;

· підтримка контактів з небільшовицькими державними утвореннями

на Дону, Кубані, Північному Кавказі.

Невдала соціально-економічна політика і повна залежність гетьманської влади від Німеччини й Австро-Угорщини викликали опір у селян, робітників, національної інтелігенції і призвели до падіння гетьманату.

2. Директорія УНР.

У серпні 1918 р. в умовах кризи гетьманського режиму в Києві представники УСДРП, УПСР, УПСФ заснували Український національний союз (УНС), який 14 листопада 1918 р. створив Директорію (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андріївський, А. Макаренко) для організації антигетьманського повстання і відновлення УНР. Директорія добилася нейтралітету німецьких військ і за допомогою корпусу стрільців під командуванням Є. Коновальця 18 листопада 1918 р. розгромила війська гетьмана під Мотовилівкою.

14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський відрікся від влади на користь Директорії й емігрував до Німеччини.

Основними напрямками внутрішньої політики Директорії були:

· відновлення УНР;

· створення органів законодавчої (Трудовий конгрес) і виконавчої (Рада міністрів на чолі з В. Чеховським) влади;

· ліквідація приватної власності на землю і розподіл землі між селянами;

· відновлення 8-годинного робочого дня, робочого контролю на підприємствах, права на проведення страйків;

· введення в обіг власної грошової одиниці – гривні (26 січня 1919 р.);

· проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР (22 січня 1919 р.).

Основними напрямками зовнішньої політики Директорії були:

· встановлення міжнародних зв’язків з Голландією, Угорщиною, Чехо-Словаччиною, Італією;

· війна з Радянською Росією (грудень 1918 — квітень 1919 р.);

· війна з Польщею за західноукраїнські землі (листопад 1918 — липень 1919 р.);

· прагнення встановити дипломатичні відносини з державами Антанти;

· участь у Паризької мирної конференції (18 січня — 28 червня 1919 р.).

Відсутність ефективного державного апарату, суперечлива внутрішня та зовнішня політика ослабили соціальну опору Директорії (інтелігенція, селяни, робітники), чим скористалася Радянська Росія, захопивши територію УНР. Офіційно Директорію було ліквідовано указом С. Петлюри 20 листопада 1920 р.

3. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)

Розпад Австро-Угорщини і утворення незалежних Австрії, Угорщини, Чехо-Словаччини та Югославії сприяли посиленню національно-визвольного руху в Західній Україні, яка також прагнула до незалежності й власної державності.

18 жовтня 1918 р. у Львові українські політичні діячі Східної Галичини і Буковини створили Українську Національну Раду, яка заявила про прагнення об’єднати всі західноукраїнські землі в єдину державу. 1 листопада 1918 р. українські військові частини під командуванням Дмитра Вітовського взяли під свій контроль Львів, а наступного дня — інші міста Галичини. 11 листопада 1918 р. Українська Національна Радастворила виконавчий орган влади — Державний Секретаріат, який очолив Кость Левицький, а 13 листопада 1918 р. проголосила ЗУНР, президентом якої став Євген Петрушевич.

Основними напрямками внутрішньої політики ЗУНР були:

· ліквідація великого землеволодіння і передача земель малоземельним і безземельним селянам;

· встановлення державної монополії на продаж зерна, хліба, цукру, сірників, худоби;

· запровадження власної валюти — гривні;

· проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР;

· створення Української Галицької армії (УГА) для захисту республіки.

Зовнішня політика ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання державами Антанти і припинення війни з Польщею (листопад 1918 — липень 1919 р.). Однак Паризька мирна конференція (18 січня — 28 червня 1919 р.) узаконила окупацію Польщею Східної Галичини, Румунією — Північної Буковини і Бессарабії, Чехо-Словаччиною — Закарпаття. Міжнародна ізоляція ЗУНР, відсутність дійової допомоги з боку УНР, яка сама воювала на декількох фронтах, воєнна перевага Польщі призвели до поразки ЗУНР.

4. Політика радянського уряду в Україні у 1919 році.

У першій половині 1919 р. в Україні (за винятком західноукраїнських земель) вдруге встановилася радянська влада. 6–10 березня 1919 р. в Харкові відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, який ухвалив Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) за зразком Конституції РСФРР.

· Найвища влада в республіці належала Всеукраїнському з’їзду Рад, а в період між з’їздами — Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК) на чолі з Григорієм Петровським.

· Виконавча влада належала Раді Народних Комісарів (РНК) на чолі з Християном Раковським.

· Влада на місцях передавалася комітетам бідноти (комбідам) і революційним комітетам (ревкомам).

· Для придушення опору противників радянської влади створювалися всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) на чолі з Ісааком Шварцем, народні суди, революційні трибунали і робітничо-селянська міліція.

Економічна політика більшовиків, яка дістала назву «воєнного комунізму» (1919–1921 рр.), передбачала:

· націоналізацію промислових підприємств;

· централізацію управління промисловістю;

· введення загальної трудової повинності;

· мілітаризацію праці;

· запровадження продовольчої розкладки;

· заборону приватної торгівлі;

· введення зрівняльної оплати праці;

· запровадження карткової системи розподілу продуктів за класовою ознакою.

Політика «воєнного комунізму» викликала антибільшовицькі виступи селян під проводом М. Григор’єва, Н. Махна, Зеленого (Д. Терпило) і призвела до економічної та політичної кризи наприкінці 1920 — на початку 1921 рр.

5. Україна в другій половині 1919 року. Наступ Денікіна та його розгром.

Навесні 1919 р. білогвардійські війська генерала А. Денікіна прорвали фронт Червоної армії на півдні України і встановили свій контроль над Кримом і Лівобережжям. На окупованій території денікінці ліквідували радянську владу та встановили окупаційний режим, поділивши Україну на Харківську, Київську та Новоросійську області на чолі з губернаторами, що мали необмежені повноваження.

Характерними рисами денікінського окупаційного режиму були:

· відновлення поміщицької власності на землю;

· стягнення з селян податку на потреби білогвардійської армії;

· ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку на підприємствах;

· закриття українських газет і журналів, припинення діяльності ВУАН;

· репресії проти політичних противників, застосування військово-польових судів, арешти та страти без суду і слідства комуністів, радянських службовців.

Проти денікінського режиму виступили селяни і робітники, яких очолили більшовики, ліві есери, боротьбисти, анархісти. 11 жовтня 1919 р. радянські війська Південного фронту під командуванням О. Єгорова перейшли в контрнаступ і до кінця березня 1920 р. розгромили основні сили Денікіна, відкинувши їх у Крим. На початку 1920 р. в Україні було втретє встановлено радянську владу і відновлено політику «воєнного комунізму».

6. Україна в 1920 р. Радянсько-польська війна.

У другій половині 1919 р. війська УНР і ЗУНР опинилися в «трикутнику смерті» між Радянською Росією, армією Денікіна та Польщею. Першою припинила збройний опір армія ЗУНР, яка перейшла на бік денікінців. Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалася, С. Петлюра виїхав до Варшави. У грудні 1919 р. — травні 1920 р. частина військ УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленко здійснила перший «зимовий похід» тилами денікінських і радянських військ, подолавши з боями 2000 км.

21 квітня 1920 р. УНР і Польща підписали Варшавську угоду, за якою Польща визнавала незалежність УНР і Директорію на чолі з С. Петлюрою як найвищу владу в Україні; натомість УНР відмовлялась від претензій на Західну Україну (Східну Галичину, Західну Волинь, частину Полісся).

Таємна військова конвенція передбачала спільні воєнні дії УНР і Польщі проти більшовиків для відновлення суверенітету УНР.

25 квітня 1920 р. почалась радянсько-польська війна. У квітні — травні 1920 р. об’єднані польсько-українські війська зайняли Правобережну Україну (Житомир, Вінницю, Київ), форсували Дніпро, однак були зупинені радянськими військами на лінії Вишгород – Бориспіль. На окупованій Польщею території відновлювалося поміщицьке землеволодіння, вивозилося промислове устаткування і сировина, що призвело до селянських повстань.

14 травня 1920 р. радянські війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського почали контрнаступ в напрямку Варшави, а 26 травня 1920 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О. Єгорова розгорнули наступ на Львів, зайняли Правобережну і Західну Україну і вступили на територію Польщі. Однак два радянських фронти наступали в різних напрямках; тили не встигали за передовими частинами; допомогу Польщі надала Франція; тому наступ радянських військ було припинено.

27 серпня 1920 р. польські війська перейшли в контрнаступ і відтіснили радянські війська на лінію Коростень – Житомир – Бердичів.

Підписання 12 жовтня 1920 р. Ризького перемир’я між Польщею та Радянською Росією означало розрив відносин Польщі з УНР.

Українські війська на чолі з С. Петлюрою продовжили боротьбу самостійно, однак у листопаді 1920 р. змушені були відступити до р. Збруч і переправитися на окуповану Польщею територію, де їх було інтерновано в табори для військовополонених.

18 березня 1921 р. між Польщею і Радянською Росією було укладено Ризький мир, за умовами якого:

· Польща визнавала існування УСРР;

· у складі Польщі залишалися Західна Білорусія і Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина,

Підляшшя).

У листопаді 1921 р. відбувся другій «зимовий похід» військ УНР під ко мандуванням генерала Юрія Тютюнника з метою організації масового антирадянського повстання селянства. Біля м. Базар на Житомирщині повстанці були розбиті радянськими військами. 23 листопада 1921 р. 359 бійців, що потрапили в полон, було розстріляно. Другим «зимовим походом» закінчилася збройна боротьба військ УНР за незалежність України.

7. Розгром військ Врангеля і махновців.

У квітні 1920 р. кримське угрупування білогвардійців очолив генерал П. Врангель.

6 червня 1920 р. врангелівські війська, скориставшись тим, що основні сили Червоної армії брали участь у війні з Польщею, почали наступ з Криму, захопили Північну Таврію, однак були зупинені радянськими військами на лінії Херсон – Нікополь – Бердянськ.

7 серпня 1920 р. радянські війська Південного фронту на чолі з М. Фрунзе разом з військами Н. Махна перейшли у контрнаступ, який завершився розгромом білогвардійських військ у Північній Таврії й витісненням їх до Криму.

8–11 листопада 1920 р. радянські війська взяли штурмом Перекопські укріплення, вдерлися до Криму і до 16 листопада встановили радянську владу в Сімферополі, Севастополі, Феодосії, Керчі, Алушті та Ялті. Частина білогвардійських військ та біженців евакуювалися на кораблях Антанти до Туреччини, а ті, що залишилися, стали жертвами «червоного терору».

Після розгрому військ П. Врангеля радянське командування вирішило знищити махновців. 25 листопада 1920 р. радянські війська оточили війська Нестора Махна у районі Євпаторії в Криму, а 26 листопада — у Гуляйполі. Зазнавши великих втрат, махновці прорвали оточення, однак незабаром зазнали нищівної поразки. У серпні 1921 р. Н. Махно разом з невеликим загоном відступив до Румунії.

8. Культура і духовне життя в Україні в 1917–1920 рр.

Повалення царизму, боротьба за незалежність, кардинальні соціально-економічні зміни сприяли духовному піднесенню у суспільстві. Однак жорстока боротьба різних політичних сил, матеріальні та людські втрати під час Першої світової й громадянської війни, еміграція діячів літератури та мистецтва за кордон негативно впливали на розвиток культури.

Позитивні зміни відбулися в галузі освіти, збільшилася кількість навчальних закладів: наприкінці 1920 р. в Україні було 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл, 665 профшкіл, 38 ВНЗ. Центральна рада, Гетьманат і Директорія проводили українізацію освіти: відкривалися українські гімназії й університети (в Києві та Кам’янець-Подільському), обов’язковими предметами стали українська мова, історія та географія України. Радянська влада запровадила обов’язкове безкоштовне навчання дітей віком від 7 до 16 років, створила республіканську комісію для ліквідації неписьменності дорослих, відкрила робітничі факультети для підготовки робітничої та селянської молоді до вступу у ВНЗ.

24 листопада 1918 р. було відкрито Українську академію наук (президент — В. Вернадський, секретар — А. Кримський), яка мала три відділи: історико-філологічний (Д. Багалій, С. Єфремов), фізико-математичний (М. Кащенко), соціально-економічний (М. Туган-Барановський).

У літературі розвивалися нові напрямки: романтизм (В. Сосюра «Червона зима», «Третя рота»; В. Чумак «Заспів»; А. Еллан-Блакитний «Удари молота і серця»; П. Тичина «Золотий гомін», «Сонячні кларнети»), неокласицизм (М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, які об’єдналися навколо журналу «Книгар»), символізм (Я. Савченко, Д. Загул), футуризм (М. Семенко, Г. Шкурупій).

Розвивалося образотворче мистецтво: було відкрито Українську академію мистецтв (1917 р.), членами якої стали художники М. Бойчук, Г. Нарбут, В. Кричевський, Ф. Кричевський, О. Мурашко; створено першій в Україні пам’ятник Т. Шевченку (1918 р., м. Ромни, скульптор І. Кавалерідзе).

Значні зміни відбулися в театральному мистецтві: було засновано Український

театр драми та опери (1918 р., Київ), Новий драматичний театр ім. І. Франка (1919 р., Вінниця, із 1923 р. — Харків, із 1926 р. — Київ), в яких працювали режисери-новатори Л. Курбас і Г. Юра.

Розвивалося музичне мистецтво: було створено Українську республіканську капелу під проводом К. Стеценка і О. Кошиця, Державну українську мандрівну капелу («Думка») на чолі з Н. Городовенком, творили композитори Л. Ревуцький, Г. Верьовка, М. Леонтович, Б. Лятошинський.

У 1919–1920 рр. почалося виконання радянського плану монументальної пропаганди: зносилися пам’ятники «царям та царським посіпакам», знищувалися пам’ятки української культури, особливо храми, відкривалися пам’ятники «видатним революціонерам».

Тема: Українська СРР в умовах нової економічної політики (192 1–1928 рр.)

1. Економічне і соціальне життя в роки непу.

2. Утворення Союзу РСР і Україна.

3. Культура і духовне життя в роки непу.

1. Економічне і соціальне життя в роки непу.

На початку 20-х рр. внутрішнє становище України характеризувалося:

· економічною розрухою (збитки господарства становили 12 млрд. крб., обсяг промислового виробництва складав 10%, а валовий збір зерна — 38,5% довоєнного рівня; кількість голодуючих під час голодомору 1921–1923 р. становила 4–7 млн. чоловік, померлих — 1,5–2 млн. чоловік);

· політичною нестабільністю (антибільшовицькі настрої зросли серед селян і робітників: у складі повстанських формувань нараховувалося понад 100 тис. чоловік; на підприємствах Києва, Харкова, Одеси спалахнули страйки під гаслами «Ради без більшовиків»; радянська влада почала застосовувати Червону армію для боротьби з повстанцями).

Економічна і політична криза свідчила про неможливість продовження політики «воєнного комунізму» після завершення громадянської війни і необхідність переходу до нової економічної політики. У березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) було затверджено основні напрямки непу:

· в промисловості — збереження державної власності на велику і значну частину середньої промисловості; денаціоналізація і здавання в оренду дрібних і середніх підприємств; об’єднання підприємств у госпрозрахункові трести («Донвугілля», «Південьсталь», «Цукортрест»); децентралізація управління промисловістю; скасування загальної трудової повинності; запровадження добровільного найму робочої сили; перехід від зрівняльної до відрядної зарплати за результатами праці;

· сільському господарстві — заміна продовольчої розкладки продовольчим податком; дозвіл селянам продавати надлишки сільгосппродукції через кооперативні організації, базари, ринки; дозвіл оренди землі та використання найманої праці;

· торгівлі та фінансах — дозвіл приватної торгівлі; поява бірж, базарів, ринків; утворення синдикатів для закупівлі сировини і збуту продукції; проведення грошової реформи — введення червінця.

Неп сприяв швидкій відбудові народного господарства України: у найкоротший термін було досягнуто довоєнного рівня промисловості (наприкінці 1925 р.) і сільського господарства (1926/1927 рр.); споруджено 50 електростанцій за планом ДЕЕЛРО; підвищено життєвий рівень населення. Однак перспектив у непу не було, оскільки він базувався на двох несумісних основах: ринкових відносинах в економіці й адміністративно-командній системі в політиці. Наприкінці 1920-х рр. керівництво ВКП(б)відмовилось від непу й повернулося до політики комуністичного штурму, яку провадило у 1918–1921 рр.

2. Утворення Союзу РСР і Україна.

Процес утворення єдиної союзної держави розпочався під час громадянської війни (1918–1920 рр.). У 1919 р. склався воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України, Білорусії, Латвії, Литви, згідно з яким створювалося єдине керівництво армією, фінансами і найважливішими галузями народного господарства. У 1920 р. утворилася договірна федерація РСФРР та України, Білорусії, Грузії, Вірменії, Азербайджану, згідно з якою об’єднувалися наркомати військових і морських справ, Вищі ради народного господарства (ВРНГ), зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу.

Радянські республіки, в тому числі й Україна, формально мали статус незалежних держав, однак фактично вся повнота влади належала РКП(б), яка визначала їх внутрішню і зовнішню політику.

У 1922 р. було створено комісію ЦК РКП(б) у складі В. Куйбишева, Й. Сталіна, Г. Орджонікідзе, Х. Раковського, Г. Сокольникова для підготовки проекту нового федеративного договору.

План автономізації (Й. Сталін) передбачав включення радянських республік до складу РСФРР на правах автономії.

План федерації (В. Ленін) передбачав входження усіх радянських республік на рівних правах до нового державного об’єднання — Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

План конфедерації (Х. Раковський) передбачав створення союзу суверенних держав, які повністю зберігають незалежність і створюють об’єднані органи для координації дій.

З’їзди Рад радянських республік схвалили Декларацію про утворення СРСР, проекти союзного договору і Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР у складі Російської Федерації, Української РСР, Білоруської РСР, Закавказької Федерації (Грузія, Вірменія, Азербайджан). 31 січня 1924 р. ІІ з’їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію СРСР. У травні 1925 р. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад вніс зміни в текст Конституції УСРР, які закріплювали входження Радянської України до складу СРСР і створення Молдавської АРСР у складі УСРР.

3. Культура і духовне життя в роки непу.

Основними рисами розвитку української культури в роки непу були ідеологізація всіх сторін культурного життя, створення нової пролетарської інтелігенції, розширення сфери вживання української мови, посилення боротьби з неписьменністю, активізація антирелігійної кампанії. У 1923 р. на ХІІ з’їзді РКП(б) більшовицьке керівництво проголосило політику коренізаціі, яка в Україні дістала назву «українізація». Вона передбачала збільшення представництва українців в органах влади, державних, освітніх і культурних установах; розширення сфери застосування української мови; відродження та розвиток української культури. Найважливішу роль в здійсненні українізації відіграли керівники наркомату освіти Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Українізація поширилася на всі сфери життя:

· збільшилась до 54% кількість українців у партійних і державних органах;

· українською мовою проводилося навчання в 80% шкіл, 50% технікумів, 25% вузів;

· відроджувалася україномовна преса: українською мовою видавалося 90% газет, 50% книг, велося радіомовлення.

Українізація дала могутній поштовх розвитку науки, літератури та мистецтва.

Центром розвитку науки стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН), де працювали історик М. Грушевський, мовознавець А. Кримський, біолог В. Лепський, математик Д. Граве, хімік Л. Писаржевський.

Розвивалися літературні напрямки: революційно-романтичний(П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан), неокласичний (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара), памфлетний (М, Хвильовий), футуристичний (М. Семенко, Г. Шкурупій), гумористичний (О. Вишня), виникали і розпадалися літературні організації («Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ), розгорнулася започаткована М. Хвильовим літературна дискусія (гасла «Геть від Москви!», «Дайош Європу!»).

Театральне мистецтво було пов’язано з іменами режисерів-реформаторів Л. Курбаса (театр «Березіль») і Г. Юри (Державний драматичний театр ім. І. Франка), акторів П. Саксаганського, М. Крушельницького, Н. Ужвій.

У музичному мистецтві вирізнялися композитори Г. Верьовка, Л. Ревуцький, К. Богуславський, виступали хорова капела «Думка», народні хори, ансамблі.

В образотворчому мистецтві розвивалися соціалістичний реалізм (І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш) і авангардизм (М. Бойчук, О. Богомазов, К. Гвоздик).

Помітних успіхів досягло кіномистецтво, в становленні якого важливу роль відіграв О. Довженко (фільми «Звенигора», «Арсенал»).

Активну роль у національно-культурному розвитку відігравала Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитомВ. Липківським, створена у 1921 р., у якій богослужіння відправлялося українською мовою.

Українізація сприяла розвитку мови і культури українського народу. Однак наприкінці 1920-х — на початку 1930-х рр. радянська влада почала встановлювати контроль над сферою культури і згортати українізацію, більшість провідних діячів українізації було звинувачено в націоналізмі й репресовано.

Тема: Радянська модернізація України (1929 –1939 рр.)

1. Сталінська індустріалізація України.

2. Суцільна колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.

3. Стан культури в Україні у 30-і роки. Громадсько-політичне життя.

1. Сталінська індустріалізація України.

Наприкінці 20-х рр. керівництво ВКП(б) відмовилось від непу і розпочало «радянську модернізацію», складовими якої були індустріалізація, колективізація і «культурна революція».

У 1925 р. ХІV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію, яка передбачала:

· створення великого машинного виробництва;

· розвиток нових галузей промисловості;

· ліквідацію техніко-економічної відсталості; зміцнення обороноздатності СРСР.

Індустріалізація була головним завданням перших п’ятирічних планів: 1928–1932 рр. — перша, 1933–1937 рр. — друга, 1938–1941 рр. — третя п’ятирічки. Головна увага приділялася розвитку вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості, електроенергетики. Плани капітального будівництва неодноразово переглядалися у бік збільшення і не підкріплювалися реальними можливостями («штурмівщина»), тому темпи розвитку промисловості відставали від запланованих. Для виконання і перевиконання планів застосовувались методи позаекономічного примусу (використання примусової праці в’язнів концтаборів, прирівнювання дисциплінарних порушень до кримінального злочину) та ідеологічного ошукування трудящих (соціалістичне змагання, рух ударників, новаторів, багатоверстатників, стахановський рух).

Позитивними наслідками індустріалізації були:

· перетворення України на індустріально-аграрну країну, частка якої в СРСР становила 50,5% у видобутку вугілля, 67,6% у видобутку залізної руди, 49,7% у виплавці чавуну, 48,9% у виробництві сталі;

· зростання майже в 11 разів підприємств важкої промисловості, в тому числі побудова промислових гігантів «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпрогес», Харківський тракторний завод;

· досягнення Україною рівня економічно розвинених країн світу за показниками галузей важкої промисловості.

Негативними наслідками індустріалізації були:

· згортання непу;

· створення адміністративно-командної економіки;

· підрив розвитку легкої, харчової промисловості та сільського господарства;

· зниження життєвого рівня населення (запровадження карткової системи, дефіцит найнеобхідніших товарів, ускладнення житлової проблеми в результаті урбанізації).

2. Суцільна колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.

У 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на кооперування сільського господарства, який передбачав добровільне об’єднання селян для господарської діяльності, поступовий перехід від нижчих (збутова, позичкова) до вищих (виробнича — колгоспи) форм кооперації, врахування місцевих умов.

Однак у 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію, яка передбачала:

· ліквідацію самостійних селянських господарств;

· насильницьке об’єднання самостійних селянських господарств у колективні господарства (колгоспи, радгоспи);

· ліквідацію куркульства як класу;

· масові репресії проти селян, що не бажали вступати в колгоспи.

Колективізація проводилася в роки першої (1928–1932 рр.) і другої (1933–1937 рр.) п’ятирічок і фактично була завершена в 1937 р., коли колгоспам належало 96,1% посівних площ. В Україні за роки колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали 1,2–1,4 млн. чоловік, із них 860 тис. виселили на Північ і до Сибіру. Колективізація призвела до голоду 1932–1933 рр., головною причиною якого стали непомірні хлібозаготівлі, конфіскація владою запасів продовольства, відсутність допомоги голодуючим з боку держави, внаслідок чого померло від 3 до 10 млн. чоловік. Насильницька колективізація і голодомор призвели до хронічного відставання сільського господарства від промисловості; формування нової системи господарства, заснованої на жорсткій трудовій дисципліні, примусовій праці, натуральній оплаті праці, прикріпленні селян до колгоспу. Колгоспний лад став однією із основ адміністративно-командної економіки.

3. Стан культури в Україні у 30-і роки. Громадсько-політичне життя.

Складовими «культурної революції» комуністична партія вважала ліквідацію неписемності, розвиток освіти, літератури і мистецтва, ідеологізацію і політизацію культури.

У галузі освіти на кінець 1939 р. вдалося подолати неписьменність населення (неписьменні складали лише 15% дорослого населення), запровадити загальну обов’язкову початкову освіту, почати перехід до обов’язкової семирічної освіти, збільшити кількість технікумів (693) і ВНЗ (173), відновити діяльність Харківського, Київського, Одеського, Дніпропетровського університетів.

Незважаючи на репресії, значних успіхів досягла наука: працювали Всеукраїнська академія наук, Український фізико-технічний інститут (Харків), широке визнання одержали наукові дослідження вчених І. Курчатова, Д. Ландау (ядерна фізика), М. Боголюбова, М. Крилова (математична фізика), Ю. Кондратюка (розробка теорії космічних польотів), Є. Патона (електрозварювання), О. Богомольця (медицина), О. Палладіна (біохімія), М. Холодного, А. Сапєгіна (генетика),

М. Грушевського, М. Яворського (історія).

Розвиток літератури характеризувався ліквідацією літературно-художніх об’єднань і створенням Спілки радянських письменників України (1934 р.), насадженням єдиного творчого методу — соціалістичного реалізму, переслідуванням діячів національної культури. В умовах ідеологічного контролю виходили твори П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Хвильового, О. Вишні, М. Бажана.

Подібні процеси відбувалися в театральному мистецтві (актори П. Саксаганський, М. Садов

Дата добавления: 2014-01-11