Клас Малощетинкові черви, або Олігохети (Oligochaeta)

Малощетинкові черви поширені на усіх континентах крім Антарктиди. Всього їх нараховують біля 5000 видів. У флорі України їх представляють біля 200 видів, 35 із яких – дощових червів.

Більша частина олігохет жителі ґрунтів суші, менша – мешканці дна прісних водойм та морів. Розміри цих тварин - від кількох дольок міліметра до 0,3-0,4 м (2,5-3 м у тропічного земляного черва Megascolides australis).

У зв’язку з пристосуванням до життя у ґрунті в малощетинкових червів зник­ли параподії, збереглися лише щетинки, кількість яких на кожному сегменті невелика. Метамерія тіла гомономна.

На відміну від поліхет слабо розвинений і головний відділ цих тварин. Він позбавлений додаткових виростів. Дихання відбувається через шкіру. Малощетинкові - гермафро­дити, проте, на відміну від полі хет, запліднення перехресне, внутрішнє, розвиток яєць пря­мий. У дощових червів чоловічі статеві органи представлені сім'яниками, що містяться в 10 та 11 сегментах, у яких розви­ваються сперматозоїди; сім'яними мішками, де вони дозрівають і зберігаються, та сім'япроводом (відкривається назовні на чере­вному боці 15-го сегмента). Жіночі статеві органи складаються з яєчників та яйцепроводів, які відкриваються на черевному боці 14-го сегмента. Крім того, є дві пари сім'яприймачів на 9 і 10 сегментах, у яких зберігається сперма, що потрапляє туди під час копуляції від іншої особини. Обмінявшись спермою, черв’я­ки розходяться. Коли дозрівають яйцеклітини, епітеліальні за­лози пояска (роміщений на 32-37-му сегментах) виділяють слиз, з якого утворюється муфта. Вона зсувається до переднього кін­ця внаслідок скоротливих рухів стінок тіла. До муфти й надхо­дять яйцеклітини та сперматозоїди при проходженні її повз від­повідні сегменти (14-й та 9-10-й). У муфті відбувається заплід­нення яєць сперматозоїдами від іншого черв’яка. Після цього вона зсувається з тіла, змикається на кінцях і перетворюється на кокон, де й розвиваються запліднені яйця. Відомі види, зда­тні до самозапліднення, партеногенезу, архітомії та ін.

Типовим представником класу є звичайний дощовий черв’як (Lumbricus terrestris (рід Lumbricus). Він поширений по всій Європі від Атлантично­го узбережжя до Уралу. Довжина дорослої особини від 15 до 30 см. На півдні України він досягає більших розмірів. Дощовий черв’як має видовжене, сегментоване, загостре­не з обох кінців тіло. Спрямовані назад щетинки (по 8 на кожно­му сегменті) дають можливість чіплятися за найменші нерівності ґрунту. Слиз, що виділяється шкірними залозами, зменшує тер­тя його тіла об ґрунт, перешкоджає його висиханню (отже, сприяє диханню, бо дихає черв'як через шкіру), має антибіотич­ні властивості. До роду Lumbricus належить також малий червоний черв’як, або малий виповзок (Lumbricus rubellus). Він удвічі коротший від попереднього, але забарвлений яскравіше. Тримається в поверхневих шарах ґрунту, у лісовій підстилці. Інший представник - алолобофора сіра, або ріллевий черв’як (Allolobophora coliginosa) – довжиною до 15 см, поширений на полях, городах, у лісах. За сприятливих умов в ґрунті на 1 м² його площі їх кількість може 400-500 особин. Під час літніх засух черв’як опускається на глибину 40-60 см, звертається клу­бком і виділяє слиз, що утворює захисну капсулу. У такому стані може перебу­вати до 2 місяців. Краще від інших видів переносить засуху.

У фауні України поши­рений також представник роду Ейзенія - Eiseenia rosae. Інший вид цього роду - ейзенія Гордєєва (Е. gordejeffi) - пе­ребуває під загрозою зник­нення. На території Укра­їни знайдена лише в доли­ні Сіверського Дінця та на півдні Запорізької області. Довжина тіла тварини - 70-125 мм, забарвлення світло-сіре. Мешкає під пологом байрачних та заплавних лісів, лісонасаджень, під посі­вами багаторічних трав. Занесена до Червоної книги.

У зв’язку з життям у ґрунті в дощових червів спростився рецепторний апарат. У зовнішніх покривах тіла розташовані різноманітні чутливі клітини, які сприймають світлові, хімічні, механічні подразнення. Найчутливіший передній кінець тіла. Будь-який шкідливий або неприємний вплив фактора навколишнього середовища викликає в дощового черв’яка захисну реа­кцію: заривання в землю, скорочення тіла, виділення на поверхні шкіри слизу. Наприклад, від яскравого світла дощовий черв’як ховається в нірку; на слабке світло він реагує позитивно (руха­ється до джерела світла). Із незвичного для нього субстрату (па­перу, скла) намагається переповзти на ґрунт. їжу дощові черви знаходять за допомогою хеморецепторів. Під час повзан­ня по поверхні ґрунту вони можуть сприймати обриси і розташування навколишніх предметів. В умовах експерименту дощові черви змінювали приро­джену поведінку на основі вироблених у них умовних рефлексів.

У ґрунті дощові черви риють глибокі ходи до 2 м від поверхні землі. У теплу і вологу погоду вони вночі виповзають зі своїх нірок, відшукують сире опале листя, інші напіврозкладені рештки рослин й затягують у нірки. Заковтують вони і землю, яку можна завжди побачити в їхніх кишках. Органічні речовини ґрунту, перегній використовуються як їжа, піщинки сприяють подрібненню і перети­ранню рослинних часточок. Перероблений ґрунт черви вики­дають на поверхню у вигляді характерних купок — капролітів. Підраховано, що за добу кожен черв’як пропускає крізь свої кишки таку кількість землі, яка дорівнює масі його тіла. Зимують черви в нижній частині своїх ходів, нижче глибини промерзання ґрунту. При переси­ханні ґрунту під час літньої посухи черви також опускаються в глибокі його горизонти.

Дощові черви відіграють величезну роль у процесах ґрунто­утворення, на що вперше вказав Ч. Дарвін (1881). Вони склада­ють від 50% до 96% усієї біомаси ґрунтових безхребетних. За рік один дощовий черв’як масою 0,52 г пропускає крізь свої органи травлення в середньому 400-500 г суміші з рослинних решток і мінеральних часток землі. На одному гектарі земельних угідь може жити від 500 тис. до 2 млн. дощових чер­вів, які переробляють і переміщують щодоби близько 1/4 т ґрунту. Роблячи ходи, дощові черви також розпушують ґрунт, сприяють його аерації і проник­ненню води. Затягуючи в нірки листя і рослинні рештки, вони удобрюють ґрунт. Капроліти цих тварин сприяють поліпшенню структури ґрунту. Вони містять велику кількість гумусу. До того ж ґрунт, який пройшов крізь кишки дощових червів, змінює свій хімічний склад: у ньому збільшується вміст магнію, каль­цію, аміаку, нітратів, фосфорної кислоти. При цьому нейтралі­зуються шкідливі ґрунтові кислоти.

Завдяки виключно важливій ролі дощових черв’яків в ґрунтоутворенні й підвищенні родючості ґрунту вони заслуговують і потребують охорони. На цих тварин негативно впливають добрива, пестициди, багато їх гине при дискуванні та інших сільськогосподарських роботах. У цілому ж на орних землях дощових червів у кілька разів менше, ніж на цілинних. З метою створення для них необхід­них умов ґрунти слід збагачувати органічними добривами, об­межувати застосування хімічних препаратів.

Деякі види дощових червів застосовують у вермікультурі (лат. vermis - черв’як): розводять у промислових умовах для одер­жання біогумусу і кормового борошна для свійських тварин. Таким є поширений в Україні гнійний черв’як (Eisenia foetida). Він Має тіло 6г 10 см завдовжки темно-червоного чи червоно-коричневого ко­льору (забарвлення не суцільне, а кільчасте). У природних умо­вах оселяється поряд із житлом людини у скупченнях гною, гнилої соломи, інших рослинних решток. Виведені його поро­ди здатні при промисловому розведенні швидко переробляти різні види гною та рослинних залишок у високоефективні екологічно чисті органічні добрива

Дощові черви можуть мати і негативне значення для люди­ни. Вони є проміжними господарями окремих видів гельмінтів, що спричиняють захворювання свійських тварин. Зокрема, вони поширюють метастронгільоз - легеневе захворювання свиней, що спричиняється глистами, а також гельмінтози курей та ін­ших птахів.

Багато видів олігохет живуть у солоних, солонуватих та пе­реважно прісних водоймах. До них належать представники родини Трубочники (Tubificidae), які є бентосними тваринами. Тіло завдовжки від 0,3 до 20 см, червоне чи рожеве (від наявності в крові гемоглобіну), ниткоподібне. Більшу час­тину тіла (2/3) трубочник занурює в ґрунт, а задній кінець ви­ставляє над поверхнею дна, здійснюючи ним коливальні рухи. Навколо нього утворюється коротка трубка із склеєних слизом часточок мулу. Саме здатність виконувати коливальні рухи, що зумовлює притік свіжої води, а також наявність гемоглобіну забезпечують виживання трубочників при дуже малій кількості кисню, а певний час - і за його повної відсутності. У крові тру­бочників наявний гемокруорин, що акумулює кисень. Задній кі­нець тіла трубочника густо пронизаний кровоносними судина­ми і виконує роль органів дихання. Розмноження статеве, від­кладають кокони з яйцями. Трубочник звичайний (Tubifex tubifex) - широко розповсюджений вид. Довжина тіла - 4-6 см. Має вздовж тіла 4 ряди щетинок: по 2 на спинному і черевному боці. Може жити в дуже забруднених водоймах (стічних кана­вах, ріках міської зони). Особливо багато їх буває на замулено­му дні (до 100 тис. екземплярів на 1 кв. м площі). Пропускаючи через кишечник мул із піском, трубочники живляться органіч­ними рештками, мінералізують їх. При цьому вони сприяють біологічному очищенню водойм і є кормом для риб.

Дата добавления: 2014-01-11