ІV. Мовна варіативність

Якщо ми можемо в процесі спілкування переходити з одних мовних засобів на інші (заміняти одні іншими), наприклад, при зміні адресата, продовжуючи при цьому обговорювати одну й ту ж саму тему, то це означає, що в нашому розпорядженні є набір засобів, що дозволяє про одне й те саме говорити по-різному. Це надзвичайно важлива властивість мови, що забезпечує мовцеві можливість не тільки вільно висловлювати свої думки даною мовою, а й робити це різними способами. Уміння носія мови по-різному висловлювати один і той же самий зміст називається його здатністю до перифразування. Ця здатність поряд із здатністю видобувати зміст із сказаного й умінням відрізняти правильні фрази від неправильних, лежить в основі складного психічного навику, що називається володіння мовою.

Варіативність проявляється на всіх рівнях мовленнєвої комунікації – від володіння засобами різних мов до усвідомлення мовцем допустимості різних фонетичних або акцентних варіантів, що належать одній мові (у сучасній українській мові це варіанти типу [ грунт ] і [ ґрунт ], [ ш’:о ] і [ шчо ].

Мовна варіативність розглядається лінгвістами як об’єктивна іманентна властивість мовної системи, що зачіпає всі виділені в мові підсистеми й одиниці в плані форми й змісту, у синхронії і діахронії, а також внутрішньосистемні відносини й відносини "мова-зовнішній світ". Однак поняття варіативності не є власне лінгвістичним. Воно застосовується при розгляді структури й функціонування різних сфер дійсності. Термін варіативність визначається вченими по-різному: часткова мінливість, здатність до видозміни, процес видозміни і т. п. Неодмінною основою варіативності є деякий інваріант, який зберігає тотожність самому собі в серії видозмін об’єкта (предмета, явища або відносини) і поєднує цю серію в тотожність більш високого рангу. Явища мовних змін пронизують всю систему мови та її реалізацію в мові. У будь-якій мові постійно відбуваються видозміни частковостей при збереженні головного (загального, інваріантного). Відповідно до теорії „мовного дрейфу”, запропонованої Сепіром, мова рухається в часі й просторі за своїм власним течією; індивідуальні варіації мови рухаються в певному напрямку, зумовлює „дрейфом” мови: „У мовного дрейфу є свій напрям... в ньому закріплюються тільки ті індивідуальні варіації, які рухаються в певному напрямку, подібно до того, як тільки деякі рухи хвиль в бухті відповідають припливу і відпливу. Дрейф мови здійснюється через неконтрольований відбір тих індивідуальних відхилень, які відповідають якомусь наперед визначеному напрямку” (Сепір. Вибрані праці, 1993).

Сучасні мови є результатом цілого ряду внутрішньомовних і позамовних змін. У багатьох вітчизняних і зарубіжних роботах лінгвістів з історії мови йдеться про варіативність і динамізмі мовних змін. Динамічна сутність мови виявляється в певних законах фонетичної, лексичної та граматичної варіативності в кожній конкретній мові. Реальні механізми мовних змін визначаються як лінгвістичними, так і екстралінгвістичними факторами.

Усі живі мови постійно знаходяться в процесі зміни. Варіативність властива одиницям різних рівнів: лексичного, морфологічного, фонологічної і т. п. Особливий інтерес представляє собою мовне варіювання на фонетичному рівні мови, схильному до впливу множини як лінгвістичних, так і екстралінгвістичних чинників.

Серед факторів лінгвістичної варіативності найчастіше називають такі: 1) соціолінгвістична варіативність (вплив соціальних змін і соціальної мобільності на розвиток мови, включаючи рівень соціальних відносин та рівень офіційності тощо), 2) текстуальна варіативність (взаємодія жанру й теми тексту, його лінгвістичної експресії, що включає ситуацію дискурсу й спосіб передачі інформації); 3) регіональна варіативність (розбіжності й подібності регіональних різновидів мови, включаючи явища мовного контакту); 4) індивідуальна варіативність.

Особливості мовлення, обумовлені взаємодією фонетичних систем контактуючих мов, являє собою один із проявів варіативності мови. Варіативність, викликана мовним контактом або інтерференцією двох або більше мовних систем, створює ефект чужих якостей мови, так званого іншомовного акценту.

Вивчення мовних змін у мовленні білінгва, викликаних фонетичною інтерференцією, особливо важливо з точки зору її комунікативного ефекту. Ставлення носія мови до мовленнєвої варіативності мовлення також варіативне (воно може бути полюсної протилежності: від позитивного до негативного) і залежить від цілого комплексу його власних соціальних, культурних, політичних, національних та інших особистих переконань, асоціацій і забобонів, а також від його мовного досвіду. Мовленнєвий бік мовної комунікації (зокрема, акустичні параметри голосового тону, темпу говоріння, тембру) виконує провідну роль у формуванні судження про особистість співрозмовника. Носій мови виявляє приналежність білінгва до іншої мовної спільності насамперед за характером його вимови, тобто особливої фонетичної забарвленості мови, викликаної інтерферуючим впливом фонетики рідної мови. Акцент як мовна характеристика мовця є найважливішим показником ідентифікації особистості мовця в процесі мовної комунікації.

V. Мовна норма

Мовна норма має важливе соціальне значення. Адже тільки єдиний правопис і стала вимова, обов'язкові для всіх правила відмінювання слів і синтаксичних зв'язків між словами, однакове розуміння змісту вживаних слів, єдиний наголос у словах саме і створюють ті якості літературної мови, що потрібні їй як засоби спілкування між людьми.

Норми літературної мови встановлюються на підставі вивчення закономірностей мовної системи та її підсистем і фіксуються в загальнообов'язкових рекомендаціях, а також в орфографічних, граматичних і пунктуаційних правилах.

У розвитку української літературної мови були періоди, коли самі встановлені норми не відповідали внутрішнім властивостям загальнонародної мови, наприклад, намагання замінити загальновживані слова на вузькодіалектні або спеціально створені (спирт – винець, полюс – бігут, гайка – мутра). Так само виявилися неприйнятними й правила про вимову й написання слів типу клякса, клюб, лямпа, блюза, гемогльобін, катерда і подібні відповідно до їх вимови і написання в інших мовах.

У сучасній літературній мові мовні норми не залишаються незмінними. Постійно змінюється мова і відповідно потребує нормування.

Носії літературної мови дотримуються системи правил, що визначає єдину вимову звуків і їх сполук, властиву літературному мовленню; загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі звуків, складів, слів і речень у письмовій формі літературної мови. Часто можна почути кіл о метр, але норма – кілом е тр; неправильний наголос у слові док у мент, літературна вимова – докум е нт. Складна вимова слова д о гов і р. Правописний словник Сергія Головащука як акцентологічний посібник фіксує це слово з двома наголосами: д о гов і р, д о гов о ру, мн. догов о ри, догов о рів; але два д о говори. Є також певні лексичні норми, що властиві літературній мові в цілому. Ми правильно говоримо останнім часом, того дня, цього разу, цими днями, а не в останній час, у той день, на цей раз, на цих днях.

Історичне співжиття українського і російського народів не могло не позначитись на їхніх мовах. Часто допускаються помилки, коли плутають мови, вживають слова з однієї мови в іншій. Наприклад, відповідником до російських слів мера, мероприятие є захід, а в множині – заходи, а не міроприємство чи міроприємства; російському вислову принимать меры відповідає український уживати заходів, а не приймати міри. Під впливом російської мови помилково ставлять, наприклад, у місцевому відмінку множини іменників - ам, -ям, а не - ах, ях: по полях, по горах, по селах.

Дотримання сталих норм усіма мовцями й спричиняє те, що літературна мова виступає досконалим засобом передачі й одержання інформації. Основні норми, властиві книжній літературній мові, через школу, художню та наукову літературу й інші шляхи культурного впливу поступово поширюються, закріплюючись і в усному вжитку.

Адже у звичайному житті ми говоримо зовсім не так, як пишемо. І в цьому немає ніякого порушення правил культури мови. Розмовна мова відрізняється від нормованої літературної мови не тільки за мовними ознаками: вона не підготовлена, спонтанна; обговорюючи побутові теми, ми заздалегідь не обдумуємо текст; розмовна мова можлива тільки в неофіційній ситуації спілкування (не можна виступати на зборах, читати лекцію розмовною мовою). В той же час нормована літературна мова неприйнятна у звичайних побутових ситуаціях. Штампи, шаблонні вислови типу зважаючи на сказане вище, прошу надати слово, прошу вжити заходів, доводжу до відома, взяти до уваги, залишити нерозв'язаним, без сумніву, не підкреслюють культуру розмовної мови, а швидше – навпаки. Але в офіційно-діловому спілкуванні без них не обійтися. Дійсно, неможливо уявити собі вільну форму для заяви, довіреності чи контракту; існують вимоги та правила, яких необхідно дотримуватися при складанні документів, написанні наукових чи публіцистичних статей.

Дата добавления: 2014-01-11