Просторіччя

Народно-розмовна мова

Народно-розмовну форму існування мови нерідко називають повсякденно-розмовною. Це друга назва указує на переважну сферу її використання – щоденне життя, побут, мовний ужиток. Народно-розмовна форма протиставлена, з одного боку, літературній формі, а з іншого, – усім іншим формам існування мови, зокрема діалектній.

В. А. Аврорин, виділивши цю форму існування мови як самостійну, показав хисткість, невизначеність її меж: „Під народно-розмовною, або повсякденно-розмовною, формою розуміється будь-яка альтернатива літературній формі, окрім хіба що таємних мов як засобів ситуативного спілкування”. Зважаючи на такий параметр, як ступінь поширеності, розмовну мову підрозділяють на: а) загальнонародно-розмовну і б) локалізовано-розмовну, або діалектну. Незважаючи на те, що в розмовну мову, якщо мати на увазі структурний її тип, а саме: діалогічність, спонтанність прояву, можна включати й територіальні діалекти, у соціолінгвістичному плані діалекти слід винести за межі народно-розмовної форми й уважати самостійною формою існування мови.

Просторіччя деякі науковці включають до складу повсякденно-розмовної мови. Так, М. М. Гухман пише: „У таких мовах, як російська або французька, разом з усними стилями літературної мови існують нелітературні стилі повсякденно-розмовної мови, так зване просторіччя. Відмінність цих стилів полягає у використанні нелітературних пластів лексики й щодо вільних синтаксичних побудов. Ми вважаємо, що нелітературне просторіччя можна віднести до самостійної форми існування мови, в усякому разі не рахувати його лише
стилем.

Мабуть, найбільш відповідним прикладом народно-розмовної форми існування мови є регіонально необмежений, використовуваний як засіб усного спілкування (чеська повсякденно-розмовна мова, що має свої особливості, відмінні від літературної мови, на всіх рівнях мовної структури, у фонетиці, граматиці, лексиці). За чеською повсякденно-розмовною мовою, наприклад, закріплена значно більша за обсягом сфера спілкування, і вона вживається не тільки тими мовцями, що не володіють літературною мовою, але й на зборах, що не мають офіційного характеру, навіть в спеціальних дискусіях, у звичайній розмові (у мові, наприклад, викладачів Карлова університету).

Просторіччя – форма існування мови, що протиставлена, з одного боку, літературній розмовній мові, з іншого, – територіальним діалектам. У нього свій склад носіїв, або, за термінологією Е. Д. Поливанова, свій соціальний субстрат. „Три сфери сучасної усної мови – діалект, просторіччя, літературна розмовна мова – різні між собою перш за все за складом носіїв”.

Подібно до інших мовних явищ, просторіччя – категорія історична. Воно неоднакове в різні періоди свого розвитку як в структурно-лінгвістичному, так і в функціональному плані. Не залишається постійним і соціальний склад його носіїв. Історично різні джерела просторічної „мовної матерії”.

Просторіччя зазвичай не називають в складі форм існування мови, хоча в реальності його присутності в мові сумніватися не доводиться. Не відмітити просторіччя не можна. Дві-три фрази, що включають просторічні елементи, маркірують мову мовця й сигналізують про його соціальний і культурно-мовний статус.

Не визнано просторіччя особливою формою існування мови, ймовірно, тому, що сучасне просторіччя не є єдиною системою. Своєрідна його протиставність говорам і літературній розмовній мові: воно протиставило їм не як система одиниць, а як якийсь суспільно-історичний феномен з вельми невисоким ступенем структурної організованості, елементи мови, маркіровані як просторічні, не складають повних парадигм на жодному рівні мови.

Термін „просторіччя” багатозначний навіть стосовно об’єктів сучасного синхронійного рівня. Ним позначаються: 1) загальнонародні (не діалектні) засоби мови, що залишилися поза літературною мовою (це позалітературне просторіччя), 2) понижені, грубуваті елементи в складі самої літературної мови (літературне просторіччя). Ознаками просторіччя визначено: 1) ненормованість мови; 2) стилістична недиференційована (іманентна нейтральність з погляду стилістики); 3) факультативність вживання, необов’язковість для членів певного соціуму; 4) безписемність; 5) функціональна монотонність одиниць, поширеність повних синонімів (дублетів).

Незважаючи на багато структурних „дефектів” просторіччя, є підстави зараховувати його до форм існування, причому до найважливіших, і вивчати в соціолінгвістиці як один з важливих компонентів національної мови. Просторіччя – проблема соціолінгвістична, а в соціолінгвістиці діє, як правило, багатовимірний підхід з урахуванням особової і соціальної характеристики співбесідників, їх установок, намірів, загального досвіду, передісторії та умов протікання розмови. Забарвлення створюється не одними власне мовними засобами, а комплексом чинників, у тому числі і екстралінгвістичними. Неосвічена людина не помічає своєї неписьменності. Доступні їй мовні засоби (особливо в граматиці) застосовуються тому, що вона не має в своєму розпорядженні інших можливостей, тоді як культурна людина свідомо вирішує, як їй краще висловитися. Є синонімія й у носія просторіччя, тільки вона помітно обмежена, принаймні межами узусу його середовища. У XIX ст. українське просторіччя було мовою міських мас, що знаходилися у взаємодії з селянською мовою, у наш час це мова неосвічених шарів міста, а значить, – перш за все мова старшого покоління. На наших очах формується нове просторіччя під дією в основному міських соціальних діалектів.

Просторіччя має відмінності від літературної нормованої мови на всіх мовних рівнях. Наведемо приклади: бу ^׀ хикати ‘кашляти’, ^׀ вештатис’а ‘бігати’, воў ^׀ тузи^етис’а ‘довго щось робити’, ^׀ гузатис’а ‘марнувати час’, доб ^׀ ришкатис·а ‘про хвастуна, який зазнав невдачі’, ^׀ дуркнутис’а ‘зіткнутися лобами’, зака ^׀ цубнути ‘змерзнути’, закив ^׀ йачити ‘заплакати’, за ^׀ пирхатис’а ‘втомитися’, заправ ^׀ торити ‘кудись щось подіти’, з ^׀ гамкнути ‘з’їсти’, ку ^׀ н’ати ‘дрімати’, на ^׀ супитис’а ‘зроботися сумним’, неўчх ^׀ нути (неўчхати) ‘не змогти’, обми ^׀ шулитис’а ‘помилитися’, по ^׀ миндрити ‘піти’, при^есяб ^׀ ритис’а ‘до чогось прилипнути, пристати’, скана ^׀ бойітис’а ‘піднятися раніше, ніж треба’, сурге^{и ׀} нитис’а ‘йти повільно’, ти^{е ׀} гипнути ‘вдарити’, ти^ес’ач’у ^׀ ватис’а ‘говорити лайливі слова’.

На морфологічному рівні: У домі тепер жодного миша; Яка тюль красива; Шампунь-то моя де? Стулку постав на місце. (зміна роду); поганіше, гарніше, самий красивий (форми ступенів порівняння); сидю, ходю, носю, гоню (дієвідмінювання дієслів)

На фонетичному рівні: радіво, какаво, ризетка; сурйозний, чумадан, калідор, шо.

Наведеними прикладами ми ілюструємо сучасне просторіччя, пов’язуючи його з певним контингентом носіїв нелітературної форми мови. Ще виразніше в соціальному плані „просторічний” тип виділявся й усвідомлювався фахівцями-мовознавцями в дореволюційний час, на початку XX ст. Сучасний радянський диалектолог і історик російської мови С. С. Висотський, а також відомі філологи XIX ст. і першої третини XX ст. Ф. Е. Корш, А. І. Соболевський, А. А. Шахматов тощо в розмовній мові Москви виділяють не тільки літературну мову („мова освіченої частини московського населення”), але й інший, хоча й близькій до йому „тип московської мови, а саме міський міщанський говір, говір нижчих верств населення, говір неосвічених класів, причому під цим малися на увазі різні соціальні угрупування, станові, професійні тощо, мова яких помітно контрастувала з літературною обробленою нормою літературного національної мови.

Отже, просторіччя як форма існування мови, що контрастує й тим самим відтіняє норми літературної мови, – один з істотних компонентів мови національного етапу його розвитку.

Дата добавления: 2014-01-11