Особливості методики виховання у 20 - 21 століттях порівняно з іншими періодами

Складність процесу індивідуального домашнього виховання сприяла виникненню спеціальних науково обґрунтованих гувернерських систем та появі книг, у яких ці системи описувались. У відповідності з характерними ознаками, гувернерські виховні методики логічно розподілити за трьома періодами:

Перший період охоплює ХУІ-ХУШ століття. До XVI століття у світовій практиці не існувало методичних посібників для гувернерів. Перший посібник з’явився у Франції. Його автором був відомий педагог М. Монтень. У цей період методики гувернерського виховання розробляють такі видатні педагоги, як: І. Базедов, Ф. Бекон, І. Кант, Я. А. Коменський, Ф. де Ламотт де Фенелон, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо. Їхні системи мають багато спільного. По-перше, визначають три напрями виховання: фізичне, моральне й розумове. По-друге, кожна з них орієнтована на формування всебічно розвиненої особистості, підготовленої до активної практичної діяльності. Здійснення такої підготовки рекомендується проводити у відповідності з тим, до якої верстви суспільства належить дитина. Відмінності у вихованні дівчаток та хлопчиків диктуються відмінностями функцій жінки й чоловіка у сім’ї та суспільстві. У кожній з виховних систем названих авторів простежується тенденція прищепити дітям такі позитивні риси, як серйозне й сумлінне ставлення до виконуваної справи, розсудливість, завбачливість, тобто ознаки, притаманні флегматичному темпераменту, що на той час визнавався як оптимальний.

Другий період припадає на XIX — початок XX століття (до 1917 року). Цей часовий відрізок можна охарактеризувати як епоху розквіту гувернерства. Саме у цей час створюється й публікується найбільше методичних систем. Такої кількості не існувало і не розроблялося доти. Світове визнання у цей період отримують системи домашнього виховання Й. Ф. Гербарта, А. Дістервега, Й. Г. Песталоцці, Г. Спенсера; психологічні праці Д. Болдуїна, У. Друммонда, Д. А. Колоцци,

О. Ф. Лазурського, П. Ф. Лесгафта, Б. Пере, С. Холла, М. Шінн, М. О’Шіу. В Російській Імперії, складовою частиною якої була тоді більша частина України, видатними теоретиками гувернерського виховання вважали також Е. д’Ерікур, А. С. Наумова, Д. Е. Остен-Саксена, Г. Рукавишникова, Ястребцева.

Активно розвивається психологічна наука, особлива цінність якої полягає на даному етапі в тому, що усі здобутки в цій галузі вчені намагаються обернути на допомогу педагогіці.

Гувернерські виховні системи вказаної епохи спрямовуються на розв’язання таких педагогічних проблем, як: культуровідповідність виховання; попередження та усунення перевтоми і нервових розладів у дітей; зміни стилю виховання, пов’язані з віковими особливостями дитини і переходом її до іншої вікової групи; перевиховання дітей в домашніх умовах; спонукання дитини до самовиховання.

Третій період розпочинається з 1917 року і триває нині — на початку XXI століття. Він характеризується інтенсивним творчим використанням педагогічних знахідок попередніх епох при розробленні сучасних методик домашнього виховання.

У XX — на початку XXI століття значною мірою були вирішені (переважно, теоретично) проблеми формування в дитини оптимальної самооцінки та попередження появи нервових і психічних захворювань.

На межі ХХ-ХХІ століть намітилася тенденція до максимального зближення та взаємозбагачення виховних систем різних країн.

Методики індивідуального домашнього виховання продовжують розвиватися.

Як засвідчив аналіз наукової й науково-методичної літератури та архівних джерел, гувернерська виховна практика заснована на використанні педагогом знання численних психологічних закономірностей. Розглядаючи їх з позицій сучасного рівня розвитку психологічної науки, ми вирізняємо кілька підходів, які активно застосовувались гувернерами.

Суб’єктно-діяльнісний підхід (сучасний варіант розроблений С. Л. Рубінштейном та його послідовниками). Дитина оцінюється вихователем як творець свого життєвого шляху, що ініціює й здійснює практичну діяльність, спілкується, пізнає та ін. Тобто, вихованець сприймається педагогом як творча, вільна, активна особистість. Суб’єкт (дитина) виявляє себе в актах своєї творчої самодіяльності і водночас формується в них. Діяльність, що визначає об’єкт, над яким вона відбувається, визначає водночас і суб’єкта, який її реалізує. Що більше значущою є діяльність, то багатшим стає внутрішній світ даного суб’єкта. Продукт діяльності дитини виступає змістовим і структурним параметром взаємовідносин її зі світом, а також результатом саморозвитку та самовтілення сутності її "Я".

Теорія "заломлення" зовнішніх впливів (за К. О. Абульхановою-Славською). Під поняттям "зовнішній вплив" розуміють сукупність зовнішніх умов, які співвідносяться у своїй якісній визначеності з внутрішнім світом дитини. Розглядається проблема детермінації та самодетермінації психічного. Психіка дитини сприймається як активно діюча, перетворююча сила. На цій психологічній основі базується педагогічна теорія індивідуального підходу у вихованні, узгодження виховної системи з особистісними якостями кожної дитини (з її темпераментом, інтересами, схильностями тощо).

Теорія диференціації поведінки як форм внутрішньої й зовнішньої активності, що походять з різних джерел (за Д. М. Узнадзе). Розрізняється інтрогенна поведінка, яка визначається інтересами дитини, та екстрагенна, що визначається зовнішньою необхідністю. Як наслідок, свідома моральна поведінка спостерігається в дитини лише за умов визнання і внутрішнього прийняття нею необхідності відповідного морального кодексу.

Структуральна (інтроспективна) психологічна теорія. Як основний метод вивчення психіки використовує самоспостереження (основоположники Дж. Локк, Р. Декарт). Зазначений підхід використовувався у гувернерстві при організації переходу від етапу виховання до етапу самовиховання. Найбільш повно положення інтроспективної психології реалізовані у виховній системі Й. Г. Песталоцці.

Теорія історичного виміру (за К. Хольцкампом). Ця теорія враховує всі зміни психіки індивіда на кожній стадії його розвитку. Психологічне явище розглядається як таке, що поєднує в собі елементи минулого, сучасного й майбутнього, а тому відтворює закономірності освоєння людиною часу свого життя в кожний з окремих його моментів. На теорії історичного виміру ґрунтуються педагогічні положення про можливість як виховання, так і перевиховання дитини.

В цілому зазначимо, що гувернерська виховна система діє на засадах гуманістичної педагогіки. Вона сприймає дитину як активний автономний об’єкт виховання, здатний до розвитку, самоактуалізації, самовдосконалення. Гувернерське виховання передбачає для дитини певну свободу вибору, привчання вихованця до відповідальності, формування у нього сили волі. Враховується роль мотивів у житті дитини, потреба особистості в позитивній оцінці тощо. В центрі уваги гувернерського виховання знаходиться особистість і її розвиток.

Дата добавления: 2014-01-11