Тема 1. Основні проблемиморфемної будови слова

План

Тема № 1,2. Функціонування лексичної системи. Основні проблеми фразеології.

1. Особливості лексико-семантичної системи. Актуальні проблеми лексикології.

2. Проблема значення слова. Типологія значень.

3. Місце слова в будові мови.

4. Понятійний аспект слова.

5. Теорія семантичного поля.

6. Лексико-семантична система в етнокультурному та етносоціальному аспектах.

7. Проблемні питання фразеології як розділу мовознавства.

8. Проблема класифікації фразеологічних одиниць.

9. Національна специфіка й універсальні властивості фразеології як об'єкт лінгвістичного дослідження.

10. Лексико-граматичні зміни фразеологічних одиниць.

Література

Основна:2; 3; 4; 5; 10; 11; 12; 14; 15; 16; 18; 19; 20; 21; 24.

Додаткова: 1; 11; 12;13;15;16.

1. Лексикологія як галузь мовознавства розроблена не так повно й глибоко, як, наприклад, фонологія і граматика. Це пояснюється, по-перше, тим, що кількість слів у будь-якій мові значно перевищує кількість фонем, морфем і синтаксичних конструкцій, по-друге, тим, що слова являють собою відкритий клас мовних одиниць.

Головною причиною відсутності у лексикології достатньої стрункості й повноти опису є те, що слова являють собою двосторонні одиниці, одним боком яких служить матеріальна форма (звичайно звукова або графічна), а іншим – зміст; при цьому зв'язок форми і змісту в лексичних одиницях умовний, а це призводить до необхідності звертатися для розкриття їх змісту до позалінгвістичних реалій.

На системність лексики вказують такі факти:

1) вивідність одних одиниць тієї самої мови, тобто можливість тлумачення будь-якого слова мови іншими словами тієї ж мови;

2) можливість описати семантику слів за допомогою обмеженого числа елементів – семантично найбільш важливих слів (компонентний, семний аналіз): бігти – переміщуватися, земля, ноги, в одному напрямку, швидко; летіти – переміщуватися, повітря, крила, в одному напрямку;

3) системність і упорядкованість об’єктивного світу, що відображений у лексиці.

Системність лексики у своїх дослідженнях доводять німецькі вчені, зокрема Г.Іпсен, К.Мейєр, Г.Остгоф, В.Порціг, Й.Трір, Г.Шпербер, а також вітчизняні – В.Виноградов, В.Русанівський, О.Смирницький, О.Тараненко та ін.

Основними проблемами лексикології є:

- визначення слова як самостійної одиниці мови;

- розкриття природи центральної одиниці мови – слова;

- вивчення семантичної структури слова;

- виявлення системної лексики;

- диференціація словникового складу з різних точок зору;

- розробка принципів укладання філологічних словників;

- розробка метамови для опису слів;

- встановлення існуючих видів відношень між словами й опис на цій основі лексичної системності;

- з’ясування ступеня аналітичності/синтетичності мови, вивчення способів передачі емоційних значень, дослідження ролі семантичних переносів у процесах номінації, залежності полісемії й омонімії від структури мови тощо, що в кінцевому результаті проектується на проблеми національно-мовної картини світу.

Особливості лексико-семантичної системи:

1) словниковий склад безпосередньо відкритий для «втручання» людей, допускає заміни конкретних одиниць, вибір слів різного походження й творення;

2) безпосередній зв’язок із зовнішньою структурою мови – стилями мови і різними комунікативними ділянками мовленнєвої діяльності; тому при описі лексичної системи вчення про внутрішню й зовнішню структури мови перехрещується;

3) лексико-семантичні категорії виділяються на різних і багатьох семантичних підставах, тому ці категорії не мають настільки закритого характеру,як фонологічні опозиції й граматичні категорії.

2. Дати чітке й вичерпне теоретичне визначення слова неможливо через те, що в неспоріднених мовах воно часто виявляється по-різному, а в одній і тій же мові не завжди має чіткі формальні й смислові межі. Складність визначення слова пояснюється складністю самого означуваного об’єкта. Тому доречно визначати слова стосовно окремої мови, до того ж з урахуванням розмежування мови і мовлення. Не випадково найважливішим та найактуальнішим для лексичної семантики і дотепер залишається первинне і найголовніше для неї завдання – визначити найбільш задовільним способом значення лексичної одиниці. Звичайно по відношенню до мовлення говорять про словоформи, слововживання, а по відношенню до мови – про слова, або лексеми.

Слово – потенційна одиниця, яка реалізується в мовленні у вигляді словоформ. Слово одночасно реальне й потенційне: реальне в мові і потенційне в мовленні, де воно виявляється через словоформу.

При співставленні типологічно різних мов виявляється, що критерії, висунуті для виділення слів в одних мовах, не придатні до інших. Наприклад, у юкагірській мові побудова asaykoisoromoh (олень-бачення-людина) еквівалентна фразі людина побачила оленя. Тобто за формою – слово, за змістом – речення. Кожне значення (семема) у принципі передається з певною мірою повноти іншою мовою як не словом, то словосполученням чи описово цілим реченням, оскільки те, що в одному соціумі існує в словах, в іншому може існувати на концептуально-поняттєвому рівні.

Таким чином, проблема визначення слова не має однозначного вирішення в науці, незважаючи на його центральне положення в системі мови.

Слово наділене основними властивостями знака, і тому, як і будь-який знак, характеризується відношенням до позначуваного предмета і поняття про цей предмет. Звичайно відношення між формою слова, предметом і поняттям зображується у вигляді семантичного трикутника Огдена – Річардса:

слово

предмет поняття

=денот =сигніфікат

Сукупність названих трьох сутностей, співвідносних між собою, являє єдине ціле і формує кістяк лексичного значення слова.

Однією з особливостей лексичного значення є характер зв’язку між формою слова і його змістом. Слова, у яких лексичне значення мотивоване, мають внутрішню форму, а в слів із немотивованим значенням внутрішня форма відсутня (може бути поновлена за допомогою етимологічного аналізу).

Значення – категорія мови, смисл – мовлення. Сукупність смислів, що реалізуються при вживанні слова в мовленні, утворює значення цього слова. Значення – більш абстрактне й загальне поняття, ніж смисл, оскільки воно реалізується за допомогою цих смислів. Значення збагачується смислом, смисл обмежується значенням. Завдяки діалектичному характеру зв’язку значення і смислу слову притаманна стабільність семантики, у той же час воно зберігає свою потенційну можливість до практично нескінченного набуття нових смислів у зміні ситуацій, що надає слову універсальності і як засобу спілкування, і як засобу вираження думки.

З урахуванням конкретних зв’язків між формою слова й іншими сутностями можна виділити такі аспекти лексичного значення:

1) предметний, або денотативний, який визначається відношенням форми слова до позначуваної нею реалії;

2) понятійний, або сигніфікативний, що визначається співвідношенням форми слова й мисленнєвого змісту (поняття, образ, уявлення), пов’язаного з нею в певній мові (пізнання змінює поняття);

3) прагматичний, який характеризується відношенням матеріальної оболонки слова до конкретного носія мови, що використовує це слово (світосприйняття впливає на значення).

3. Як і будь-яка система, лексично-семантична система базується на відношеннях, найголовнішими серед яких є парадигматичні, синтагматичні та епідигматичні

Парадигматичні відношення – відношення між словами й групами слів на основі спільності або протилежності їх значень.

Слова знаходяться між собою в різних опозиціях й об’єднуються в різноманітні парадигми. Найкрупніше парадигматичне об’єднання – лексико-семантичне поле (сукупність лексичних одиниць, об’єднаних спільністю змісту, що відображають поняттєву, предметну або функціональну подібність позначуваних явищ, наприклад, темпоральне поле).

Синтагматичні відношення слова – це його лінійні, контекстні зв’язки, або сполучуваність. У синтагматиці здійснюється комбінаторика значень, і смисл словосполучення чи речення не дорівнює сумі значень цих слів (наприклад, насипати борщу).

Епідигматичні відношення – асоціативно-дериваційні зв’язки між словами за 1) формою (земля в значенні «грунт» має похідні землекоп, землемір, земельний та ін.; земля в значенні «планета» - земляни, приземлитися тощо) і 2) змістом (пор. пряме значення слів ремісник, коновал із переносним значенням, що має асоціативну природу).

Аналіз лексико-семантичної системи мови повинен базуватися на принципі системності, тобто необхідно брати до уваги всі зв’язки й відношення між лексичними одиницями – парадигматичні (внутрішньослівні, синонімічні, антонімічні, гіперо-гіпонімічні й міжпольові), синтагматичні, які уточнюють і об’єктивують результати парадигматичного вивчення, та епідигматичні, які не лише уточнюють перші два аспекти, але й найбільшою мірою здатні вивести дослідника на ономасіологічний і прагматичний рівні (урахування внутрішньої форми слова як мотивуючої спадщини, що по-різному представлена в семантиці слова).

4. Кожний лінгвістичний знак має певне, притаманне йому значення, тому він за своєю природою (суттю) має бути здатним до зберігання тотожності у всіх своїх функціях. У формуванні значення найважливішим є реальне звучання, без матеріальності якого мовні значення взагалі не могли б існувати. Тому в процесі розгляду, вивчення всіх одиниць мови має обов’язково одночасно враховуватися як їх внутрішня сторона (значення), так і зовнішня (мовне вираження цих значень).

Значення мовних одиниць досить логічно постають як поняття, пов’язані з певним звучанням, з певною звуковою формою. Поняття нерозривно пов’язуюються з їхніми конкретними зовнішніми проявами у вигляді звуків, утворюють єдність з утіленням у звуках.

Поняття існують не ізольовано, а входять у систему понять, набувають триаспектної обумовленості.

По-перше, поняття ґрунтуються на пізнанні дійсності. Як елемент мислення, вони є тим загальним, вилученим із нескінченної багатоманітності об’єктивної дійсності.

По-друге, поняття не існують без опори на конкретні, часткові явища певної звукової форми. Створюється зворотня залежність мислення від мови: мислення, виникаючи насамперед через відбиття дійсності, видозмінюється залежно від тієї системи зовнішніх (звукових тощо) розбіжностей, з якими в певній мові пов’язані певні поняття.

По-третє, поняття модифікуються не лише системою зовнішніх розбіжностей, а також і тим, що вони існують не ізольовано, а входять у систему понять. Подальше пізнання дійсності, спрямоване на більш адекватне її відображення, змінює як окремі поняття, так і їх загальну систему. Паралельно змінюється зовнішня (звукова) сторона, те, за допомогою чого поняття фіксуються в свідомості. Більш поглиблене пізнання дійсності, розвиток і вдосконалення самих понять перебуває у зв’язку з перетворенням системи їх зовнішнього розрізнення.

Усвідомлення зв’язку певного поняття з іншими не тільки допомагає зрозуміти сутність реальних зв’язків, явищ, які існують у дійсності, але й призводить до подальшої якісної зміни самого поняття. Наприклад, у змісті слова зірка вже з його виникнення відбивається те загальне, що могло бути сприйняте з реально існуючого в нескінченній кількості індивідуальних зірок. Коли цьому поняттю було дане наукове визначення (зірка – самосвітне небесне тіло, що являє собою скупчення розжарених газів), слово зірка стало терміном. У подальшому те, що було виведено як визначення терміна зірка, може стати суспільно усвідомленим значенням цього слова, тобто тим змістом, з яким воно існує як одиниця певної мови.

5. Теорія семантичного поля виникла під впливом ідей І.-Г.Гердера і В.Гумбольдта; звичайно вона пов’язується з іменем Й.Тріра. Основна її ідея полягає в тому, що мова не відбиває об’єктивної дійсності, а сама створює досить самодостатній образ реальності. Кожна мова по-своєму «вибудовує» дійсність. Семантичне поле – це компактний, внутрішньо спаяний відрізок словника, елементи якого взаємно обмежують один одного і, подібно до мозаїки, охоплюють, покривають певну понятійну сферу. Семантичне поле – унікальна монолітна структура, керована власними законами. У ній реалізується, розкривається картина світу та ієрархія цінностей, специфічна як для різних мов, так і для однієї і тієї ж мови в різні періоди її розвитку.

Дослідження семантичних полів перебуває зараз в тому стані, у якому було дослідження діалектів до укладання атласів: описано декілька окремих (в основному історично складних) полів, але основна маса слів залишається недослідженою. По-перше, слова об’єднуються дослідником в одному полі завжди більш або менш довільно, не дається об’єктивних обґрунтувань, що вказують, чи дійсно ці слова об’єднані в особливому семантичному полі, чи воно існує лише в голові дослідника, домислюється до матеріалу. По-друге, різні елементи мови можуть по-різному групуватися залежно від роду занять та інших особливостей життя окремих соціальних груп. Наприклад, метеорологічне поле зовсім по-різному «організується для селянина і жителя міста; подібно – поле слів розумової діяльності».

Із застосуванням методики «словникового поля» виникають труднощі, адже, як правило, між окремими членами поля немає природніх кордонів, навпроти, спостерігається тенденція до «семантичної атракції», семантичного скупчення.

Структура лексико-семантичного поля має у кожній із мов свої відмінності. Вивчення лексико-семантичних систем мов передбачає встановлення зв’язків між полями, оскільки ці зв’язки визначають місце кожного лексико-семантичного поля в лексико-семантичній системі мови і чи не найбільшою мірою характеризують типологію лексико-семантичної системи. Саме через зв’язки між полями можна вийти на всю лексико-семантичну систему мови, а відповідно, й на мовну картину світу.

Зіставляючи лексико-семантичні парадигми (різних мов) можна виявити квантитативні відношення їх складових елементів, що завжди сигналізує про якісні відмінності між цими лексичними об’єднаннями.

6. Головною причиною відмінності лексико-семантичних систем різних мов є своєрідність дискретизації світу, що відбиває неоднаковий спосіб його пізнання і є найпершою ознакою самобутності лексико-семантичної системи мови. Факти неоднакового членування світу понять у різних мовах привернули до себе увагу давно. Уже хрестоматійною стала ілюстрація цього положення двочленним поділом кінцівок людини в слов’янських мовах (рука, нога) і чотиричленним у германських (англ. hand, arm, foot, leg). Пор. ще укр. сир і рос. сыр, творог; рос. билет та укр. білет, квиток; англ. to wash, нім. waschen та укр. мити, прати, рос. мыть, стирать, укр. грати, рос. играть, англ. play і швед. spela (у шахмати), leka (у піжмурки тощо).

Кожна мова являє собою індивідуальну і неповторну систему значень, тому окремі значення, що містяться в системі певної мови, виявляються безпосередньо не співставлювані із значеннями, що входять в семантичну систему іншої мови чи мов. На сьогодні невирішеним є питання, чим зумовлена розбіжність семантики семантичних структур мов і (головне) як ця різниця пов’язана з мисленням.

Якщо представити поля у вигляді матриць, то кількість клітин будь-якого поля у двох мовах ніколи не збігатиметься. Зміни в складі лексико-семантичного поля завжди є сигналом зміни в характері розумового членування цієї ділянки. Так, зокрема, набагато простішою стала структура поля спорідненості в українській мові порівняно зі староукраїнським періодом (вона залишилася майже незмінною в західноукраїнських діалектах), де сучасним літературним дядько і тітка відповідають вуй (ко) – «дядько по матері», стрий (ко) – «дядько по батькові», вуйна (вуянка) – «дружина вуйка, материного брата», стрийна (стриянка) – «дружина стрия, батькового брата», тітка – «рідна сестра батька чи матері».

Зв’язки між полями в цілому, як правило, є універсальним (наприклад, зв’язок темпорального поля з метеорологічним, поля температури з полем почуттів, поля руху з полем розумової діяльності тощо), оригінальні міжпольові зв’язки стосуються не полів у цілому, а окремих одиниць, що входять у те чи інше поле. Міжпольові зв’язки в основному ґрунтуються на полісемії (слово з різними значеннями входить у різні поля).

Надзвичайною національною самобутністю внутрішньої форми слів і фразем (рос. жена – укр. дружина, рос. зрачки – укр. чоловічки) можна пояснити те, що всі дослідники, які цікавилися проблемою «мова і народ», зверталися до внутрішньої форми слів і фразем як до фактів, що засвідчують специфічне бачення світу. У такому випадку слід враховувати не тільки етимологію слів, а й мотивацію переносних значень.

Із усіх ярусів структури мови лексико-семантичний найбільшою мірою й безпосередньо пов’язаний з позамовною дійсністю, а, як відомо, називання предметів, явищ, реалій позамовної дійсності маж чітко виражений «культурний характер».

До національно-культурного компонента входять національні асоціації, пов’язані з певними словами, які для кожної мови є неповторними, однак ніколи не фіксуються в тлумачних та перекладних словниках. Їх поділяють на асоціації, пов’язані з внутрішньомовними чинниками, такими як внутрішня форма слова, вплив переносних значень, входження слова в певні словотвірні парадигми, звукові зближення тощо (умовно їх назвемо мотиваційними асоціаціями), та асоціації, пов’язані з національно-культурним контекстом у найширшому розумінні. Хоч вони належать до периферії семантичної структури значення слова, однак є дуже важливими для міжкультурного спілкування, оскільки породжують комунікативні перешкоди. Наприклад, для іноземця українські слова верба, тополя, калина – всього лише назви рослин, а для українців ці слова передають значно більшу й глибшу інформацію, мають символічне значення.

Специфічні національні асоціації властиві й звичайним нейтральним загальновживаним словам на означення речей і понять, поширених у всіх культурах (наприклад, хазяїн, сонце, лист у різних мовах). Зокрема, реакції-порівняння:

- укр.: очі – як волошки, терен, вишні, озера, сонце, небо;

- рос.: глаза – как бусы, искры, звезды, небо, шары, как у совы;

- амер.: eyes – «ковбані», «монети», «мармурові кулі», «океан».

Парадигматичні й синтагматичні реакції носіїв мови виявляють той семантичний ореол слова, який не фіксується в лексикографічних працях, і засвідчують реальне функціонування слова в певному соціумі. Цей ореол зумовлений усією історією слова, його етносоціальним і етнокультурним контекстом. Асоціативні зв’язки виявити дуже важко, оскільки вони не знаходяться на поверхні мови, а приховані в глибинах національної ментальності.

Урахування національних особливостей асоціювання важливе для повноцінного оволодіння іноземною мовою. Тому цілком закономірним у наш час є поворот від структурної семантики до когнітивної, яка включає в орбіту дослідження фонові й енциклопедичні знання.

У контрастивній семантиці зараз все більшого поширення набуває соціо-семіологічний підхід, завданням якого є вивчення лексичної семантики мов у зв’язку з пізнавальною діяльністю народів – носіїв цих мов, когнітивними процесам, поняттями, у яких зафіксована певна картина світу, для того, щоб перебороти межі, які відділяють одну від одної спільноти людей з різними культурами.

7. Початок фразеологічної теорії було покладено Ш.Баллі в його «Французькій стилістиці» в 1909 р., проте ініціативу цього вченого не підхопили інші західні лінгвісти-сучасники, і вчення про фразеологічні одиниці на початку ХХ століття не отримало ні розвитку, ні підтримки, ні, нарешті, теоретичного спростування. До середини ХХ ст. у нечисленних розвідках фразеологічні явища розглядалися або під стилістичним («експресивні факти мови» у Ш.Баллі), або під лексикографічним (Х.Касарес), або під логіко-психологічним чи етнографічним (Л.П.Сміт) кутом зору.

Межі об’єкта фразеології з самого початку її формування не отримали загальновизнаного визначення. Існує два розуміння цього об’єкта: по-перше, як поєднуваності слів у певних їх значеннях, а по-друге, як фіксованих словесних сполучень, наділених певною специфікою семантики. Між цими двома полярними позиціями коливається значна частина фразеологічних робіт, що нерідко суміщають ці обидві настанови (О.С.Ахманова, Н.М.Александров).

Існують різні погляди і в питанні про структурні типи фразеологічних одиниць. Одні дослідники вважають за можливе відносити до фразеологічних одиниць сполучення непредикативної структури, а також такі предикативні утворення, що функціонально еквівалентні словосполученню як одиниці номінації, а не комунікації (Н.Н.Амосова). інші дослідники включають до фразеологічного фонду мови і словесні комплекси зі структурою речення, зважаючи на ту ознаку, що вони вивільняються з пам’яті, відтворюються в готовому вигляді, а не конструюються в процесі спілкування (Н.М.Шанський). Немає єдиної думки і стосовно функціонально-стильової характеристики фразеологічних одиниць (тільки як емоційно-експресивні засоби мови; слова будь-якого функціонально-стилістичного розряду).

Теоретичні основи української фразеології фактично заклав О.О.Потебня в останніх своїх працях. Випереджаючи європейську та вітчизняну мовознавчу науку майже на півстоліття, О.О.Потебня визначив фразему як аналітичну за формою та цілісну за значенням номінативну одиницю мови, співвідносну зі словом природою свого значення та сукупністю виконуваних функцій, а також при цьому вказував на диференційні ознаки, якими вона відмежовується від паремій та одиниць, співвідносних за своїм змістом із судженням.

О.О.Потебня звернув увагу на проблему фраземної деривації. Він указав, що фраземи можуть утворюватися на ґрунті байок шляхом згущення смислу або його вилучення. Учений розглядав такі ступені лінгвокреативного процесу: байка - прислів’я – приказка. За умови генералізації цю схему можна представити як текст – фразеологічна одиниця.

Фразеологія – це вчення про узуальні словесні комплекси, що відрізняються не тільки стійкістю, тобто традиційною повторюваністю комбінації певних лексичних компонентів, але й семантичним відокремленням, тобто немодельованою структурою змісту. Перед фразеологією стоїть низка специфічних проблем, що чекають доказового вирішення або більш поглибленої розробки. Це, зокрема, проблема фразеологічної деривації, визначення поняття фразотворчого значення, регулярності семантичної фразотворчої моделі, сутність фразеологізації сполучень, варіантність фразеологічних комплексів, їх будова і формальне перетворення в мовленні, зв’язок формальних перетворень фразеологічних комплексів зі структурою їх значення, функціональне навантаження фразеологічних одиниць, типологія фразеологізмів тощо.

Щоб зрозуміти специфіку фразеологічних одиниць, необхідно знати, як взагалі слова семантично взаємодіють одне з одним у складі однієї й тієї ж конструкції, що допускає широкі лексичні варіації, а також які закономірності і типи цієї взаємодії в змінних сполученнях. Таким чином, фразеологія значною мірою пов’язана і залежить від ступеня поінформованості стосовно контекстуальних зв’язків слів.

Нині фразеологічний масив мови розглядають передовсім як культурно зумовлену знакову репрезентацію інтеріоризованого етносвідомістю світу із притаманною їй категорізацією, субкатегорізацією, диференціацією й інтеграцією. Головними векторами дослідження української фразосистеми є:

- характеристика постійно відтворюваних зв’язків фразеологічних одиниць із структурою етносвідомості, смислопороджувальними механізмами якої є не лише мислення, а й відчуття, почуття, образи, інтуїція, трансценденція, у новому ракурсі мотиваційних процесів;

- простеження «відбитків», культури народу, його традицій, звичаїв, обрядів, вірувань, забобонів, міфів у процесах стереотипізації етнічних уявлень про людину, її довкілля і внутрішній рефлексивний досвід, позначених фразеологізмами;

- опис закономірностей знакової переінтерпретації у фразеосистемі культурних кодів українського етносу;

- вияв ціннісних орієнтацій етнічної спільноти, зафіксованих у фразеологічних найменуваннях і їхній знаковій динаміці;

- аналіз зв’язку мовної парадоксальності, представленої у фразеологізмах, з операціями й особливостями етнічної свідомості, семіотичними закономірностями мови;

- установлення механізмів збереження і трансляції знань фразеосистемою української мови.

Фразеологія вносить суттєвий вклад у дослідження закономірних співвідношень між формою і змістом у мові на різних рівнях, між номінацією і комунікацією та їх співвідношенням з певними мовними структурами чи конструкціями. Отримані у фразеологічних дослідженнях дані сприяють вирішенню таких часткових проблем мовознавства, як внутрішньомовні причини переосмислення слів, словотвірне мотивування слів тощо.

8. У кінці 50-х рр. ХХ ст. виділення в складі науки про мову особливої дисципліни – фразеології – було предметом жвавого обговорення, однак і нині єдиної класифікації фразеологічних одиниць у науці поки що не існує.

Л.А.Булаховський, н-д, всі фразеологічні звороти поділяє на дві групи: ідіоми, або ідіоматичні словосполучення, і фразеологізми, або фразеологічні одиниці.

Ідіоматичні словосполучення (ідіоми) – це своєрідні вирази з певних мов, що за своїм ужитком є цільні й одиничні за змістом, звичайно не можуть бути точно передані іншими мовами і потребують при перекладі заміни схожого стилістичного забарвлення: гнати чимдуж, пасти задніх, джмелів слухати тощо.

Фразеологічні одиниці (фразеологізми) – це звичайно словосполучення, розкладні щодо змісту, але усталені в мові як матеріал ходової цитації (прислів’я, приказки, вдалі вирази письменників, що стали «крилатими словами», тощо), які набули внаслідок цього певної цілісності. Н-д: Вовків боятися – в ліс не ходити; Чуття єдиної родини (П.Тичина); Бути чи не бути? (У.Шекспір).

Найбільшого поширення набула класифікація фразеологізмів, запропонована В.В.Виноградовим. В основу цієї класифікації покладено ступінь значеннєвої мотивації відповідних одиниць виділюваними в їх складі компонентами. Розрізняють три типи фразеологізмів: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення – стійкі сполучення слів, які складають неподільну цілісність, функціонують як немотивовані одиниці, тому що в їх значенні відсутній зв’язок, навіть потенційний із значенням окремих компонентів, н-д: скакати в гречку; свиню підкласти; всипати березової каші, спіймати облизня; у чорта на болоті.

Фразеологічні єдності – фразеологізми, яким також властива семантична неподільність, але їх цілісна семантика перебуває в мотивованому зв’язку із значенням компонентів, н-д: дихати на ладан; міняти шило на мило; не нюхати пороху; пошитися в дурні; ні світ ні зоря; ні живий ні мертвий; гнути спину.

Фразеологічні сполучення – фразеологізми, утворювані поєднанням компонентів, один із яких характеризується вільним, а другий так званим зв’язаним значенням, н-д: брати участь, порушити питання, зло бере, сміх розбирає. Як приклад зв’язаного значення можна навести функціонування дієслівного фразеологізму і складником набратися: набратися лиха, набратися мороку, набратися клопоту.

У фразеологічних сполученнях зв’язки відповідають живим граматичним нормам. Однак ці зв’язки не формуються щоразу як вільні, зумовлювані комунікативно-ситуативним поєднанням слів. Вони відтворюються в структурі готових, закріплених узуальним уживанням фразеологічних одиниць. Названі фразеологічні типи, запропоновані В.В.Виноградовим, не охоплюють прислів’їв, приказок та багатьох крилатих виразів, які, безперечно, належать до фразеології мови, а тому немає підстав уважати таку класифікацію повною закінченою.

Класифікація фразеологічного матеріалу, запропонована М.Шанським («Фразеология современного русского языка», 1963), являє собою вдосконалений варіант відомої класифікації В.В.Виноградова. Учений уводить у свою класифікацію, крім зрощень, єдностей і сполучень, фразеологічні вирази. Ця класифікація має представити градацію свободи відношень між компонентами сполучень: від найменш вільних зрощень до найбільш вільних виразів. Проте градація витримана лише стосовно семантичної зв’язаності (ідіоматичності) і не витримана щодо лексичної зв’язаності (стійкості, як її розуміють дослідники в галузі теоретичної фразеології).

Тип фразеологізму	Основні ознаки	Приклади
зрощення	немотивованість, семантична непо-дільність, наявність омонімічних вільних сполучень	перемивати кісточки, точити баляси
єдності	мотивованість, семантична непо-дільність, наявність омонімічних вільних сполучень	тягти лямку, закинути вудку
сполучення	семантична членимість, наявність слів зі зв’язаним уживанням, відсутність омонімічних вільних сполучень	закадичний друг заклятий ворог
вирази	семантична членимість, відсутність слів зі зв’язаним уживанням, відсутність омонімічних вільних сполучень	партійний квиток, трудові успіхи

Як бачимо, існує ціла низка фразеологічних концепцій, спільною рисою яких є нерозрізнення основних властивостей сполучень слів при класифікації. Отже, питання класифікації фразеологізмів потребує ще остаточного розв’язання.

9. В основі внутрішньої форми української фраземи лежить образне світосприймання, що ґрунтується на метафоризованому осмисленні буття, традицій, звичаїв, обрядів, вірувань з урахуванням психоповедінкових архетипів, емоційно-почуттєвої цілісності «української душі». Семантична мотивація, що зумовлює мовний феномен фраземи, поступово затьмарюється, відступає на другий план, але це ілюзорне визволення від прототипу. Процес переосмислення, перекодування первісного образу, його неоднопланових перетворень проходить кілька стадій і етапів, по-різному позначається на образній будові фраземи. Внутрішній розвиток фраземи зумовлює перевтілення одного образу в інший, стає своєрідним засобом збереження прихованого первісного образу, творення «образу образу», за висловом О.О.Потебні.

Усвідомлення внутрішньої форми, образної мотивації фраземи пов’язується з можливими асоціаціями, зумовленими знанням традиційної образності, буттям українського народу, тобто пресупозитивним фоновим змістом. Структура таких пресупозицій досить різна й строката; її сигналами служить компонентний набір фраземи. Пор.: як гриби після дощу – «рясно»; ніде голки просунути – «дуже тісно»; як мокре горить – «дуже повільно» тощо.

Сталі звороти, що містять назви предметів побуту, передусім селянського, засвідчують народну образність, побудовану на власне українських світоглядних принципах. Включення до багатьох національно мотивованих фразем компонентів типу глек, макітра, батіг, рядно, ковінька, писанка тощо зумовлене усвідомленням їх функціонального розмаїття, семантичних можливостей, процесами непрямої номінації, викликаної творчою фантазією народу. Пор.: розбити макітру – «посваритися», як з клоччя батіг – «нікудишній», накрити мокрим рядном – «докоряти, погрожувати», на руку ковінька – «цього й треба», як дурень з писанкою – «бути заклопотаним тим, що цього не варте» та ін.

Відштовхуючись від компонентів – назв продуктів харчування, їжі, напоїв, українці створювали образні характеристики добробуту, передавали своє розуміння заможного існування, н-д: як вареник у маслі – «про людину,з достатком», одного тіста книш – «подібні між собою», передати куті меду – «переборщити». Фраземи, що походять із побутового середовища, дають загальну картину народних уявлень про добро і зло, корисне і шкідливе, моральне й аморальне тощо.

Українська фраземіка відбиває натурфілософські погляди, символіку українського народу, побудовану на персоніфікаціях, своєрідному образному сприйманні картини світу. Поряд із типовим для багатьох народів усвідомленням тварин і рослин як носіїв фіксованих характеристик (баран, віл, вовк, заєць, вівця, лисиця тощо) українські фраземи репрезентують специфічно національне бачення людського буття через призму поведінки тварин, маніфестуючи своєрідне анімалістичне сприйняття живої природи; пор.: створені на власне національному ґрунті стійкі звороти з компонентами жаба: жаба цицьки дасть – «пропасти, загинути», жабі по коліно – «дуже мілко» (образ зневаги, дрібноти); цап: скакати цапа – «затятися, виявляти непокору» (образ упертості); часник: втерти часника – «дорікнути, покарати», не їла душа часнику – «не робити чогось недозволеного» (образ дошкульності).

Виразне етнокультурне наповнення багатьох фразем не переводить їх, однак, у розряд екзотизмів, оскільки їх загальнонародна основа не передбачає виключності в системі образно-метафоричних перевтілень. У тих випадках, де етнокультурний компонент звороту втрачається, губиться внаслідок семантичних трансформацій, у народній пам’яті залишається непорушеною його традиційна «українськість». Н-д, бачити смаленого вовка – «зазнавати поневірянь» (є припущення, що вислів бере початок із звичаю присмалювати дітям чуби на Щедрий вечір, «щоб вовка не боятися»). Мотивація цієї фраземи не усвідомлюється, але в ній зберігається уявлення про смаленого вовка як щось небезпечне (вовк і так страшний, а смалений ще лютіший).

З іншого боку, повна або часткова втрата національно-культурного підґрунтя фраземи хоч і не виключає її можливого функціонування, проте перешкоджає широкому вживанню, передусім в усному побутовому обігу, де помітніше прагнення до народного етимологізування, нерідко напівсвідомого. Так, вислів справляти колодія, що походить від народного звичаю в понеділок на масницю прив’язувати нежонатим чоловікам на ноги дерев’яні колодки, за які треба було давати викуп, розвинув значення «довго не одружуватися», а потім і «бенкетувати». Тепер він має обмежене вживання через забутість самого обряду.

Народне образне уявлення може зазнавати змін і перетворень, але залишається основотворчим компонентом фраземної семантики, структурування самої національно орієнтованої фразеології, а по тому – засобом формування національно-культурної картини світу. У багатьох європейських мовах, зокрема, є фразеологізми зі спільною семантикою «займатися марною справою», які побудовані за однією фразеологічною моделлю, тобто на основі однотипної логіко-семантичної трансформації «доставляти предмети Х туди, де є їх надлишок» - «займатися абсолютно непотрібною справою». Дослівний переклад:

рос.: їздити в Тулу зі своїм самоваром;

нім.: носити воду в Рейн;

угор.: носити воду в Дунай;

англ.: возити вугілля в Ньюкасл (центр вугледобувної промисловості);

ісп.: доставляти залізо в Біскайю (місце видобування залізної руди);

італ.: возити капусту в Леньяйю (там її вирощують);

возити вази на острів Самос (там їх виробляють);

возити крокодилів до Єгипту.

Усі наведені фразеологізми мають специфічно національний характер, до їх складу входять топоніми, гідроніми, які викликають уявлення про якусь одну конкретну країну (+ національні реалії, зокрема, рос. самовар).

Національно-специфічний образ може і не мати спеціальних показників своєї унікальності, неповторності і тим не менше залишатися унікальним. Наприклад, різномовні фразеологізми, побудовані за загальною моделлю «не варте навіть того, що взагалі позбавлене будь-якої цінності» - «щось зовсім непотрібне» - «зовсім нікчемна людина» (при конкретизації семантики ФО ознакою особи):

укр.: не вартий дірки з бублика;

рос.: выеденного яйца не стоит;

дослівний переклад з

болг.: не вартий і тієї кількості табаку, якою можна набити трубку;

польськ.: оцінювати як собачий кіготь;

рум.: не вартий і примороженої цибулі;

франц.: не вартий навіть потрошків;

італ.: не вартий сухої фіги;

англ.: не вартий і соломи;

нім.: не вартий гнилого боба;

не вартий пустого горіха;

швед.: не вартий гнилої брусниці.

Отже, національно унікальним може бути і сам семантичний результат – узагальнено-переносне значення фразеологізму.

10. Ознаки семантичної цілісності і відтворюваності в мовленні не виключають уживання фразеологізмів у кількох модифікаціях, що виявляється в змінності лексичного наповнення або внутрішньої синтаксичної організації відповідних усталених одиниць. Так, спільне значення «бути щасливим, жити безтурботно, у безпеці» зберігається у варіантному фразеологізмі як у бога (у Христа) за пазухою (за дверима, за плечима, за покришкою, за кроснами). Значення «бути надміру п’яним» міститься в таких варіантах, як язика (язиком) не поверне; лико (лика) не в ’ яже. Пор. також: для милого друга і коня (і вола) з плуга; відрізана (відкраяна) скиба тощо.

Змістовий модуль №3. Основні проблеми морфемної будови слова, морфонології та словотвору.

Дата добавления: 2014-01-11