Хімічно небезпечні об’єкти

Хімічно небезпечними об’єктами (ХНО) називають підприємства народного господарства, які виробляють, зберігають і використовують у виробничому циклі небезпечні хімічні речовини (НХР).

До хімічно небезпечних об’єктів належать:

· підприємства хімічної та нафтопереробної промисловості;

· підприємства харчової, м’ясо-молочної промисловості, холодокомбінати, продовольчі бази, що мають холодильні установки, у яких як холодоагент застосовують аміак;

· водоочисні та інші очисні споруди, де використовують таку дезинфікуючу речовину, як хлор;

· залізничні станції, які мають колії відстою рухомого складу з НХР;

· залізничні станції вивантаження й навантаження НХР;

· склади й бази із запасами отрутохімікатів, речовин для дезінфекції, дезінсекції та дератизації.

У довкілля НХР потрапляють під час виробничих і транспортних аварій та у разі стихійного лиха.

Щодоби у світі реєструють близько 50 хімічних аварій. Прикладами таких аварій можуть бути:

¾ 1961 р., Росія, м. Дзержинськ – через розрив хлоромережі було заражено територію хімічного заводу; 44 особи одержали отруєння різного ступеня;

¾ 1985 р., Індія, Бхопал, – у результаті вибуху на підприємстві «Юніон карбід» у навколишнє середовище потрапило 45 т метілізоціанату; загинуло 3 тис. людей, більш як 300 осіб отримали тяжкі отруєння.

За даними офіційних джерел, у світі тисячі підприємств, подібних до «Юніон карбід» у Бхопалі. Тільки в Західній Європі їх налічується сотні. В Україні більше 1600 підприємств використовують СДОР.

Під час аварій на ХНО формується осередок хімічного зараження (ОXЗ), у межах якого може опинитись як саме підприємство, так і прилегла до нього територія. З огляду на це, виділяють чотири ступеня небезпеки хімічних об’єктів:

I ступінь – у зону можливого зараження потрапляє понад 75 000 людей;

II ступінь – у зоні впливу НХР перебуває 40 000 - 75 000 осіб;

III ступінь – уражених менш як 40 000 людей;

IV ступінь – зона можливого хімічного зараження не виходить за межі об’єкта.

Наслідки аварій на ХНО визначаються як ступенем небезпеки підприємств, так і токсичністю й небезпекою самих хімічних речовин.

Згідно з показниками токсичності й небезпеки НХР поділяють на чотири класи:

1-й – надзвичайно небезпечні (середня смертельна концентрація – L_С50 менш як 0,5 г/м³);

2-й – високо шкідливі (L_С50 коливається від 0,5 до 5 г/м³);

3-й – помірно шкідливі (L_С50 — від 5 до 50 г/м³);

4-й – мало шкідливі (L_С50 — більш як 50 г/м³).

За характером впливу на організм НХР поділяють на такі групи:

I. Речовини задушливої дії:

1) з вираженою опіковою дією (на зразок хлору);

2) зі слабкою опіковою дією (отруйні речовини на зразок фосгену).

II. Речовини загально отруйної дії (синильна кислота, ціаніди, чадний газ).

III. Речовини задушливої та загально отруйної дії:

1) з вираженим опіковим ефектом (акрилонітрил, азотна кислота, з’єднання фтору);

2) зі слабкою опіковою дією (сірководень, сірчистий ангідрид, оксиди азоту).

IV. Нейротропні отрути (фосфорорганічні з’єднання, сірковуг­лець, тетраетілсвинец).

V. Речовини нейротропної та задушливої дії (аміак, гідразин).

VI. Метаболічні отрути (діхлоретан, оксид етилену).

VII. Речовини, що впливають на обмін речовин (діоксин, бензофурани).

Крім того, усі НХР поділяють на швидко діючі та повільно діючі. У разі ураження швидко діючими речовинами картина отруєння розвивається миттєво, а у разі отруєння повільно діючими, перш ніж з’являються симптоми ураження, проходить кілька годин, тобто має місце так званий латентний період.

Тривалість зараження місцевості НХР залежить від їх стійкості — часу, впродовж якого вони здатні завдати шкоди незахищеній людині.

Стійкість і здатність заражати поверхні землі та різних об’єктів залежить від температури кипіння отруйної речовини. До нестійких належать НХР з температурою кипіння нижче 130 °С, а до стійких — отруйні речовини з температурою кипіння вище 130 °С. Нестійкі НХР заражають місцевість на одиниці чи десятки хвилин. Стійкі — зберігають вражаючу здатність на термін від кількох годин до кількох місяців.

З позицій тривалості уражаючої дії й часу досягнення уражаючого ефекту НХР умовно поділяються на чотири групи:

¾ нестійкі з швидкою дією (синильна кислота, аміак, оксид вуглецю);

¾ нестійкі уповільненої дії (фосген, азотна кислота);

¾ стійкі зі швидкою дією (фосфорорганічні з’єднання, анілін);

¾ стійкі уповільненої дії (сірчана кислота, тетраетилсвинец, діоксин).

На зараженій території небезпечні хімічні речовини можуть бути у рідкому, твердому, краплиннорідкому, пароподібному, аеро­зольному й газоподібному стані.

Під час викиду в атмосферу паро- і газоподібних хімічних сполук формується первинна заражена хмара, що поширюється в атмосфері. Гази з високим показником щільності (вище 1) стелитимуться вздовж землі, «затікатимуть» у низини, а гази зі щільністю менше 1 — швидко розсіюватимуться у верхніх шарах атмосфери.

Характер зараження місцевості залежить від багатьох чинників: способу викиду хімічних речовин в атмосферу (розлив, вибух, пожежа); агрегатного стану агентів, що заражають (твердий, рідкий, газоподібний); швидкості випаровування хімічних речовин з поверхні землі та ін.

Зрештою, зона хімічного зараження охоплює дві території. До першої належить район, що опинився під безпосереднім впливом хімічної речовини, до другої — місцевість, над якою поширюється заражена хмара.

Ці та багато інших чинників, що характеризують зону хімічного зараження, необхідно враховувати під час планування аварійно-рятувальних робіт з ліквідації наслідків аварій на хімічно небезпечних об’єктах.

Загальні вимоги до організації та проведення аварійно-ряту­вальних робіт під час аварій на хімічно небезпечних об’єктах установлює Державний стандарт.

Зокрема, відповідно до стандарту аварійно-рятувальні роботи повинні починатися негайно після ухвалення рішення на проведення невідкладних робіт і проводитися з використанням засобів індивідуального захисту органів дихання й шкіри, що відповідають характеру хімічної обстановки. Попередньо проводиться роз­відка аварійного об’єкта й зони зараження, масштабів і меж зони зараження, уточнюється стан аварійного об’єкта, визначається тип НС.

Головними завданнями хімічної розвідки є:

¾ уточнення наявності та концентрації отруйних речовин на об’єкті робіт, меж і динаміки зміни хімічного зараження;

¾ одержання необхідних даних для організації аварійно-ряту­вальних робіт і заходів безпеки населення й сил, що здійснюють ліквідацію аварії;

¾ постійне спостереження за зміною хімічної обстановки в зоні НС, своєчасне попередження про її погіршення.

Водночас у зоні зараження ведуть пошуково-рятувальні роботи. Пошук потерпілих здійснюється шляхом суцільного візуального обстеження території, будинків, споруд, цехів, транспортних засобів та інших місць, де могли перебувати люди в момент ава­рії, а також шляхом опитування очевидців і за допомогою спеці­альних приладів (у разі руйнувань і завалів).

Рятувальні роботи в зоні зараження проводять з обов’язковим використанням засобів індивідуального захисту шкіри й органів дихання.

Під час порятунку потерпілих на ХНО враховують характер, ступінь ураження, місце перебування потерпілого. При цьому здійснюються такі заходи:

¾ деблокування потерпілих, які потрапили під завали зруйнованих будинків і технологічних систем, а також знаходяться в пошкоджених заблокованих приміщеннях;

¾ екстрене припинення впливу НХР на організм потерпілих шляхом застосування засобів індивідуального захисту й евакуації із зони зараження;

¾ надання першої медичної допомоги потерпілим;

¾ евакуація людей у медичні пункти та лікувальні заклади для надання лікарської допомоги й подальшого лікування.

Перша медична допомога повинна надаватися на місці ураження, при цьому необхідно:

· забезпечити швидке припинення впливу НХР на організм через видалення крапель речовини з відкритих поверхонь тіла, промивання очей і слизових оболонок;

· відновити функціонування важливих систем організму шля­хом найпростіших заходів (відновлення прохідності дихальних шляхів, штучна вентиляція легенів, непрямий масаж серця);

· накласти пов’язки та рани й іммобілізувати ушкоджені кінцівки;

· евакуювати потерпілих до місця надання лікарської допомоги й лікування.

Одним з найважливіших заходів є локалізація НС та осередку ураження. Локалізацію чи зниження до мінімального рівня впливу вражаючих факторів, що виникли під час аварії на ХНО, залежно від типу НС, наявності необхідних технічних засобів і нейтралізуючих речовин здійснюють декількома способами:

- припиняють викиди НХР способами, що відповідають характеру аварії;

- ставлять рідинні завіси (водних або нейтралізуючих розчинів) у напрямку руху хмари зараженого повітря;

- створюють висхідні теплові потоки у напрямку руху хмари НХР;

- розсіюють і зсувають хмари зараженого повітря газоповітряним потоком;

- обмежують площі виливу та інтенсивність випару токсичної речовини;

- відкачують НХР у резервні ємкості;

- охолоджують пролиту рідину твердою вуглекислотою чи нейтралізуючими речовинами;

- засипають місце виливу сипучими речовинами;

- загущують пролиту речовину спеціальними рецептурами з подальшими нейтралізацією та вивезенням;

- випалюють токсичну рідину.

Залежно від типу НС локалізація й знешкодження хмар і проливів НХР може здійснюватися шляхом комбінування наведених способів.

3. Особливості аварій і катастроф на пожежо- і вибухонебезпечних об’єктах

Ускладнення технологічних процесів, збільшення площ забудови об’єктів народного господарства підвищують їх пожежну небезпеку.

За вибуховою, вибухо-пожежною та пожежною небезпекою об’єкти поділяють на категорії А, Б, В, Г, Д, Е, К.

А –нафтопереробні заводи, хімічні підприємства, трубопроводи, склади нафтопродуктів;

Б — цехи виробництва й засоби транспортування вугільного пилу, деревного борошна, цукрової пудри, борошномельні млини

В –лісопильні, деревообробні, столярні, меблеві виробництва.

Об’єкти інших категорій менш небезпечні

Наслідки пожеж і вибухів на підприємствах народного господарства визначаються вражаючими факторами. У результаті пожежі виникають такі вражаючі фактори:

§ відкритий вогонь та іскри

§ підвищена температура оточуючого середовища й предметів,

§ токсичні продукти згорання, дим, дефіцит кисню,

§ небезпека потрапити під падаючі уламки будівельних конструкцій, агрегатів, устаткування тощо.

Під час вибуху виникають: повітряна ударна хвиля та уламкове поле, створюване фрагментами об’єктів, що вибухають і руйнуються.

Пожежі, вибухи з наступними пожежами є традиційно небезпечними для території України. Сьогодні пожежі будинків і споруд виробничого, житлового, соціально-побутового й культурного призначення залишаються найпоширенішим нещастям.

Під час пожеж і вибухів люди отримують термічні (опіки тіла, верхніх дихальних шляхів, очей) і механічні ушкодження (переломи, забиття, черепно-мозкові травми, осколкові поранення, ком­біновані ураження).

Принципи гасіння пожеж ґрунтуються на основних шляхах припинення горіння:

ізоляція зони горіння від кисню,

зниження швидкості тепловиділення

збільшенні швидкості тепловідводу від зони реакції окислювання.

Головною умовою при цьому є зниження температури горіння до рівня нижчого за температуру самоспалаху.

Досягається це шляхом дотримання чотирьох відомих принципів припинення горіння:

1) охолодження реагуючих речовин,

2) ізоляція зони горіння,

3) розведення реагуючих речовин до незаймистих концентрацій чи концентрацій, що не підтримують горіння,

4) хімічне гальмування реакції горіння.

З цією метою застосовують різні вогнегасні речовини, властивості яких докладно описують і класифікують у спеціальних посібниках. Основні способи припинення горіння подано в табл. 3.

Таблиця 3

Дата добавления: 2014-01-11