Специфічні методи

3.1. Картографічний метод.

Інструмент картографічного методу – карта. Розрізняють наступні соціально - економічні карти:

a) що відображують точну локалізацію соціально-економічних об'єктів і передавальні їх геометричні особливості;

b) окремі ознаки, що відображують, і особливості соціально-економічних систем і їх елементів;

c) просторові і тимчасові процеси, що відображують, в соціально-економічних системах і взаємодії їх елементів;

d) синтетичні, на яких показані соціально-економічні системи як цілісні утворення.

Карти виконують інформаційну, пізнавальну, пояснення функції. Просторовий аналіз на основі картографічного методу досліджує сукупність чинників регіонального розвитку з метою виявлення загальних закономірностей розміщення продуктивних сил або їх компоненти для розробки проекту територіального плану розвитку господарства. За допомогою тематичних економічних карт розкрива­ються особливості розміщення промислових підприємств, центрів, галузей, промислових районів, їх взаємозв'язки щодо сировини і постачання продукції; покриття території регіону або району мережею транспортних шляхів, лініями електропередачі та ін. Карта може бути використана як логічна образно-знакова модель регіону з сучасним розміщенням виробництва, транспор­ту, невиробничої сфери, розселенням людей та ін.

З допомогою карт виконується регіональний і локаційний аналіз.

Регіональний аналіз – аналіз чинників регіонального розвитку для встановлення закономірностей і особливостей формування конкретних районів, а локаційний – конкретних виробництв.

Використання математичних методів, комп'ютерних карт дає можливість підвищити точність і об'єктивність досліджень. Можливості картографічного методу розширені завдяки використанню аерокосмічних знімків, які дозволяють виконувати динамічні карти, що показують зміну просторових пропорцій.

3.2. Метод економічного районування – своєрідна територіальна систематизація, процес ділення території на відносно цілісні частини. Найбільше практичне значення районування має для територіального планерування і прогнозування, районного планування, вивчення регіональних систем. Науково обґрунтована мережа економічних районів дає змогу визначити основні напрями найбільш раціонального використання ресурсів у кожному з них, шляхом утворення територіально-виробничих комплексів, виз­начення галузей їх спеціалізації і перспективи розвитку

Районування і районологія – ядро будь-якого дослідження по розміщенню. Типологія районів – останній етап такого дослідження.

3.3. Метод енерговиробничих циклів. (ЕВЦ)

Розроблений відомим економ-географом Н.Н. Колосовським. Заснований на оцінці тенденцій формування систем взаємозв'язаних процесів, що розвиваються довкола основного. Дозволяє усувати «вузькі» місця у виробництві, комплексно використовувати сировину і відходи, сприяє розвитку безвідходного виробництва.

3.4. Порівняльний метод, за допомогою якого на основі аналізу статистичних даних і основних економічних показників визна­чається місце галузі серед інших галузей, регіону серед інших регіонів;

4. Міждисциплінарні методи

4.1. Статистичні методи. Статистичні методи широко використовуються для узагальнення і аналізу масових явищ. Первинні статистичні дані обробляються за допомогою методу угрупувань, балансів. Використовують також методи дисперсний, регресивний, кореляційний, динамічних рядів, середніх величин та ін.

Особливе місце при аналізі розміщення відводиться балансовому методу, за допомогою якого вивчають і аналізують закономірності у використанні народним господарством природних, трудових, фінансових ресурсів, взаємозв'язку між районами і країнами і їх інтеграційними утвореннями.

Єство балансового методу полягає у встановленні залежності між витратною і прибутковою частинами, зіставленні потреб і ресурсів.

На його основі визначають обсяги виробництва по галузях, рівень розвитку окремих галузей, співвідношення між ними, зміни в їх розміщенні. На основі балансових розрахунків у розрізі еко­номічних районів з масових видів продукції, яка є предметом міжрайонного вантажообігу, визначається необхідність розвитку того чи іншого виду транспорту, а також удосконалення мережі шляхів сполучення. Також потрібні розроблення ба­лансів районних ресурсів, оцінка можливостей районів щодо тру­дових, паливно-енергетичних, земельних, водних ресурсів. Тери­торіальні баланси розробляються і по продукції, яка випускаєть­ся і споживається на цій території всіма підприємствами неза­лежно від їх галузевої належності й відомчої підпорядкованості.

Також потрібні ба­лансові розрахунки у розрізі регіонів з палива, чорних металів, будівельних матеріалах та інших масових видів промислової і сільськогосподарської продукції. На основі балансового методу визначаються пропорції у виробництві та розподілі різно­манітних ресурсів. Він є одним з основних методів планування розвитку економіки регіону.

4.2. На особливу увагу заслуговує використання методу тери­торіальних пропорцій у розміщенні виробництва. Пропорції — це певна відповідність частин між собою і цілим, співвідношення між складовими частинами. До них відносять: співвідношення першого і другого підрозділів суспільного вироб­ництва; співвідношення промисловості, сільського господарства і транспорту; співвідношення між галузями промисловості тощо.

Міжгалузеві й територіальні пропорції в розвитку і розміщенні продуктивних сил нерозривно пов'язані між собою. Зміни в галу­зевих пропорціях господарства регіону тягнуть за собою відповідні зміни і в територіальній структурі.

4.3. Нормативний метод – метод регулювання діяльності виробничих і невиробничих ланок за допомогою норм і нормативів.Передбачає урахування нормативів – розрахункових величин затрат живої та уречевленої праці на ви­робництво одиниці продукції або окремі види робіт і послуг

Нормативи e вихідними даними для встановлення техніко-економічних норм на підприємствах. З огляду на сферу застосуван­ня вирізняють такі основні групи нормативів:

- нормативи використання матеріальних ресурсів (сирови­ни, палива, матеріалів, електроенергії);

- нормативи продуктивності устаткування (машин механізмів, агрегатів);

- нормативи затрат праці (єдині, типові, галузеві норми часу, норми виробітку, нормативи обслуговування або нормативи чисельності за категоріями працівників).

4.4. Методи прогнозування. Полягають в побудові перспектив.

Розрізняють:

· пошукові прогнози, що вивчають потенційні умови і ресурси району для його майбутнього розвитку;

· прогнози тенденцій, що виявляють динаміку процесів, вірогідних тенденцій (зростання населення, дія господарств на природу);

· прогнози можливих взаємодій елементів систем.

За термінами: кратко-, середньо-, довгострокові.

При короткостроковому прогнозі широко використовуються методи екстраполяції, засновані на припущенні, що тенденції попереднього періоду (темпи приросту виробництва, демографічні) зберігатимуться.

4.5. Програмно-цільовий метод спрямований на вирішення складних проблем і пов'язаний з розробкою довгострокових прогно­зів соціально-економічного розвитку країн і великих регіонів. По­лягає у формуванні цілей соціально-економічного розвитку, їх по­ділі на підцілі усе більш дрібного характеру й виявленні ресурсів, необхідних для їхньої узгодженої реалізації.

Логіка програмно-цільового методу вишиковується в таку по­слідовність: проблема-ціль-ресурси-організація-вирішення (реалі­зація). У сукупності елементи наведеної послідовності вирішення проблеми являють собою цільову комплексну програму.

Виявлення шляхів вирішення проблеми пов'язане з необхідніс­тю аналізу причин її виникнення. У першу чергу виявляється на­явність проблемної ситуації, тобто такого стану об'єкта (явища), яке характеризується певною напруженістю, порушенням рівно­ваги між окремими його елементами або між об'єктом і зовнішнім середовищем.

Потім настає найбільш відповідальний і складний етап - роз­робка цільової частини програми. Для формування цілей вико­ристовують апарат теорії графів для побудови дерева цілей, у якому стовбур - це головна (генеральна) ціль. Кож­на гілка, що відходить від стовбура, - ціль другого порядку. Гілка, що відходить від головної гілки, - ціль третього порядку і т.д. Чим складніше шлях до досягнення мети, тим більш розлогою є «кро­на». На кінцевих рівнях «дерева цілей» даються вичерпні відповіді на запитання про те, хто, що й у які терміни повинен зробити, щоб проблема була вирішена.

На наступному етапі визначаються всі види ресурсів, необхід­ні для досягнення цілей. Цю стадію розробки програми називають ресурсною. Вона зводиться до визначення потреби в науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробках, в інвестиціях і робочій силі.

Необхідний етап розробки цільових комплексних програм - ор­ганізаційний, що передбачає організацію розробки й контроль ви­конання програми. Спочатку організуючою ланкою виступає замов­ник, який обирає головного розробника, а той у свою чергу може залучити співвиконавців. У результаті їх спільної діяльності форму­ється проект програми, який після всіх погоджень і експертиз стає програмою й підлягає виконанню.

4.6. Метод економіко-математичного моделювання використовується в процесі досліджень розвитку господарства регіонів, що стають більш складними, а галузеві і територіальні зв'язки – більш важкокеруємими. Частіше застосовуються два види економіко-математичних моделей - балансові і оптимізаційні.

Виділяють такі напрямки соціально-економіко-математичного моделювання територіальних економічних процесів, як:

- розробка моделей територіальних пропорцій розвитку регіонів;

- розробка математичних моделей по розміщенню різних галузей господарства і регіонів;

- моделювання процесів розміщення продуктивних сил у розрізі країни та окремих регіонів;

- моделювання формування господарських комплексів регіонів. Розробляючи математичні моделі, можна відпрацювати десятки і сотні варіантів територіальних сполучень продуктивних сил, що дає оптимальне рішення проблем їхньої територіальної організації.

Практичне значення моделювання:

· аналіз економічних об'єктів;

· економічне прогнозування, передбачення розвитку господарських процесів;

· розробка управлінських рішень на всіх рівнях.

Застосування перерахованих вище методів дозволяє забезпечити найбільш раціональне розміщення продуктивних сил, створити більш раціональну територіальну структуру господарства, впроваджувати цілеспрямовану регіональну політику.

4.7. Метод техніко-економічного аналізу. Разом з даними науково-технічного прогнозування дозволяє з'ясувати перспективні варіанти розміщення. Техніко-економічні розрахунки в основному застосовуються на проектній стадії обґрунтування розміщення підприємств і територіального розвитку виробництва. При виборі місць розміщення враховують показники матеріало-, енерго-, фондо- та трудомісткості продукції. Особливу роль відіграють показники водомісткості й транспортабельності продукції.

Разом з вказаними показниками по кожній галузі виробництва розробляється система техніко-економічних показників її розміщення. Вона включає:

a) питомі витрати основних видів сировини, палива, теплової і електричної енергії, води на одиницю готової продукції;

b) вихід виробничих відходів (на одиницю продукції) і їх характеристику;

c) трудові витрати на одиницю продукції;

d) питомі витрати основних фондів.

Важливе значення для обґрунтування розміщення виробництва мають забезпеченість робітників основними виробничими фондами, енергоозброєність і ін.

Використання показників ефективності раціонального розміщення сприяє встановленню оптимальних пропорцій між галузями і виробництвами.

Також аналізуються:

1) забезпеченість сировинними ресурсами

2) обсяги виробництва продукції в натуральному і вартісному вираженні.

3) собівартість (витрати на виробництво і реалізацію продукції, вартість сировини і матеріалів, паливо і енергії, амортизаційні відрахування, зарплата і ін.)

4) капітальні вкладення (фінансові витрати на відтворення основних фондів: будівлі, споруди, машини і устаткування, реконструкцію, технологічні переоснащення і нове будівництво);

5) об'єми незавершеного будівництва і вартість невстановленого устаткування;

6) приріст продукції на 1грн. капітальних вкладень;

7) рентабельність (показники прибутковості і збитковості виробничої діяльності: рентабельність виробництва – відношення прибутку до собівартості продукції) і терміни окупності;

8) вартість основних фондів, фондовіддача (відношення кількості виробленої продукції до вартості основних фондів) – введення в дію виробничих потужностей, показники продуктивності праці (кількість продукції виробленою 1-м зайнятим в матеріальному виробництві);

9) показники фінансового стану галузі або підприємства; сума власних коштів, можливі вступи з державного бюджету і кредитування.

Ці показники доповнюються показниками, що характеризують взаємозв'язки даного підприємства з іншими галузями господарства:

1) співвідношення досягнутого рівня виробництва з потребами господарства країни в даному вигляді продукції;

2) технічний рівень галузі (структура устаткування, нові види продукції, їх відповідність світовим стандартам; вплив галузі на довкілля і раціональне використання природних ресурсів);

3) вдосконалення управління і територіальна організація галузі (утворення концернів, акціонерних, особистих і ін. форм власності), спільних з іноземними фірмами підприємств і ін.)

4) потреба галузі (підприємства) в перевезеннях; міжрайонні і внутрірайонні транспортно-економічні зв'язки з постачальниками і споживачами;

5) участь галузі в міжнародному розподілі праці.

Порівняльну ефективність різних варіантів районного розміщення підприємств і комплексів визначають на основі розрахунку поточних (собівартості) і порівняння одноразових (капітальних) витрат.

Техніко-економічні показники аналізу територіальної організації народного господарства розраховують визначенням розмірів відповідних витрат на виробництво одиниці продукції. Витрати окремих ресурсів і випуск нової продукції доцільно визначити у вартісному або натуральному обчисленні.

При визначенні ефективності функціонування господарства підприємства використовують систему вартісних показників: валову і товарну продукцію, чисельність працівників, продуктивність праці, вартість основних виробничих фондів, матеріальні витрати і капітальні вкладення.

Завершальним етапом дослідження і прогнозування територіальної організації господарства є визначення можливого економічного ефекту від нового розміщення продуктивних сил. Є ряд способів оцінки ефекту від економії витрат при раціоналізації розміщення продуктивних сил. Найпоширеніші - це підсумовування ефекту, що обчислюється для окремих галузей та елементів. Спочатку визначають економію від розміщення кожної галузі виробництва, на основі порівняння сумарних витрат на виробництво і транспортування продукції для споживача при різних варіантах розміщення.

Дата добавления: 2014-01-11