Міста, ремесла і торгівля у Київській Русі

Міста на Русі, як і в усій Європі, виникли внаслідок відок­ремлення ремесла від землеробства, в результаті скупчення значної кількості ремісників і торгових людей-купців. У VI — IX ст. це були городища — невеликі укріплені поселення. Середньовічні міста України—Русі утворювалися по-різному:

були це, найперше, центри племінних союзів. Чимало міст (Га­лич, Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир, Холм) заснували князі. Виростали міста з боярських поселень, часто у них перетво­рювалися окремі села. Найбільше міст виникало на перетині сухопутних торговельних шляхів, а також на берегах судно­плавних річок — Дніпра, Дністра, Дону, Волги та їхніх приток.

XI — XIII ст. — це період урбанізації Русі і найбільшого розквіту її міст. Літопис "Повість временних літ" нараховує у XIII ст. майже 300 міст. У них проживали 13—15% населення.

Місто, як правило, складалося з кількох частин: власне міста, оточеного стіною, яке називалося ще "дитинцем" і передмістя, що виникло внаслідок нових поселень і в якому проживали ремісники, торговельники, розміщувалися склади, майстерні тощо. Стіни міста були, як правило, дерев'яні, хоча трапляли­ся й кам'яні, з вежами, брамами. Передмістя ділилися на кінці, а кінці — на вулиці. Міські будівлі були дерев'яні, а церкви — кам'яні або дерев'яні. Літопис згадує про будівництво мос­ту через Дніпро у 1115 р. за князювання Володимира Мономаха. Внаслідок дерев'яного характеру забудови міст, у них досить часто виникали пожежі.

Керівними особами в місті були: в стольному — князь, який тримав біля себе тіуна, в нестольному — посадник, який та­кож мав тіуна; тисячник, сотник, десятник, старости кінців, вулиць, старости для окремих промислів. Крім місцевих жи­телів, у містах проживали іноземні громадяни: євреї, німці, поляки та ін.

Міста належали державі, церкві та князям. З волі міських урядників чи правителів на міщан накладалися податки та різні повинності. Міста зберігали тісний зв'язок з сільським господарством.

Ремесла. Київська Русь славилася майстрами-ремісника­ми та їхніми виробами. Існувало понад 60 видів ремесел. Важ­ливою галуззю ремесла була металургія та обробка заліза. Мала місце спеціалізація ковальської справи. Основна продукція — сокири, серпи, коси, нараменники, лопати, ножі, цвяхи, підкови, замки, ключі, гаки, обручі тощо. Виготовлення зброї та військо­вої амуніції займало провідне місце.

Ливарна справа, центрами якої були Київ, Володимир, Чер­нігів та інші міста, досягла значних успіхів, особливо після прийняття християнства. Будівництво церков, соборів, монас­тирів сприяло виготовленню предметів релігійного призначен­ня, розвитку ювелірного мистецтва. Руські ремісники вироб­ляли прикраси способом чеканки срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення назерні, філіграні, застосовувалась техні­ка позолоти, оздоблення черню і т. ін.

Успішно розвивалося гончарство, широко поширене і в міс­тах, і в селах. Вироблялася цегла — плінфа, високоякісний будівельний матеріал, з якої будувалися собори, церкви, фор­теці та палаци.

Високого рівня розвитку досягло склоробне виробництво, обробка дерева, з якого робили все: вози, колеса, човни, діжки, бодні, відра, корита, ложки, колиски, меблі та ін. Добре розви­валися кравецтво і шевство. Та найбільший успіх мали зодчі — будівельники, архітектори Київської Русі.

В організації ремесла визначним явищем була спеціаліза­ція та існування корпорацій, спілок. Так, наприклад, у Києві була спілка візників, що возили дерево з київської пристані, корпорація тесль — "дереводілів" (так їх називає літопис). У таких спілках могли працювати вільні майстри — ремісники чи наймані працівники, чи навіть княжі ремісники — невільни­ки, холопи. Є дані про те, що професійні спілки ремісників називалися на Русі дружиною і були зародками цехів.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесла.

Торгівля. У господарському житті Київської Русі важливе значення мала торгівля: внутрішня і особливо зовнішня. Внут­рішня торгівля забезпечувала обмін між сільськогосподар­ськими і ремісничими виробниками. Велася вона переважно на міських торгах, у визначені дні. тижня, у більших містах — щоденно. На торгах можна було придбати зерно, хліб, овочі, фрукти, рибу, м'ясо, молоко, сіль, а також ремісничі вироби. У цілому внутрішня торгівля розвивалася повільно.

Зовнішня торгівля була краще розвиненою. Через Київську Русь проходило кілька міжнародних торговельних шляхів, серед яких особливе місце займав шлях "із варяг у греки". Проходив він по Дніпру, його притоках, з'єднував Балтійське і Чорне моря. На цьому шляху виросли великі міста: Київ, Великий Новгород (на Дніпрових притоках: Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород) та ін. Новгородські купці торгували з німцями, нідерландцями. Добиралися до Уральського хребта, де скуповували хутро, шкіри та іншу сировину і збували її в прибалтійських країнах. З вигодою торгували із киянами.

Важливими торговими шляхами були Соляний і Залозний, які з'єднували Київську Русь з Кримським узбережжям Чор­ного моря та Кавказом.

У Києві, за свідченням літописців та іноземних очевидців, було багато складів, а саме місто — важливим центром грець­кої (візантійської) торгівлі. До Візантії руські купці вивози­ли мед, віск, хутро, мечі; у меншій кількості хліб та ліс. При­возили дорогі тканини, заморську зброю, південні фрукти, пря­нощі, дорогоцінні ювелірні вироби, прикраси, художній посуд тощо.

Через Київ, Нижній Новгород зносилися русичі з країнами Сходу — Хозарським каганатом, Булгарським царством, се­редньоазіатськими та арабськими країнами. Про це свідчать як археологічні, так і писемні згадки. Асортимент товарів, що обмінювалися, був надзвичайно багатим.

Руські купці торгували із країнами Центральної та Захід­ної Європи: Чехією, Польщею, придунайськими країнами. Вони бували на торгах Франції, Італії і навіть Іспанії. Досить ста­більними були торгові зв'язки із німецькими князівствами.

Зовнішня торгівля Київської Русі своїми успіхами завдя­чувала вигідному географічному розташуванню. Участь у ній брали не лише купці, а й державні провідники. Князі й бояри збирали данину від своїх підданих, і вона не тільки задоволь­няла їхні особисті потреби, а й була об'єктом вивозу.

Монголо-татарська навала змінила напрямки і характер зов­нішньої торгівлі Східної Європи, у т. ч. Київської Русі. Зов­нішня торгівля мала неабияке значення для культурного роз­витку Київської держави. Відбувався інтенсивний обмін духов­ними, культурними цінностями між сусідніми народами. У Русь у великій кількості поступали книги, ікони, інші цінності.

Гроші. У Київській державі існувала досить розвинена грошова система. Головну роль у розрахунках та обміні відігра­вала срібна гривня. Походження терміна виводять від "гри­ви" — волосся, отже (на думку М. Грушевського) у первісно­му вигляді гривня — це намисто із срібла, чи обруч. Спочатку обруч міг бути мірою ваги, а згодом став грошовою одиницею. Монетні гривні мали вигляд шестикутних злитків срібла (київ­ські гривні), крім них існували ще гривні новгородські та чернігівські.

Як менші одиниці розрахунків, відомі ногати, куни, різани і вівериці. Деякі кодекси Руської Правди свідчать, що гривня мала 20 ногат чи 50 різан. Щодо куни, то М.Грушевський, ана­лізуючи окремі джерела, робить висновок, що гривня дорівню­вала десь 20—30 кунам. Рубель, відомий також з княжих часів, був половиною гривні. Вівериця була найменшою одиницею розрахунків, а отже найдрібнішою монетою. Одну віверицю коштувала воскова свічка.

Серед археологічних знахідок зустрічаються менші від грив­ні золоті та срібні карбовані руські монети. Золотих, на думку вчених, було небагато, зате срібні широко використовувалися в купецьких операціях. Існували між ними значні відмінності і тому їх важко класифікувати.

До цього часу не з'ясовано, якими були на вигляд куна, ногата, вівериця. Є думка, що куна та вівериця — це хутра тварин. У зв'язку з цим в Русі—Україні є багато нез'ясованих питань з цього приводу. Вони вимагають глибшого дослі­дження і висвітлення.

Фінансова система Київської держави базувалася на зби­ранні податків із населення, які називалися даниною. Впер­ше цей термін згадується у "Повісті временних літ". Трива­лий час збирання данини мало хижацький, стихійний харак­тер. Після вбивства князя Ігоря деревлянами княгиня Ольга ввела регламентацію у відносини щодо данини. Були встанов­лені норми — "уроки", назначався час і пункти збору — "по­гости", в які звозилася данина.

Одиницею обкладання даниною (оподаткуванням) в деяких місцевостях був "дим" — сім'я, в інших — "плуг" чи "рало" — норма землі, якою користувалася сім'я. Поступово данина отримала форму державного, феодального податку чи ренти. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, пла­ти за судочинство і штрафів.

3. Господарство України—Русі періоду роздроб­леності та монголо-татарського поневолення (XII — середина XIV ст.)

Тенденція до виокремлення руських князівств проявилася ще в часи розквіту Київської держави, під час правління Ярос­лава Мудрого. Після його смерті Русь поступово розпадається на окремі удільні князівства. Це був закономірний процес, притаманний всім державам середньовічної Європи. Причи­ни феодальної роздробленості випливали з самого характеру суспільно-політичного та економічного розвитку Київської Русі. Головними з них були: прагнення окремих князівств до економічної та політичної самостійності; неможливість конт­ролювати з єдиного центру таку велику територію, як Київ­ська Русь, особливо при відсутності вироблених комунікацій; перенесення світових торгових шляхів з України—Русі на Середземномор'я; постійні напади степовиків.

Важливе місце серед держав, які утворилися на теренах Київської Русі, належить Галицько-Волинському князівству. На його прикладі ми покажемо хід господарського розвитку України—Русі часів роздробленості.

Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. На відміну від Київської держави, в Галицько-Волинській сильні позиції мало боярство, особливо галиць­ке. У жорстокій боротьбі з князями воно збільшувало свої земельні наділи, зосереджувало у своїх руках торгівлю, постійно претендувало на владу в князівстві.

Разом з тим, тут відбувалося визрівання інших форм фео­дальної власності. Зміцнювалося, перш за все, князівське зем­леволодіння і поступово утверджувалася ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалися на міжкнязівських і князівсько-боярських відносинах. У Галицько-Волинському князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бенефіційно-ленна система західноєвропейського типу. Надан­ня землі у власність своїм слугам боярам галицько-волинські князі пов'язували з службою та васалітетом. Землі, які нада­валися у довічне володіння, називалися "державою".

Поступово зростало велике землеволодіння, землевласники здобували право судочинства, збирання данини, управління всіма категоріями селянства, яке все більше потрапляло в еко­номічну та юридичну залежність.

Найкраще розвивалося князівське вотчинне господарство, яке за своєю природою було багатогалузевим, разом з тим зберігало свій натуральний характер. Крім землеробства, у вотчині займалися тваринництвом та різними промислами: рибальством, бджільництвом, млинарством тощо. Деяка час­тина продукції вироблялася для обміну.

Селянські господарства ("дим", "рало") залишалися основою економічного життя, хоча вотчинні господарства князів та бояр були перспективнішими.

Торгівля у Галицько-Волинському князівстві, особливо внут­рішня, суттєво відрізнялася від зовнішньої торгівлі Київської Русі. Змінилися напрямки торгівлі. Сухопутні торгові шляхи, якими русичі відправляли товари традиційного експорту вели, як правило, на Захід. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Галич. Інтенсивною залишалася торгівля з Києвом. Однак після монголо-татарської навали вона зане­падає, як і торговельні стосунки русичів зі Сходом.

Дата добавления: 2014-01-11