Структура навчального курсу та його викладу. Але Захід не є чимось однорідним, тому матеріал курсу узагальнено у вигляді одинадцяти тем:

Але Захід не є чимось однорідним, тому матеріал курсу узагальнено у вигляді одинадцяти тем:

· Тема 1. Загальна країнознавча характеристика і особливості цивілізаційного розвитку Європи і Північної Америки.

· Тема 2. Англосаксонські парламентські демократії: Велика Британія‚ Ірландія та Канада.

· Тема 3. Президентська республіка англосаксонського типу: США.

· Тема 4. Європейський федералізм: Федеративна Республіка Німеччина‚ Австрія‚ Швейцарія.

· Тема 5. Європейський унітаризм: Французька Республіка.

· Тема 6. Особливості суспільного розвитку країн Півдня Європи: Італія‚ Іспанія‚ Португалія.

· Тема 7. Монархії малих країн Західної Європи (Андорра‚ Бельгія‚ Ватикан‚ Ліхтенштейн‚ Люксембург‚ Монако‚ Нідерланди).

· Тема 8. Країни Північної Європи.

· Тема 9. Народи Балкан на шляху до формування національних держав;

· Тема 10. Перехід від тоталітаризму до демократії: країни Центрально–Східної Європи.

· Тема 11. Інтеграційні процеси у Європі та Північній Америці.

Така побудова дозволить студентам не лише ознайомитись з країнознавчими характеристиками відповідних країн, але й з географією, історією, культурою, процесами етногенезу в регіоні в цілому.

4. Загальний огляд джерел та літератури з країнознавства Європи й Північної Америки.

Навчальну літературу, запропоновану до уваги студентів можна розділити на основну і додаткову. Опрацювання лише основної літератури забезпечує загальні знання з проблематики курсу, необхідні для отримання позитивної оцінки. Студенти, які прагнуть отримати високу позитивну оцінку мають опрацювати не лише основну, але й хоча б частину додаткової літератури.

Особливістю курсу країнознавства як синтетичної наукової дисципліни, яка синтезує досягнення багатьох наук, є відсутність одного чи кількох підручників, з яких студент міг би отримати повну інформацію, достатню для складення навчальної дисципліни з позитивною оцінкою. Тому основна література включає в себе окрім загальнотеоретичних праць з країнознавства [] підручники та навчальні посібники з географії [], історії [], культури [] та економіки [] країн Європи та Північної Америки.

Те саме стосується і додаткової літератури. До її переліку потрапили як значні за обсягом видання [], опрацювати які в повному об’ємі студент просто не встигне у ліміт часу, відведений на вивчення курсу, так і матеріали, що висвітлюють лише окремі аспекти життя країн Європи та Америки [].

Серед них слід особливо рекомендувати узагальнюючу працю з європейської історії британського вченого Н.Дейвіса „Європа: Історія”[] та фундаментальне дослідження з історії США [], зроблене у 80-ті роки минулого століття фахівцями Інституту США і Канади у Москві. Окрім того заслуговують на згадку праці З.Бжезинського [], Д. та Я. Дербишайрів [], Ж.Б.Дюрозеля [], А.Камінського[], Г.Кіссинджера [], К.М.Тищенка [], А.Тойнбі [], підручники та посібники С.Б.Лаврова та Н.В.Каледина [], Н.С.Мироненка [], Т.Г.Морозової [], Ю.В.Павленка [], И.А.Родионової [], В.М.Юрківського [].

Завдяки якісно виконаним схемам легко зорієнтуватися у політичних та адміністративних системах зарубіжних країн допоможе посібник В.В.Лісничого [].

Важливим в ході вивчення курсу є постійне використання довідкових видань. Серед них слід особливо рекомендувати підготовлену колективом Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Українську дипломатичну енциклопедію”, довідники під редакцією І.І.Дахна [], Г.Кіндера та В.Хільгемана [], Н.Г.Сиротенка та В.А.Менделеєва [], А.Я.Сухарева [], А.Х.Саидова [], М.Поповича [], В.М.Шаповала [], В.М.Юрківського [].

Інтерес являють також Довідники „Страны мира”, що регулярно видаються видавництвом „Республіка” у Москві. З альтернативною інформацією можна ознайомитися у довіднику з такою ж самою назвою, що створений та регулярно оновлюється ЦРУ США. Його англомовну версію можна знайти на відповідному сайті в Інтернеті, а російський переклад періодично публікується видавництвом „У-Фактория” з Єкатеринбургу.

Кращому розумінню політичних процесів у регіоні сприятиме ознайомлення з рядом документів, зокрема, з Статутом та конвенціями Ради Європи, Договором про ЄС, Північноатлантичним договором, Гельсінським Заключним Актом, Паризькою Хартією для нової Європи та іншими документами ОБСЄ.

Лекція 2 (2 год.)

Загальні відомості про Європу

1. Географія Європи. Рельєф‚ водні басейни, клімат, рослинний і тваринний світ. Географічні регіони Європи.

2. Корисні копалини‚ водні, земельні та мінерально–сировинні ресурси.

3. Головні етапи європейської історії. Формування європейських держав.

1. Географія Європи. Рельєф‚ клімат, рослинний і тваринний світ. Географічні регіони Європи.

Європа – це частина світу, площею близько 10 млн. км2, яка разом з Азією творить материк Євразію. Крайня північна точка Європи – мис Нордкін на Скандинавському півострові у Норвегії; південна – мис Маррокі в Іспанії поблизу Гібраалтара, західна – мис Рока у Португалії, східна – на Полярному Уралі.

Назва „Європа” походить з давньогрецької легенди. Європа була матір’ю Міноса – царя Криту. Про неї побіжно згадував у „Ілліаді” Гомер. У творі “Європа і бик”‚ який приписують Мосхові Сіракузькому і насамперед у “Метаморфозах” римського поета Овідія її увічнено як незайману фінікійську царівну‚ дочку царя Агенора, котру спокусив батько богів Зевс‚ що перекинувся сніжно–білим биком. Легенда про Європу стала темою малюнків на грецьких вазах у будинках Помпеїв‚ а в пізніші часи – полотен Тиціана‚ Рембрандта‚ Рубенса‚ Веронезе і Клода Лорена.

Саме слово „Європа” розповсюдилося у всі мови світу з грецької мови. Але походить воно від асирійського „ереб” – захід. Слово Європа прийшло в грецьку мову за посередництвом фінікійців, відважних купців та мореплавців в епоху Давнього світу. Саме вони, за однією з кількох можливих етимологій‚ протиставили Азію – „країну сходу сонця” (від асирійського „асу” - схід) Європі – „країні заходу сонця”. Елліни почали називати Європою терени на захід від Егейського моря‚ на відміну від земель, розташованих у Малій Азії[9].

Більшу частину обрисів Європи визначає її довге морське узбережжя. Однак визначення її суходільних кордонів тривало не одне сторіччя. За античних часів межу між Європою та Азією проводили від Середземного моря до річки Дон і ця межа зберігалася протягом цілого Середньовіччя. Проте, ані античні‚ ані середньовічні автори не мали точних знань про те‚ як далеко на схід тягнеться Європейська рівнина‚ кілька ділянок якої були остаточно заселені лише у ХУІІІ сторіччі. Тому, ще 1517 року ректор Яґелонського університету в Кракові Мацей Меховіта опублікував географічний трактат‚ в якому традиційно розрізняв за Птолемеєм Sarmatia europaea (Європейську Сарматію) i Sarmatia Asiatica (Азіатську Сарматію) з кордоном по Дону. Таким чином‚ Польсько–Литовська держава була в Європі‚ а російська Московія – ні.

Але через три сторіччя такої ясності вже не було. Реч Посполита розпалася‚ а кордони Російської імперії значно пересунулися на Захід. Попри те‚ що територія Росії простягалася однією нерозривною лінією через Азію аж до Північної Америки‚ імператриця Катерина ІІ (1729-96) у 1767 році категорично заявила‚ що „Росія – європейська держава” А у 1730 році шведський офіцер на російській службі Штраленберґ запропонував відсунути кордон Європи від Дону до Уральських гір і річки Урал. Наприкінці ХУІІІ століття російський уряд поставив межовий стовп на шляху між Єкатеринбургом і Тюменню‚ позначивши кордон Європи та Азії. Поступово таке уявлення проникло на Захід. А з виходом 1833 року „Довідника з географії” німецького вченого Фольґера уявлення про „Європу від Атлантики до Уралу” здобуло загальне визнання[10].

Як правило, кордон між Європою і Азією, проводиться по Уралу, або його східним підніжжям, річкам Емба, Кума, Манич, далі – по Каспійському, Азовському, Чорному і Мармуровому морям. Між Чорним і Каспійським морями – по Великому Кавказу, проливах Босфор та Дарданелли.

На півночі Європа омивається Північним Льодовитим океаном і його морями – Карським, Баренцевим, Білим, Норвезьким, на заході і півночі – Атлантичним океаном і його морями – Балтійським, Північним, Ірландським, Середземним, Мармуровим, Чорним та Азовським. Найбільшими півостровами Європи є Кольський, Скандинавський, Ютландія, Піренейський, Апеннінський, Балканський та Кримський. Найбільшими островами, що належать до Європи, є Нова Земля, Земля Франца-Йосифа, Шпіцберген, Велика Британія, Ісландія, Ірландія, Корсика, Сардинія, Сицилія, Кріт.

Рельєф Європи переважно рівнинний. Середня висота поверхні - близько 340 метрів над рівнем моря. Переважають рівнини. Найбільшими з них є Східньоєвропейська, Середньоєвропейська, Середньо- та Нижньодунайська, Паризький басейн.

Гори займають близько 17 відсотків території в основному на Півдні Європи. Головними з них є Альпи, Карпати, Піренеї, Апенніни, Урал, Гори Скандинавського і Балканського півостровів. Найвищою точкою є гора Монблан (4807 м). Європу оточують два вулканічні пояси. Один – в Ісландії, другий – у Середземномор’ї.

Європа багата на річки і за густотою річкової сітки поступається тільки перед Південною Америкою. Головними річками є Волга (3530 км), Дунай, Дніпро, Дон, Печора, Північна Двіна, Рейн, Вісла, Ельба (Лаба), Одер (Одра), Рона, Луара, Тахо.

Майже всі найбільші річки течуть в її східній рівнинній частині. Це повноводні ріки з добре розвинутою сіткою приток. Всі вони замерзають взимку. Для них характерними є весняні повені. Центральну Європу перетинає Дунай. Ріки Західної та Центральної Європи (Рейн, Одер, Ельба, Рона) коротші ніж Східної та повноводні протягом всього року. Річки на Півдні Європи (Тибр, Тахо та інші) взимку повноводні, влітку дуже пересихають. В багатьох місцях ріки Європи з’єднані між собою каналами (Волга з Доном, Волга з Невою, Дніпро з Західною Двіною, Рейн з Дунаєм, Сена з Рейном тощо). Найбільші канали Європи: імені Москви, Волго-Донський, Біломорсько-Балтійський, Середньо-Німецький.

Озера Європи зосереджені на Півночі (Ладозьке, Онезьке, Чудське, Венерн), та в горах (Боденське, Балатон, Женевське).

Клімат на більшій частині Європи помірний. На Заході – океанічний. На Сході – континентальний. На північних островах – субарктичний і арктичний. У Південній Європі – середземноморський.

Більша частина Європи відкрита для західних вітрів, які несуть вологу з океану вглиб материка. На сході вплив морського вологого повітря стає менш помітним, тому в міру просування на схід континентальність клімату зростає. Особливо пом’якшує клімат Європи тепла Північноатлантична течія (продовження Гольфстріму), яка омиває західні береги Європи та викликає тут позитивні аномалії температур, які ніде на земній кулі на цих широтах не спостерігаються.

В міру віддалення від берегів зменшуються вологість повітря та хмарність. Проте загальна закономірність у розподілі кліматичних елементів дуже ускладнюється рельєфом, особливо в Центральній та Західній Європі. Клімат на всьому західному узбережжі Європи, особливо взимку, дуже пом’якшений. Тут відсутні тривалі морозні періоди. Ізотерми (тобто лінії середніх температур) зими мають майже мередіальне простягання. Так, у Північно-Західній Шотландії пересічна температура січня майже така як у Марселі чи Генуї. Влітку навпаки температури знижуються з півдня на північ.

Зима на півночі Західної Європи м’яка, похмура, але й літо прохолодне. На арктичних островах та у північно-східній частині Європи – зима сувора, літо прохолодне. На півдні Європи зима дощова, тепла, літо – посушливе, жарке. На крайньому південному сході, у межах Прикаспію – клімат континентальний, зима холодна, літо жарке, посушливе. В горах кількість опадів збільшується, а також спостерігається висотна зональність у розподілі температур.

Грунтово-рослинний покрив. На островах Арктики, в Ісландії, Скандинавських горах та Альпах наявне обмерзання (площею більше ніж 118 тис. км2). На островах Арктики і вздовж узбережжя Північного Льодовитого океану розташовані арктичні пустелі та тундри. Південніше – лісотундри, тайожні, змішані і широколисті ліси, лісостепи, степи, субтропічні і середземноморські ліси й чагарники. На Південному Сході – напівпустелі.

Географічні регіони Європи. Для зручності дослідження та вивчення в межах Європи виділяють менші регіони, які мають певну географічну єдність та спільність історичної долі. Традиційно Європу поділяють на Західну, Центральну та Східну, а іноді ще – Північну і Середземноморську. Межі кожного з цих регіонів є дискусійним питанням.

Як правило, до Західної Європи включають країни, що не потрапили до радянської сфери впливу після Другої світової війни. До Центральної – колишні соціалістичні країни, іноді також Німеччину, Австрію і Швейцарію, країни Балтії. До Східної – всі європейські держави, що виникли на терені колишнього Радянського Союзу. Оскільки європейська частина території Російської Федерації складає близько двох третин терену Європи, іноді до Східної Європи відносять лише її, а всі країни між російським кордоном та колишнім кордоном НДР та ФРН потрапляють до Центральної. Тобто поділ Європи на регіони залишається дискусійним питанням.

2. Корисні копалини‚ водні, земельні та мінерально–сировинні ресурси Європи

Європа багата на корисні копалини. В її надрах є великі поклади кам’яного вугілля (Донецький басейн в Україні, Уральський регіон в Росії, Польща, Чехія, Словаччина, ФРН, Бельгія, Франція, Велика Британія), бурого вугілля (Росія, Німеччина, Польща, Болгарія, Велика Британія), нафти та (Росія, Азербайджан, Румунія, Польща, Велика Британія) природного газу (Росія, Норвегія, Велика Британія), залізної руди (Росія, Україна, Швеція, Франція, ФРН, Велика Британія, Іспанія). Європа дещо бідніша на поклади кольорових металів; в її межах є родовища свинцю і цинку (Польща, Іспанія, Італія, Югославія), міді (Іспанія, Югославія, Фінляндія), ртуті (Росія, Іспанія, Італія, Югославія). Значні поклади бокситів (Україна, Росія, Франція, Угорщина, Югославія, Італія, Румунія), кухонної і калійної солей (Україна, Росія, Польща, Німеччина, Франція), сірки (Росія, Італія), апатитів (Росія).

Земельні ресурси. Площа земельного фонду країн Західної і Центральної Європи (без колишнього СРСР) становить 473 млн гектарів. З них майже половина – землі сільськогосподарського використання, близько третини - орні землі та землі плантаційного господарства. Європу характеризує найнижча серед усіх частин світу частка неродючих та незручних земель, сприятливі для сільського господарства рельєф і клімат. Завдяки цим чинникам, попри високу густоту населення, земельні ресурси країн Європи використовуються досить ефективно.

3. Головні етапи європейської історії. Формування європейських держав

Як відомо, відповідно до панівної нині в науці концепції еволюціонізму, людиноподібні істоти, що виготовляли знаряддя праці, а отже мали достатньо розвинуте абстрактне мислення (так звані homo habilis, людина вміла), виникли в Африці приблизно 2,5 - 3 мільйони років тому. Внаслідок подальшого еволюційного розвитку близько 1,5 млн. років там з’явилися перші „справжні” люди – архантропи (homo erectus, людина прямоходяча). Приблизно 1 млн. років архантропи, вийшовши з Африки розселилися в багатьох регіонах Старого Світу, включаючи Європу (до 50 паралелі). Еволюція архантропів сприяла близько 200 тис. років появі європейської гілки людиноподібних істот – палеоантропів, або неандертальців.

Паралельно відповідно до гіпотези американського дослідника Вільсона, в основі якої лежить генетичний аналіз, в Африці, південніше Сахари, внаслідок чергового витка еволюційного розвитку близько 200 тис. років тому з’явилися неоантропи, тобто людські істоти, близькі за морфологічним ознаками до людини сучасного фізичного типу (homo sapiens sapsiens). Звідси вони близько 100 тис. років тому почали розселятися в різні куточки Землі. Приблизно 40 – 35 тис. років тому неоантропи потрапили в Європу, поступово витіснивши неандертальців. Приблизно у цей же період завершилася біологічна еволюція сучасної людини.

Подальший розвиток людини мав соціальний характер і був зумовлений змінами суспільних структур.

Істрію людського суспільства умовно можна розділити на два періоди – доісторичний (до винайдення писемності - від появи людини приблизно до 3 тис. до н.е.) та історичний (інформацію про який ми можемо черпати з письмових джерел – від 3 тис. до н.е. – до наших днів). Початок історичного періоду приблизно співпадає не лише з появою писемності, але й появою міст, розпадом родового ладу, появою перших держав – тобто процесом, який ще у ХІХ столітті науковці охарактеризували як перехід від „варварства” до „цивілізації”.

Історичний період у розвитку людства умовно можна розділити на такі етапи:

· Стародавній світ (3 тис. до н.е. – У ст. н.е.)

· Середньовіччя (У – ХУ ст. н.е.)

· Новий час (ХУ – ХІХ ст. н.е.)

· Новітній час (ХХ ст. н.е.)

Важливою частиною історії Європи в період Стародавнього світу є епоха Античності, що об’єднує в собі історію Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Вона тривала від появи на початку 2 тис. до н.е. першої на Європейському континенті Мінойської цивілізації до падіння Західної Римської імперії у 576 році н.е. Як ми зазначали вище, культурна спадщина античної епохи досі є визначальною для „західної” цивілізації.

Історію Античності в свою чергу можна легко розбити на історію Стародавньої Греції і історію Стародавнього Риму.

Історія Стародавньої Греції пройшла етапи.....

архаїчний (14-8ст. до н.е.)

класичний (8 - 4 ст. до н.е.)

еліністичний (4 - 1 ст. до н.е.)

пізньогрецький(1 - 4ст.).

Місто Рим було, згідно легенди, було засновано 21 квітня 753 р. до н.е. братами Ромулом і Ремом. Історики свідчать, що місто було засновано племенами сабінів й латинів, до яких у УІІ ст. до н.е. приєдналися етруски. Історія Стародавнього Риму поділяється на три великі періоди:

· „Царський” (753—509 рр. до н. е.),

· Римська республіка (509 — 31 рр. до н. е.),

· Римська імперія (31 р. до н. е. — 476 р. н. е.).

Період Римського царства є значною мірою легендарним. Царі правили Римом з моменту його створення до 509 року до н.е. Органами управління у давньому Римі були цар, сенат та народні збори.

Римська республіка у свою чергу пережила два періоди. Протягом УІ – ІІІ ст. до н.е. тривав період розквіту, який у ІІІ – І ст. до н.е. змінився епохою занепаду.

Важливими досягненнями періоду розквіту республіки стало ухвалення перших писаних законів (451 р. до н.е.). Ці записані на дванадцяти мідних дошках та виставлені на Форумі (центральній площі міста) закони поклали початок римському праву.

У результаті безперервних воєн з навколишнім населенням (трьох Самнітських воєн у У – ІУ ст. до н.е. та Латинської війни, що тривала з 340 до 338 р. до н. е.) Рим поступово завоював Середню, а потім і Південну Італію. Шляхом військової реформи Гая Марія відбулася поступова заміна громадянського ополчення постійною добровільною найманою армією.

Це відкрило шлях до подальших завоювань, у яких конкурентом Риму виступив Карфаген (населений фінікійськими мореплавцями, розташовувався на терені сучасного Тунісу).

Війни між Римом і Карфагеном за панування на Середземному морі дістали назву Пунічних (264 - 146 рр. до н. е.), оскільки римляни називали жителів Карфагена пунами. Внаслідок Першої Пунічної війни (264 — 241 до н. е.) Карфаген віддав Римові Сицилію та деякі інші острови. Наслідком Другої Пунічної війни (218 — 201 до н. е.), у якій карфагенське військо очолював легендарний полководець Ганібал, а римське - Сципіон Африканський, стала втрата Карфагеном своїх володінь поза межами Африки. Внаслідок Третьої Пунічна війна (149—146 рр. до н. е.) Карфаген було зруйновано вщент, більшість його населення - знищено, а тих, хто лишився в живих, - продано в рабство. Тим самим Рим досяг панування на Середземномор’ї.

Римська імперія

Знищення Західної Римської імперії ознаменувало початок нової епохи європейської історії – Середньовіччя.

Лекція 3 (2 год.)

Загальні відомості про Північну Америку

Дата добавления: 2014-01-11