Просвітницькі ідеї Г.С.Сковороди

Перехідною постаттю між “золотим віком” Академії та розповсюдженням філософської освіти в інших містах України стає перший відомий український філософ Г. Сковорода, вихованець Киево-Могилянської Академії. На відміну від його попередників, філософія Сковороди є не лише вираженим у літературних символах етичним світоглядом чи еклектично дібраними філософськими елементами з перевагою богословської думки, а й ориґінальною системою пізнання, метафізики та етики.

У центрі уваги філософствування Григорія Савовича Сковороди (1722-1794) — релігійна і моральна проблематика. Як випускник Києво-Могилянської Академії Сковорода продовжує її просвітницькі традиції. З Академії він виніс знання античної спадщини, розуміння проблематики Середньовіччя та Ренесансу. Перший основоположний принцип філософії Сковороди — вчення про двонатурність світу: зовнішню, видиму та внутрішню, невидиму натури. Невидиму натуру, або вічність, дух, істину, початок він називає Богом. Бог постає як нематеріальна основа всіх речей, вічна і незмінна першопричина всього існуючого і самого себе. Поняттям, протилежним за своїм змістом до поняття Бога, виступає видима натура, або тварь — цим терміном позначається усе матеріальне.

Матерія характеризується означеннями, що, подібно до платонівського вчення, характеризують її як "небуття", "видимість". Бог є тотожним з природою. Але світ безмежно протилежний Богові, який є "джерелом", "сонцем", "серцем" світу. Другим центральним принципом філософії Сковороди є ідея існування трьох світів. Використовуючи традицію філософії XVI-XVII ст., він поділяє світ на макрокосм і мікрокосм, світ і людину, котра повторює у собі макрокосм. Разом з цим Сковорода висуває ідею третього світу як певної сукупності символів, які сповіщають нас про невидиму натуру, невидиму сутність світу, про Бога. Увесь світ речей, Всесвіт є світом символів, Макрокосм розглядається Сковородою як нескінченний і такий, що складається з нескінченної кількості світів. Сутність малого світу, людини філософ пояснює, спираючись на концепцію двох натур. Осягнувши невидимість, людина наче народжується вдруге. Вона стає духовною людиною, вільною, вічною — бо невидиме духовне не виникає і не зникає.

Лінію своєрідної української філософії після Сковороди продовжив релігійний письменник-мислитель Микола Гоголь, філософії якого властиве екзистенційне заглиблення у внутрішній світ людини, звернення до категорій християнської культури.

Філософське мислення властиве для багатьох українських письменників, митців, істориків, суспільних теоретиків. Тому історія української філософії включає, поряд з філософами М. Гоголя, П. Куліша, Тараса Шевченка, В. Липинського й ін. Однак ці українські мислителі висловлюють свої погляди менш теоретично й абстрактно, представляють скоріше свої світоглядні життєві настанови, аніж абстрактні схеми і теоретичні арґументи, ніж чіткі філософські системи.

Найвидатнішим філософом ХІХ ст. був Памфіл Юркевич, професор Київської Духовної Академії, учитель відомого російського філософа В. Соловйова. Юркевич розробив власну філософську систему, базовану на філософії Платона і деяких типових українських традиціях, так звану “філософію серця”, яке розглядалося основою пізнання і джерелом етики, поєднаної з релігійними цінностями.

3.“Філософія серця” П.Юркевича.

Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ ХІХ століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності.

Основні засади “філософії серця” Юркевич виклав у праці “Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого”, де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність.

Серце в філософії Юркевича – це носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя, усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини. Сенс концепції Юркевича спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, однак, за Юркевичем, у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається лише абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, колективне “ми”, а не індивідуальне “я”. Однак за думкою філософа, мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу: “Хто стверджує, що “мислення є вся людина” й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо”. Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

З цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його “філософії серця” висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського духу.

Дата добавления: 2014-01-11