Формування особистості неповнолітнього правопорушника

Людина як соціальна істота й особистість починає формуватися від дня свого народження. Найбільш інтен­сивно підвалини особистості закладаються в дитинстві, а загальна її «конструкція» вибудовується у підлітково-юнацькому віці.

Кримінально-психологічний аналіз протиправної, злочинної поведінки буде безплідним, якщо ігнорувати­ме генетичний принцип і генетичний метод, які най­більш активно розробляються та застосовуються у су­часній вітчизняній психології С. Д. Максименком. Генетичний принцип передбачає звернення до всіх пе­редуючих протиправному, злочинному актові обста­вин — безпосередніх і віддалених, пошук кримінальних витоків у стадії формування особистості. Генетичний метод означає з'ясування зв'язків між явищами у часі, переходів від простих явищ до складніших.

На стадії формування особистості можна вирізнити два тісно пов'язані, але не тотожні вектори: загальне формування особистості та формування правової психо­логії особистості. Загальне формування особистості здійснюється способом соціалізації, а його стрижнем є формування свідомості. Формування правової психоло­гії особистості здійснюється способом правової соціалі­зації, а її основою є правосвідомість.

Соціалізація полягає в засвоєнні особою соціального досвіду у вигляді норм, видів діяльності (гра, навчання, праця), форм спілкування і переведення цього досвіду у внутрішні, власні регулятори активності. До цих регуля­торів відносять мотиви, звички, установки, стереотипи тощо. Метою соціалізації є забезпечення введення особи у соціальне середовище, створення умов для максималь­ної реалізації її психологічного потенціалу, спонукання до саморозвитку.

У процесі соціалізації неповнолітній різною мірою, але неминуче проходить через життєві кризи, накопи­чення протиріч, можливо — через затримки і навіть зри­ви, болісні, спотворені форми самоствердження та ви­знання оточенням. Не обов'язковим, але реально ймо­вірним наслідком цього є виникнення несприятливих психологічних новоутворень, що оформлюються у риси, властивості особистості. Це — жорстокість, цинізм, бру­тальність, нігілізм, зухвалість тощо.

Попервах такі риси проявляються лише в ситуаціях, які безпосередньо сприяли їх виникненню. У подальшо­му вони набувають самостійної, але ще прихованої фор­ми існування. Не проявляючись без особливої необхід­ності, вони вже готові до активнішого «застосування». Поєднуючись у взаємопідсилювальну сукупність, не­сприятливі психологічні новоутворення обумовлюють важковиховуваність неповнолітнього, його ростучий опір виховному та психокорекційному впливові.

Означена ситуація небезпечна тим, що неповнолітній немов балансує між нормальною (сприятливою) лінією розвитку і загального формування особистості та аномальною (несприятливою) лінією розвитку і загального формування особистості.

У соціально-психологічному плані визначальним чинником, який підштовхує неповнолітнього до не­сприятливої лінії загального формування особистості, є відсутність чи втрата психосоціальної ідентичності.

Момент ідентичності з соціальною системою висунутий одним із фундаторів світової соціології Р. К. Мертоном у розгляді девіантної поведінки особистості. Ідентичність як атрибут особистості досліджено і ґрунтовно пояснено аме­риканським психологом Е. Еріксоном, теорія якого дедалі частіше висвітлюється у сучасних підручниках з психології.

На думку Е. Еріксона, потреба у психосоціальній іден­тичності, будучи соціогенною за своєю природою, закла­дається у людини на рівні базових потреб — самозбере­ження, репродукції тощо. Вона полягає у прийнятті влас­ного образу як такого, що належить до певної соціальної групи, спільноти і виконує відповідну соціальну роль. Ідентичність відсутня (не досягається), коли намагання особистості долучитися до привабливої, референтної для неї соціальної групи не знаходять підтримки і визнання. Ідентичність втрачається, коли різка зміна соціального оточення, власного статусу і ролі переживається особис­тістю у вигляді обставини, яка вражає самолюбство, зава­жає соціальному визнанню й самореалізації.

Ідентичність виконує важливу інтегруючу функцію, оскільки забезпечує цільність особистості, поєднує нав­коло себе та узгоджує між собою цінності, життєві пла­ни, ідеали та ін.

Розповсюджуючи положення теорії Е. Еріксона на особистість неповнолітнього, зазначимо, що визначаль­ною для нього є спершу ідентичність із сім'єю, а надалі з ровесниками у школі, групах за інтересами, під час проведення дозвілля.

Несприятлива лінія розвитку і загального формуван­ня особистості у період від народження до повноліття, на думку Е. Еріксона, призводить до виникнення:

♦ недовіри до людей, відчуття відторгнення від соці­ального середовища внаслідок поганого (грубого, авто­ритарного, байдужого) ставлення з боку дорослих у сім'ї, школі, повсякденних ситуаціях спілкування;

♦ невпевненості у собі, що переростає у комплекс не­повноцінності, некомпетентності порівняно з доросли­ми, відчуття повної залежності від них;

♦ гіпертрофованого почуття сорому, провини, страху перед майбутнім;

♦ плутанини поглядів, рольової невизначеності, не­вдач у пошуках «власної» соціальної групи.

До цього слід додати, що несприятлива лінія загаль­ного формування особистості може посилюватися за ра­хунок явних чи прихованих акцентуацій характеру й осо­бистості в цілому. Нагадаємо, що акцентуації виникають саме у підлітково-юнацькому віці та значуще пов'язані з окремими видами злочинів.

Отже, дефекти соціалізації на стадії неповноліття призводять до несприятливого (аномального) форму­вання особистості. Це проявляється, зокрема, у виник­ненні негативних психологічних новоутворень, відсут­ності чи втраті психосоціальної ідентичності, деформо­ваних і збочених потребах (споживацьких, клептоманійних, сексуальних тощо). Кінцевим результатом є схильність до девіантної поведінки, пошук відповідних ситуацій і навіть створення умов, сприятливих для її прояву,

У цілому, дефекти загальної соціалізації перешкоджа­ють правовій соціалізації, створюють в особистості не­повнолітнього живильне середовище для деформованої правової психології.

Правова соціалізація полягає у засвоєнні особою су­спільної й особистої цінності права, тих елементів дійс­ності, які охороняються правом, в оволодінні правомір­ними способами діяльності, спілкування, у формуванні свідомого почуття правової відповідальності. Метою правової соціалізації є забезпечення правослухняної по­ведінки особистості як у звичайних, так і в нетипових, екстремальних ситуаціях.

Як уже зазначалося, правова соціалізація тісно пов'язана з соціалізацією загальною. Але вона відрізня­ється від останньої змістом засвоюваних цінностей, пси­хологічними труднощами в оволодінні правовими знаннями, виробленні навичок правослухняної поведінки, наданні їм форми звичок, нарешті, більш стислим періо­дом перебігу.

З боку соціального оточення правова соціалізація ха­рактеризується цілеспрямованим, спеціально організо­ваним, а також і стихійним, випадковим правовим впливом, насамперед інформаційним. Неуважність, байдужість, безконтрольність відносно поведінки неповнолітнього призводять до переважання стихійного, як кажуть, «вуличного» впливу. В сучасних умовах зни­ження імперативної ролі моралі, експансії субкультури, культу індивідуалізму, загальної криміналізації суспільс­тва стихійний вплив є особливо небезпечним.

Саме він починає визначати правову компетентність особистості неповнолітнього. Така компетентність базу­ється не стільки на знанні правових норм, скільки на сти­хійно сформованому уявленні про них. За несприятливої правової соціалізації уявлення про правову норму суттєво розходяться з дійсною нормою, домінує уявлення про до­пустимість чи навіть бажаність правопорушення.

Неповнолітній починає легковажно ставитися до правової норми, цікавитися насамперед тим, як можна безкарно скоїти правопорушення. Більш «досвідчені» в цьому плані ровесники, молодь, численні засоби інфор­мації підказують, що для цього треба:

♦ набратися «хоробрості» і не боятися;

♦ створити чи підшукати сприятливі умови та знайти «зручну» жертву;

♦ паралізувати волю жертви до опору;

♦ по можливості приховати сліди правопорушення;

♦ створити собі алібі чи зникнути з поля зору право­охоронних органів.

Формування уявлення про правові норми, співвідне­сення їх із самим собою складає пізнавальний компонент правосвідомості неповнолітнього.

Емоційно-оцінний компонент правосвідомості полягає в оцінці правових норм (необхідні, неминучі, справедливі) та переживанні з огляду на це певних емоцій і почуттів (страх осуду та покарання, відповідальність, задоволен­ня). За несприятливої правової соціалізації неповнолітній оцінює правові норми як необов'язкові, обтяжливі, несправедливі, і переживає негативні емоції та почуття роздратування, безвідповідальність, браваду, скептицизм.

Воле-спонукальний компонент правосвідомості непов­нолітнього полягає в перетворенні правових норм на внутрішні регулятори поведінки, вольових зусиллях сто­совно їх «вмикання» у необхідних ситуаціях. За неспри­ятливої правової соціалізації неповнолітній вибірково, частково інтеріоризує правові норми (ті, що зручні для мене, підходять мені), а решту замішує власним уявлен­ням про них. Можливе виникнення амбівалентного уяв­лення про норми — у певних ситуаціях їх дотримання, в інших — порушення.

Відтак у неповнолітнього формується схильність до протиправної поведінки, яка проявляється спершу у про­ступках, провині, незначних правопорушеннях. Це — втечі з дому, пропуски шкільних занять, бійки з ровесни­ками, дрібне хуліганство, тероризування і вимагання у слабших і молодших, зухвалість і цинізм у громадських місцях тощо.

За схильності до протиправної поведінки відсутні або не актуалізуються правові мотиви. Повна їх ієрархія виглядає так:

— суспільний мотив: «у суспільстві неможливо жити без порядку; всі повинні підтримувати порядок; якщо я цього не робитиму, то порядку ніколи не буде»;

— державний мотив: «держава створена для підтри­мання порядку і спирається в цьому на закони; треба по­важати державу та закони, інакше порядку не буде»;

— громадянський мотив: «закони визначають мої пра­ва, свободи та відповідальність і забезпечують їх; як гро­мадянин, я можу скористатися ними й отримати те, що гарантовано правом і передбачено законом»;

— колективістський мотив: «підтримання закону і по­рядку — загальна справа, я повинен брати в цьому участь і робити те, що можу»;

— мотив особистої честі й гідності: «не буду бруднитисвою совість і плямувати честь, порушуючи закони»;

— мотив доцільності: «для досягнення того, що я ба­жаю, мені невигідно порушувати порядок»;

— мотив безпеки: «порядок і закон захищають моє життя, здоров'я, майно, інтереси».

Окремо слід відзначити роль алкоголю, інших одур­манюючих засобів у формуванні особистості неповно­літнього правопорушника, знятті психологічних бар'єрів до протиправної поведінки.

Алкоголізм, токсикоманія, наркоманія у вигляді схильності до вживання можуть становити безпосередній мотив учинення злочину, зазвичай корисливого та ко­рисливо-насильницького.

Як стан вони виступають фоновим явищем, внутріш­ньою сприятливою умовою для вчинення злочину, насам­перед агресивного.

Чинне кримінальне законодавство визначає, що стан сп'яніння від вживання алкоголю, наркотиків, інших одурманюючих речовин не звільняє від відповідальності (ст. 21 КК України) і є обставиною, яка обтяжує пока­рання (ст. 67 КК України). Соціологічні опитування не­повнолітніх правопорушників засвідчують, що багато з них наївно вважали стан сп'яніння обставиною, яка принаймні пом'якшує покарання, а в окремих ситуаціях взагалі звільняє від відповідальності.

Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія серед непов­нолітніх мають ряд відмінностей порівняно з молоддю та дорослими.

Перша відмінність стосується мотивів початкового і, значною мірою, подальшого вживання. Серед неповно­літніх це — одна з цінностей субкультури, модний і навіть престижний супутній елемент проведення вільного часу. У частини неповнолітніх перші спроби вживання обумов­лені цікавістю, можливістю безкарно порушити заборону (громадську, медичну, родинно-сімейну), ризикнути. Мо­тиви подальшого вживання майже не відрізняються за­лежно від виду одурманюючої речовини і полягають у:

1) самоствердженні та «за компанію»;

2) отриманні «кайфу»;

3) знятті бар'єрів, які перешкоджають іншим формам асоціальної поведінки;

4) браваді;

5) отриманні наркотичної, рідше алкогольної «есте­тики».

Друга відмінність полягає в тім, що серед неповноліт­ніх менше випадкових, ситуативних груп вживання, рід­ше виникають сварки і конфлікти на цьому грунті, а ви­никаюча агресія спрямовується назовні на все, що «потрапляє під гарячу руку»: побиття випадкових осіб, ламання телефонів-автоматів, зупинок громадського транспорту, биття скла у під'їздах будинків, кіосках та ін.

Третя відмінність полягає у вищих темпах звикання до одурманюючих речовин, які у 2,5—3 рази перевищу­ють темпи звикання дорослих, але при цьому серед не­повнолітніх менша питома вага хронічно хворих порів­няно з молоддю та дорослими. Це пов'язано з більш стислими хронологічними рамками неповноліття.

Четверта відмінність полягає в переважному вжи­ванні слабших за ефектом, дешевих за ціною, сурогатно-замінних речовин. Ця відмінність зумовлена, передовсім, матеріальними можливостями неповнолітніх.

Поєднує неповнолітніх із молоддю та дорослими ак­тивне використання жаргону та в його рамках прізвиськ. Ось як виглядають стратифікаційні прізвиська неповно-літніх-токсикоманів:

Лплікаторщик — вживає токсичну речовину, частіше ацетон накладанням змоченого тампона на тім'я голови.

Нюхач - вдихає пари різної нітропродукції (фарби, лаки, клеї, розчинники тощо).

Ширевий — вживає токсичні речовини, зокрема на­стойку тютюну, введенням розчину у вену.

Колісник — вживає оральним шляхом психотропні ме­дичні препарати (транквілізатори чи збуджувачі).

Целофанник — вдихає пари токсичних речовин у прос­торі, обмеженому целофановим кульком чи пакетом, здебільшого налягаючи його на голову.

Найбільш розгалуженим і спеціалізованим є жаргон неповнолітніх, які вживають наркотики. Він складається із загального жаргону, основна частина якого налічує близько 100 слів і виразів («ханка», «ширево», «ловити глюки», «розкумаритися», «в жилу» та ін.). Спеціальний жаргон пов'язаний із видом наркотичної речовини. Це, зокрема, гашишний жаргон («косяк», «плановий», «атом» та ін.), опіумний жаргон («білка», «кукнар», «соломка», «марафет» тощо) та ін. Виникають також нові спеціальні жаргони, пов'язані, наприклад, із вживанням галюцино-генних грибів тощо.

Слід зазначити, що неповнолітні не тільки особисто вживають одурманюючі речовини, а й беруть чимраз ак­тивнішу участь у злочинній діяльності, пов'язаній із наркобізнесом. У першу чергу, це перевезення (зокрема контрабандне) та збут, незаконний обіг наркотичних і психотропних речовин, схиляння ровесників і молод­ших за віком до їх вживання.

Отже, дефекти правової соціалізації призводять до формування у неповнолітнього аномальної правової психології, насамперед правосвідомості. Це стосується негативної оцінки цінності права (правова опозицій­ність), легковажного ставлення до права (правовий ін­фантилізм), активного несприйняття правових норм (правовий нігілізм), підміни змісту чинних правових норм власним (зручним для себе) уявленням. Кінцевим результатом є схильність до правопорушної поведінки, пе­реважний вибір відповідних її способів.

Дата добавления: 2014-01-11