Методи визначення потреби с.-г. тварин в поживних речовинах

Економічна політика — це цілісна система заходів держави, спрямованих на розвиток національної економіки в інтересах усіх соціальних груп суспільства. Вона має визначати оптимальні варіанти вирішення економічних проблем.

Економічна теорія — це суспільна наука, яка вивчає закони розвитку економічних систем, діяльність економічних суб'єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмежених ресурсів, з метою задоволення своїх безмежних потреб.

Години

План

Розвиток соціологічної думки

Мета: Ознайомити студентів з розвитком соціологічної думки, її етапами. Визначити особливості соціологічних поглядів провідних соціологів України та світу.

Розвивати у студентів вміння порівнювати, співставляти та аналізувати інформацію, дискутувати, висловлювати власну точку зору.

Виховувати у студентів розуміння важливості правильної побудови думок та висновків, як засобу підвищення своєї фахової культури.

1. Етапи розвитку соціологічної думки (протосоціологічний, академічний, сучасний).

2. Західноєвропейська соціологічна думка. О. Конт - перший систематизатор соціальних явищ, засновник позитивізму. Г. Спенсер про суспільство як саморегульовану систему. Г. Зіммель - засновник формальної соціології. М. Вебер про види соціальної дії. Е. Дюркгейм про суспільну свідомість.

3. Українська соціологічна думка. Соціальні проблеми в творчості Г. Сковороди та Т. Шевченка. Соціальна проблематика М. Драгоманова, М. Грушевського, Б. Кістяковського, М. Шаповала.

Основна література

1. Піча В. М. Соціологія. - Львів: 1995.

2. Соціологія: Підручник (За загальною редакцією проф. В.П. Андрущенко, проф. М. І. Горлача.)- Харків: 2000.

3. Соціологія: Матеріали до лекційного курсу (Н. Черниш, О. Семашко.)-К.: 1996.

4. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. Пер. с фр.-М.: Прогресс. Универс, - 1993.- С.315-396, 488-570.

5. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.).- К.: Либідь, 1993.- Гл.11,12.

6. Ручка А.А., Танчер В.В. Очерки истории социологической мысли.-К.: Наук.думка, 1992.-С.40-80.

7. Краткий словарь по социологии.М.:Политиздат,1988.-С.188, 279-280.

8. Філософський словник. За ред. В.І. Шинкарука. - К.:В-во УРЕ,1986.-С.450-451, 565-566.

1. Соціологія як специфічна самостійна галузь знань, як наука про суспільство, про соціальні відносини сформувалася пізніше багатьох суспільних наук, лише в середині ХІХ ст., коли в Європі склалися капіталістичні суспільні відносини Однак знання про суспільство, суспільні відносини та відносини між людьми своїми коренями сягають сивої давнини.

Стародавні політичні та соціальні вчення в Єгипті, Дворіччі, Індії, Палестині, Китаї, Греції та інших регіонах Землі відображали лише основні характеристики ранніх типів суспільств, що прийшли на зміну первісному суспільству.

Політична та соціальна думка розвивалась на основі релігійно-міфологічного світогляду. Соціальні погляди тісно перепліталися з філософськими, моральними та іншими уявленнями. Більшість цих уявлень зафіксовано в Біблії та інших джерелах стародавнього світу.

Становлення соціологічних знань від часів античності до наших днів було процесом безперервним та послідовним. Досягнення всіх наук — філософії, історії, теорії політики, права, природознавства — містили в собі елементи соціологічних знань. Докорінні зміни умов та змісту життєдіяльності людей, а водночас і соціальної свідомості початку ХІХ ст. підготували оформлення соціології як окремої, специфічної, самостійної науки. Можна виділити три основні стадії історії соціологічної думки.

Поглиблення знань про суспільство поступово звільняє думку від релігійно-міфологічних уявлень та забезпечує формування соціології як окремої науки. Цьому сприяли не тільки розвиток гуманітарних наук, а й бурхливі перетворення періоду буржуазних революцій кінця ХVІІІ—початку ХІХ століття.

2. Засновником соціології як самостійної науки, став Огюст Конт (1798—1857).

Огюст Конт увійшов в історію суспільної думки як засновник позитивістської філософії та позитивістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абстрактної філософії (метафізики) та теології. Його основні твори — «Курс позитивної філософії» та «Система позитивної політики», в яких він доводить, що кризове становище, в якому тривалий час перебували найцивілізованіші народи, допоможуть подолати лише позитивні знання, що ґрунтуються на спостереженні об’єктивних реалій та протистоять химерним, нереальним, абстрактним, релігійно-міфологічним знанням.

Соціологію О. Конт ділить на дві частини — соціальну статику та соціальну динаміку. Соціальна статика — це, по суті, анатомія суспільства, теорія суспільного порядку, раціональна, ефективна організація суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсусу). Вона покликана вивчати умови панування та закони функціонування соціальних систем.

Соціальна динаміка вивчає закони розвитку соціальних си­стем та їх зміни. Тобто соціальна динаміка, за О. Контом, — це позитивна теорія соціального розвитку реальних явищ і процесів соціального життя суспільства, реальних соціальних систем.

Таким чином, О. Конт уперше обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства та можливість пізнання законів його розвитку; визначив та обґрунтував соціологію як особливу, самостійну науку про суспільство, поставив питання про організацію та проведення емпіричних досліджень у науці, окреслив загальні контури соціальної структури та основних соціальних інститутів суспільства.

Прихильник позитивістської соціологічної теорії, англійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820—1903), вважаючи, що суспільство розвивається і як природа, і як живий організм, прагнув провести якомога більше емпіричних досліджень для підтвердження еволюційної гіпотези розвитку суспільства.

Г. Спенсер послідовно розробляв та обґрунтовував еволюційну теорію розвитку суспільства, намагався провести аналогію між біологічним організмом та суспільством як соціальним організмом, твердив, що безперервний розвій суспільства дозволяє розглядати його як організм, що розвивається еволюційним шляхом від зародків невеликих мас, збільшення кількості одиниць та розширення спільностей у великі спільності, у суспільство як цілісний організм. Ніяких революцій у цьому процесі, вважав Спенсер, не потрібно.

Ідеї Г. Спенсера згодом використані й далі розвинуті сучасною західною соціологією, зокрема структурним функціоналізмом Талкотта Парсонса.

Вагомий внесок у розвиток соціологічної думки зробили німецькі філософи та соціологи К. Маркс (1818—1883) та Ф. Енгельс (1820—1895), які прагнули по-новому осмислити майже всі соціальні науки. Зміст, місце та роль соціології марксизму в теорії соціальної думки визначаються такими основними концептуальними положеннями та висновками:

· Сутність та функціонування суспільства, свідомість та поведінка людей у суспільстві зумовлюються реально існуючим способом виробництва.

· Розвиток суспільства визначається об’єктивними всезагальними та специфічними законами.

· У класовому суспільстві існують антагоністичні суперечності, які спричиняються до гострої класової боротьби.

· У класовому суспільстві може панувати або диктатура буржуазії, або диктатура пролетаріату, а класова боротьба, безумовно, веде до диктатури пролетаріату.

· Зміна соціально-політичного устрою можлива лише революційним шляхом.

Водночас К. Маркс та Ф. Енгельс одними з перших почали використовувати емпіричні соціологічні дослідження.

Засновником нової французької соціологічної школи став соціолог і філософ Еміль Дюркгейм (1858—1917). Його численні праці впливали й продовжують впливати на розвиток соціологічної думки.

Особливо вагомий внесок Е. Дюркгейм зробив у розуміння проблеми предмета та методу соціології як самостійної науки з позицій структурного функціоналізму, основною суттю якого є висновок про те, що структура суспільства — це сукупність фактів у їх функціональній взаємодії та взаємозалежності. Е. Дюркгейм сформулював концепцію еволюційного розвитку суспільства від механічної до органічної солідарності.Таке суспільство нагадує організм з його різноманітними органами, що відіграють певну своєрідну роль у його межах, організм, де формується органічна солідарність людини зі своїми духовними та моральними цінностями.

На якісно новий рівень соціологія як наука підноситься в кінці ХІХ—на початку ХХ ст. завдяки розробці німецьким соціологом Максом Вебером (1864—1920) концепції «розуміючої соціології» та теорії «соціальних дій».

Головна ідея соціології М. Вебера — обґрунтування можливості максимально раціональної поведінки, що виявляється у всіх сферах взаємодії людей.

Основні ідеї західноєвропейської соціології (ХІХ—ХХ ст.)
Автори	Країни	Основні соціологічні ідеї
Огюст Конт (1798—1857)	Франція	Засновник соціології позитивізму. «...Соціологія мусить бути точною наукою, як і природничі науки» (пояснювальна соціологія)
Карл Маркс (1818—1883)	Німеччина	Завдання полягає в тому, щоб не тільки пояснити світ, а змінити його шляхом революції
Герберт Спенсер (1820—1903)	Великобританія	Шлях розвитку: суспільна еволюція — поступові зміни…
Еміль Дюркгейм (1858—1917)	Франція	Основне завдання соціології — ретельне вив­чення соціальних фактів
Макс Вебер (1864—1920)	Німеччина	Засновник «розуміючої» соціології, основна ідея — всезагальна раціональність

ЗМІСТ І ОСОБЛИВОСТІ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ
У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ АМЕРИКИ

Основні наукові розробки американських соціологів
Система, її автор	Період розробки	Основна сутність концепції
Система Тейлора Ф. Тейлор (1856—1915)	Рубіж ХІХ—ХХ ст.	Для підвищення ефективності виробництва необхідні: — раціоналізація управління; — наукова організація праці; — диференційоване матеріальне стимулювання
Теорія людських відносин Е. Мейо (1880—1949)	Рубіж 20—30-х років ХХ ст.	Необхідні не тільки матеріальні, а й психологічні стимули: — сприятливий моральний клімат; — урахування інтересів робітника; — задоволеність працею
Теорія ієрархії потреб А. Маслоу (1908—1970)	Середина ХХ ст.	При задоволенні різноманітних потреб людей існує певна черговість (ієрархія) потреб, поведінка індивіда в кожний даний момент визначається найбільш важливою потребою
Структурний функціоналізм Толкотт Парсонс (1902—1979)	Середина ХХ ст.	Соціальна система — це система дій дійових осіб: — соціальна дія можлива тільки за наявності іншої дійової особи; — взаємна орієнтація дійових осіб на ґрунті спільних цінностей; — соціальна система діє тоді, коли відбувається певна диферен- ціація соціальних ролей
Біхевіоризм Дж. Уотсон (1878—1958)	Кінець ХІХ—ХХ ст.	Поведінка людини будується за схемою стимул — реакція: змінюючи стимул, можна задавати певні реакції, управляти поведінкою людей, підтримувати гармонію у суспільстві

У середині ХХ ст. американський психолог Абрахам Маслоу обґрунтовує складніший механізм впливу запитів людей на їхню поведінку, що його він розкриває у своїй теорії «Ієрархії потреб», згідно з якою різноманітні людські потреби можна поєднати у певні групи і рівні, що розташовуються за ступенем їх важливості, необхідності задоволення та впливу на поведінку людей. В одному із варіантів даної концепції виділяються такі шість груп і рівнів потреб:

1) фізіологічні;

2) екзистенціальні (самозбереження);

3) соціальні;

4) престижу;

5) особистісні;

6) духовні.

Головна ідея ієрархії потреб полягає у тому, що в кожен даний момент поведінка людини або групи визначається найважливішою потребою із всієї ієрархії їх.

Дуже вагомий внесок у розвиток американської соціології зроблено структурним функціоналізмом Толкотта Парсонса, який сприяв розумінню людської дії як системи, що самоорганізовується. Специфіку останньої він вбачав у такому:

· символічність, тобто наявність таких символічних механізмів саморегуляції, як мова, цінності тощо;

· нормативність, тобто залежність індивідуальної дії від загальноприйнятих норм;

· певна ірраціональність та незалежність від умов середовища і водночас залежність від суб’єктивних «визначень ситуації».

Одним із провідних напрямів американської соціології у ХХ ст. став «біхевіоризм» (від англ. bihavio r — поведінка) — «наука про поведінку», родоначальниками якої стали американські психологи Едуард Торндайк та Джон Уотсон. Вони прагнули створити науково обґрунтовану «технологію» поведінки людини. Однак у їхніх підходах поняття поведінки зводилось до найпростішої формули — стимул — реакція, як і в тваринному світі. Є стимул, тобто ті або інші спонукальні впливи на людей, є і реакція (відповідні дії) на них.

Таким чином, американська соціологія зробила вагомий внесок у розвиток соціології як науки.

3. Соціально-політичні вчення в Україні, які дійшли до нашого часу у вигляді написаних праць, виникли в ХІ ст. під впливом якісного перевороту в світогляді людей, що був зумовлений хрещенням Русі в 988 р. За тих умов освічені, талановиті діячі церкви, держави та суспільства прагнули відображати власні інтереси народів Русі, відбивати їхні повсякденні нагальні потреби. Тоді ж теоретична думка намагалась усвідомити та розкрити процес становлення державності Київської Русі, принципи та закони функціонування й розвитку суспільного життя у всіх його проявах.

В ХІ ст. з’явився один із найдавніших документів давньоруської писемності — «Слово про закон і благодать», автором якого є давньоруський письменник, перший київський митрополит із руських Іларіон. У цьому творі він відкидає твердження про існування в світі того чи іншого обраного Богом народу та про необхідність «всепоглинаючої вселенської імперії та церкви», обґрунтовує та обстоює ідею самостійності Русі, необхідність створення сприятливих умов життя людини.

У ХІІ ст. літописець, монах Києво-Печерського монастиря Нестор написав «Повість временних літ». У цьому літописі відображені соціологічні, суспільно-політичні ідеї того часу. В центрі уваги цього історичного документу — людина, умови її життя, а головна думка літопису — єдність та незалежність Русі в боротьбі з численними ворогами.

Велике значення для формування й розвитку соціологічної думки в Україні мають «Повчання» Володимира Мономаха, написані в ХІІ ст., головними тут є соціально-політичні ідеї єдності Київської Русі, взаємної допомоги та підтримки у боротьбі з ворогами. В «Повчаннях» та інших творах мислителів того часу знайшли відбиття моральні принципи та настанови, роздуми про історію, місце та роль держави, сутність та значення влади у побудові сильної та незалежної України-Русі.

Соціально-політичні ідеї єдності та незалежності України особливо інтенсивно розвивалися в часи Запорізької Січі. В центрі уваги мислителів того часу були демократичні принципи соціального ладу та суспільної організації, що й зумовило утворення української державності. Характерними соціальними рисами козацької держави Запорізької Січі були:демократизм, справедливість, відповідальність, турбота про соціальний розвиток суспільства, розвиток освіти, виховання в молоді почуття патріотизму.

Усе це дало поштовх активізації соціально-політичної думки в Україні в XVI—XVII ст., головним змістом якої був розвиток національно-патріотичних ідей, протест проти гноблення українського народу з боку загарбників з Литви, Польщі та інших держав, а пізніше — з боку російського царизму.

Величезний вплив на розвиток соціологічної думки в Україні справляла Києво-Могилянська академія, що була офіційно створена в 1644 р. на базі Київської братської школи. На честь видатного просвітника та організатора, високоосвіченої людини Петра Могили (1574—1647) Київська академія стала іменуватися Києво-Могилянською.

Значну увагу Петро Могила приділяв соціально-політичним проблемам та вченням. Заслугою його є те, що він уперше в Україні відокремив державу та суспільство і чітко визначив завдання держави відносно людини. Він зробив висновок про те, що держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людини на основі закону, організовує господарську діяльність, захищає людину, опікується її вихованням та розвитком її душі й тіла.

Значний внесок у розвиток соціальної думки в Україні у XVIII ст. зробив відомий гуманіст, поет, філософ Григорій Савич Сковорода (1733—1794). Він палко відстоював рівність між людьми, право кожного на щастя й свободу. Шлях до ідеального суспільства мислитель вбачав у вихованні людини через її самовиховання на основі праці відповідно до життєвого покликання, висловлював переконання, що людина може формуватися і само-
реалізовуватися лише через «сродну працю».

Плідно розвивалась соціологічна думка в Україні у ХІХ — на початку ХХ ст. Особливо змістовною є багатопланова діяльність Михайла Петровича Драгоманова (1841—1895), одного з ідеологів лібералізму в суспільно-політичному житті. Його соціально-політична концепція поєднувала в собі соціалістичні ідеї, ідеї соціаль­ної рівності, справедливості та буржуазно-демократичні ідеї конституційного права, широкого місцевого самоуправління, необхідності політичної боротьби, захисту прав та свобод людини. Однак він вважав, що головне — у поступі людини й громади, поступі політичному, соціальному, культурному, а національ­ність є тільки ґрунтом, формою та способом. При цьому Драгоманов недооцінював чинник національного державного суверенітету.

Друга половина ХІХ ст. стала справжнім розквітом соціологічної думки в Україні. Сергій Андрійович Подолинський, Іван Якович Франко, Іван Федорович Фесенко, Олександр Опанасович Потебня, Леся Українка та інші обґрунтували ряд положень щодо ролі особи в історії, перебудови суспільства на справедливих засадах, механізму діяльності самоврядних общин, прогнозування соціально-де­мографічного вибуху, шляхів національного визволення.

Фундаментальні соціологічні дослідження були здійснені в Україні на початку ХХ ст. видатним істориком, політологом, соціологом та політичним діячем Михайлом Сергійовичем Грушевським (1866—1934). Широка ерудиція в царинах історії, літератури, мистецтва дали йому можливість виробити своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. На його думку, соціально-політичний процес однаково визначається біологічною, економічною та психологічною сферами, а суспільний розвиток полягає у певному чергуванні двох протилежних інстинктів — колективістського (солідарності) та індивідуального.

Свою систему соціологічних поглядів М. С. Грушевський сформулював у праці «Початок громадянства (генетична соціологія)», написаній у 1921 р. і видрукуваній у Відні. В цій праці видатний учений відповідає на запитання: що таке суспільство, чому воно виникло. Він висловлював твердження, що сенс трансформації людського суспільства полягає у послідовному переході від традиційних форм до індустріальних, модернізованих, що, таким чином, створює теоретичні основи нової загальноцивілізаційної типологізації суспільства.

М. С. Грушевський розкрив структурні зміни в суспільстві, які відбуваються в період спеціалізації праці, коли сама людина стає іншою і її стосунки, взаємодії також набувають зовсім іншого характеру. Громадянство (суспільство) вчений розглядав як організовану людську множинність. Він був глибоко обізнаний у творчому доробку вітчизняних учених, а також провідних західних соціологів О. Кон­та, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Марк­са та інших. У своїх творах він акумулює та розвиває вітчизняну і зарубіжну соціологічну думку. М. С. Грушевський своїми працями завершує важливий етап розвитку соціологічної думки в Україні та упевнено накреслює активні напрями її подальшого розвитку).

Розвиток соціологічної думки в Україні
Українські автори та твори	Період теоретич­них розробок	Основні соціологічні ідеї
Іларіон — «Слово про закон і благодать»; Нестор — «Повість временних літ»; Володимир Мономах — «Повчання»	Київська Русь ХІ—ХІІІ ст.	· Самостійність Русі, її захист · Єдність та незалежність Русі · Моральні принципи, настанови · Взаємна допомога у боротьбі з воро­гами · Місце та роль держави
Д. Наливайко, І. Вишенський, П. Могила, Ф. Прокопович та інші	Запорізька Січ. Визвольна боротьба ХV—ХVІІ ст.	· Демократизм, справедливість · Турбота про соціальний розвиток освіти, виховання · Самостійність та незалежність Ук­раїни · Національний патріотизм · Завдання держави: забезпечення пот­реб людини
Г.Сковорода (1733—1794) та інші	ХVІІІ ст.	· Рівність між людьми · Права людини на щастя та свободу · Виховання людини через самовиховання · Самореалізація індивіда через «срод­ну працю»
М. П. Драгоманов (1841—1895), І. Я. Франко (1856—1916) та інші	Початок ХХ ст.	· Рівність та справедливість · Конституційне право людини та суспільства · Самоврядування · Прогнозування соціально-демогра­фічного розвитку · Національне визволення
М. С. Грушевський (1866—1934) — «По- чатки громадянства (генетична соціологія)»	Початок ХХ ст.	· Сутність суспільства та його генеза · Трансформація суспільства від традиційних форм до індустріальних · Спеціалізація праці та перетворен­ня людини · Якісні характеристики українсь- кої нації · Необхідність незалежної, національ­ної церкви

М. С. Грушевський ще в 1919 р. створив в еміграції Український соціологічний інститут, який плідно займався проблемами соціального розвитку України та її майбутнього, підготував досвідчених науковців у різних галузях соціології.

У 30-ті роки ХХ ст. в Радянському Союзі самі поняття «відчуження», «соціальна динаміка», «соціологія праці», «соціологія сім’ї», «соціологія релігії» та інші були практично заборонені, але розвиток соціологічної думки в Україні не припинявся: проблемами соціології займалися науковці Інституту філософії Академії наук.

І лише на початку 90-х років у системі Академії наук України створюється Інститут соціології. Головними завданнями цього вкрай необхідного наукового закладу стали: виявлення закономір­ностей та випадковостей розвитку українського суспільства; проб­леми розбудови демократичної, суверенної, правової соціальної держави; шляхи забезпечення єдності української політичної нації; захисту та реалізації прав і свобод людини; формування середнього класу та встановлення реального діючого соціального партнерства тощо.

Розробкою цих питань займаються сучасні українські соціологи: В. Андрущенко, В. Ворона, В. Волович, В. Піча, В. Оссовський, М. Горлач, В. Пазенок, А. Черниш, А. Ручка, О. Якуба та інші.

Питання для самоконтролю

1. Які основні історичні стадії розвитку соціології?

2. У чому полягає сутність позитивістської соціології О. Конта?

3. Якими є основні ідеї соціології Г. Спенсера?

4. У чому сутність та значення для науки соціологізмів Е. Дюркгейма?

5. Основний зміст «розуміючої» соціології М. Вебера.

6. Основні особливості американської соціології.

7. У чому сутність «теорії людських відносин» Е. Майо?

8. Зміст та значення в соціології теорії «ієрархії потреб» А. Маслоу.

9. У чому полягає сутність концепції структурного функціоналізму Толкотта Парсонса?

10. Особливості української протосоціології.

11. Основні етапи розвитку соціологічної думки в Україні, їх зміст та особливості.

ТЕМА 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРАВОВОЇ РОБОТИ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1. Вступ. Історія організації діяльності юридичних служб.

2. Поняття та ознаки правової роботи, її суб’єкти.

3. Особливості роботи юридичної служби суб’єкта господарювання.

4. Поняття та основні функції юрисконсульта суб’єкта господарювання.

1. Вступ. Історія організації діяльності юридичних служб

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 p., політичні та соціально-економічні перетворення, спрямовані на розбудову демократичної правової держави, докорінно змінили і сферу суспільного виробництва.

За таких умов дедалі більшою мірою підвищуються роль і значення правових форм і методів управління економікою, правового забезпечення виробничої діяльності, зміни законності у сфері господарювання, державної, трудової, виробничої, технологічної дисципліни на всіх рівнях і в усіх ланках економіки країни.

Ряд вчених та практиків вважають, що правову роботу не слід ототожнювати з діяльністю юридичної служби, оскільки це біль ширше поняття. При такому тлумаченні правової роботи суб’єктами її є не лише юридична служба, але й інші підрозділи підприємства, адже виконувати приписи закону повинні всі ланки діючого підприємства.Існує ще одне тлумачення правової роботи, як такої що не співпадає з поняттям реалізації норм, хоч ці поняття дуже близькі за змістом. Зміст правової роботи складається не в тому, щоб реалізувати норми права, а в забезпеченні їх реалізації як процесу, впорядкування цього процесу, його організації. Центром такої організаційної діяльності є юридична служба, лише юрисконсульт володіє спеціальними знаннями щодо механізмів реалізації правових норм. Розглядаючи суб’єктами правової роботи не лише юридичну службу, але й інші підрозділи підприємства, інші вчені поділяють дану думку, але акцентують увагу на організуючій, направляючій ролі юридичній службі в цій діяльності.Роль юридичної служби бути організатором правильного та ефективного застосування законодавства в кожній ділянці.Виходячи з суб’єктів можна визначити правову роботу в широкому та вузькому розумінні. В широкому – це правовстановлююча та правозастосовуюча діяльність: судова діяльність, діяльність профспілкового органу, інших підрозділів (відділ кадрів, матеріально-технічного забезпечення тощо), тому що кожна з цих служб реалізує норми права в тій чи іншій галузі. У вузькому розумінні поняття правової роботи зводиться до діяльності юридичної служби. В даному випадку правову роботу варто розуміти як окремий напрямок діяльності, а не сам процес застосування тієї чи іншої норми права.

Реалізувати завдання, ефективно захистити законні права та економічні інтереси підприємств, організацій і установ покликані юридичні служби.

Роль юридичних служб постійно зростатиме, бо у процесі розбудови правової держави особливо актуальною стає законність — одностайне розуміння, суворе і неухильне виконання законів усіма органами, організаціями, посадовими особами і громадянами в усіх сферах суспільного життя. Законність, правопорядок у сфері економіки — це система врегульованих правом суспільних відносин у сфері керування діяльністю господарських організацій.

У виконанні завдання щодо забезпечення законності важливу роль відіграють юристи підприємств, організацій, установ, оскільки від їхньої принциповості, професіоналізму, досвіду, вміння працювати з людьми значною мірою залежить не лише діяльність конкретного підприємства або кількох підприємств, організацій та установ, а й зміцнення законності в економіці загалом.

Ознайомлення з історією організації та діяльності юридичних служб дає змогу з’ясувати їх передісторію, етапи еволюції та вдосконалення.

Уперше про юрисконсультів згадується в декреті РНК «Про оплату праці службовців та працівників радянських установ» від 27 липня 1918р., де всі працівники поділялись на чотири групи, кожна з яких поділялась, у свою чергу, на категорії. Юрисконсульти були віднесені до II категорії першої групи відповідальних працівників. Спочатку контроль за діяльністю юрисконсультів був покладений на загальноконсультаційний відділ наркомату юстиції. Але з лютого 1923 p. контроль за їхньою діяльністю в порядку загального нагляду здійснювала прокуратура. Далі було ще кілька реорганізацій у цій сфері. На першому загальносоюзному засіданні юрисконсультів державної промисловості (17-22 травня 1925 р.) обговорювались актуальні питання правового регулювання господарської діяльності держави. Того ж року РНК затвердила Положення про юрисконсультів державних підприємств і Положення про бюро юрисконсультів. Структурно юридичні служби діяли при керуючому органі підприємства і тільки йому підпорядковувались. Після другого всесоюзного засідання (20-25 березня 1927 р.) було прийнято постанову «Про юрисконсультів державних установ, підприємств та кооперативних організацій і нагляд за їх діяльністю». Знову нагляд за законністю діяльності юрисконсультів здійснювала прокуратура. Після створення в 30-х роках галузевих наркоматів з власними юридичними службами зв’язок цих служб з прокуратурою майже припинився. А в період Великої Вітчизняної війни посади юрисконсультів на багатьох підприємствах взагалі були скорочені (через особливі умови воєнного часу, зниження ролі договорів у народному господарстві та ін.).

Рада Міністрів СРСР постановою «Про укладення господарських договорів» від 21.04.49 р. визнала за потрібне поновити діяльність юридичних служб у господарських органах. А вже починаючи з 1953 р. у центральних і місцевих органах державної влади, на підприємствах, в організаціях і установах було створено юридичні служби.

Новий етап розвитку і вдосконалення юридичних служб у народному господарстві почався під час економічної реформи 1965 p. Але тільки з прийняттям директивними органами постанови «Про покращення правової роботи в народному господарстві» від 23 грудня 1970 p. діяльність юридичних служб набрала вигляду стрункої системи.

2. Поняття та ознаки правової роботи, її суб’єкти

Словосполучення «правова робота» дає підстави говорити про діяльність, пов’язану із застосуванням права і спрямовану на правове забезпечення виробничо-господарської діяльності конкретного підприємства або установи. Але всі служби та підрозділи підприємств і установ, що займаються виробничо-господарською діяльністю, певною мірою займаються правовою роботою, пов’язаною з розробкою та прийняттям управлінських рішень, спрямованих на зміцнення державної, планової та трудової дисципліни. Це й розробка відомчих нормативних актів, укладення договорів, забезпечення законності трудових відносин, боротьба з безгосподарністю, заподіянням шкоди державному, колективному та приватному майну, усунення умов, що призводять до цього, правовиховання.

Правова робота повинна забезпечувати виконання законів, планів та угод не тільки підприємством, а й іншими господарськими органами стосовно цього підприємства. Таким чином, правова робота – це багатопланова діяльність, що охоплює всі напрямки господарської діяльності, безпосередньо пов’язана зі створенням матеріальних цінностей, застосуванням праці робітників та службовців, вирішенням питань соціально-економічного, науково-технічного, культурного забезпечення колективів підприємств та установ, а не тільки діяльність юридичної служби, що спрямована на організацію контролю за виконанням законів, пропаганду права, складання юридичних документів, участь у розгляді господарських та інших справ юрисдикційними органами.

Отже, правова робота в народному господарстві — це нормотворча та правозастосовна діяльність, спрямована на правове забезпечення господарської діяльності та керування нею, пов’язана з питаннями відповідальності, взаємозв’язку ланок господарського механізму, посадових осіб та працівників, що забезпечує зміцнення законності, державної, планової та договірної дисципліни.

Суб'єктами правової роботи є господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. Суб'єктами правової роботи є також громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці, а також філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), структурні підрозділи підприємств (юридична служба, бухгалтерія, відділ кадрів та ін.).

Суб'є́кт господарюва́ння — юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, яка займається діяльністю з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншою господарською діяльністю;

- будь-яка юридична або фізична особа, яка здійснює контроль над суб'єктами господарювання, група суб'єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими.

Суб'єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності.

Поняття суб'єкта господарювання обґрунтоване теорією господарювання, яка виходить з того, що суб'єктами господарювання є учасники господарських відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб'єктами господарювання, а не суб'єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоч їхній правовий статус потребує детального дослідження.

Серед організацій — суб'єктів господарювання можна виділити:

а) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги;

б) організації — споживачі результатів господарської діяльності;

в) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці.

Суб'єкти господарювання діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як господарюючі суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації — міністерства, відомства — визначені законом як уповноважені власником (власниками) органи (ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні»).

Суб'єкти господарювання мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених господарським законодавством.

По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт господарювання. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником господарських відносин).

За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарювання визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі підприємець керується Законом України «Про підприємництво» та своїм статутом.

Другою ознакою суб'єкта господарювання є те, що він має юридично відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, оборотних коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт господарювання є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта господарювання відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої господарське право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображає вартість майна суб'єкта в цілому, поточний та інші рахунки в банках.

Правом власності і господарським законодавством щодо управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема, щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті, щодо казенних підприємств), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).

Третьою, суто юридичною ознакою суб'єкта господарювання є його господарська правосуб'єктність. Суб'єкт господарювання має основану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарювання доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав та обов'язків. Суб'єкти господарювання (крім підрозділів організацій та громадян-підприємців) є юридичними особами.

Отже, суб'єкти господарювання — це організації чи фізичні особи, які на основі юридично відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.

3. Особливості роботи юридичної служби суб’єкта господарювання

При здійсненні суб’єктом господарювання своєї господарської та іншої діяльності завжди існує робота, яку має виконувати спеціальний структурний підрозділ – юридична служба.

Організація правової роботи – комплекс заходів, що здійснюються державними органами управління, посадовими особами з метою забезпечення суворого дотримання закону в усіх сферах діяльності. Проведення та організація правової роботи покладається на керівництво підприємств.

Словосполучення «правова робота» дає підстави говорити про діяльність, пов’язану із застосуванням права і спрямовану на правове забезпечення діяльності конкретного підприємства або установи.

Зазначені обставини дозволяють окреслити межі правової роботи як виду юридичної діяльності, яка охоплює різні сфери діяльності суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, а саме: виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність; дають можливість визначити основні завдання правової роботи . Ці завдання полягають у такому:

- дотримання законності в діяльності суб'єктів господарювання;

- активне використання правових засобів для зміцнення господарського розрахунку та поліпшення економічних показників;

- забезпечення зберігання майна підприємства;

- захист прав і законних інтересів підприємств.

Виконання зазначених завдань вимагає не тільки знання законодавства, але й уміння організувати його реалізацію на практиці.

Відповідно до ст. 1 «Загального положення про юридичну службу міністерства, іншого органу виконавчої влади, державного підприємства, установи та організації», затвердженого Постановою КМУ 26 листопада 2008 р. № 1040, у міністерстві, іншому центральному органі виконавчої влади, на державному підприємстві, в установі, організації залежно від обсягу, характеру та складності правової роботи утворюється, як правило, в формі самостійного структурного підрозділу - юридичне управління (відділ, сектор, бюро, група тощо) або вводиться посада юрисконсульта відповідної категорії (далі - юридична служба).

Надання правової допомоги підприємству може здійснюватися на підставі договору, укладеного з юридичною чи фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності, який має ліцензію на здійснення юридичної практики, або з адвокатом, адвокатським бюро, фірмою, конторою чи іншим адвокатським об'єднанням.

Відомі і такі форми правового обслуговування, як організація міжгосподарських юридичних груп для обслуговування кількох територіально близьких підприємств однієї або кількох галузь, а також організацій обслуговування невеликих господарських органів однієї системи юридичною службою головного (найбільшого) підприємства.

Незалежно від профілю діяльності підприємства функції юридичної служби різних підприємств мають багато спільного. Та ми зосередимо свою увагу на особливостях роботи, притаманних юридичним службам малих підприємств – представників малого та середнього бізнесу.

Зазвичай на невеликих за кількістю працівників та об’ємом господарської діяльності підприємствах юридична служба складається лише з одного спеціаліста-юрисконсульта підприємства. Як правило, при нормальному ході господарської діяльності одного спеціаліста-юрисконсульта для вирішення правових питань підприємства достатньо. Сам термін «юрисконсульт» походить від латинського «jurisconsultus», що в перекладі означає «правознавець», тобто постійний консультант на підприємстві з практичних питань права, захисник інтересів цього підприємства в судових та інших інстанціях. Той факт, що всією правовою роботою малого підприємства займається один юрисконсульт, накладає свій відбиток на всю його діяльність.

4. Поняття та основні функції юрисконсульта суб’єкта господарювання

На посаду керівника, його заступника, головного юрисконсульта юридичної служби підприємства призначаються особи з вищою юридичною освітою, стажем роботи за спеціальністю щонайменше три роки, а на посади провідного й відповідної категорії юрисконсультів - особи, які мають вищу юридичну освіту або навчаються на останніх курсах вищих юридичних навчальних закладів.

Юрисконсульт повинен працювати над підвищенням свого професійного рівня, стежити за змінами і доповненнями в чинному законодавстві. Це допоможе йому належно виконувати свої обов’язки.

Основні завдання юрисконсульта

Статтею 11 Постанови КМУ № 1040 визначено, що юридична служба підприємства:

1) організує та забезпечує правильне виконання актів законодавства, інших нормативних актів і документів, подає керівництву пропозиції щодо вирішення правових питань виробничої, економічної та соціальної діяльності підприємства;

2) координує роботу і бере безпосередню участь у підготовці наказів та інших актів підприємства, що регулюють відносини структурних підрозділів, їх майнову відповідальність;

3) перевіряє відповідність законодавству проектів наказів, інших актів, що подаються на підпис керівника підприємства, та візує їх за наявності погодження цих проектів заінтересованими підрозділами.

Прийняття актів правового характеру без попередньої перевірки юридичною службою не допускається;

4) разом з іншими структурними підрозділами складає висновки за проектами наказів та іншими актами, готує і вносить у встановленому порядку пропозиції про зміну чи скасування відомчих нормативних актів та актів підприємства, що фактично втратили чинність, не відповідають умовам господарювання або видані з порушенням вимог законодавства;

5) здійснює контроль за відповідністю законодавству актів, прийнятих керівниками структурних підрозділів, доповідає керівнику підприємства для вжиття заходів до їх зміни чи скасування;

6) забезпечує облік і зберігання текстів законодавчих й інших нормативних актів, а також актів нормативного характеру, виданих підприємством, підтримує їх у контрольному стані;

7) бере участь у підготовці, укладенні та контролі за виконанням господарських договорів (контрактів) з іншими підприємствами, установами та організаціями, дає правову оцінку їх проектам;

8) надає правову допомогу в процесі створення, освоєння та впровадження науково-технічних розробок, новітніх технологій, а також у здійсненні заходів щодо поліпшення якості продукції (робіт, послуг), зменшення втрат від випуску недоброякісної продукції;

9) організує претензійну і веде позовну роботу; представляє у встановленому законодавством порядку інтереси підприємства в судах, інших органах під час розгляду правових питань і спорів; дає правову оцінку претензіям, що пред'явлені підприємству чи підприємством у зв'язку з порушенням його майнових прав і законних інтересів; контролює додержання структурними підрозділами встановленого на підприємстві порядку пред'явлення і розгляду претензій;

10) аналізує наслідки розгляду претензій, позовів і судових справ, практику укладання та виконання договорів (контрактів); вносить керівнику підприємства пропозиції щодо удосконалення правового забезпечення господарської діяльності;

11) дає висновки стосовно правомірності списання матеріальних цінностей, дебіторської заборгованості, непродуктивних витрат та правову оцінку фактам нестач, крадіжок, безгосподарності, випуску недоброякісної продукції, псування майна; розглядає матеріали про відшкодування за рахунок винних осіб матеріальної шкоди, що готуються відповідними підрозділами на основі економіко-правового аналізу даних бухгалтерського обліку і статистичної звітності, інших документів фінансово-господарської діяльності підприємства та матеріалів перевірок, проведених правоохоронними і контролюючими органами;

12) сприяє додержанню законності у реалізації прав трудового колективу під час вирішення ним питань виробничого характеру і соціального розвитку; бере участь у підготовці та укладанні колективного договору, консультує виборні органи трудового колективу з питань законодавства, що стосуються їх повноважень;

13) разом з відповідними підрозділами підприємства бере участь у підготовці заходів щодо зміцнення трудової дисципліни, забезпечення охорони праці на виробництві; надає правову допомогу працівникам підприємства, які потребують соціального захисту;

14) забезпечує правильне застосування норм трудового, житлового, пенсійного, іншого законодавства, що зачіпають права й законні інтереси працівників, вносить пропозиції керівнику підприємства про поновлення порушених прав; в разі невиконання вимог законодавства при звільненні працівника з роботи, переведенні на іншу роботу, притягненні до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності дає письмовий висновок з пропозиціями щодо усунення порушень;

15) бере участь у забезпеченні додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища та вжиття заходів, спрямованих на запобігання його порушенням;

16) сприяє своєчасному вжиттю заходів за протестами та поданнями прокуратури, окремими ухвалами суду, рішеннями, постановами, ухвалами господарського суду, відповідними документами інших правоохоронних і контролюючих органів.

17) організує і проводить роботу, пов'язану із підвищенням рівня правових знань працівників підприємства, інформує про законодавство, роз'яснює існуючу практику його застосування; дає консультації з правових питань.

Як видно з визначення основного завдання юридичної служби, юрисконсульт малого підприємства має слідкувати за дотриманням законодавства на підприємстві при здійсненні ним своєї господарської діяльності, а також подавати керівництву пропозиції щодо вирішення правових питань виробничої, економічної та соціальної діяльності підприємства. Тому йому слід, насамперед, добре знати всю законодавчу базу, що регулює той вид господарської діяльності, який здійснює підприємство. З цією метою юрисконсульт повинен мати підшивку текстів всіх важливих нормативно-правових актів, які мають відношення до виду діяльності підприємства, на якому він працює (наприклад, завести папку «Законодавча база оптової торгівлі лікарськими засобами»). При цьому папку з текстами нормативних документів слід тримати у контрольному стані, тобто слідкувати за внесеними до них змінами, фіксувати дати, з яких документи втрачають чинність або вступають в законну силу. На початку папки слід мати перелік (зміст) наявних документів для їх оперативного пошуку. До речі, акти, які втратили чинність, рекомендуємо не вилучати з папки, а ще зберігати певний час. Це знадобиться при перевірках підприємства контролюючими органами, оскільки цими документами підприємство керувалося деякий період діяльності і може виникнути потреба посилатися на них. Просто зберігати такі тексти слід окремо від чинних нормативних актів. Така робота юрисконсульта підприємства повністю відповідає зазначеному Положенню, позаяк у п. 9 його визначено, що юридична служба підприємства забезпечує облік і зберігання текстів законодавчих та інших нормативних актів та підтримує їх у контрольному стані.

Взагалі, оскільки будь-який вид господарської діяльності підприємства є видом економічної діяльності і юрисконсульт підприємства – спеціаліст, передусім, у сфері господарського права, знання із сфери економіки юрисконсульту є просто необхідними. Деякі основи економічних знань він отримує ще при вивченні у навчальному закладі правових дисциплін. На це, до речі, наголошується і у зазначеній постанові Кабміну № 690, у пункті третьому якої Міністерству освіти дано завдання, виходячи із сучасних умов господарювання, переглянути навчальні програми і плани з метою поглиблення знань студентів ВНЗ із господарсько-правових та економічних дисциплін.

Але, як свідчить практика, інколи цих знань буває недостатньо. Тому зараз багато юристів-господарників отримують додаткову економічну освіту (від закінчення бухгалтерських курсів до отримання другої вищої економічної освіти) і це стосується, насамперед, тих юристів, які ведуть правову роботу на підприємствах самостійно (тобто на невеликих підприємствах). Це обумовлено певною універсальністю і широтою правових та інших знань, якими має володіти юрисконсульт малого підприємства. Економічні знання необхідні юрисконсульту ще й для участі у розробці стратегії діяльності підприємства разом із його керівником і головним бухгалтером, оскільки будь-яка значуща господарська операція має, так би мовити, три сторони: управлінську, правову та економічну (зокрема, податкову) і тому прийняття рішення з господарського питання не повинно нагадувати діяльність славнозвісних лебедя, рака і щуки.

Керівник, головний бухгалтер і юрисконсульт – одна команда. І якщо про головного бухгалтера говорять, що він права рука керівника, то юрисконсульт, поза сумнівом, – ліва. Це особливо гостро відчувається саме на невеликому підприємстві, де відсутні складні структурні схеми управління. А для того щоб знаходити з головним бухгалтером спільну мову, розуміти його погляди, юрисконсульту просто необхідний пласт економічних (бухгалтерських, податкових) знань. І тоді запропонована керівником господарська операція буде не тільки економічно обґрунтованою, а й бездоганно оформленою юридично.

До того ж знання бухобліку і податкового права юрисконсульту малого підприємства знадобиться ще й тоді, коли податкові органи здійснюють перевірку підприємства і за результатами перевірки складають акт. Під час перевірки виникає чимало запитань, на які відповідь дає не лише головний бухгалтер, а й юрисконсульт. І акт перевірки вони «вичитують» теж разом, тільки під різними поглядами. Чи треба говорити, що без спеціальних знань «вичитування» акта перевірки юрисконсультом не буде особливо ефективним.

Юрисконсульт малого підприємства повинен мати глибокі знання трудового права, так як кадрова служба зазвичай відсутня і весь тягар дотримання на підприємстві законодавства про працю лягає саме на юрисконсульта, починаючи з правильно оформленої трудової книжки до участі в судовому процесі щодо порушених трудових прав.

Робота юрисконсульта на малих підприємствах, створених у формі акціонерних товариств, як правило, закритих, характеризується певною специфікою.

Всі акціонерні товариства, незалежно від кількості працівників, мають додатковий контролюючий орган – Державну комісію з цінних паперів і фондового ринку та додаткові нормативні акти, яких слід дотримуватись (закони України «Про господарські товариства» та «Про цінні папери і фондову біржу»). Всі акціонерні товариства проводять щорічні загальні збори акціонерів за регламентованою процедурою та подають до вказаної комісії щорічні звіти. Крім того, в акціонерних товариствах час від часу можуть виникати спори між акціонерами і самим товариством, які іноді доходять до суду. Всіма цими питаннями повинен хтось опікуватися на підприємстві. І якщо на великих підприємствах – акціонерних товариствах для цього створюється відповідний відділ корпоративного управління чи встановлюється посада корпоративного секретаря, то на малих підприємствах ці структури, як правило, відсутні. На них питаннями корпоративного права займаються юрисконсульти. А оскільки перевірки дотримання корпоративного законодавства комісією є регулярними, а їх штрафні санкції досить значними, то знання юрисконсультом корпоративного права має не менше значення, ніж знання податкового права. Це є ще однією особливістю роботи юрисконсультів частини малих підприємств, створених у формі акціонерних товариств.

Підсумовуючи, зазначимо, що обсяг роботи юридичної служби будь-якого підприємства досить значний і різноплановий. Та малі підприємства є категорією підприємств, де значення юридичної служби (юрисконсульта) набуває особливого характеру, пов’язаному, по-перше, з тим, що всією правовою роботою відає одна людина, а по-друге, з певною універсальністю її роботи і відсутністю спеціалізації за окремими ділянками роботи. Це слід ураховувати як правнику, котрий починає працювати юрисконсультом малого підприємства, так і роботодавцю, який приймає на роботу цього правника.

1. Домбровський С.Ф. Організація правової роботи та юридичного обслуговування підприємств, установ та організацій: Навчальний посібник для студентів навчальних закладів та факультетів. – Харків: Консум, 2005, 390 с.

2. Пугинский Б.И., Неверов О.Г. Правовая работа: Учебник / Моск. гос. ун-т им. М.В.Ломоносова;

3. Пугинский (отв.ред.). - М.: Зерцало-М, 2004. - 167 с.

4. Постанова Кабінету Міністрів «Про затвердження Загального положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, державного підприємства, організації і установи» вiд 26.11.2008 року, № 1040.

5. Юридическая служба на предприятии: Настольн. кн. юрисконсульта: [Учеб.-практ. пособие] / [С.М.Айзин, М.Ю.Тихомиров] — М.: [Тихомиров], 2003. — 684 с.

Разом з еволюцією визначення предмета еволюціонувала і назва економічної науки.

Рис. 1.4. Еволюція назви економічної науки

Термін економія (від гр. oikonomia) ввели в обіг давньогрецькі мислителі Ксенофонт і Арістотель. У перекладі з грецької він буквально означає "мистецтво ведення домашнього господарства", "домоводство" ("ойкос" — дім, домашнє господарство; "номос" — вчення, закон).

Термін "політична економія" був уперше застосований французьким меркантилістом Антуаном Монкретьеном у праці "Трактат політичної економії", написаній у 1615 р. З грецької "політикос" перекладається як державний, суспільний. Отже, цей термін у поєднанні з терміном "економія" означає науку про ведення господарства в державі, суспільстві.

В економічній науці термін "політична економія" домінував до кінця XIX ст. — часу виходу (1890 р.) праці відомого англійського економіста А. Маршалла "Принципи економікс".

Економікс — це неокласичний напрям в економічній науці, який має за мету синтезувати класичну політичну економію і маржиналізм.

В сучасних умовах у більшості країн світу (особливо англо-американських) політична економія функціонує під назвою "економікс", в ряду інших — як "економічна теорія" або як "політична економія".

Еволюція термінів "економія", "політична економія", "економікс", "економічна теорія" об'єктивно зумовлена розвитком самої економічної науки і об'єкта її дослідження — економічної системи.

Економічна теорія в своїй структурі включає такі розділи: основи економічної теорії (політекономія), мікроекономіка, мезоекономіка, макроекономіка, мегаекономіка.

1. Основи економічної теорії (політекономія) — це фундаментальна, методологічна частина економічної науки, яка розкриває сутність економічних категорій, законів та закономірностей функціонування і розвитку економічних систем у різні історичні епохи.

2. Мікроекономіка вивчає економічні процеси і поведінку економічних суб'єктів первинної ланки: домогосподарства, підприємства, фірми. Вона аналізує ціни окремих товарів, витрати на їхнє виробництво, прибуток, заробітну плату, попит і пропозицію на товари та ін.

3. Макроекономіка вивчає закономірності функціонування господарства в цілому, тобто на рівні національної економіки. Об'єктом її дослідження є валовий національний продукт, національний дохід, національне багатство, рівень життя населення, проблеми безробіття, інфляція та її причини, грошовий обіг, рух процента, податкова політика, кредитно-банківська система та ін.

4. Мезоекономіка вивчає окремі галузі й підсистеми національної економіки (агропромисловий комплекс, військово-промисловий комплекс, торговельно-промисловий комплекс, територіально-економічні комплекси, вільні економічні зони та ін.).

5. Мегаекономіка вивчає закономірності функціонування і розвитку світової економіки в цілому, тобто на глобально-планетарному рівні.

Економічна теорія залежно від функціональної мети поділяється на позитивну та нормативну економічну теорію.

Позитивна економічна теорія ставить за мету всебічне пізнання економічних процесів та явищ, розкриває їхні взаємозв'язки та взаємозалежність, які зумовлюються реальною дійсністю. Тобто вона досліджує фактичний стан економіки, економічну дійсність і відповідає на запитання: яка вона є?

Нормативна економічна теорія з'ясовує об'єктивні процеси, дає їм оцінку, робить висновки та розробляє рекомендації щодо вдосконалення економічної системи, переходу її на вищий ступінь розвитку. Вона відповідає на запитання: як повинно бути, що для цього треба зробити?

3. Методи пізнання економічних процесів і явищ, їх класифікація

Економічна теорія використовує широкий спектр прийомів і способів дослідження свого предмета, які й визначають зміст її методу.

Метод економічної теорії — це сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем.

Економічна теорія застосовує як загальнонаукові, так і специфічні для даної науки методи пізнання економічних явищ і процесів.

Рис. 1.5. Основні методи економічної теорії

Діалектика як метод — загальний для всіх наук метод пізнання, який базується на використанні законів і принципів філософії (Георг Гегель), сутність яких полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому взаємозв'язку та взаємозалежності, у безперервному розвитку. Тут використовують наукове економічне мислення у вигляді наукової абстракції.

Наукова абстракція як метод полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших сталих сторін певного явища, очищених (абстрагованих) від всього другорядного, випадкового, неістотного. Результатами застосування методу наукової абстракції є формування понять, категорій, виявлення і ормування економічних законів.

Аналіз і синтез як метод дослідження застосовується в єдності двох його складових. При аналізі об'єкт дослідження розумово або фактично розкладається на складові, кожна з яких вивчається окремо; при синтезі відбувається об'єднання різних елементів, сторін об'єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв'язків між ними. Аналіз сприяє розкриттю істотного в кожному елементі, а синтез завершує розкриття суті об'єкта в цілому.

Індукція і дедукція. Індукція — це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня. Дедукція — метод пізнання від загального до одиничного. Метод індукції і дедукції забезпечує діалектичний зв'язок одиничного, особливого і всезагального.

Історичний і логічний методи використовуються економічною теорією для дослідження економічних процесів у єдності. Історичний метод вивчає ці процеси у тій історичній послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один за одним у житті. Логічний метод досліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного.

Економічне моделювання — це формалізований опис і кількісне вираження економічних процесів і явищ (за допомогою математики й економетрики), структура якого абстрактно відображає реальну картину економічного життя. Економічні моделі (рис. 1.6) дають можливість наочно і глибше дослідити основні риси й закономірності розвитку реального об'єкта пізнання.

Рис. 1.6. Види економічних моделей

Економічний експеримент — штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження. Економічний експеримент дає змогу на практиці перевірити обґрунтованість наукових теорій і рекомендацій, щоб попередити помилки та провали в економічній політиці держави.

Для пізнання соціально-економічних процесів економічна теорія використовує і такі загальнонаукові методи пізнання, як:

Метод якісного і кількісного аналізу. Він передбачає чітке виявлення якісної визначеності економічного явища і підкреслення тих складових, елементів, які піддаються кількісному виміру, вивчення динаміки процесу; виявлення факторів, що впливають на його зв'язки в системі. Поєднання кількісного та якісного аналізу здійснюєт

Дата добавления: 2014-01-11