Суспільно-політичного життя на Русі

На межі ХІІ–ХІІ ст. у степах Центральної Азії утворилася військо-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив хан Темучін, обраний Чінгіз-ханом. У 1213 р. він розпочав добу великих завоювань з підкорення Китаю. Потім він повернув свої орди на захід і дійшов до Каспійського моря та Арменії. У 1222 р. передовий загін монголо-татар вдерся через Кавказ у причорноморські степи й завдав поразки половцям. Половецький хан Котян звернувся за допомогою до руських князів. Київський, галицький, чернігівський та інші князі зібрали свої дружини й вийшли у степ назустріч татарам. 31 травня 1223 р. на р. Калка відбувся бій, який руські князі програли через неузгодженість своїх дій. А татари повернули назад. Протягом наступних 14 років про них нічого не було чути.

Після смерті Чінгіз-хана (1227) Монгольська держава була поділена між його синами. Верховна влада дісталася Удегею, за правління якого відбулася друга хвиля монгольської експансії на захід. Похід очолив племінник Удегея хан Батий. Наприкінці 1237 р. він переправився через Волгу й напав на руські землі. Першою пала Рязань, потім Москва, Володимир, Суздаль, Тверь, Торжок та інші міста. Не дійшовши до Новгорода (через погані шляхи та втому) татари повернулися у степи. Протягом 1237–1238 рр. південно-східна Русь була зруйнована. Опір, який намагалися організувати князі, виявився неефективним. Князівства не змогли об’єднати свої зусилля й захищалися кожне своїми силами. До того ж, протистояти досвідченому та добре організованому монгольському війську було непросто.

Підкоривши південно-східну Русь монголо-татари розбили кочев’я у нижній течії Дона й Волги. Звідти після короткого перепочинку вони рушили на південно-західну Русь. У 1239 р. вони захопили й зруйнували Переяславське, а потім Чернігівське князівства. Орда пройшла по Київщині, зруйнувавши усе на своєму шляху й відступила в степ.

Восени 1240 р. об’єднані сили монголо-татар підійшли до Києва й взяли його в облогу. 10 тижнів тривала героїчна оборона головного города Київської Русі. Київ не мав у цей час власного князя. Оборону очолював воєвода Данили Галицького Дмитро. Але сили були нерівними. 6 грудня татари взяли місто й повністю його зруйнували, а захисників вбили. Після цього погрому Київ вже ніколи не піднявся до висот колишньої слави, коли його називали суперником Царгорода. Життя тут відродилося, але протягом наступних століть зберігало провінційний характер. Падіння Києва стало завершальним етапом історії Київської Русі. Роздроблені й ослаблені давньоруські князівства втратили незалежність, визнавши владу монгольського хана.

Зруйнувавши Київ татари рушили на Галичину й Волинь. Ворожу навалу край зустрів без князів. Волинський князь Василько утік у Польщу, а Данило Галицький у цей час перебував в Угорщині. І хоч серйозного опору татари тут не зустріли, вони зруйнували усі міста й села на своєму шляху.

Пройшовши скрізь Галицько-Волинське князівство татари перейшли Карпати й вступили на територію Угорщини, Польщі та Чехії. Знесилені тривалим походом, вони не змогли подолати опір, що зустріли у цих країнах. До того ж у степах скликався курултай для обрання нового великого хана. Тому у 1242 р. хан Батий повернув своє військо назад. На степових просторах у пониззі Дону та Волги була заснована монголо-татарська держава – Золота Орда зі столицею у місті Сарай.

З 40-х років ХІІІ ст. встановилася постійна залежність давньоруських князівств від Золотої Орди – монголо-татарське іго. Київська Русь перестала існувати як незалежна держава. Але державність на давньоруських землях збереглася у латентному (прихованому) вигляді. Татари не залишилися жити у завойованих містах і селах. Вони залишили тут своїх намісників – баскаків з військовими загонами. Татарські чиновники переписали все населення й обклали його даниною – виходом (тільки церква не сплачувала данину). Спочатку татари самі збирали вихід, але з часом князі перебрали на себе цю справу.

Монголо-татарське іго не зачепило старі політичні й церковні порядки на підкорених землях. Татари називали Русь своїм улусом, тобто волостю, однак залишили у ньому стару систему управління. На чолі кожного князівства, як і раніше, стояв князь із роду Рюриковичів. Щоб стати законним володарем, требі було їхати до Орди з багатими дарунками, вклонятися хану та отримувати від нього ярлик (грамоту) на княжіння. Це був обов’язковий ритуал. Татари визнавали порядок передачі влади від брата до брата та від батька до сина. Вони втручалися лише тоді, коли починалися усобиці й князі зверталися до них за справедливим судом. Князі, що не бажали підкорятися – гинули. Так загинув у Орді чернігівський князь Михайло Всеволодович. Посилаючись на християнську віру він відмовився пройти язичницькі обряди. За це церква почитає його святим мучеником.

Монголо-татарська навала надовго закріпила феодальну роздробленість і надовго розвела три основні політичні центри давньоруської державності. Володимиро-Суздальська Русь зазнала всю силу татарського гноблення. У Новгородській та Галицько-Волинській Русі татарська влада відчувалася менше. Але й ці держави сплачували данину та затверджували своїх правителів у Орді, а коли татари вимагали військової допомоги – виділяли їм свої полки.

Монголо-татарська агресія призвела до величезних матеріальних, демографічних і моральних втрат на Русі. Були зруйновані сотні міст і сіл, фізично знищена більшість правлячої еліти – князі й бояри, як правило, очолювали оборону та гинули. Все це підірвало силу народу та його здатність боротися далі. Ховаючись від насильств татарських загарбників, населення прикордонних князівств – Київського, Переяславського, Чернігівського тікало на захід, у більш безпечні галицькі та волинські землі.

На відверту боротьбу проти татарської зверхності протягом ХІІІ ст. не наважувався майже ніхто. Більше того, князі самі придушували стихійний опір народних мас, що подекуди спалахував у перші роки татарського панування. Історія зберегла відомості лише про одну спробу організувати боротьбу й скинути монголо-татарське іго, що мала місце у Галицько-Волинській державі. Данило Галицький, хоч і не захистив свою землю від ворожих орд, досить швидко відбудував зруйновані міста. Він звернувся до Папи Римського з пропозицією організувати хрестовий похід проти татар. Папа погодився, за умови підпорядкування Риму галицької православної церкви й навіть обіцяв Данилові королівську корону. У 1253 р. Данило був коронований. Але організувати європейців на боротьбу з татарами Ватикан не зміг. Не отримавши допомоги Данило вирішив воювати власними силами. Він зміцнив військо, укріпив городи, уклав союз із Литвою й у 1254 р. виступив проти татар. Спочатку наступ був успішним. Однак у 1258–1259 рр монгольський воєвода Бурундай з великими силами з’явився у Галицько-Волинській землі та змусив Данила та Василька зруйнувати укріплення своїх городів і визнати зверхність Золотої Орди.

Таким чином, незалежність давньоруських князівств була знищена наприкінці 30-х – на початку 40-х років ХІІІ століття внаслідок монголо-татарської навали. Князівства не змогли організувати спільного опору й були завойовані. Основи державності під чужоземною владою зберігалися: землями керували Рюриковичі із своїми урядовцями. Залежність від Золотої Орди проявлялася у вигляді сплати данини, необхідності підтверджувати право на княжіння спеціальним ярликом та наданням татарам військової допомоги.

* *

*

Київська Русь – могутня східноєвропейська держава існувала з другої половини ІХ ст. по 40-ві роки ХІІІ ст. Вона пройшла тривалий і складний шлях від маловідомого рихлого політичного об’єднання язичницьких слов’янських племен до політично, економічно й культурно розвиненої християнської централізованої монархії, з величезним впливом у навколишньому світі. Провідну роль у процесі державотворення відіграла Київська земля та її столиця –
м. Київ.

Внаслідок розвитку феодального способу виробництва виросла економічна й політична роль регіонів. На початку ХІІ ст. Київська Русь вступила у новий період своєї історії – період феодальної роздробленості. Його характерною ознакою став поліцентризм. Спадкоємцями давньоруської державності стали Новгородська, Володимиро-Суздальська та Галицько-Волинська Русь.

У складі Київської Русі український народ у співпраці з іншими східнослов’янськими народами здобув свій перший історичний досвід державного будівництва. Цей досвід допоміг йому утворити першу національну державу – Галицько-Волинське князівство, впливи якої сягали Дніпра. Централізаторська політика галицьких князів була перервана монголо-татарською навалою. Монголо-татарське завоювання надовго зупинило економічний, політичний та культурний розвиток давньоруських земель і ознаменувало ліквідацію Давньоруської держави. Державні традиції зберегло й розвивало протягом наступного століття Галицько-Волинське князівство. Однак, у 40-х роках ХІV ст. і воно припинило своє існування.

Література

1. Літопис руський / Пер. з давньоруської Л. Е. Махновця. – К., 1989.

2. Брайчевський М. Ю. Коли і як виник Київ / М. Ю. Брайчевський. – К., 1963.

3. Брайчевський М. Ю. Походження Русі / М. Ю. Брайчевський. – К., 1963.

4. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі / М. Ю. Брайчевський. – К., 1988.

5. Введение христианства на Руси. – М., 1988.

6. Греков Б. Д. Киевская Русь / Б. Д. Греков. – М., 1953.

7. Греков Б.Д. Культура Киевской Руси / Б. Д. Греков. – М., 1953.

8. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Т. 1. – К., 1991; Т. 2. – К., 1992; Т. 3 / М. Грушевський. – К., 1993.

9. Древнерусские княжества Х–ХІІІ вв. – М., 1975.

10. Корінний Н. Н. Переяславська земля. Х – перша половина ХІІІ ст. /
Н. Н. Корінний. – К., 1992.

11. Котляр М. Ф. Данило Галицький / М. Ф. Котляр. – К., 1979.

12. Котляр М. Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава / М. Ф. Котляр. – К., 1996.

13. Котляр М. Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ–ХІІІ ст. / М. Ф. Котляр. – К., 1984.

14. Лихачев Д. Русские летописи / Д. Лихачев. – М.-Л., 1947.

15. Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство / І. П. Крип’якевич. – К., 1984.

16. Мавродин В. В. Древняя Русь. Происхождение древнерусского народа и Киевского государства / В. В. Мавродин. – М., 1951.

17. Моця О. П. Населення південно-руських земель ІХ – ХІІІ ст. / О. П. Моця. – К., 1933.

18. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства / О. Моця, В. Ричка. – К., 1996.

19. Насонов А. Н. Монголы и Русь / А. Н. Насонов. – М., 1940.

20. Насонов А. Н. Русская земля и образование территории древнерусского государства / А. Н. Насонов. – М., 1951.

21. Орлов А. С. Владимир Мономах / А. С. Орлов. – М.-Л., 1946.

22. Пашуто Т. В. Внешняя политика Древней Руси / Т. В. Пашуто. – М., 1968.

23. Пашуто Т. В. Героическая борьба русского народа за независимость
(ХІІІ в.) / Т. В. Пашуто. – М., 1955.

24. Пашуто Т. В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси / Т. В. Пашуто. – М., 1950.

25. Рапов О. М. Русская церковь в ІХ – первой трети ХІІ вв. Принятие христианства / О. М. Рапов. – М., 1988.

26. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и другие княжества ХІІ–ХІІІ вв. / Б. А. Рибаков. – М., 1982.

27. Рыбаков Б. А. Первые века русской истории / Б. А. Рибаков. – М., 1964.

28. Рыбаков Б. А. Древнее ремесло Руси / Б. А. Рибаков. – М.-Л., 1948.

29. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси / Б. А. Рибаков. – М., 1987.

30. Софроненко К. А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси ХІ–ХІІ ст. / К. А. Софроненко. – М., 1955.

31. Тихомиров М. Н. Древнерусские города / М. Н. Тихомиров. – М., 1956.

32. Толочко П. П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, ідеологія /
П. П. Толочко. – К., 1992.

33. Толочко П. П. Древняя Русь / П. П. Толочко. – К., 1087.

34. Толочко П. П. Древний Киев / П. П. Толочко. – К., 1983.

35. Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ – ХІІІ вв. / П. П. Толочко. – К., 1980.

36. Толочко П. П. Літописи Київської Русі / П. П. Толочко. – К., 1994.

37. Шекера І. М. Міжнародні зв’язки Київської Русі / І. М. Шекера. – К., 1963.

38. Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского государства / С. В. Юшков. – М., 1949.

39. Юшков С. В. Очерки по истории феодализма Киевской Руси / С. В. Юшков. – М., 1939.

Дата добавления: 2014-01-13