Місцеве лікування

Генітальний кандидоз

Мікоплазмоз, уреаплазмоз

Хламідіоз

Гонорея

ЖІНОЧИХ СТАТЕВИХ ОРГАНІВ

ЛЕКЦІЯ 6. СПЕЦИФІЧНІ ЗАПАЛЬНІ ЗАХВОРЮВАННЯ

Расчет резьбовых соединений, нагруженных

6.

Расчет резьбовых соединений

5.

4.

3.

Основные геометрические параметры резьб

D, d – наружный диаметр резьбы, который принимается за номинальный диаметр резьбы;

D₁, d₁ – внутренний диаметр резьбы;

D₂, d₂ – средний диаметр резьбы;

H – рабочая высота профиля, по которой соприкасаются витки винта и гайки;

Р – шаг резьбы,

α [альфа] – угол профиля.

Диаметры винта, как охватываемой детали обозначаются маленькими буквами, а диаметры гайки, как охватывающей детали – большими.

Профиль резьбы – это профиль выступа и канавки резьбы, плоскости ее осевого сечения.

Угол профиля – это угол между боковыми смежными сторонами резьбы осевого сечения.

Профиль резьбы характеризуется также высотой исходного треугольника Н резьбы и рабочей высотой профиля резьбы Н₁.

Важнейшей характеристикой резьбы является шаг. Шаг резьбы – это расстояние между одноименными сторонами соседних профилей, измеренное в направлении оси резьбы.

«Крепежные винты и гайки»

Крепежные винты в зависимости от типа резьбового соединения, применяют следующие исполнения:

1. винты с гайкой, называемые болтами

Болт применяют: а) для скрепления деталей не очень большой толщины, пластин, фланцев, брусьев при наличии места для расположения головки болта и гайки;

б) для скрепления деталей из материалов, не обеспечивающих достаточную прочность и долговечность резьбы;

в) при необходимости частого завинчивания и отвинчивания.

Болты не требуют нарезания резьбы в детали, но не всегда удобны при сборке и не способствуют приданию машине принятых для глаза форм.

2. винты, ввинчиваемые в одну из скрепляемых деталей

Винты, ввинчиваемые в одну из скрепляемых деталей, применяют в случаях достаточной прочности материала детали и достаточной ее толщины, отсутствия места для расположения гайки, при жестких требованиях к массе соединения.

3. шпильки с гайками

Шпильки применяют в тех же случаях, что и винты, но когда материал соединяемых деталей не обеспечивает достаточной долговечности резьб при требуемых частых разборках и сборках соединений.

Основным типом гаек являются шестигранные. Высота нормальных гаек равна 0,8 d. При частом завинчивании и отвинчивании и больших силах применяют гайки высокие (высота 1,2 d) и особо высокие (высота 1,6 d), при недогрузке винта по растяжению – гайки уменьшенной высоты ( 0,5 - 0,6 )d.

«Предохранение резьбовых соединений от самоотвинчивания»

Все крепежные резьбы удовлетворяют условию самоторможения даже баз учета дополнительного трения на торце гайки или головке винта.

Ослабление резьбы связано с колебаниями сдвига соединяемых деталей, при которых болт изгибается и витки болта скользят по виткам гайки. Так как для скольжения элемента витка в сторону затяжки требуется большая сила, чем для скольжения противоположного элемента витка в сторону, ослабления, то создается вращающий момент развинчивания.

Используют следующие виды стопорения:

1. дополнительное трение;

2. специальными запирающими элементами;

3. пластическое деформирование или приварку после затяжки.

Гайки болтов должны стопориться в резьбе или при их стопорении на деталь, болт должен дополнительно предохраняться от поворота. Гайки шпилек должны стопориться на корпус во избежание вывинчивания шпилек.

Наиболее старым средством стопорения резьбы является применение контргайки, т.е. второй гайки.

Широкое применение получили пружинистые шайбы, обеспечивающие вследствие упругости шайбы сохранение сил трения в резьбе при колебаниях осевой нагрузки; кроме того, эти шайбы повышают сцепление между гайкой, шайбой и деталью благодаря врезанию острых срезов шайбы в торец гайки и плоскость детали.

Стопорение гайки или головки винта по отношению к детали достигается стопорными шайбами с лапками, одну из которых отгибают по грани детали, а две другие – по грани гайки.

при нагружении силами в плоскости стыка»

Применяют соединения двух видов:

а) с винтами, устанавливаемыми в отверстия с зазором;

б) с винтами, устанавливаемыми под развертку без зазора.

Первый вид соединений дешевле, но второй может воспринимать большие нагрузки и обеспечивает центрирование деталей.

В случае установки винтов с зазором они должны создавать силу трения на поверхности стыка, превышающую внешнюю сдвигающую нагрузку.

Потребная сила затяжки винта:

F – расчетная сдвигающая сила, приходящаяся на один наиболее нагруженный винт,

i – число стыков, стягиваемых винтом,

j – коэффициент трения, равный для сухих чугунных и стальных поверхностей машин 0,15-0,2, для необработанных поверхностей – 0,3,

S – запас сцепления (во избежание сдвигов в пределах зазоров между болтами и отверстиями S ≥ 1,5-2).

Затяжку назначают с напряжение 0,6 σ_т, а в металлических конструкциях при контроле затяжки до 0,8 σ_т. По этой силе затяжки может быть определен потребный диаметр винта.

В случае установки винтов под развертку их рассчитывают на срез.

Условие прочности винта:

d_c – диаметр стержня винта в опасном сечении,

i – число поверхностей среза.

При соединении тонкостенных деталей необходим дополнительный расчет на смятие.

В высоконапряженных соединениях при стесненных габаритах и постоянной нагрузке допустимо вести расчет с учетом того, что часть внешней нагрузки передается силами трения в стыках, а остальная стремиться срезать винты. Тогда расчетное условие при i = 1 и S = 1

отрывающими силами и моментами»

Соединения, нагруженные отрывающими силами и моментами, так же как и нагруженные сдвигающими силами, выполняют с начальной затяжкой. Для этих соединений начальная затяжка необходима во избежание сдвигов от случайных сил и ударов при переменных нагрузках и для обеспечения жесткости и плотности стыка. Исходным расчетным условием является сохранение на поверхности контакта после приложения внешних сил заданного давления.

Расчет соединений при действии центральной отрывающей силы

При действии на затянутое соединение центральной отрывающей внешней нагрузки F только часть ее χ F дополнительно нагружает винты, а остальная часть (1-χ)F идет на нагрузку стыка.

χ [хи] – коэффициент основной нагрузки.

Задача о распределении нагрузки между винтом и стыком является статически неопределенной и решается с помощью условий совместимости перемещений. Очевидно, что под действием внешней нагрузки в пределах до раскрытия стыка винт удлиняется настолько, насколько уменьшается сжатие деталей. Это условие можно записать так: [δ – дельта]

λ_в [лямбда] – податливость винта, равная удлинению винта под действием силы в 1Н,

λ_д [лямбда] – податливость соединяемых деталей и стыка между ними.

Согласно условию сохранения плотности стыка потребная сила начальной затяжки одного винта в соединении с z винтами:

σ_min [сигма] – минимальное необходимое давление в стыке,

А_ст – площадь стыка.

Осевая сила, действующая на затянутый винт после приложения внешней нагрузки F:

Расчетная нагрузка с учетом крутящего момента затяжки:

При действии на соединение отрывающей силы и момента напряжения алгебраически складываются из напряжений начальной затяжки σ₀, напряжений σ_F [сигма] от внешней отрывающей стык силы F_ст и напряжений σ_м [сигма] от внешнего прокладывающего момента М_ст:

А_н и J_н – площадь и момент инерции площади стыка с отверстиями,

y_max – расстояние от центральной оси до крайних точек стыка,

z – число винтов.

Если сила F сжимает стык, то знак «-» перед вторым членом меняется на «+».

Велика кількість запальних захворювань органів статевого тракту жінок первинно пов'язана з інфекціями, що передаються статевим шляхом. Частота їх загрозливо зростає у зв'язку з підвищенням статевої активності у молодому віці, нестабільністю сексуальних контактів, легалізацією абортів та ін. Ризик цих захворювань є найвищим у незаміжніх жінок з численними сексуальними партнерами. Ці інфекції дуже негативно впливають на репродуктивне здоров'я як жінок, так і чоловіків.

Важливу роль в запаленні жіночих статевих органів відіграють інфекції, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ).

На сьогодні нараховують більше 20 захворювань, що передаються статевим шляхом. За класифікацією ВООЗ, виділяють 3 групи ЗПСШ.

Перша група містить традиційні "класичні" венеричні хвороби: сифіліс, гонорею, шанкроїд (м'який шанкр), лімфогранульоматоз венеричний, гранульому венеричну.

Друга група містить захворювання, що передаються статевим шляхом з переважним ураженням статевих органів: хламідіоз, мікоплазмоз, трихомоніаз, урогенітальний кандидоз, генітальний герпес, бактеріальний вагіноз. Збудників цих захворювань часто називають інфекцією другого (нового) покоління.

Деякі захворювання - третя група, можуть мати як статевий, так і нестатевий шлях передачі (папіломавірусні інфекції статевих органів, гепатит В, лямбліоз та ін.).

Захворюваність інфекціями другої групи знаходиться на високому рівні, вони поступово витискають збудників класичних венеричних хвороб (сифілісу, гонореї) за частотою випадків. Для практики гінеколога ці захворювання є найважливішими.

Збудник гонореї — грамнегативний диплокок, розташований внутрішньоклітинно в сегментоядерних лейкоцитах та клітинах циліндричного епітелію. Мікроб здатний проникати в міжклітинні щілини з утворюванням мікроколоній. Під впливом хіміопрепаратів чи при хронічному перебігу утворюються L-форми гонококів.

Класифікація.

Згідно з Міжнародною класифікацією хвороб X перегляду, в Україні вводиться в практику наступна класифікація гонореї жінок:

- гонорея нижніх відділів сечостатевого тракту без ускладнень;

- гонорея нижніх відділів сечостатевого тракту з ускладненнями;

- гонорея верхніх відділів сечостатевого тракту і органів малого таза.

Далі надається повний топічний діагноз (цервіцит, уретрит, цистит, бартолініт, аднексит, пельвіоперитоніт).

Клінічно виділяють гонорею свіжу (давністю до 2-х місяців) — гостру, підгостру, торпідну, а також хронічну (давністю більше 2-х місяців).

Клініка.

В більшості випадків захворювання перебігає торпідно, мало- або асимптомно, часто приймає підгостру, хронічну або переметуючу форми. Симптоми залежать від місця ураження і вкладаються в клінічну картину ендоцервіциту, уретриту, ендометриту, аднекситу, пельвіоперитоніту. У жінок навіть при гострому перебігу не виникає помітних больових відчуттів. Характерним є велика кількість вогнищ запалення в місцях локалізації циліндричного епітелію — уретра, цервікальний канал, бартолінієві залози. Зовнішні статеві органи та вагіна у жінок репродуктивного віку, як правило, не уражуються.

Діагноз гонореї встановлюється тільки при лабораторному виявленні гонококів.

Взяття матеріалу (обов'язково з цервікального каналу, уретри, піхви) бажано і проводити відразу після менструації. З інших місць (прямої кишки, парауретраль- инх ходів, вестибулярних залоз, горла) матеріал беруть при необхідності.

Лікування.

Препаратами вибору для лікування гонореї вважаються цефалоспорини, аміноглікозиди та фторхінолони. Іноді застосовують пеніцилін та його похідні, але все частіше зустрічаються пеніциліностійкі штами гонокока. Інститут дерматології та венерології АМН України рекомендує наступні схеми:

Таблиця

Препарат	Свіжа, неускладнена	Хронічна, ускладнена (до антибіотиків завжди додається загальна неспецифічна терапія)
Бензилпеніциліну натрієва сіль	1 млн. ОД в/м кожні 4 год 1 добу	1 млн. ОД в/м кожні 3 год. 3 доби
Прокаїн-пеиіцилін G	6 млн. ОД в/м	3 млн. ОД в/м 1 раз на добу 3 доби
Ампіцилін	1 г в/м кожні 8 год. 1 добу	1 г в/м кожні 8 год. 3 доби
Амоксицилін	0,5 г усередину 3 рази на день 2 дні	0,5 г усередину 3 рази на день 5 днів
Цефтріаксон	1,0 г в/м одноразово	1,0 г в/м 1 раз на добу 5 днів
Спектіноміцин (тробіцин)	2 —4 г в/м одноразово	2 г 1 раз на добу 5 днів
Гентаміцин	0,04 г в/м кожні 8 год. 3 „Еа з и	0,04 г в/м кожні 8 год. 3 рази 5 днів
Ципрофлоксацин	0,5—1,0 г кожні 12 год. 1 день	0,5 г кожні 12 год. 5 днів
Офлоксацин	0,4—0,8 г усередину, через 12 год.— 0,4 г	0,4—0,5 г кожні і 2 год. 5 днів
Доксициклін (вібраміцин, юнідокс)	0,2 г усередину, через 12 год.—0,1г	0,1 г усередину 2 рази на день 5 днів
Азитроміцин (сумамед)	1—2 г одноразово	0,5 г 1 раз на день 2 дні
Джосаміцин (вільпрофен)	0,5 г усередину 3 рази на добу, 2 дні	0,5 г усеред. 3 рази на добу, 7—10 днів
Кларитроміцин (клацид)	0,5 г усередину, через 12 годин 0,25 г	0,25 г 2 рази на добу, 3—5 днів
Спіраміцин (роваміцин)	6 млн. МО усередину, через 12 год - 3 мли. МО	3 млн. МО усередину 3 рази на день 5 днів
Бісептол, гросептол	4 табл. по 0,480 г, через 12 год. — 2 таб.	2 табл. по 0,480 г 3 рази на день, 7—10 днів

Вагітні жінки та діти, в яких виявлена гонорея, лікуються за схемами ускладненої гонореї препаратами пеніцилінового ряду, цефалоспоринами та макролідами. Інші антибактеріальні препарати вагітним протипоказані. Дози для дітей визначаються за масою тіла.

Допоміжні методи лікування застосовують при ускладненій, хронічній формах гонореї: імунотерапія (специфічна та неспецифічна), біогенні стимулятори, ферменти, фізіотерапія.

Клініко-лабораторний контроль після лікування гонореї здійснюється через 7—10 днів після закінчення лікування. Повторний контроль через 1 місяць після першого, після чого хвора знімається з диспансерного обліку.

Збудник Chlamydia trachomatis — облігатні внутрішньоклітинні бактерії. Основними формами хламідій є елементарні та ретикулярні (ініціальні) тільця, що проникають в клітини-мішені (циліндричний епітелій урогенітального тракту, фагоцити).

Класифікація урогенітального хламідіозу згідно з МКХ -10:

- хламідіоз нижніх відділів сечостатевих органів неускладнений;

- хламідіоз верхніх відділів сечостатевих органів і органів малого таза.

Далі надається повний топічний діагноз (цервіцит, уретрит, цистит, бартолініт, аднексит, пельвіоперитоніт).

Клініка.

Особливістю клінічного перебігу хламідіозу є відсутність специфічних клінічних проявів та патогномонічних симптомів.

В більшості випадків це захворювання перебігає торпідно, мало- або аси- мптомно, як правило, приймає хронічну або персистуючу форми. Характерним є наявність слизових або слизово-гнійних виділень з уретри та цервікального каналу, а також фолікулярних утворень на шийці матки (фолікулярний цервіцит). Висхідні форми хламідіозу перебігають мало- або асимптомно. За наявності симптомів вкладаються в клінічну картину ендометриту, аднек- ситу, пельвіоперитоніту.

Діагностика:

1.Виявлення антигенів хламідій у досліджуваному матеріалі методом імуноферментного аналізу (ІФА) та полімерізної ланцюгової реакції (ПЛР).

5. Експрес-методи (за допомогою імунохроматографічних тест-систем "Chlamidia Stat-Pac assay" (USA), "Chlamy-Check-1" (France)). Чутливість цих методів набагато нижча.

Взяття матеріалу — зскрібки (обов'язково з цервікального каналу, уретри) бажано проводити відразу після менструації. З інших місць (носових ходів, кон'юнктиви, глотки) за необхідності. Для виявлення антитіл венепункцією забирають кров в чисту суху пробірку.

Лікування.

Препаратами вибору для лікування хламідіозу вважаються антибіотики групи тетрациклінів, макролідів, фторхінолонів.

Наводяться приблизні схеми лікування, рекомендовані Інститутом дерматології та венерології АМН України:

Тетрацикліни

- Тетрациклін — по 2—2,5 г на добу, 14—21 день. Необхідність приймати препарат 4 рази на добу обмежує його застосування.

- Доксициклін (вібраміцин, доксибене, юнідокс) — по 0,2—0,3 г на добу. 14—21 день. Внутрішньовенне уведення підвищує ефективність.

Макроліди

- Азитроміцин (сумамед) — в перший день 1,0 г, в наступні дні по 0,25—0,5 г на добу, курсова доза 3,0 г. 31

- Джозаміцин (вільпрофен) — по 1,2—1,5 г на добу, 7 днів.

- Кларитроміцин (фромілід, клацид) — по 0,5—1,0 г на добу, 10 днів.

- Рокситроміцин (рулід) — 0,3—0,45 г на добу, 10 днів.

- Спіраміцин (роваміцин) — 6—9 млн. МО на добу, 10 днів.

- Мідекаміцин (макропен) — 1,2—1,6 г на добу, 10 днів.

Фторхінолони

- Офлоксацин (офлаксин, таривід, заноцин), ципрофлоксацин (ципринол, ципробай), пефлоксацин (абактал) — по 0.2—0,5 г усередину або внутрішньовенно 2 рази на добу, 10—14 днів.

- Норфлоксацин (ноліцин, уробацид) — 0,8 г на добу, 5—8 тижнів при хронічних аднекситах.

Антибіотики інших груп

- Кліндаміцин (далацин) — по 0,6 г 3 рази на добу усередину або внут- рішньом'язеві, внутрішньовенні ін'єкції, 10—14 днів.

- Терапія включає також підготовку імунної системи, фізіотерапевтичне та місцеве лікування, боротьбу із супровідними захворюваннями, конге- стивними явищами. За наявності персистуючої інфекції може бути призначена пульс-терапія (декілька циклів з перервою) з обов'язковою індивідуальною (залежно від стану імунної системи) імунотерапією.

- Контроль після лікування рекомендований не раніше ніж через 3 тижні після завершення лікування (після менструації) із застосуванням методів виявлення антитіл та антигенів.

Згідно з сучасною класифікацією, родина Mycoplasmataceae поділяється на два роди: рід Mycoplasma, який включає 100 видів, та рід Ureaplasma, який включає 3 види. Людина є природним хазяїном багатьох видів. До теперішнього часу встановлено 4 види патогенних мікроорганізмів цієї родини, з них 3 є збудниками урогенітальних інфекцій: М. hominis, M. genitalium, U. Urealiticum.

Широке розповсюдження урогенітальних мікоплазм та їх часте виявлення у практично здорових жінок затруднює вирішення питання про роль цих мікроорганізмів в етіології запальних захворювань урогенітального тракту. На теперішній час показана роль мікоплазм в розвитку запальних захворювань урогенітального тракту полімікробної етіології. Питання про значення мікоплазм як монозбудників подібних патологічних процесів до кінця не вирішено. Більшість дослідників вважають мікоплазми умовно-патогенними мікробами.

Клініка.

Запальне захворювання урогенітального тракту, при якому виявлені мікоплазми, не має патогномонічних симптомів. Захворювання вкладається в клінічну картину вагініту, ендоцервіциту, уретриту, ендометриту. Мікоплазми часто виявляються при спонтанних абортах, передчасних пологах, внутрішньоутробному інфікуванні плода.

Діагностика:

1.Виявлення антигенів хламідій у досліджуваному матеріалі методом імуноферментного аналізу (ІФА) та полімерізної ланцюгової реакції (ПЛР).

Лікування.

Критеріями призначення етіологічної терапії при виявленні мікоплазм є: клінічні прояви запальних процесів урогенітального тракту; ступінь ризику інвазивних втручань (перед абортами, введенням ВМС і т.ін.); обтяжений акушерський анамнез (звичний аборт, загроза аборту, післяпологовий ендометрит); безпліддя, коли, крім мікоплазменої інфекції, інших причин не виявлено. Ефективними відносно мікоплазм, уреаплазм є антибіотики тих самих груп, що при хламідіозі: тетрацикліни, макроліди, фторхінолони. Курс лікування 7—10 днів. У вагітних застосовують еритроміцин (по 0,5 г 4 рази на добу, 7—10 днів), вільпрофен (1,0 г на добу, 10 днів).

Контрольне обстеження виконується через 2—3 тижні після закінчення курсу протимікробної терапії.

Трихомоноз (трихомоніаз)

Збудник — представник джгутикових найпростіших Trichomonas vaginalis. Вагінадьні трихомонади — аеротолерантні анаероби, здатні повторювати рельєф епітеліальної клітини, на якій вони паразитують. Завдяки наявності на поверхні трихомонад великої кількості ферментів (гіалуронідази, амілази, каталази) вони можуть проходити в міжклітинні щілини, розповсюджуватися по урогенітальному тракту. Здатність трихомонад фіксувати на своїй поверхні велику кількість антитрипсину забезпечує їм захист від руйнівної дії імунокомпетентних клітин. Все це треба враховувати при діагностиці та лікуванні трихомонозу.

Класифікація.

Згідно з МКХ-10, виділяють:

- урогенітальний трихомоноз;

- урогенітальний трихомоноз неускладнений;

- трихомоноз з ускладненнями.

Клінічно розрізняють наступні форми трихомонозу: свіжу (давністю до 2-х місяців) — гостру, підгостру, торпідну; хронічну (давністю більше 2-х місяців). Жінки і чоловіки можуть бути трихомонадоносіями.

Клініка.

Місцем первинної інфекції при трихомонозі є піхва, хоча ці мікроби можуть розповсюджуватися у верхні відділи жіночого статевого тракту та в органи сечовиділення. Клінічна картина гострого трихомонозу у жінок характеризується симптомами вагініту, до якого може приєднатися вестибуліт, уретрит, ендометрит. При гострій формі жінки скаржаться на значні пінисті піхвові виділення; свербіння, роздратування вульви; часто печіння, біль при сечовипусканні. При торпідній формі ці скарги відсутні.

Для хронічного трихомонозу характерні періодичні загострення, які можуть бути зумовлені статевим збудженням, вживанням алкоголю, зниженням імунітету, порушенням функції яєчників та ін.

Діагностика:

1. Виявлення піхвової трихомонади при вивченні нативного препарату (мазок із піхви на мікрофлору).

2.Виявлення антигенів хламідій у досліджуваному матеріалі методом імуноферментного аналізу (ІФА) та полімерізної ланцюгової реакції (ПЛР).

Лікування.

Лікуванню підлягають хворі на трихомоноз як із запальними явищами, так і за їх відсутності. Обов'язкове лікування носіїв збудника диктується тим, що вони можуть бути джерелами зараження. Ефективними засобами лікування трихомонозу є препарати групи нітроімідазолів.

Методики лікування, рекомендовані Інститутом дерматології та венерології АМН України:

Метронідазол (трихопол, флагіл):

- по 0,25 г 2 рази на день, 10 днів;

- перші 4 дні по 0,25 г 3 рази на день, інші 4 дні — по 0,25 г 2 рази на день;

- 1-й день по 0,5 г 2 рази, 2-й — по 0,25 г 3 рази, у наступні 3-й, 4-й, 5-й — по 0,25 г 2 рази на день;

- 1-й день по 0,75 г 4 рази, 2-й — по 0,5 г 4 рази, тривалість лікування — 2 дні (рекомендована при свіжому трихомонозі з невеликою тривалістю захворювання);

- по 0,5 г 4 рази на день протягом 5—7 днів (рекомендована при хронічному, ускладненому трихомонозі);

- 100 мл розчину, що містять 500 мг метронідазолу (метрагілу), внутрішньовенно 3 рази на добу, 5—7 днів (при хронічному трихомонозі, що не піддається лікуванню).

Тінідазол (фазижин):

- по 2 г одноразово;

- по 2 г усередину 1 раз на добу курсовою дозою 6 г (при хронічному, ускладненому трихомонозі).

Орнідазол (тіберал):

- по 0,5 г 2 рази на добу, 5 днів (при неускладненому трихомонозі);

- по 0,5 г 2 рази на день, 10 днів (при хронічному, ускладненому трихомонозі).

Нові препарати для лікування трихомонозу.

- атрикан 250 — по 1 капсулі усередину 2 рази на день, 4 дні;

- наксоджин (ниморазол) — 4 таблетки усередину одноразово;

- ефлоран — курсова доза 2,0 г (таблетки по 0,4 г), одноразово 5 таблеток або 2 таблетки зранку і 3 таблетки ввечері;

- макмірор — по І таблетці усередину 3 рази на день, протягом 7 днів.

Місцева терапія при трихомонозі може бути додатковим, але не самостійним методом лікування (зважаючи на значне розповсюдження трихомонад в різні відділи уростатевого тракту).

Для місцевого лікування застосовують:

кліон Д— вагінальні таблетки (до піхви і раз на день, 10 днів);

флагіл (метронідазол) — вагінальні кульки по 0,5 г (до піхви 1 раз на день, 6—10 днів);

макмірор вагінальні свічки (до піхви І раз на день, 10 днів) та ін.

При хронічному трихомонозі рекомендована специфічна вакцина — сол- котриховак R, яку можна вводити одночасно з хіміотерапією; повторна вакцинація через рік.

Лікування вагітних рекомендується проводити після закінчення першого триместру протитрихомонадними засобами (метронідазол 2 г усередину одноразово, тиберал, атрикан 250 за вказаною вище схемою та ін.).

Контроль лікування у жінок проводять через 7—10 днів після закінчення курсу. В подальшому дослідження проводять 3 рази після кожної менструації І виконанням всіх вищенаведених вимог діагностики.

Найбільш часто збудниками сечостатевих мікозів є дріжджеподібні гриби роду Candida (C. albicans, C. tropicalis), іноді гриби роду Torulopsis, Leptotrix при відсутності патогенних чинників, що сприяють інфекції, при нормальному функціонуванні імунної, гормональної систем вони займають свою "екологічну нішу" серед нормальної флори статевих органів і не спричиняють патологічних змін. Пусковими моментами є порушення біоцинозу через застосування антибіотиків, кортикостероїдів, ендокринні захворювання та ін.

Класифікація.

Виділяють три клінічні форми сечостатевого кандидозу:

- неускладнений кандидоз без патологічного фону (виникає під впливом екзогенних факторів);

- неускладнений кандидоз, обумовлений ендогенними причинами;

- ускладнений висхідний урогенітальний кандидоз на тлі значного зниження захисних сил організму.

Клініка.

Неускладнений кандидоз без патологічного фону характеризується м'яким перебігом з низькою інтенсивністю клінічних проявів (вульвовагініт, кольпіт, уретріт), характерні виділення білого кольору – сирнисті (творожисті).

Лікування як загальне, так і місцеве. Обов'язкове лікування статевого партнера.

Діагностика:

1. Виявлення дріжжеподібних грибів при вивченні нативного препарату (мазок із піхви на мікрофлору).

2.Виявлення антигенів дріжжеподібних грибів у досліджуваному матеріалі методом імуноферментного аналізу (ІФА) та полімерізної ланцюгової реакції (ПЛР).

Лікування.

При виборі методу лікування треба враховувати клінічну форму урогенітального кандидозу. Наводяться методики, рекомендовані Інститутом дерматології та венерології АМН України.

Препарати системної дії:

- Кетоконазол (нізорал) — по 0,2 г 2 рази на добу під час їжі 2 тижні, потім 1 раз на добу до досягнення клінічного ефекту (не більше 6 місяців).

- Флуконазол (дифлюкан, дифлазон, медофлюкон) — одноразово в дозі 150—300 мг. Потім для запобігання рецидивів застосовують по 150 мг один раз на тиждень протягом тривалого часу (4—12 місяців). При стійких формах генітального кандидозу приймають препарат усередину по 150—300 мг на день протягом до 7 діб.

- Ітраконазол (орунгал) — при гострому сечостатевому кандидозі в дозі 200 мг 2 рази на добу протягом дня, потім 200 мг один раз на добу протягом 3-х днів. При хронічному урогенітальному кандидозі — по 200 мг 1 раз на добу протягом 6 днів, потім протягом 3 менструальних ци- 36 клів по 100 мг один раз на день у перший день циклу. При хронічному, ускладненому, рецндивуючому перебігу — по 0,1 г 2 рази на добу протягом 6 днів, потім протягом 3—6 менструальних циклів по 0,1 г у перший день циклу.

- Тербінафін (ламізил) — по 0,25—0,5 г 1 раз на добу, 7—21 день.

Для місцевого лікування застосовують різні препарати у вигляді вагінальпих таблеток, кульок, супозиторіїв, іноді кремів, які вводять до піхви на ніч.

Антибіотики: ністатин, пімафуцин.

Похідні імідазолу: клотримазол (канестен, кандибене, гінолотримін), мі- коназол (гінозол, мікожинакс, поліжинакс).

Для місцевого лікування статевих партнерів (чоловіків) використовують препарати у вигляді кремів (мазь інтраконазол, екзодерил, ламізил, нізорал та ін.).

Боротьба з мікотичною інфекцією включає дотримання правил особистої гігієни, ефективне лікування статевих партнерів, адекватну імунотерапію.

Контроль виліковування проводиться шляхом триразового обстеження хворих протягом 3 місяців.

При хронічному кандидозі показане обстеження з метою виявлення інших місць ураження грибами.

Дата добавления: 2014-01-11