Засоби інтонаційного увиразнення мовлення. Наголос як засіб виразності мовлення

Дуже важливо, щоб мовець, особливо викладач, був обізнаний з інтонаційними особливостями мовлення, міг правильно відтворити необхідну інтонацію, легко змінити її у разі потреби. Викладачеві досить часто доводиться бути актором і грати ту роль, яка відповідає навчальній чи виховній меті. Тому треба володіти своїм голосом, інтонацією, надаючи їм того забарвлення, якого потребує ситуація. Інтонація викладача вищої школи у багатьох випадках має бути не тільки контрольованою, а й служити засобом емоційного впливу на студентів. Досить часто буває так, що сприйняття інтонації випереджає розуміння змісту висловлювання. Слухач спочатку реагує на тембр голосу, своєрідність інтонування, а потім сприймає зміст й осмислює його.

Викладач повинен знати обов’язково мету свого висловлювання, перш ніж виголошувати фразу (що саме необхідно передати, якого результату досягти, − інформувати, переконувати, похвалити, покарати, підтримати, заперечити, погодитись тощо). Також треба чітко визначити, яка частина цього наміру реалізується словесними, а яка – інтонаційними засобами. Наприклад, якщо мовець має намір висловити докір співрозмовникові, то це він може зробити, використавши багатослівний монолог або ж коротку репліку з відповідним інтонуванням. Як показує практика, нерідко саме другий шлях виявляється ефективнішим і здатним викликати потрібну реакцію співрозмовника, коли мова йде про прийоми інтонаційного увиразнення мовлення (зміни тембру мовлення, варіювання мелодики, уповільнення або прискорення темпу мовлення, логічний та інші наголоси тощо).

Значну частину праці педагога становить публічне мовлення (читання лекцій, монологічне мовлення викладача під час пояснення нового матеріалу, виступи перед студентами тощо), тому воно має бути інтонаційно яскравим. Отже, в міжособистісному спілкуванні та публічному мовленні доводиться вдаватися до різноманітних прийомів виразного інтонування.

До таких прийомів належать:

1) зміни в тембрі голосу. Це найефективніший засіб, який дозволяє передати емоційні компоненти комунікативного наміру мовця. Практично кожна людина може надати своєму голосові різноманітних відтінків: підкресленого спокою, байдужості, розважливості, суворості, вимогливості, ніжності, лагідності, насмішкуватості, зверхності, співчуття тощо. Викладач постійно перебуває в ситуації, коли йому доводиться виявляти свій емоційний стан. Ефективність емоційних проявів, їх реалізація не завжди може бути забезпечена змістом мовлення. За допомогою того чи іншого тембрового забарвлення можна передати емоційну оцінку ситуації, яка або збігається зі змістом висловлювання, або суперечить йому. Наприклад, Ну й молодець! Може бути промовлено з інтонацією схвалення. У такому разі позитивна оцінка, закладена в лексичному значенні, підсилюється завдяки відповідному темброві та іншим елементам інтонування. Це ж речення може бути промовлене з іронією, незадоволенням або навіть обуренням – у такому разі позитивна оцінка, закладена в лексичному значенні, суперечитиме інтонації. І, як бачимо, емоційна оцінка, виражена тембром голосу, виявляється сильнішою за лексичне значення, оцінний зміст якого може бути повністю зруйнованим унаслідок відповідного інтонування;

2) варіювання мелодики, яке здійснюється в межах тих інтонаційних типів, які характерні для кожної мови. Середній рівень уважається нейтральним, хоча і для нього можливі прояви експресивності. Такий тон прийнятний для розмовного мовлення, позначеного рисами стриманості, а також для наукового та офіційно-ділового стилів. Більш низький рівень тону пов’язаний з настроєм серйозного роздуму, самоаналізу, а також суму, депресії тощо. Високий тон характерний для схвильованого, радісного, урочистого мовлення, сповненого яскраво виражених емоцій: захоплення, радості, здивування і водночас гніву тощо. Варіювання мелодики є доцільним прийомом у будь-якому типі мовлення: у виразному читанні, публічному виступі, а також у процесі педагогічного спілкування;

3) наголошування, яке є ефективним засобом грамотного і виразного інтонування.

Для досягнення виразності мовлення слід не забувати, що в фонетичному аспекті наголос є: музичним, динамічним (силовим, видиховим), монотонним чи політонічним, висхідним, нисхідним чи висхідно-нисхідим, рівним; у морфологічному аспекті – нерухомим чи рухомим (різномісним, вільним, традиційним), подвійним (дублетним), видільним, головним чи другорядним (побічним, допоміжним), ритмічним, закритим-відкритим та ін. Відносно різних одиниць мови наголос буває складовим, словесним, фразовим мовленнєвого такту, об’єднуючим. Щодо тембру мовлення та інтелектуального його змісту – логічним. У поезії, наприклад, наголос буває ритмічним – як засіб організації віршового ритму, і надсхемним (вставним) – з’являється у слабкому місці вірша з логічних причин.

За роллю в звуковій організації мовлення розрізняють функціональний наголос, що бере безпосередню участь у розрізненні лексичних або граматичних значень слова, і наголос умовний, що склався історично, закріпившись за певним місцем у слові.

Основні функції наголосу такі:

1) об’єднуюча – формує фонетичну єдність слова; навколо наголошеного складу групуються ненаголошені; у слові наголос може бути кореневим, префіксальним, суфіксальним, флективним;

2) розчленовуюча – розмежовує слова в мовленнєвому потоці (це особливо важливо для мов із фіксованим наголосом); цю роль виконує і логічний наголос, і смислорозрізнювальний фразовий (як би – якби; теж –те ж);

3) словорозрізнювальна - розрізняє слова одного звукокомплексу, але різного значення (омографи): му ^ка - мука // за ^мок - замо > к;

4) форморозрізнювальна – розрізняє граматичні форми слів (сто'рони - сторони'; но 'ги - ноги').

Норми наголошування засвоюються зі звучання вголос чи про себе зразків – мовлення оточення, мовлення письменника, його твору та зі словників, у першу чергу орфоепічних. Головний акцентуаційний закон полягає в чіткості звучання слова: наголос у слові стоїть у тому місці, де він сприяє чіткому звучанню усіх складів, усього слова.

Друге правило полягає в тому, що всі власні назви іншомовного походження зберігають наголос, який вони мають у мові, з якої запозичені. Це особливо стосується тих мов, що мають постійно фіксований наголос: фр. – на останньому (Барбю 'с, Стенда’ ль), англ. − на першому складі (Га 'млет, Ба’^йрон, але Шекспі’р).

Отже, акцент – засіб виразності мови і мовлення, без якого неможлива їх евфонічна і смислова довершеність. Щоб володіти цим засобом, необхідно знати діючі акцентуаційні норми та окремі явища історії наголошування слів (хоча в наукових розвідках здебільшого констатується норма, а не з’ясовується її причина).

Дата добавления: 2014-11-06