Скасування, зміна вироку, ухвали (постанови) апеляційним судом

Скасування або зміна вироку в апеляційному провадженні може мати місце тільки в тих випадках, якщо для цього є обгрунтовані підстави, які прямо вказані в законі (ст. 367 КПК):

1) однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства;

2) невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові), фактичним обставинам справи;

3) істотне порушення кримінально-процесуального закону;

4) неправильне застосування кримінального закону;

5) невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.

Апеляційний суд не має права скасувати виправдувальний вирок лише з мотивів істотного порушення прав підсудного. Апеляційний суд не має права скасувати постанову про незастосування примусових заходів виховного або медичного характеру лише з мотивів істотного порушення прав особи, щодо якої ставилося питання про застосування цих засобів.

Кожна підстава вимагає перевірки законності вироку (що полягає в додержанні кримінально-процесуального закону та правильному застосуванні норм кримінального закону) та його обгрунтованості (тобто повної відповідності висновків, що в ньому містяться, фактичним обставинам справи). Обгрунтований висновок про те, чи є вирок правильним, можна зробити, лише перевіривши наявність усіх згаданих підстав. Тому не можна погодитися з думкою, що фактично існують дві самостійні підстави для скасування вироку: його незаконність та необґрунтованість¹.

Ми поділяємо думку Г. М. Омельяненко, який вважає, що не варто тлумачити поняття підстав для скасування та зміни вироку ширше, ніж це передбачено законом, відносячи до них також порушення вимог керівних постанов Пленуму Верховного Суду. Роз'яснення Пленуму стосуються застосування тих чи інших норм закону, тому їх недодержання фактично є порушенням вимог закону, а не самостійною підставою².

Розглянемо докладніше випадки скасування чи зміни вироку, які можливі в апеляційному провадженні, на які звертає увагу ст. 367 КПК.

Одяоосібність або неповнота дізнання досудового чи судового слідства має місце у тих випадках, якщо залишилися нез'ясованими такі обставини, встановлення яких може мати істотне значення для справи. Однобічність, як правило, полягає в перевірці не всіх можливих версій, в

¹ Перлов И. Д. Надзорное производство в уголовном процессе. — М., 1974. — С. 149.

² Омельяненко Г. Питання перевірки законності та обгрунтованості вироків вищестоящою судовою інстанцією // Коментар судової практики з кримінальних справ — К., 1997. — № 6. — С 128.

обвинувальному чи, навпаки, виправдувальному ухилі під час провадження у справі. Неповнота ж характеризує до-судове чи судове слідство у справі, в якій не були встановлені всі обставини, що підлягають доказуванню (статті 23, 64, 433 КПК)¹.

Невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові), фактичним обставинам справи слід розуміти як непідтвердження висновків суду доказами, що були розглянуті при провадженні судового слідства, а також наявність у справі суперечливих доказів, що судом були покладені в основу обвинувального чи виправдувального вироку, якщо за наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у вироку (постанові) не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші (ч. 1 п. З ст. 369 КПК).

Вирок чи постанова із зазначених підстав підлягають скасуванню чи зміні лише тоді, якщо невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи могла вплинути на вирішення питання про винуватість засудженого або невинуватість виправданого, на правильність застосування кримінального закону, на визначення міри покарання або застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру.

Перевіряючи правильність вироку, апеляційний суд може дійти висновку, що суд першої інстанції дослідив усі докази, зібрані при провадженні дізнання, досудового і судового слідства, проте неправильно провів їх оцінку, внаслідок чого викладені у вироку висновки не підтверджуються доказами.

Істотним порушенням вимог кримінально-процесуаль-ного закону є такі порушення, що перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обгрунтований і справедливий вирок чи постанову.

Вирок (постанову) в будь-якому разі належить скасувати, якщо:

1) є підстави для закриття справи, але її не було закрито;

2) вирок винесено незаконним складом суду;

3) порушено право обвинуваченого на захист;

¹ МихеєикоМ. М., Hop В. И., ШибікоВ. П. Зазнач, праця. — С 420.

4) порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача;

5) розслідування справи провадила особа, яка підлягала відводу;

6) справу розглянуто у відсутності підсудного, за винятком випадку, передбаченого ч. 2 ст. 262 КПК;

7) порушено правила підсудності;

8) порушено таємницю наради суддів;

9) вирок (постанову) не підписано будь-ким із суддів;

10) у справі відсутній протокол судового засідання або перебіг судового процесу у передбачених КПК випадках не фіксувався технічними засобами;

11) порушено вимоги статей КПК про обов'язковість пред'явлення обвинувачення і матеріалів розслідування для ознайомлення;

12) обвинувальний висновок не затверджений прокурором чи він не був вручений обвинуваченому;

13) порушено вимоги статей КПК, що встановлюють незмінність складу суду, надання підсудному права виступити в дебатах і з останнім словом (ст. 370 КПК).

Незважаючи на те, що в законі прямо зазначено, які саме процесуальні порушення тягнуть безумовне скасування вироку, на практиці апеляційні інстанції іноді розцінюють деякі з цих порушень як неістотні. Наприклад, на практиці постало питання про те, чи є порушенням права обвинуваченого на захист задоволення слідчим або судом клопотання обвинуваченого про відмову від захисника, призначеного відповідно до ст. 45 КПК, з тих мотивів, що він бажає здійснювати своє право на захист без участі захисника. Виходячи зі ст. 46 КПК, обвинувачений має право відмовитися від захисника у будь-якій справі. Однак у справах неповнолітніх, осіб, які мають фізичні чи психічні вади або не володіють мовою, якою ведеться судочинство, а також у справах про злочини, за які може бути призначено довічне позбавлення волі, заявлений відвід не є обов'язковим для слідчого або суду.

Неправильним застосуванням кримінального закону, що тягне за собою скасування або зміну вироку (постанови) є:

— незастосування судом кримінального закону, який підлягає застосуванню;

— застосування кримінального закону, який не підлягає застосуванню;

— неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту (ст. 371 КПК).

Неправильне застосування кримінального закону полягає не лише у помилковій юридичній кваліфікації злочинів, а й у деяких інших формах.

Як неправильне застосування кримінального закону, яке тягне скасування вироку на підставі ст. 371 КПК, слід розглядати: визначення судом покарання за сукупністю злочинів без призначення його за кожний злочин окремо; призначення покарання за злочини, що входять у сукупність, без визначення остаточного покарання; неприєднання (хоча б частково) частини покарання, не відбутої за попереднім вироком (про який суду було відомо), до покарання, призначеного за новий злочин, якщо розмір останнього покарання не є максимальним для даного виду¹.

Наведемо приклад з практики. Суд неправильно застосував кримінальний закон, що потягло за собою зміну вироку, оскільки у разі визнання підсудного винним у замаху на вчинення злочину у вироку необхідно вказати причини, з яких злочин не було доведено до кінця. Особа, яка намагалась вчинити замах на зґвалтування, але добровільно відмовилась від продовження злочинних дій, не може нести відповідальність за ст. 17, ч. 1 ст. 117 КК (ст. 15, ч. 1 ст. 152 за новим КК).

Вироком Козівського районного народного суду Тернопільської області П. засуджено за ст. 17, ч. 1 ст. 117 КК (ст. 15, ч. 1 ст. 152 нового КК) за замах на зґвалтування. Познайомившись на весіллі з X., він завів її на околицю села, де наполягав на тому, щоб вона вступила з ним у статеві зносини. Коли та відмовилась, він збив її з ніг і, долаючи опір, бив по обличчю і голові, намагаючись при цьому вчинити статевий акт. Від ударів по голові потерпіла знепритомніла, а коли отямилася, то побачила, що напівроздягнутий П. сидить поруч.

Суд вищестоящої інстанції вирок залишив без змін.

За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення змінено з таких підстав. Як

¹ Омельяненко Г. Питання перевірки законності та обгрунтованості вироків вищестоящою судовою інстанцією // Там само. — С. 148—149.

зазначила президія, суд вірно встановив фактичні обставини злочину на підставі пояснень потерпілої та висновку судово-медичної експертизи про наявність у неї тілесних ушкоджень. З цих матеріалів справи вбачається, що П. мав намір, застосовуючи силу, вступити в статеві зносини з потерпілою.

Проте такі дії засудженого кваліфіковано за ст. 17, ч. 1 ст. 117 КК (ст. 15 ч. 1 ст. 152 нового КК) як замах на зґвалтування без достатніх підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 15 КК України замахом на злочин визнаються умисні дії, безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, якщо при цьому останній не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винної особи.

Пленум Верховного Суду України у п. 15 постанови *Про виконання судами республіки законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» від 29 червня 1990 р. № 5 звернув увагу на те, що в разі визнання підсудного винним у замаху на вчинення злочину у вироку необхідно вказати причини, з яких злочин не було доведено до кінця.

У даній же справі суд, визнавши П. винним у замаху на зґвалтування X., всупереч зазначеним керівним роз'ясненням Пленуму не вказав у вироку, з яких причин засуджений не довів злочину до кінця. З матеріалів справи вбачається, що потерпіла була у непритомному стані й ніхто й ніщо не перешкоджало П. їїзґвалтувати. За поясненнями X., вона не знає, чи зґвалтував її П. Вона лише засвідчила, що він намагався вступити з нею в статеві зносини і у відповідь на відмову побив її'.

Отже, у справі встановлено, що П. фактично добровільно відмовився від свого злочинного наміру — зґвалтувати потерпілу. Разом з тим встановлено й те, що П. умисно заподіяв потерпілій легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я. В зв'язку з цим президія обласного (нині апеляційного) суду перекваліфікувала дії засудженого на ч. 1 ст. 106 (ст. 125 нового КК/.

Невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого полягає в тому, що призначене судом покарання, яке хоч і не виходить за межі, встанов-

¹ Практика судів України в кримінальних справах. — № 4. — К.. 1993. — С 19—20.

лені статтею кримінального закону, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим як через м'якість, так і суворість (ст. 372 КПК).

Наприклад, Я. було засуджено за ч. 1 ст. 296 КК (хуліганство) і ст. 121 КК (умисне тяжке тілесне ушкодження) за те, що він, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, грубо порушив громадський порядок і виявляв явну неповагу до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю і винятковим цинізмом. Протягом години він вчиняв хуліганські дії, знаходячись у гуртожитку, не реагуючи на зауваження присутніх громадян. При цьому схопив потерпілу ЛІ. за волосся, штовхнув її, від чого вона впала на підлогу, вдарившись головою об шафу, а потім став завдавати їй ударів руками і ногами по горлу, обличчю та іншим частинам тіла, затягнув потерпілу за волосся у ванну кімнату і став бити головою об ванну, спричинивши останній тілесні ушкодження: численні крововиливи на шиї, обличчі, руках і ногах, закриту травму грудної клітини, травматичну пневмонію, від яких потерпіла, знаходячись в лікарні, померла.

За таких обставинах місцевий суд визнав винним Я. за указаними статтями КК і призначив покарання в шість років позбавлення волі.

Прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, не погодився з призначенням покарання і подав апеляцію в апеляційний суд, який установив невідповідність призначеного місцевим судом покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого, скасував цей вирок і повернув справу на новий судовий розгляд.

Крім зазначених випадків, апеляційний суд може скасувати вирок суду першої інстанції і постановити свій вирок у разі:

1) необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин чи збільшення обсягу обвинувачення у вчиненні такого злочину чи у вчиненні злочину у такому обсязі і від цього обвинувачення він захищався в суді першої інстанції;

2) необхідності застосування більш суворого покарання;

3) скасування необгрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції;

4) неправильного звільнення засудженого від відбуття покарання.

Скасування вироку суду першої інстанції і постановления вироку апеляційним судом у разі необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин чи збільшення обсягу обвинувачення допускається лише за умови, що в апеляції прокурора, потерпілого чи його представника ставилось питання про скасування вироку саме з цих підстав.

Вирок апеляційного суду в таких випадках повинен відповідати вимогам, зазначеним у статтях 332—335 КПК. Крім того, у вироку апеляційного суду зазначається зміст вироку суду першої інстанції, суть апеляції, мотиви прийнятого рішення.

Апеляційний суд скасовує постанову про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру і постановляє свою постанову в разі:

1) необхідності кваліфікації суспільно небезпечного діяння як більш тяжкого, якщо таке було зазначено у постанові слідчого про закриття справи і застосування примусових заходів виховного характеру або про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру;

2) застосування більш суворого виду примусових заходів виховного чи медичного характеру;

3) скасування необгрунтованої постанови суду про за-криття справи щодо неосудного або неповнолітнього з тих мотивів, що вони не вчинили суспільно небезпечне діяння.

Скасування постанови суду першої інстанції і винесення постанови апеляційним судом з цих підстав допускається, якщо з тих самих підстав було подано апеляцію прокурором чи потерпілим або його представником.

Постанова апеляційного суду про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру повинна відповідати вимогам статей 420, 448 КПК. Крім того, у постанові апеляційного суду зазначаються зміст постано-ви суду першої інстанції, суть апеляції, мотиви прийнятого рішення.

Ухвала апеляційного суду повинна складатись одним із суддів і після підписання її всіма суддями суд повертається до зали судового засідання, де ухвалу оголошує один із суддів.

Якщо складання ухвали вимагає значного часу, суд має право обмежитись складанням і оголошенням лише резо-

лютивної її частини, яка підписується всіма суддями. Повний текст ухвали повинен бути складений не пізніше п'яти діб з дня оголошення резолютивної частини та оголошення учасникам судового розгляду. Про час оголошення повного тексту ухвали має бути зазначено у раніше складеній її резолютивній частині.

Вирок і постанова апеляційного суду складаються і підписуються з додержанням вимог, передбачених статтями 332 і 339 КПК. Вирок проголошується, а постанова оголошується за правилами ст. 341 КПК.

Суддя апеляційного суду, залишившись при постанов-ленні вироку, винесенні ухвали чи постанови при окремій думці, має право викласти її письмово в нарадчій кімнаті. Цей документ не підлягає оголошенню, але приєднується до справи (статті 378—379 КПК).

Вирішуючи будь-які питання, пов'язані з перевіркою законності й обгрунтованості вироку, всі судді апеляційної інстанції є незалежними і користуються рівними правами. Тому, якщо один із суддів не згоден з іншими суддями щодо обраної підстави і мотивів скасування чи зміни вироку в цілому, або в окремій частині, щодо всіх засуджених чи виправданих або лише щодо одного чи деяких з них, він має право на окрему думку з цих питань, яку викладає в письмовій формі.

Згідно зі ст. 23² КПК апеляційний суд по кримінальній справі, яка знаходиться в його провадженні, має право винести окрему ухвалу (постанову), якою звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів.

Окремі ухвали чи постанови не стосуються питань винності підсудного (засудженого), кваліфікації злочину та обсягу обвинувачення, але виносяться в нарадчій кімнаті одночасно з вироком (постановою) чи ухвалою суду і водночас з ними набувають законної сили і потребують виконання.

Якщо при провадженні досудового слідства і при розгляді справи в суді по першій інстанції не були вжиті заходи зі встановлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину за наявності для цього підстав, апеляційні суди зобов'язані реагувати на такі недоліки і виносити окремі ухвали (постанови).

Суд може окремою ухвалою (постановою) довести до відома відповідного підприємства, установи або організації про виявлені громадянином високу свідомість, мужність при виконанні громадського обов'язку, які сприяли припиненню чи розкриттю злочину.

Окрема ухвала (постанова) суду також виноситься, якщо у засудженого до позбавлення волі є неповнолітні діти, які залишилися без нагляду і потребують влаштування або встановлення над ними опіки чи піклування.

Не пізніше як у місячний строк по окремій ухвалі (постанові) має бути вжито необхідних заходів і про результати повідомлено суд, що вніс таку окрему ухвалу (постанову).

У разі залишення посадовою особою окремої ухвали (постанови) суду без розгляду повинно бути вжито заходів, передбачених статтями 254—257 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Апеляційний суд, розглядаючи кримінальну справу, має право винести окрему ухвалу (постанову) і в інших, не указаних випадках, якщо визнає це за необхідне.

Дата добавления: 2014-11-06