Методи калькулювання

Методика обчислення собівартості одиниці продукції

Калькулювання — це процес обчислення собівартості одиниці продукції.

Калькулювання використовується для:

а) обґрунтування цін на вироби;

б) обчислення рентабельності виробів;

в) аналізу собівартості однакових виробів на різних підприємствах;

г) визначення ефективності організаційно-технічних заходів.

На підприємстві, як правило, складають планові і фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі – за їх фактичним рівнем.

Калькулювання передбачає:

· установлення об'єкта калькулювання та вибір калькуляційних одиниць;

· визначення калькуляційних статей витрат і методики їхнього обчислення.

Об'єкти калькулювання — це та продукція чи ро­бота (послуга), собівартість яких обчислюється. Головним об'єктом калькулювання є готові вироби, що реалізуються на ринку. Для кожного об'єкта калькулювання вибирається відповідна калькуляційна одиниця.

Калькуляційна одиниця — одиниця кількісного ви­мірювання об'єкта калькулювання (наприклад, один авто­мобіль, одна тонна вугілля, одна кіловат-година електро­енергії).

Калькуляційна стаття – це витрати, які відрізняються між собою функціональною роллю у виробничому процесі і місцем виникнення.

При калькулюванні враховуються де і на які цілі здійснені витрати.

Групування витрат здійснюється за певними ознаками:

· ступінь однорідності;

· зв’язок з обсягом виробництва;

· спосіб перенесення на собівартість продукції;

за видами витрат (за економічним змістом);

· за відношенням до виробничого процесу.

У світовій практиці господарювання застосовуються різні ме­тоди калькулювання. Їх застосування зумовлюється при­значенням калькуляцій, типом виробництва, певними тра­диціями внутрішньофірмового управління. Передовсім розрізняють калькулювання за повними та неповними витратами.

Калькулювання за повними витратами передба­чає, що всі їхні види, які пов'язані з виробництвом і продажем продукції, включаються в калькуляцію. Такий метод є тра­диційним для вітчизняної економіки.

Традиційний підхід до калькулювання собівартості одиниці продукції полягає у розподілі витрат на прямі та непрямі, і спрямований на визначення повної собівартості (повних витрат).

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Номенклатуру калькуляційних статей підприємство має право встановлювати самостійно.

Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

· максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі витрати;

· статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Можливу номенклатуру калькуляційних статей для більшості підприємств різних галузей наведено у таблиці 15.2.

Таблиця 15.2 – Типова структура та зміст статей калькуляції

Статті калькуляції	Зміст витрат
1. Сировина і матеріали	Вартість сировини і матеріалів, що необхідні для виготовлення продукції, покупні матеріали для забезпечення нормального технологічного процесу
2. Купівельні комплектуючі, напівфабрикати	Купівельні комплектуючі, напівфабрикати, які надаються сторонніми підприємствами
3. Паливо та енергія на технологічні потреби	Всі види палива та енергії, що застосовуються в процессі виробництва продукції
4. Зворотні відходи (віднімаються)	Відходи матеріальних ресурсів, які відповідно до технології передаються в інші цехи, як повноцінний матеріал для виробництва інших видів продукції, чи реалізуються на сторону
5. Основна заробітна плата основних	Витрати на виплату основної заробітної плати, розрахованої згідно з діючою на підприємстві системою

Закінчення таблиці 15.2

робітників	оплати праці
6. Додаткова заробітна плата основних робітників	Витрати на виплату за працю понад встановленої норми, за особливі умови праці, доплати, надбавки, премії тощо
7. Відрахування на соціальні потреби	Відрахування на державне обов’язкове соціальне страхування
8. Витрати на утримання і експлуатацію устаткування	Амортизація устаткування, платежі з обов’язкового стахування майна, утримання та ремонт устаткування, заробітна плата допоміжних робітників, які обслуговують устаткування тощо
9. Загальновиробничі витрати (цехові)	Утримання апарату управління цехом та обслуговуючих робітників, амартизація будівль, споруд, інвентаря цехового призначення, платежі з обов’язкового страхування майна цеху, витрати на ремонт будівель, споруд цехового призначення, забезпечення відповідних умов праці тощо

У світовій практиці достатньо поширеним є метод калькулювання за неповними витратами, коли в каль­куляцію включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на со­бівартість окремих виробів, а в процесі визначення при­бутку безпосередньо відраховують із виручки від реалізації продукції за відповід­ний період.

Постійні витрати розглядаються як єдине ціле і не зіставляються з конкретним виробом.

Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод «директ-костинг», коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі — на період.

Всі витрати можна поділити на витрати на продукцію і витрати періоду.

Витрати на продукцію – це виробничі витрати. Витрати періоду – це витрати, які мають місце у певний період, але безпосередньо не пов’язані з виробництвом, це витрати на управління та збуд продукції.

Виробничі витрати утворюють виробничу собівартість. До її складу включають:

· прямі матеріальні витрати;

· прямі витрати на оплату праці;

· інші прямі витрати;

· загальновиробничі витрати.

Відповідно до вимог бухгалтерського

За економічним обліку витрати покриваються за

змістом рахунок:

повна виробнича собівартість+ –виручки від реалізації продукції;

собівартість= + адміністративні витрати+ –валового прибутку;

+витрати на збуд продукції

Відповідно до національного стандарту бухгалтерського обліку адміністративні витрати, витрати на збут продукції не включаються до собівартості реалізованої продукції.

Дата добавления: 2014-10-15