Б. Екзистенціалізм

Найбільш цілісною й стійкою філософсько-естетичною системою з тих, що виробилися у рамцях модернізму став екзистенціалізм (від лат. existentia - існування). Серед найвідоміших попередників і теоретиків екзистенціалізму – Г. Сковорода, С. К’єркеґор, Ф. Ніцше, М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Ф. Достоєвський, Н. Бердяєв, Ж. П. Сартр, А. Камю. Ця концепція виявляється у двох щільно взаємопов’язаних аспектах – філософському та естетичному (мистецькому).

♣ Філософський аспект. Екзистенціалізм заперечує раціоналістично-матеріалістичний погляд на світ, виходить з позицій індивідуалізму та ірраціоналізму, намагається пояснити буття через призму особистого існування людини. Буття для людини в цілому незбагненне. Але є один різновид буття, досить добре нам знайомий – наше особисте існування (екзистенція). Саме через неї відкривається доступ до буття. Основна властивість екзистенції – стан свободи. Обов’язковою передумовою свободи є можливість вибору. Отож людина як єдина вільна істота постійно перебуває у ситуації вибору. Необхідність робити вибір – найтяжче випробування, бо передбачає величезну відповідальність перед собою і людством. Найголовніший вибір, який доводиться робити людині – це вибір між справжнім і несправжнім існуванням. Тяжіння до всього речового, минущого – побутового комфорту, тілесних насолод, багатства, слави спричиняє несправжнє існування. Тоді людина втягується у метушливу сірість повсякденного буття, де вона стає не суб’єктом, а об’єктом рішень та дій інших людей. Тобто відчужується від справжнього існування, своєї екзистенції (неповторної богоподібної суті). А відтак деґрадує, рухається до самознищення.

Проте людина завжди має шанс розпочати справжнє існування. До цього підштовхують т. зв. межові ситуації, коли відбувається розрив звичного плину життя - життєві невдачі, хвороби, втрата близької людини, стах власної смерті. Під впливом межової ситуації (духовної кризи) людина переживає екзистенційний страх (За Сартром, „ екзистенційну тривогу„, „нудоту”, за Камю – „тугу”, „нудьгу”), бо перед нею раптом відкривається моторошна безодня буття (незбагненність світу).

І людина усвідомлює всю потворність, протиприродність, марноту, себто несправжність свого попереднього існування. Усвідомлює, що вона насправді не об’єкт, не річ, а отже, чужа, самотня, приречена на страждання у цьому світі речей, матеріальних законів, „інших” людей. Водночас людина усвідомлює свою неминучу смертність, постає перед необхідністю вибору свого ставлення до смерті.

Відтак людина задумується над питаннями: навіщо жити? Як жити?, відчуває муки вільного вибору. Так починається справжнє існування (реалізується екзистенція людини). Справжнє існування фактично полягає у подоланні людиною силового поля матеріального світу (земного, детермінованого, відносного, тимчасового буття), у рухові до свободи. Якраз усі ці їдеї сконцентровано висловив Сковорода у автоепітафії „Світ ловив мене, але не піймав”.

У поглядах на свободу екзистенціалісти розходяться. Прихильники атеїстичного екзистенціалізму (Сартр, Камю) вважають, що світ незбагненний в принципі, а отже абсурдний, у ньому немає місця Богові, вирватися за його межі людина не може і свобода для неї – це бунт супроти абсурдності буття без жодної надії на перемогу (фаталізм).

Прихильники релігійного екзистенціалізму (Г. Сковорода, Ф. Достоєвський, Н. Бердяєв, К. Ясперс) доводять, що людина здатна пізнати істинний механізм буття, переконатися, що насправді воно не абсурдне, а має мету й чіткі закони розвитку. Отже, має змогу здобути гармонію зі світом і стати вільною. Але все це можливе лише за умови найглибшої, найінтимнішої віри.

♣ Мистецький аспект. Більшість екзистенціалістів є водночас філософами і письменниками, бо, на їхнє переконання, „мислять тільки образами, хочеш бути філософом – пиши романи”.

Екзистенційні мотиви – відчуження особистості від світу, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті, розчинення людини в масі, пошуків прихованого сенсу буття, пошуку істини, Бога – помітно домінують у творчості багатьох видатних письменників світу. Серед них – росіянин Федір Достоєвський, австрійці Франц Кафка (1883-1924), Райнер Марія Рільке (1875-1926), німці Еріх Марія Ремарк (1898-1970), Томас Манн (1875-1955), французи Жан Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Симона де Бовуар (1908-1986), Ежен Йонеско (1912-1994), американці (США) Френсіс Скотт Фіцджеральд (1896-1940), Джером Девід Селінджер (нар. 1919), Ернест Гемінґвей (1899- 1961), японець Кобо Абе (1924-1993) та ін. автори.

Корені українського екзистенціалізму надзвичайно глибокі – адже українцям доводилося спотягом століть жити в умовах постійного екзистенційного вибору між життям і смертю (як в особистому, так і в національному вимірах). Отож екзистенційні мотиви проймають весь наш фольклор (особливо козацькі, чумацкі пісні, балади), творчість Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка, В. Винниченка, А. Тесленка, В. Підмогильного, Т. Осьмачки, В. Барки, Вал. Шевчука, С. Процюка, Оксани Забужко, Ю. Андруховича, К. Москальця, І. Андрусяка та багатьох інших митців.

Дата добавления: 2014-10-15