Зародження римської державності. Реформа Сервія Туллія

Джерела римського права.

Перехід до монархії. Принципат. Зміни в економіці, суспільному ладі та державному устрої в період принципату.

Криза і падіння республіки. Зміни в суспільному ладі.

Утворення аристократичної республіки. Правове становище населення.

Зародження римської державності. Реформа Сервія Туллія.

3. Державний устрій, суд, збройні сили. Управління провінціями.

6. Домінат. Суспільний лад та державний устрій. Реформи Діоклетіана.

Тисячолітня історія Риму поділяється на три періоди.

Перший період – царський – з 754 р. до 509 р. до н.е. Протягом цього періоду відбувається формування суспільних класів і державного апарату.

Другий період розпочинається з вигнання останнього римського царя Тарквінія Гордого і утвердження республіканського ладу (509 – 27 рр. до н.е.). Третій період – період імперії – 27 р. до н.е. – 476 р. н.е. Цей період, у свою чергу, поділяється на два етапи – приципат (27 р. до н.е. – 284 р. н.е.) і домінат (284 р. – 476 р.).

Після падіння Західної Римської імперії у 476 р. ще тривалий час існувала Східна Римська імперія – Візантія, яка припинила своє існування після взяття Константинополя, столиці Візантії, турками-османами у 1453 р.

Процес розпаду родового ладу і зародження держави в Римі має багато подібного з аналогічним процесом в Афінах, що простежується в занепаді патріархальних органів, розвитку приватної власності, формуванні класів і політико-правової системи.

У VІІІ – VІІ ст. до н.е. середня частина Апеннінського півострова була заселена декількома громадами, які перебували між собою у союзі. Однією з них був Рим, у якому населення займалось тваринництвом і землеробством.

Родоплемінна структура Риму царської епохи представила тісно пов’язану єдність патріархальної сім’ї, роду, племені. Поступово сільська (сусідська) община витісняла кровнородинну, але пережитки давніх звичаїв ще збереглися.

Усі общинники мали однакові права та обов’язки як громадяни, воїни і власники землі. Єдність громадян римського поліса скріплювалась колективним землеволодінням і обов’язковою військовою службою.

Римляни ще в царський період, відчуваючи нестачу земель, вели постійні війни зі своїми сусідами з метою захоплення чужих територій. Вдалі походи збагачували родову знать, вождя, верхівку общини, що прискорювало розкладан-ня родового ладу.

Корінні жителі Риму називали себе патриціями. Спочатку лише вони належали до повноправного населення – “римського народу”, що склався на основі союзу трьох племен (триб), які поділялися за родами і куріями (об’єднаннями родів). За легендою Ромул, один із засновників Риму, доручив патриціям відправляти управлінські та жрецькі обов’язки, плебеям (простолюдинам) – обробляти землю, утримувати худобу і займатися прибутковим ремеслом. Плебеї перебували поза римською родовою організацією. До кінця царського періоду римська община та її самоуправління мали всі ознаки військової демократії.

У певні дні роди, курії, племена, а потім і весь союз племен сходились на збори для розгляду справ, що належали до їх компетенції, про спірну спадщину, інші судові спори, про вироки до смертної кари.

Усього родів було 300, по 100 в кожному племені. 10 родів складали курію, 10 курій – трибу (плем’я). Така організація була і залишається предметом наукової дискусії, бо її штучне походження впадає в очі. Це фактично ціла армія, раціонально побудована при Ромулі, що завоювала і захищала захоплену землю, а потім перейшла до планомірного захоплення Італії.

Голови родів складали раду старійшин або сенат, що з часом набув значення головної урядової влади. Сенат мав право попереднього обговорення всіх справ, які виносились на розгляд народних зборів. Крім того, сенат відав багатьма поточними справами з управління Римом.

Головою римської общини, її правителем і верховним воєначальникам був рекс – цар. Це була виборна посада, підзвітна народу.

З давнього часу на території Риму жили і негромадяни – клієнти і плебеї. До плебеїв належало або поневолене, або прибуле населення, а також безземельні вільні корінні жителі. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями (на правах приватної власності володіли лише невеликими ділянками), до обрання на жрецькі посади, були політично безправними. Вони не мали родоплемінної організації, подібної до патриціанської. За необхідності патриції залучали їх до військової служби як допоміжну силу, але їм діставалась мізерна частина здобичі.

З метою залучення до патриціанської общини та отримання безпеки багато плебеїв були змушені ставати клієнтами.

У царську, архаїчну епоху держави у римлян не було. Вважалося, що Римом править цар (рекс), сенат і народ.

В органах общинного управління важливі функції виконували куріатні збори, що мали право вибирати магістрів, приймати закони, вирішувати питання про війну.

До кінця царського періоду загострилася боротьба між царем, який прагнув набути більшої самостійності і незалежності, та сенатом, що бажав мати повну владу над ополченням, військом, обмежити військові повноваження царя.

Процес класоутворення супроводжувався протистоянням плебеїв і патриціїв, зростаючим невдоволенням клієнтів. Розвиток приватної власності сприяв примноженню багатства патриціанських сімей, які бажали перетворити плебеїв у клієнтів, а клієнтів – у рабів.

Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, яку римська традиція пов’язує з іменем шостого рекса Сервія Туллія (578 – 534 рр. до н.е.). При ньому плебеї були введені до складу римської общини, а територіальні триби дещо потіснили родоплемінні. За реформою всі патриції та плебеї чоловічої статі у військових і політичних цілях були поділені на шість розрядів. До першого увійшли найбагатші, так звані вершники, а також ті, хто мав багатства не менше ніж 100 тисяч мідних ассів (1 асс – мідна монета масою 327,5 г), до другого – ті, чиє майно оцінювалося не менше ніж у 75 тис., до третього – 50 тис., до четвертого – 25 тис., до п’ятого – 12,5 тис. ассів. Усі бідняки зараховувалися до шостого розряду (пролетарів).

Усі військовозобов’язані залежно від майнового становища об’єднувалися у військові підрозділи – центурії (сотні). Із вершників було утворено 18 центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної піхоти (80 центурій). З другого, третього і четвертого розрядів формувалось по 20 центурій, а з п’ятого – 30. Таким чином, із 193 центурій найбагатші становили 98, тобто більшість. Це мало важливе значення, оскільки на центуріальних народних зборах кожна центурія мала один голос і при прийнятті законів та виборах посадових осіб тільки одностайність призводила до прийняття рішення.

Таким чином, було покладено початок пануванню багатих і знатних, незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями.

Складовою частиною реформи Сервія Туллія був поділ громадян (патриціїв, плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на 5 років проводився загальний перепис громадян для визначення майнового цензу і набору ополчення. Було запроваджено постій-ний податок на утримання війська.

Лад військової демократії вичерпав себе. Рим набув усіх ознак держави: публічну владу, територіальний поділ жителів, військо, суд, поліцію, податки.

Дата добавления: 2014-10-15