Християнство

4.2.1. Передумови виникнення християнства, його еволюція і формування Християнської Церкви: I-XI століття. Християнство виникло в 1 ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії. Цей час характеризувався як становленням нової політичної форми, так і економічними перетвореннями, а також пошуками в духовній сфері.

До 3 ст. до н.е. Рим був невеликим державним утворенням – цивільною общиною, що проживала в межах Апеннінського півострова (територія сучасної Італії). Експансіоністська політика Римської держави протягом 3-1 ст.ст. до н.е. призвела до значного розширення її території. З одного боку, це сприяло матеріальному і духовному збагаченню, з іншого – підсилило внутрішню соціальну боротьбу, породило проблему управління провінціями, викликало протиборство скорених народів владі римлян: повстання, виступи, заворушення і т.п.

Соціальна і політична криза з необхідністю заглиблювалася. Інтереси римських громадян, рабів і неримлян ігнорувалися. Народні збори були не здатні їх захистити. Сенат відстоював інтереси лише олігархії. Наростала необхідність встановлення нової форми державної влади. Загострювалася боротьба за саму владу. У результаті були зломлені і верховна влада, і республіканська форма правління. Республіканські інститути існували формально. Все залежало від апарату особистої влади імператора (спочатку Цезаря, 100-44 до н.е., потім Октавіана, 63 до н.е.-14 н.е., імператор з 44? і т.д.). Засади античної полісної системи були підірвані. Правив монарх, який спирався на військову силу. Тим часом за збереження «одягу» республіки той же Октавіан був обожнюваний: сенатом йому був даний титул Август (священний), а народ забезпечив культ його генія. При подальших правителях культ імператора став загальнодержавним. Він виступив основною формою ідеологічного обґрунтування влади наступників імператора Августа: Тиберія (42 до н.е.-37 н.е., з 14), Калігули (12-41, з 37), Клавдія (10-54, з 41), Нерона (37-68, з 54) та ін. При них складалася нова соціальна опора імперії. Але, як і раніше, все вирішувала сила, що породжувала страх, доноси, змови і вершила безчинства, страти, захоплення влади.

У результаті господарське життя не тільки провінцій, але й Італії приходило в занепад. Раби були незацікавлені у праці. Селяни і ремісники Італії з ріних причин розорялися. Росла кількість незайнятих продуктивною працею. Народ був повністю відторгнутий від управління державою і увергнутий у жебрацьке існування. З 2 ст. грань між вільним і рабським існуванням стиралася вже і в сфері права, і в області соціальної психології. У соціальних низах панувало відчуття відчаю і безвихідності. Повільні економічні зміни в організації господарства, підіймання колись розграбованих і зруйнованих провінційних міст не змінювали світосприймання і у верхах.

Це зближувало людей, не дивлячись на їх різний етнічний і соціальний склад, різне правове становище. Виникали професійні та релігійні об'єднання і навіть загальнопровінційні союзи, засновані на неформальному спілкуванні, рівноправних внутрішньоспілкових відносинах. У той же час це не знімало відчуття невпевненості. Як вийти з цього стану, чи можливо це, чи здатна це зробити сама людина чи її доля зумовлена і врятуватися неможливо, чи все ж таки вона може розраховувати на вдалий результат, і якщо так, то де він? – питання, які ставили собі багато хто з людей.

Відповіді філософів не були обнадійливими, а для багатьох вони були просто мало зрозумілі. Тільки боги «обіцяли» спасти своїх шанувальників. Але вже в 1 ст. до н.е. авторитет античних богів став зменшуватися. Криза полісної релігії охопила міста Греції, Італії, Малої Азії. Боги більше виступали у вигляді декорацій, їм не вклонялися, в них не вірили. Те ж відбувалося в перші століття н.е. в Сирії, Фінікії, Північній Аравії. Культ імператора, нові культи, пов'язані з владою, віра в різних богів і духів не знаходила відгуку в душах людей. Поширилися чаклунство, магія, віра в провіщення. Проникли східні культи (єгипетські, фригійські, іранські тощо). Але вони не задовольняли людей. Їх вже не задовольняла віра ні у всемогутніх богів, ні в тих, яких їм представляли як слухаючих і виконуючих їх молитви. Разом з тим, як антична полісна система руйнувалася, а гніт імперії посилювався, народ прагнув знайти живого і справедливого Бога, здатного вказати шлях до спасіння, навіть якщо б він був фантастичним.

Всі ці процеси відбувалися головним чином у східних провінціях: Малій Азії, Сирії, Єгипті. Складна ситуація склалася в Палестині (Іудеї), насильно приєднаній до римської Сирії. Як і в інших провінціях імперії, процеси, що тут відбувалися, також загострювали майнові, соціальні, етнічні та релігійні суперечності. Це дестабілізувало обстановку Іудеї. Проримська позиція іудейського царя Ірода I Великого (бл. 73-4 до н.е., з 40), його жорстокість викликали масові виступи, що придушувалися такими ж масовими репресіями. Становище не змінилося і після його смерті. Воно залишалося напруженим протягом всього 1 ст. Це знайшло відображення в різних рухах усередині палестинського суспільства: саддукеїв і фарисеїв, зелотів і сікаріїв, єссеїв та інших, а також у проповідницької діяльності одинаків. При всій відмінності трактувань, вони обіцяли близький «кінець світу» і швидкий прихід спасителя – «царя іудейського», у спасительну місію якого (не вбачаючи іншого виходу) вірила біднота. Всіх їх зближували антиримські настрої і виступи, аж до активної участі в антиримському (I іудейському, 66-73) повстанні, на придушення якого владі знадобилося багато років.

Серед цих рухів учення і організація єссеїв має безпосереднє відношення до витоків християнства. До них відносять кумранитів, названих так на ім'я місцевості Ваді-Кумран, де були знайдені Кумранські рукописи.

Хоча самі єссейські громади у силу жорсткості свого вчення і організації не змогли вийти за свої власні межі, їх установлення (ідея гріховності, божественної передвизначеності, есхатологізм, віра в судний день, месіанізм, уявлення про посередника між Богом і людьми тощо) вплинули на формування раннього християнства. Невипадково майже всі вони знайшли відбиття в новозаповітної літературі. Схожість була і в менш значних рисах. Було, звичайно, немало відмінностей. І саме менш жорстка оформленість в ученні й організації перших християн, відсутність замкнутості та претензії на винятковість, прагнення до відвертості та широкої проповіді послідовників Ісуса створювали можливості як для розвитку самого вчення, так і для його широкого розповсюдження.

Свого роду посередником між ученням єссеїв-кумранитів і проповідями, адресованих широким масам, з яких потім виросло християнство, був Іоанн (Хреститель). Він почав проповідницьку діяльність в Іудейській пустелі з проповіді про швидкий прихід месії, який зробить суд над світом зла на землі, в очікуванні чого люди повинні покаятися і очиститися (хрещенням – разовим омовінням у річці Йордан) від всіх гріхів.

Серед тих, хто прийняв хрещення від Іоанна і називають Ісуса з Назарета (Галілея). Після хрещення він почав проповідувати самостійно. Про це, а також про його арешт, страту і воскресіння йде мова в трьох перших (синоптичних, тобто, що зводяться воєдино) Новозаповітних Євангеліях. Згідно їм, основною ідеєю проповідей Ісуса і його учнів було духовне очищення кожної людини напередодні «кінця світу», суду над силами зла і встановлення «тисячолітнього Царства Божого» на землі. Це відображало сподівання найширших (етнічно і соціально) верств населення, на які ці проповіді й були спрямовані. Проповіді проголошувалисяв синагогах, приватних будинках і просто неба.Вони були розраховані, насамперед, на емоційну дію. У них не було різких випадів проти встановлень ортодоксального іудаїзму.

Проте релігійним судом Синедріону (συνεδριον – грецька назва верховного суду та вищої релігійної ради іудеїв Палестини), римською владою (прокуратором Понтієм Пілатом), підтриманими римлянами, Ісус ще до приходу до Єрусалиму був засуджений до розп'яття. Після загибелі Христа частина його учнів покинула Єрусалим і з вірою у воскресіння вчителя почала проповідувати в містах Малої Азії і Сирії. Зокрема це мало місце в Антіохії, де й виникла назва «християни» (від грець. Χριστός – помазанець Божий, тобто Месія). У цих містах і на початку 2 ст. християн буде більше, ніж в інших провінціях. Але в цей період вони проникнуть вже і на Балканський півострів, і в Північну Месопотамію, і до Єгипту. Тут з'являться і перші ченці (від грець. μοναχός – один, самотній, той, хто живе відокремлено), попередниками яких були терапевти.

Рим не став виключенням, де особливо в 2-3 ст.ст. в основному за рахунок переселенців число християн помітно збільшилося. Але у цілому на Заході християнство поширювалося повільніше. Відомості про нього в західних провінціях (напр., Галія, звідки воно проникає до Британії і, ймовірно, до Іспанії) з'являються тільки з 2-ої половини 2 ст. А відомо про християн стало із-за гонінь на них, насамперед, в Галії. З гоніннями пов'язані й згадки про християн Північної Африки. На її землях до 3 ст. їх віровчення також мало достатньо широке поширення і, насамперед, свою значущість в історії християнства.

Ідея співчуття і спасіння, з якою виступили християнські проповідники, привертала в місцях проповідей (насамперед, у Греції, Сирії, Італії) не тільки ущемлених соціально або страждаючих фізично. Хоча зрозуміло, що поза Палестиною перші громади християн мали у своєму складі не стільки бідняків з вільних, скільки безправних іудеїв. Можливо в оточенні християн (або вірніше серед співчуваючих їм) були окремі філософи. Але швидше освічених людей християнство набувало в особі апологетів. Були в оточенні християнських громад 1 ст. і заможні люди, які з тієї або іншої причини почували себе поза суспільством і зазнавали глибоку духовну незадоволеність. У 2-3 ст.ст. соціально-психологічні умови призвели до того, що нове віровчення все більше прийматимуть не просто заможнілюди, але й ті, що належать до самих верхів – імператорського двору. До того ж вони стануть з'являтися і в самому християнському оточенні. Тому зміниться відношення християн до багатства, до обіймання християнами різних державних посад. Проте для вищих станів античного світу християнство в перше століття свого існування було ще одним бунтарським рухом і «шкідливим марновірством».

Поширенню християнства серед різних груп населення сприяв сам характер цього віровчення. Його основою була віра в спокутну місію Ісуса. Але, не маючи можливості спасти людей від реальних страждань, християни стверджували, що відкривається божественна благодать, насамперед, людині страждущій. Треба тільки відректися від земного аморального життя і повірити в Христа. Ця віра і приведе всіх християн до спасіння в іншому житті.

Такий підхід викликав заперечення в середовищі християн, які не порвали із стародавньою іудейською релігією. З іншого боку, в умовах діаспори і припливу в християнські громади неіудеїв, дотримання обрядів іудаїзму викликало протести новонавернених. Але у 2-ій половині 1 ст. християнство мислило себе ще в рамках іудаїзму. Воно не було строго розробленим ученням. Це була релігія Одкровення. До неї міг прилучитися кожний, хто побажав відректися від світу. Тому суперечки і конфлікти були неминучі як усередині громад і між ними, так і з зовнішнім світом, зречення від якого могло бути тільки внутрішнім.

Об'єднувала ж їх усіх, насамперед, віра в можливість спасіння. Внутрішнє єднання досягалося також через проповіді апостолів (грець. απόστολος – посланець) з повчаннями повного підпорядкування їх авторитету. Роль у духовному єднанні відігравали сумісні молитви і причащання. Об'єднуючим чинником виступала і форма організації первинних християн – екклесії (збори). Вони були відкриті для всіх. У той же час правил, що визначають відносини із зовнішнім світом кожного християнина не було. Самі об'єднання християн не були структурованими організаціями, не визначали місце і роль християнина у групі єдиновірців. Багато у чому не був визначений порядок цілого ряду внутрішньогромадських відносин. Все це породжувало різного роду конфлікти як у внутрішньому, так і у зовнішньому відношеннях. Але конфлікти були одним із наслідків начального періоду становлення Християнської Церкви. У міру відходу від нормативного іудаїзму, еволюції її віросповідних і організаційних основ конфлікти то стихатимуть, то ще більше загострюватимуться.

Нова релігія, почавши свій шлях як іудеохристиянство, з часом відмовилася і від багатьох установлень старозаповітного «закону і пророків», і від етнічних перегородок. Цей процес проходив у боротьбі різних груп первохристиян, з одного боку, прихильників іудейських установлень, а з іншого – прихильників розриву з ними. У 1-ій половині 2 ст. відносини між ними загострюються і через політичне становище в Римській імперії. Якщо поразка I іудейського повстання привела до посилення розброду серед християн, то поразка нового (132-135) підштовхнула до повного розриву християнських громад з іудаїзмом. Для християн це було й шляхом примирення з державною владою з метою включення в римське суспільство.

Все це позбавило іудеохристиянство майже всякої опори. Разом з цим втратив її і іудейський національний месіанізм. Можливість спасіння через віру в Христа мають всі: іудеї, елліни, варвари, раби, вільні. Ні у кого немає переваги. Перемагає ідея космополітизму. Пануючим стає шлях космополітичної консолідації християнських громад і перетворення їх у Вселенську Церкву. Але до здійснення цього перетворення пройде одно-два сторіччя.

Поступово до 2 ст. разом з процесом становлення християнського вчення, створення власне християнської обрядовості відбувається впорядковування перших християнських громад, починає складатися апарат управління ними.

У кожній громаді були свої пророки – чоловіки й жінки. Були апостоли, які розглядалися як «посланці Божі». Вони, як і деякі пророки, виступили з проповіддю Євангелія (грець. εϋαγγέλιον – Блага Звістка, Добра Новина) – Благовістя.

Здійснювався також запис переказів і розповідей. Тих, хто їх здійснював, називали вчителями, або євангелістами (грець. ευαγγελιστης – благовісники). Про них говорили як про людей, яким «уготовано» керівництво громадою.

Громади потребували керівництва. Але для його здійснення потрібні були спеціальні люди. Вони стали з'являтися в деяких громадах ще в 1 ст. Їх називали старійшинами-пресвітерами (від грець. πρεσβύτερος – старійшина), а надалі – просто пресвітерами, або єпископами (грець. επίσκοπος – наглядач, охоронець). Вони вибиралися громадою або висувалися проповідником, на посаду (через обряд рукоположення) вводилися апостолами. На них покладалися в основному організаційно-господарські функції. Лише деяким з них виявлялася честь як апостолам і пророкам. Авторитет пресвітерів-єпископів утверджується до кінця 1 – початку 2 ст. З’являються і служителі нижчого рангу – диякони і дияконіси (від грець. διάκονος – служитель). Проте і цей процес (виділення нових посадовців) йшов не без тертя.

Чим більше поширювалося християнство серед населення, тим сильніше ставали розбіжності між його послідовниками. Суперечки велися навколо питань про Царство Боже і термін його настання, про сутність Ісуса, про авторитет, з проблем етики, поведінки в навколишньому світі, відношення до держави, до язичників, один до одного, до аскетичних вимог, про ставлення до «занепалим» (тим, хто відрікся) і до мучеників. Найбільшу увагу серед них привертало питання про Ісуса Христа: чи був Христос боголюдиною або просто людиною? До пояснення того, що Ісус є боголюдина, зведеться вся діяльність Соборів і весь зміст церковної літератури.

Процес боротьби, що постійно зберігався, загрожував зруйнувати відчуття спільності і в самих християнських громадах. До того ж вони не були єдині самі по собі. До того ж відбувається абстрагування поняття екклесії. Це вже не просто конкретна християнська громада, а Всезагальна Церква, містично пов'язана з Богом. Церква представляється (і фактично виступає) як щось відмінне від складових її людей і певною мірою їм протистоїть.

На основі такого розуміння церкви наприкінці 2 ст. складається влада кліру – апарату керівництва християнськими громадами, який ототожнив себе з поняттям церкви. Надалі висувається ідея її непогрішності. Посилюється влада кліриків: єпископів, пресвітерів, дияконів. Вони як і раніше ще обиралися. Особливий авторитет їм додавав обряд рукоположення. Поступово протягом 2 ст. на основі права рукополагати, здійснювати обряд причастя, представляти свою громаду виділяється вищий посадовець – єпископ, який називався до цього старшим пресвітером. Таке виділення було пов'язано з прагненням досягти єдності. Це можна було зробити за умови – одна віра, одна церква, один порядок, який повинен був відповідати порядку небесному: один Бог – один єпископ. Хоча в 1-ій половині 2 ст. пресвітери ще мали вагоме значення і навіть керували деякими громадами. З припливом до християн протягом 2-3 ст.ст. людей заможних і освічених у руках єпископів зосереджуються функції і віровчителя, і пророка, і наглядача. Вони одноосібно керували життям християнських громад, управляли їх майном, давали оцінку поведінці християн і в повсякденному житті. Накладали на тих, хто провинився, дисциплінарні стягнення, а в 3 ст. здійснювали і відпущення гріхів (що за віруванням перших християн міг робити тільки Бог). Висловлювалися щодо віровчення, визначали його істинність. Займалися організацією богослужіння. Проводили відбір священних книг для читання віруючим і для використання під час богослужіння.

Склався і порядок богослужінь. Під час їх проведення читалися уривки з писань, вимовлялися проповіді. Починаючи десь з рубежу 2-3 ст.ст. відбувалися богослужіння і здійснювалися обряди в спеціальних будівлях (які відрізнялися певною архітектурою і живописом) і з особливою урочистістю.

Проте віруючі все менше відчували себе екклесією обраних, обраними все більше ставали керівники Церкви – володарі «апостольської благодаті». Але не всі християни поділяли ідею тотожності кліру і Церкви, жорстку організаційну структуру, відхід від демократичних ідеалів первинного християнства.

Прагнучи запобігти небажаних наслідків суперечок єпископи збирали місцеві з'їзди (Собори)для їх урегулювання. У подальшому Собори перетворюються на важливий чинник становлення християнської догматики і церковної організації.

У 3 ст. Помісні собори скликав тільки найперший єпископ. Він був з головного міста провінції. З початку 3 по 4 ст. виділилися єпископи Риму, Александрії, Антіохії, Єрусалиму, Константинополю (після його заснування). Провідні єпископи стали називатися митрополитами (грець. μητρόπολίτης – єпископ митрополії, тобто головного міста області або провінції). Митрополити цих міст з половини 5 ст. – Патріархами (грець. πατριάρχης – глава, старійшина роду). З 5 ст. римський єпископ одержує титул «Папа» (лат. papa від грець. πάππας – папа, отець). Разом з ускладненням ієрархії вищих служителів Церкви збільшується і число нижчих її чинів, з'являються помічники дияконів, читці, різноманітні служки. Церква перетворюється на ієрархічну організацію.

А єдності в Церкві як і раніше не було, як не було і міжконфесійної згоди. Суперечки, розбрати спалахували періодично. Для їх вирішення керівники християн стали навіть звертатися по допомогу до римської влади, і аж до імператорів. Проте будь-які конфлікти владу цікавили, якщо вони могли перерости в суспільні безлади. Якихось постанов, що визначали відношення держави до християн, не було. І каралися християни спочатку не за своє віросповідання, а за непокору імперським установленням і звичаям.

Гоніння на християн (за те, що дехто з християн вчив не виконувати Мойсеєвого закону, за наполягання на відміні взагалі божественного характеру іудейського «закону і пророків», з пришестям Ісуса Христа) розпочали іудеї. З падінням Єрусалиму гоніння слабшали, але не припинялися до його остаточного руйнування в 135 р. при імператорі Адріані (76-138, з 117). Перше і останнє велике іудейське гоніння на християн було в 64 р. при імператорі Нероні (37-68, з 54) і пов’язано воно було, за свідченням Тацита, з пожежею в Римі. Гоніння обмежилося Римом і не мало наслідків. Християни жили відносно спокійно до імператора Доміциана (51-96, з 81). При ньому з 96 р. почалося нове гоніння. У цей період і християнська релігія вже починає усвідомлюватися у своєму відособленні від іудейства.

Протягом 2 ст. християнство знаходить широке поширення. З 2-ої його половини, з одного боку, посилюється проповідницька діяльність християн, що супроводжувалася нападками і на іудаїзм, і на язичництво, а то й на римський порядок. З іншого – стає помітною їх суспільна бездіяльність (негативне відношення до служби в армії, до державних посад тощо).

Природно, у імперської влади, прихильниці язичницьких релігій, це викликало не тільки презирство і ненависть. Християнство стали розглядати як учення, що протистоїть античній освіченості та римському порядку, а тому як шкідливе марновірство, з яким треба боротися. Хоч і при Адріані, і за часів імператорів Антоніна Пія (86-161, з 138) і Марка Аврелія (121-180, з 161) становище християн було терпимим.

Склалося певне відношення до християнства, що раніше не сприймалося, і у філософів, істориків, письменників та ін. Воно не закінчувалося тільки 2 ст. і не було раз і назавжди заданим. Протягом століть діапазон ставленняантичних критиків до християнства був вельми широкий: від прояву байдужості і зневажливої поблажливості (Лукіан, Тацит, Пліній Молодший), до розповсюдження злобних небилиць і домислів (Апулей); від розгорненої раціоналістичної критики їх учення (Цельс, Порфирій, Гієрокл) до різного роду звинувачень ненависних християн (Юліан, Лібаній), що все це скінчилося закликами до віротерпимості, звернених до самих християн (К.А.Сіммах).

У свою чергу в апологетичній літературі (Арістид, Юстин, Афінагор, Мінуций Фелікс, Іриней, К.С.Ф.Тертулліан, Кипріан, Євсевій, Єпіфаній), по-перше, захищалися і обґрунтовувалися християнські догми, що складалися; по-друге, спростовувалися фантастичні чутки і раціоналістичні аргументи супротивників християнства; по-третє, засуджувалася антична культура.

У 2-3 ст.ст. серед тих, хто обґрунтовував переваги християнського віровчення, були і перші християнські теологи (Мінуций Фелікс, Кипріан. Т.Ф.Климент).

Їх діяльність привертала до християн не тільки освічених людей, розширюючи тим самим коло його впливу. Апологія християнства і, особливо християнська критика традиційних цінностей, що склалися в релігійно-філософських ученнях і суспільній практиці Римської імперії, привернула увагу влади, затуляючи запевнення християн у лояльності їй. Тому частішають випадки переслідування окремих християнських проповідників і груп християн. На початку 3 ст. з'являється вже і розпорядження (поки що місцевого значення) імператора Сєвєра Олександра (208-235, з 222) про заборону обертатися в християнську віру. Трохи пізніше імператор Максимін Фракиянін (бл. 172/73-238, з 235) не тільки переслідував християн, але й велів знищувати представників їх Церкви. Тим часом переслідування не виключили інтересу до християнського вчення і навіть співчуття до окремих його прихильників, а то й навертання до їх віри. Самі імператори і їх оточення відчували потребу в нових культах, здатних згуртувати населення і освятити їх владу. Цей інтерес був продиктований як ідеологічними і економічними, так і політичними мотивами. Проте зміцнення церковної організації християн, зростання багатства церкви, поширення її впливу серед солдатів, насторожував імператорів, які дійшли влади за допомогою армії, робив їх невпевненими в її (влади) міцності.

З середини 3 ст. починаються офіційні гоніння на християн. Вони набувають всезагального, повсюдного і систематичного характеру. Із цього приводу видаються і спеціальні укази. Так було при імператорах Деції (195-251, з 249) і Валеріані (бл. 193-після 260, з 253 по 259/260?), які прагнули повернути староримські звичаї. Деяке послаблення до християн імператора Галлієна (218-268, з 253) змінилося найжорстокішим гонінням при імператорі Діоклетіані (245-316, з 253).

Протягом близько трьох століть все робилося для того, щоб змусити християн відректися від своєї віри.

Гоніння на християн мали під собою і соціальні, і політичні, і релігійні, а також інші причини. Проте ніякої альтернативи християнству як ідеології не було. Продовживши якийсь час переслідування християн, у 311 р. імператор Галерій (250-311, з 305) сам їх і відмінив. У цьому явно простежувалося прагнення забезпечити собі ідеологічну опору в Християнській Церкві. Міланський едикт імператорів Костянтина I (272-337, з 306) і Ліцинія (бл.265-325, з 308 по 324) взагалі її легалізував.

Під заступництвом Костянтина, який став при владі і бачив вигоду в єдиній Християнській Церкві, вона поступово перетворюється на привілейовану, а при імператорі Феодосії I Великому (347-395, з 379) християнство стає єдиною державною релігією (392). При цьому потрібно відзначити, що християнство вже в 301 р. мало статус державної релігії у Вірменії.

З часів Костянтина роль імператорської влади в справах Церкви значно посилюється. Вона в основному скликає Собори і утверджує їх рішення, додаючи їм силу державних законів. Підтримуючи імператорів, Церква використовувала державні засоби насильства для вирішення своїх внутрішніх розбіжностей.

У 325 р. у Нікеї в Малій Азії за ініціативою Костянтина для остаточного вирішення ряду спірних питань був скликаний Собор. Він засудив учення Арія, прийняв деякі постанови щодо церковної організації, а також – Символ Віри (його половину). Саме після Нікейського собору відбулося оформлення однієї Ортодоксальної (Православної) Католицької (Вселенської) Церкви.

У 4 ст. імператором Юліаном (332-363, з 360/363?) була здійснена остання спроба відродити колишні язичницькі культи. Це знайшло відбиття і в теоретичній полеміці їх прихильників (К.А.Сіммах, Гімерій, Прокл, Сімпліций, Зосим) з християнами (Євсевій, Пруденецій, Фірмік Матерн, Афанасій, Феодоріт, Амвросій, Григорій Назіанзін, Аврелій Августин, Сальвіан).

Але вже не можна було ні пожвавити язичництво, ні заборонити сповідати християнство. Тому не було і гонінь на християн. Було лише прагнення через оновлення класичних ідеалів еллінізму відтіснити християнство. Проте язичництво, що реставрується Юліаном, опинилося простою копією останнього.

Так із століття в століття утверджувалася християнська віра. І вже ніхто і нічого не міг їй протиставити. Подальші імператори не тільки підтримували християнство, але й забороняли (як Феодосій I) відправлення язичницьких культів. Константинопольський собор у 381 р. підтвердив рішення Нікейського і доповнив Символ Віри. Тепер стали переслідуватися язичники, а також ті, хто не розділяв прийнятий Символ Віри.

Нікео-Константинопольський (Нікео-Царгородський) Символ Віри:

Вірую:

1. В Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.

2. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків, Світло од Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, не сотворенного, Єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

3. Він для нас, людей, і для нашого спасіння зійшов з небес, і тіло прийняв від Духа Святого і Діви Марії; і став людиною.

4. І розп'ятий був за нас при Понтії Пілаті, і страждав, і був похований.

5. І воскрес на третій день, за Писанням.

6. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

7. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.

8. І в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава належить, що говорив через пророків.

9. В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.

10. Визнаю єдине (одне) хрещення на відпущення гріхів.

11. Чекаю воскресіння мертвих.

12. І життя будучого віку.

Амінь.

Протягом 4 ст. здійснений відбір священних книг християн. Починаючи з 313 р. через тривалі наради, з'їзди, обмін посланнями був встановлений канон. А після Лаодікійського собору (363) списки священних книг були розіслані церквам. У 367 р. були визначені всі 27 книг Нового Заповіту: 4 Євангелія (від Матвія, від Марка, від Луки, від Іоанна), Діяння (грець. πραξις́, πραξεως) святих апостолів, 21 Послання (грець. επιστολή – доручення, настанова) апостолів (до різних християнських громад), Апокаліпсис (грець. αποκάλυψις – одкровення, об'явлення), або тут Одкровення Іоанна Богослова. Карфагенський собор (419) остаточно утвердив цей список. Решта книг була названа апокрифічними (апокриф, грець. απόκρυφος – прихований, потаємний, що походить від грець. απόκρυπτω – приховувати, тримати в таємниці), тобто таємними.

Відбулося зміцнення церковної організації і офіційне оформлення церковної ієрархії. Найпершу позицію в ній займали єпископи головних міст – метрополій. Виділилися духовні особи – священнослужителі, які здійснювали богослужіння і керівництво церковними організаціями. Їм підкорялися нижчі клірики: читці, півчі, помічники дияконів і т.д. Зростає і економічна могутність Церкви.

Разом з цим все більше відбувався розрив між проголошеними ідеалами і способом життя священнослужителів. У тому ж 4 ст., як своєрідна реакція на участь Церкви в мирських справах, розповсюджується чернечий рух. З'являються сумісні житла аскетів – кіновії (грець. кінобіос – сумісне життя). Це були зародки монастирів. Незабаром з'явилися і самі монастирі (відгрець. μοναστήριον – відокремлене житло), які швидко поширилися на Заході і, особливо в 5-6 ст.ст., на Сході.

У 395 р. відбувся формальний поділ Римської імперії на дві частини – Західну і Східну. Східна Римська імперія (Візантія), багатша і яка менше піддалася спустошливим набігам варварів, проіснувала ще майже тисячу років. На Сході сильній імператорській владі вдалося підпорядкувати собі і Церкву, яка стала її ідеологічною опорою.

Доля Західної імперії склалася інакше. Вона піддавалася частим зовнішнім нападам. Вже в 410 р. до Італії вторглося плем'я готів. Вони захопили і розграбували Рим. У 445 р. Рим знову піддався нападу, цього разу з боку племені вандалів. На місці зруйнованої Західної Римської імперії виникали королівства варварів. Після утворення варварських держав Західна Церква, підтримуючи королів-християн, поступово завойовувала і укріплювала свої ідеологічні та політичні позиції.

Але у факті коронації Папою імператора східні Патріархи побачили посягання на їх права. Папи і до цього, користуючись географічно-політичним положенням, трималися незалежно від візантійських імператорів, не підкорялися їх едиктам, а то і протестували проти них. Об'єднавши ж свої інтереси з франкською династією, папство розірвало зв'язок з Візантією.

Якщо погляд Римських Пап завжди був далекий не тільки від підпорядкування імператорській владі, але й від встановлення союзу з нею, то Константинопольським Патріархам не вдалося не тільки піднестися над царською владою, але навіть зрівняти з нею патріаршу. Вони розуміли, кому зобов'язані своїм піднесенням на Сході, де до I Константинопольського собору першість належала Александрійській кафедрі. Боротьба за неї продовжувалася аж до Халкидонського собору, яка фактично (починаючи з 7 ст.) і канонічно (наприкінці 9 ст.) завершилася на користь Константинопольської кафедри.

Почавшись на Сході, розбіжності перекинулися і на відносини із Заходом. Адже константинопольський архієпископ вважався другим після Папи Римського, канонічної першості якого визнавати не хотів. Добитися від Пап єдиновладдя і повної самостійності Церкви на Сході ні дипломатичним шляхом, ні грошима або подарунками, ні запеклою шаленою полемікою не вдалося. Своїми правами Папи поступатися не бажали.

Перший конфлікт (розкол) між ними відбувся в останній чверті 5 ст. і тривав 35 років. Натягнуті відносини були і при імператорі Юстиніані I (482-565, з 527), і при Папі Вігінії, і наприкінці 6 ст., і під час монофелітських та іконоборчих суперечок (ікона, від грець. εικών – зображення, образ).

Проте, зв'язок між Римом і Константинополем не припинявся. Але часом він набував драматичного характеру. Це особливо виявилося з половини 9 ст. до половини 11 ст. Тут мали місце обрядові й догматичні розбіжності: опрісноки (давньоєвр. маццах – печиво), целібат (від лат. caelebs – неодружений), піст у суботу, миропомазання, філіокве (лат. filioque – і від Сина) та ін. Було закриття в Константинополі латинських церков і монастирів, послання проти латинян. Була і булла (лат. bulla – кулька), що віддавала анафемі (грець. ανάJημα – те, що відставлене, відлучене) Патріарха і його прихильників. Мало місце її спалювання і анафема авторам булли і їх послідовникам. Була і боротьба за сфери впливу, що прикривалася обрядовими і догматичними розбіжностями.

Але чи була необхідність у поділуЦеркви? Відповіді на це питання різні, як і причини розколу, що висуваються, або аргументи, що негативно обґрунтовують відповідь.

Як би там не було, канонічні, догматичні й обрядові відмінності між християнським Сходом і Заходом були завжди. Проте у всьому спектрі причин, що виділяються, мабуть, головною, яка визначила подальшу долю Церкви, була боротьба за владу, що привела в 1054 р. до великого церковного розколу і утворення Західної (Римо-Католицької) і Східної (Греко-Православної) Церков.

У 16 ст. у період Реформації в Західній Європі відбувся ще один великий церковний розкол. Від католицизму відокремилося так зване «істинне християнство», або протестантизм. Так в християнстві утворилися три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

4.2.2. Християнство на українських землях: основні віхи історії. До християнізації Русі-України її територія (частково або повністю) протягом тисячоліть заселялася різними етносами: трипільцями (5-3 тис. до н.е.), племенами катакомбної культури (4 тис. до н.е.), кіммерійцями (9-7 ст.ст. до н.е.), скіфами (7 ст. до н.е.), сарматами (2 ст. до н.е.), готами (3 ст. н.е.), гуннами (4 ст. н.е.) та ін. Змішуючись з автохтонним населенням, вони привносили в його життя свій соціальний порядок і господарський уклад, інші побутові традиції і військові звичаї, інше світосприймання. Для цього процесу були характерні витіснення одних етносів іншими, зміна вектора асиміляції, симбіоз культур. Разом з цим змінювалося і праукраїнське язичництво. Формувалися і еволюціонували уявлення про душу: від нематеріального образу (дихання, тінь) людини до суто нематеріальної, безтілесної і незалежної від тіла сутності. Вироблялося розуміння народження: від твердження зв'язку як окремого племені, так і світу у цілому з тотемом, його духом і далі – народження всього живого від собі подібного до визнання начала історії суспільства. З'явилося усвідомлення смерті, ритуальне поховання померлого аж до виникнення віри в світ мертвих і надалі – культу померлих та існування незалежно від людей (зрештою, божественного) суду над душами покійних. Змінювалося світосприймання людей у бік визнання творіння всього сущого (Всесвіту, Землі, її рослинного і тваринного світу, людини), оформленого в культах відповідних духів і богів. Іншими словами, відбувалося становлення і еволюція уявлень про надприродне: від «чуттєво-надчуттєвого» типу (анімізм, фетишизм та ін.) через демонічний тип (віра в духів) до теїстичного (віра в богів).

Пройшовши шлях у декілька тисяч років, ці уявлення утілилися в пантеон богів українського язичництва. Сам пантеон виступив як вияв багатообразної божественної сутності. Це вже не абсолютний політеїзм, але ще й не віра в єдиного Бога. Їх було багато. Кожен мав своє ім'я і призначення. По суті, всі вони виражали обожнюючи людиною сторони дійсного світу: Перун – грім і блискавка, Дажбог – Сонце, Стрибог – вітер, Велес – «скотинячий бог», бог достатку, Ярило – пробудження природи, Мокош – родючість, Род – першотворець світу і т.д. Їх ієрархія була відсутня. А виділення певною верствою населення одного з них як головного або найбільш часте до нього звернення не усувало многобожжя його шанувальників. Вони (без якого-небудь зовнішнього керівництва, самостійно) молилися богам, вклонялися землі та небу, річкам і морям, дереву і лісу, хлібу, предкам і т.д. Здійснювали також в їх честь жертвопринесення рослинного і тваринного походження: овочі, фрукти, зерно, квіти, мед, молоко та ін. Відзначали і свята: сонцестояння і рівнодення, а також Коляди, Русалії, Купала тощо.

Вперше релігія наших предків стикається з вірою Христа у середині 1 ст. н.е. в особі апостола Андрія Первозванного. Іншим християнським місіонером на їх території був учень апостола Петра Римський Папа Климент IV. Розповсюдження християнської віри серед них пов'язують також із слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм.

Процес християнізації не був рівномірним. У боспорських містах (зокрема, Пантикапей – Керч) вже в 2-3 ст.ст. виявився активний духовний пошук універсальної ідеї єдиного Бога. Поява християнства в Херсонесі (Корсунь) датується лише кінцем 3 – початком 4 ст. Тут у 2-ій половині 4 – перших десятиліттях 5 ст. розповсюдження християнства знаходить цілеспрямований характер, а наприкінці 5 – початку 6 ст. християнізація посилюється. Але тільки в 6-7 ст.ст. цей процес стає активним.

В основі християнізації лежать, насамперед, геополітичні інтереси візантійських імператорів до причорноморських земель. Звідси, з одного боку, примусовий характер хрещення місцевого населення, з іншого – схилення до навертання у християнство можновладців. Це не означає, що разом з цим населення проймалося християнською вірою. І хрещення Кия, одного із засновників Києва і його першого правителя, ніяк не позначилося на процесі християнізації його підлеглих – полян. Але й зміна свідомості людей була пов'язана тепер не із зміцненням політеїстично-язичницьких культів, а з посиленням її монотеїстичної спрямованості.

Християнські громади міцніли. Вони пережили Хазарський каганат, де на початку 9 ст. серед язичницьких народів каган намагався впровадити зовсім не християнство, а іудаїзм. Часом, як це вже було в період витіснення наприкінці 4 ст. гуннами готів, відбувається реставрація язичницьких вірувань і культів, а разом з цим і утворення релігійних культів окремих богів. Так це було в 2-ій половині 9 ст. після князів-християн Аскольда (?-882, київський князь з?) і його співправителя Діра (?-882, з?). Десь з 882 р. при князі Олегу (?-912, з?) християнські громади існували напівлегально аж до його відходу від язичництва наприкінці свого княжіння. Релігійне життя держави за часів правління князя Ігоря (?-945, з 912) характеризувалося своєрідним двовір’ям: переваги населення, особливо середніх його верств (купців, ремісників, торговців), віддавалися християнству, верхи ж в основному почитали дохристиянські культи. Зайнявши київський престол, його дружина, княгиня Ольга (?-969, з 945), охрестившись сама, проводить політику обмеження впливу язичництва в державі. Але ця політика не знаходить не тільки підтримки, але й розуміння навіть в її оточенні. Хід подій привів на престол їх сина, князя Святослава I (?-972, з 969). Він вже руйнує не тільки християнські храми, як це робила Ольга з капищами язичників, а знищує самих християн. Його ж син, князь Ярополк I (?-980, з 972), стає християнином, хоч і латинського обряду.

Подібно до імператора Юліана, київський князь Володимир I (?-1015, з 980), шляхом споруди пантеону язичницьких богів на Перуновій горі, спробував зробити язичницький культ загальнодержавним. Але він вже не відповідав ні внутрішньо-, ні зовнішньо-політичним інтересам Києво-руської держави. Через вісім років за його ж наказом пантеон був не просто зруйнований. У 988 р. він хрестив Київську Русь і проголосив християнство державною релігією. При цьому Володимир відстоював слов'янський варіант християнства, який спирався на кирило-мефодієвську традицію, пов'язану з орієнтацією на раннє християнство, шанування апостола Павла. Спираючись на неї, Володимир прагнув до створення церкви, незалежної ні від Римського Папи, ні від Константинопольського патріарха. Проте після його смерті, крамоли князя Святополка I Окаянного (бл. 980-1019, з 1015) і його усунення Ярославом і Мстиславом, держава була поділена по р.Дніпро. Архієпископство залишилося на Лівобережжі. Тут князь Ярослав Мудрий (бл. 978-1054, 1019, з 1036), провівши переговори з Константинополем, у 1037 р. відновив Київську митрополію. Митрополити, які поставлялися Константинопольським патріархатом, упроваджували візантійський варіант християнства. Це нерідко приводило до конфліктів з князями і патріотично-настроєним духівництвом. Обрання ж Соборами єпископів на митрополиччю кафедру як при Ярославі Мудрому в 1051 р. русича Іларіона, так і в 1147 р. при князі Ізяславі Мстиславовичі (бл. 1097-1154, з 1146) княжого ставленика Климента Смолятича приводило до протистояння з Константинополем. Обидва митрополити були провідниками теорії християнського універсалізму, об'єднуючого на основі передхристиянської слов'янської культури східний і західний варіанти християнства.

Врозріз з візантійським ученням, як вірно зауважили Ю.А.Калінін і Є.А.Харьковщенко, йшли не тільки притаманні йому універсалізм, але й толерантне відношення до різних релігійних центрів, антимесіанство і антицезаропапізм, впровадження власного слов'янського обряду і богослужебної слов'янської мови, створення, по суті, нової церковної організації, відкриття шкіл для підготовки кадрів слов'янського духівництва, орієнтація на ранньохристиянську традицію, патріотичність, євангелізм, паулінізм, софійність.

Універсалізм київського християнства виходить з толерантного відношення до Сходу і Заходу. Про це свідчили постійні контакти як з Константинопольським патріархатом, так і з Римською Церквою.

Київським християнством відкидалася візантійська ідея теократії (від грець. Jεοκρατία – правління Бога) і цезаропапізму, що вимагає підпорядкування церкви світській владі. Узявши з Візантії обрядові й культові форми, Українська Церква (окрім обрання грецькими єпископами митрополита), загалом, не мала канонічної підлеглості (патріарший суд, обов'язкова участь київського митрополита на константинопольських Соборах). Княжа і духовна влада контролювала також контакти з Католицькою Церквою, відстоюючи незалежність слов'янського обряду і юрисдикцію Української Церкви від Римської, з якою були рівні, привілейовані відносини до середини 15 ст.

При всьому своєму універсалізмі, київським християнством відстоювалися євангельсько-патріотичні традиції. Запанувала стратегія, пов'язана з діяльністю апостола Павла. Ідеологи слов'янського варіанту християнства прагнули протистояти іноземному впливу, не допускати поширення тенденції на поділ Церков. У зв'язку з цим вони наполягали на необхідності від князя і до простолюдина пояснювати неприйнятність цих проявів, обґрунтовувати важливість конкретного переживання і реальної турботи про добробут свого народу.

Паулінізм щодо держави і церкви, їх взаємовідносин вимагав відстоювати незалежність внутрішнього життя церкви від держави, обґрунтовувати боговстановленість світської влади і єдність інтересів держави і церкви. Держава займається влаштуванням світських, загальнонародних справ, а церква – віроповчальною, пастирською службою. Духовна влада відповідає за моральний стан народу. У разі потреби церква нагадує світській владі про її обов'язки перед людьми.

В організації і устрою Української Церкви теоретики київського християнства виходили з принципу виборності у формуванні ієрархічно-церковної структури і широкої участі мирян у церковних справах. Ці структуроутворюючі начала вони розглядали не тільки як джерело її внутрішньої динамічності та життєздатності, але й як умова соціально-політичного і духовного розвитку суспільства.

Було обов'язковим у київському християнстві утверджувати принцип єдності та рівності воХристі всіх людей. Цей принцип освячений самим Богом, і ніхто не може претендувати на першість («якого-небудь Риму») у християнському світі.

Євангелізм київського християнства виходив з необхідності будувати християнське життя на євангельських основах: соціальної справедливості, милосердя, добродіяння. Князь, церква, простолюдин повинні активно брати участь у реалізації цих принципів і не виправдовувати свої нехристиянські дії якими-небудь інтересами.

Софіологічний характер київського християнства знайшов відображення у формуванні віри не на східних і західних зразках її зовнішнього практицизму і пріоритету логічних форм, а на духовному досвіді як умови становлення внутрішньої, інтуїтивної, містичної релігійності. Духовний шлях до такої віри відкриває Софія як Премудрість Божия, яка спочатку виступала в ролі особливого символу, пізніше – в ролі іманентної світу божественної сили. Звідси і світ визнається не тільки творінням Бога. Особливим божественним началом світу, його душею виступає саме Софія. Не будучи жодною з трьох іпостасей Бога, Софія володіє трансіпостасною природою, є характеристикою внутрішньобожественного життя. Через неї як особливу інстанцію людина допускається у внутрішнє життя Трійці. Завдяки цьому долається розрив між «творінням» як справою Бога і «спасінням» як проблемою людини. Так через Софію давньокиївські вчителі здійснювали спробу наблизити Бога до людини. Тим самим вони хотіли відійти від монологічності в інтерпретації їх відносин і обґрунтувати діалогічний характер взаємовідносин людини з Богом і, зрештою, – подолати розрив, характерний для візантійського і римського варіантів християнства, між Творцем і творінням і активізувати релігійне життя як продовження творіння.

З погляду київського християнства софійна традиція дозволить пом'якшити процес перенесення досягнень східної і західної течій у язичницьку культуру. Адже в процесі християнізації віруючий з будь-якої верстви населення спочатку стає двовіром, перш ніж у нього утворюється органічний зв'язок з Християнською Церквою і її обрядами. Невипадково дозволялося відправляти численні місцеві культи, здійснювати обряди, що носили синкретичний (християнсько-язичницький) характер. Під покривом християнської віроповчальної і культової практики здійснювалися властиві язичництву різного роду ворожіння, голосіння, позацерковні вінчальні та похоронні обряди. І використовувані в них ритуальні предмети часто мали язичницьку символіку. Здійснювалося змішення язичницьких і християнських божеств: Перун злився з Іллею Пророком, Велес – з Миколою, Мокош – з Параскевою П'ятницею, Род – з Богом-Отцем і т.д. Багато язичницьких свят продовжували існувати паралельно з офіційним християнством або були інтегровані ним. Язичницьке свято Ярила злилося з святом Трійці. Коляда (період зимового сонцевороту) включений у різдвяний і водохресний цикли – святки. Купала (період літнього сонцевороту) суміщений з різдвом Іоанна Хрестителя. Треба відзначити, що деякі з них (як самостійні) затребувані й до цього дня. Це ж стосується таких язичницьких таїнств і обрядів, як священної жертви – причастя, присвячення – вікові та статевовікові ініціації, та ін. Так християнсько-язичницький синкретизм забезпечував толерантну зустріч двох різних культур. Через нього від століття до століття відбувалася еволюція суспільної свідомості від язичництва у бік утвердження у ньому київського християнства з притаманними тільки йому особливостями.

Проте після смерті Ізяслава Мстиславовича Візантія встановлює контроль над Київською кафедрою. А з 2-ої половини 12 ст. зароджується і починає запановувати московський варіант християнства, в основу якого покладена суто візантійська православна практика. Період київського християнства завершується монголо-татарською навалою і номінальним існуванням Київської митрополії у розореному Києві, оскільки фактично вона знаходилася і діяла з 1299 р. у Володимирі-на-Клязьмі, а в 1325 р. була перенесена до Москви. В умовах занепаду державності Русі-України княжої пори боротьба держав, що є сусідами з нею (Галицько-Волинського князівства, Польщі, Литви, Московського князівства, Золотої Орди), за Київську митрополію привела в 1458 р. до її фактичного поділу на Литовську (Київську), що діє ще з початку 14 ст., і Московську. Руська Церква з 1448 р. фактично, а в 1589-1593 рр. офіційно стає автокефальною. Українська Церква до кінця 16 ст. існувала в обмежених умовах литовсько-польської державності. Починаючи з Київської унії 1385 р., а потім з ухваленням Люблінської в 1569 р. і, особливо, в 1596 р. Брестської унії православна ієрархія піддається, по суті, повній дискримінації. Вона була відновлена в 20-х рр. 17 ст. Але після Переяславської Ради протягом 1654-1686 рр. відбувається перехід Київської митрополії з-під канонічного підпорядкування Константинопольському патріархату в юрисдикцію Московського.

Разом з цим переходом відроджується з часів Ярослава Мудрого і Ізяслава Мстиславовича рух за автокефалію (від грець. αυτός – сам і κεφαλή – голова), тобто за самоврядування і адміністративну незалежність Православної Церкви в Україні. Перипетії цього руху відбуваються і в наступних століттях. Після зведення Київської митрополії до ролі рядової єпархії питання про незалежність Православної Церкви в Україні починає ставитися лише у середині 19 ст. Виявляється рух за автокефалію і в роки першої російської революції. Але він набирає силу лише з 1917 р. і вже в 1919 р. приводить до утворення Української Автокефальної Православної Церкви. А в 1992 р., разом з нині автономним церковним утворенням – Українською Православною Церквою, що канонічно підкоряється Московському патріархату, починає функціонувати Українська Православна Церква Київського патріархату, що відокремилася від неї. З ідеєю відновлення єдності Християнської Церкви, що виникла разом з її розколом в 1054 р., а фактично з Брестським собором 1596 р., пов'язано утворення Української Греко-Католицької Церкви. Ще з середини 16 ст. до України проникає, а наприкінці 18 ст. укоріняється і починає широко поширюватися протестантизм.

4.2.3. Особливості віровчення, культу і організації Православної Церкви. Православ’я в Україні. Православ'я (від грець. ορJόδοξος – правовірність) утворилося в результаті церковного розколу в 1054 р., підготовленого поділом Римської імперії на Західну і Східну (Візантія).

Джерелом православного віровчення визнано Священне Писання (Біблія) і Священний Переказ. У Священному Писанні Православна Церква не вважає богонатхненними (канонічними) 11 старозаповітних книг, хоч і включає їх у свої видання. Аргументом проти їх включення в біблейський канон є не їх зміст, а те, що вони були відсутні у давньоєврейському тексті Біблії і з'явилися пізніше. Ці книги вважаються душекорисливими лише для читання.

У Священний Переказ входять рішення перших семи Вселенських соборів (4-8 ст.ст.), праці Отців Церкви (Афанасій Александрійський, Василій Великий, Григорій Палама, Іоанн Дамаскін, Іоанн Златоуст), стародавня богослужебна практика (стародавні тексти богослужінь і молитов, «правила апостольські», акти мучеників).

Основні принципи православ'я як віросповідної системи були сформульовані на Нікейському (325) і Константинопольському (381) Вселенських соборах і викладені у Символі Віри (див. на с.220-221). Центральне місце у ньому і в православному віровченні взагалі займає віра в Святу Трійцю: Бог один, але поєднує в собі три Особи – іпостасі: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Всі іпостасі в своїй цілісності нероздільно володіють всією природою Бога, його різними властивостями (всезнанням, всюдисущністю, всемогутністю і т.п.).

Іпостасі також відрізняються одна від одної: Бог-Отець породжує Бога-Сина, Бог-Син позачасово народжується від Бога-Отця; Дух Святий виходитиме одвічно від Бога-Отця. Всі вони складають єдину Святу Трійцю. Святі Отці зображали принцип троїстості рівностороннім трикутником – однією фігурою, кожен кут якої самостійний і рівний іншим.

Православні вірять у первородний гріх, здійснений першими людьми Адамом і Євою, в результаті якого опоганена вся людська природа; у спокутну місію Ісуса Христа, який приніс себе у жертву за гріхи людські, відкривши тим самим їм шлях до спасіння; в існування безсмертної душі, в пекло і рай; у Друге пришестя Христа, який судитиме живих і мертвих і встановить своє вічне царство на землі як на небі.

Велике значення в православ'ї надається культовій діяльності. Її основу складають сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя, покаяння, шлюб, єлеоосвячення і священства. Під таїнством розуміється особливе священнодіяння, в якому під видимими діями подається невидима божественна благодать. У зв'язку з цим всі церковні таїнства супроводжуються словами: «Благодать Священного Духу».

1. Таїнство хрещення. Воно здійснюється через занурення у воду або обливання водою. Вважається, що очищення тіла дає очищення душі. Церква стверджує, що під час проведення цього таїнства відбувається звільнення людини від первородного гріха (якщо хреститься немовля) і від всіх здійснених на той момент гріхів (якщо хреститься дорослий). Людина тим самим знаходить духовне народження.

2. Таїнство миропомазання. Його здійснюють відразу після хрещення помазанням людини особливо освяченою олією – миро. Якщо вважається, що хрещення знімає тягар гріхів, то миропомазання начебто завершує і посилює благодатну силу Святого Духу, отриману під час цього таїнства. Воно ніби дає додаткові сили для духовного зростання і вдосконалення. Миропомазання, як і хрещення, здійснюється тільки один раз на життя.

3. Таїнство причастя (євхаристія). Це одне з найважливіших таїнств у православ'ї. Вважається, що через споживання спеціально приготовлениххліба і вина, які нібито реально і містично перетворюються на Тіло та Кров Ісуса Христа, людина безпосередньо залучається до Нього. Причастя дає віруючим особливе відчуття присутності Христа.

4. Таїнство покаяння (сповідь). Священик, який одержав від апостолів через ланцюг спадкоємства можливість від імені Бога відпускати гріхи, вимовляє над тим, хто кається певні молитви і той одержує звільнення від гріхів. Стверджується, що через покаяння людина одержує духовне очищення і можливість знову почати свій духовний шлях.

5. Таїнство шлюбу. Цим таїнством назавжди поєднуються двоє різних за народженням людей в єдине ціле. Над молодим і молодою читаються особливі молитви, в яких проситься у Бога прихильність до них як єдиному організму в двох тілах, а також закликається благословення до збереження сім'ї, народження і виховання дітей. Союз між чоловіком і жінкою освячується Богом, йому надається особливе значення повного духовного єднання подружжя.

6. Таїнство єлеоосвячення (маслосвяття, соборування). Воно здійснюється над хворою людиною. Видима частина таїнства полягає у тому, що хворому змащують освяченим маслом (єлеєм) лоб, щоки, вуста, руки і груди. При цьому читаються молитви і сім євангельських читань. Духовний же зміст таїнства полягає, за вченням Церкви, у тому, що відпускаються гріхи, які привели до хвороби. Людина одержує Божу благодать, за допомогою якої вона видужує духовно і фізично.

7. Таїнство священства. Воно здійснюється шляхом покладання рук єпископа на голову людини, яка висвячується в духовний сан. Тому це таїнство називається рукоположенням, або хіротонією (від грець. χείροτονια – дія силою рук). Через нього кандидату в священнослужителі спадкоємно передається особлива сила Святого Духу. З цієї миті він стає посередником між Богом і людьми і може здійснювати всі таїнства, окрім таїнства священства. Його має право проводити священнослужитель, який має сан не нижче за єпископа.

З погляду Православної Церкви всі таїнства є дієвими тільки за однієї умови – щирої віри в їх достовірність і бажанні змінити себе.

У православному культі велике значення надається шануванню Богоматері як матері Ісуса Христа, яка народила його чудовим чином у результаті непорочного зачаття. Без Марії не могло бути дива втілення Бога і Спаситель не прийшов би в світ. Чудове народження немовляти Христа не порушило чистоту Діви. Тому православні шанують Марію як Пріснодіву. Догмат про шанування Марії Богородицею був утверджений на III Вселенському соборі в Ефесі (431).

Існує в православ'ї і культ святих. Святість розуміється як відновлення первинної безгрішної природи, яка дарується божественною благодаттю за подвижництво. Як правило, це люди, які прославилися своїм благочестивим життям і аскетичними подвигами на славу Христа або прийняли мученицьку смерть за віру. Вважається, що після смерті вони можуть творити дива ради благих цілей. Православні вірять, що святі – це посередники між Богом і людьми, світом земним і світом горнім, небесні покровителі людей, що живуть на землі. До них звертаються з молитовним проханням про заступництво.

Православна культова практика велику увагу приділяє святам і постам. Найголовнішим християнським святом є Великдень. Воно встановлено ще з апостольських часів і присвячене воскресінню Ісуса Христа. На Нікейському і Антиохійському соборах були встановлені правила визначення дати святкування Великодня: він повинен відзначатися після єврейської Пасхи, в перший недільний день після весняного рівнодення і повного місяця у проміжку між 4 квітня і 9 травня.

Великими вважаються також дванадесяті свята, або дванадцять найважливіших свят, вісім з яких встановлені на честь подій з життя Ісуса Христа, чотири – на честь Богородиці (Богородичні). До них відносяться: Різдво Христове (7 січня за н.ст.), Хрещення Господнє (Богоявлення, 19 січня), Стрітення (15 лютого), Благовіщення (7 квітня), Преображення Господнє (19 серпня), УспінняБогородиці (28 серпня), Різдво Богородиці (21 вересня), Воздвиження Хреста Господнього (27 вересня), Введення Богородиці до Храму (4 грудня), Вхід Господній в Єрусалим (Вербна неділя, за тиждень до Великодня), Вознесіння (на 40-й день після Великодня), П'ятидесятниця (Трійця, на 50-й день після Великодня).

Окрім великих у православ'ї відзначаються безліч інших свят, присвячених біблейським подіям, окремим святим і т.д.

Великим церковним святам, як правило, передують пости. Піст означає стриманість або обмеження себе в чомусь, насамперед, в їжі. Призначення постів – через обмеження плотських бажань людина повинна очистити себе фізично, послабити владу тіла над духом і очиститися духовно. Час поста присвячується Богу, молитвам, читанню Священного Писання, роздуму про свої гріхи і сповідь.

У православ'ї пости поділяються на одноденні (кожна середа і п'ятниця, а також у дні Усікновення глави Іоанна Предтечі, Воздвиження Хреста Господня, напередодні Богоявлення і т.д.) і багатоденні (Великий – сім тижнів перед Великоднем, Різдвяний (або Пилипівка) – 40 днів перед Різдвом Христовим, Петрів (апостольський) – починається через тиждень після Трійці і продовжується до дня пам'яті св. апостолів Петра і Павла та Успенський – 14 днів).

Центром культової діяльності є Храм (Церква). Він завжди орієнтований зі сходу на захід, має свою символіку, відповідно до якої кожна частина будівлі або її деталь мають своє смислове значення. Православні храми можуть мати відмінності в архітектурі, але всі вони мають однаковий план: вони складаються з вівтаря, середньої (внутрішньої) частини і притвору.

Вівтар завжди звернений до сходу, оскільки вважається, що саме звідти прийшло спасіння. Зі сходу разом із Сонцем приходить світло і тепло, від якого віруючі в таїнствах одержують освячення і духовні сили. У вівтарі знаходиться жертовник (на ньому зберігається церковне начиння, необхідне для літургії, а також готується хліб і вино для причастя) і престол (перед ним здійснює службу священнослужитель). У середній частині під час богослужінь знаходяться віруючі. Притвор раніше призначався для сповіщених (підготовлюваних прийняти хрещення), тих, хто кається і відлучених від причастя, яким тимчасово заборонено було знаходитись у храмі. Особливістю православного храму є наявність іконостасу, який відокремлює вівтар від середньої частини. На ньому в особливому порядку розташовані ікони. Всі православні храми мають куполи, які символізують палаючу свічку, полум'яність молитви і устремління до Бога.

Головним храмовим богослужінням є літургія (від грець. λειτουργία – служба), під час якої відбувається таїнство причастя. До складу літургії також входять молитви, спів духовних пісень, читання Біблії, проповіді та ін. У літургійних текстах багато разів мовиться про безпосередню присутність і співучасть «небесних сил» у земному богослужінні.

Сучасна структура і організація Православної Церкви починається з приходу (нижча церк.-адм. одиниця – церква з причтом (духівництво і церковнослужителі) і громада прихожан, яка утримує їх). Приходи об'єднуються в округи, останні – в єпархії (грець. επαρχία – владарювання, начальникування), що представляють собою церковні області, які найчастіше співпадають з адміністративно-територіальним поділом країни. Очолюють єпархії єпископи (грець. επίσκοπος – наглядач), архієпископи (від грець. αρχι- – головний, старший), митрополити (грець. μητρόπολίτης – єпископ митрополії, тобто головного міста області або провінції), інакше кажучи, – архієреї (грець. αρχιερεύς – загальна назва для вищих чинів духівництва Православної Церкви, включаючи і Патріарха), які володіють всією повнотою апостольської влади: вони можуть здійснювати всі сім таїнств, всі види богослужіння, а також освячувати миро і антимінси. Другий священний чин церковної ієрархії займають священики (пресвітери, від грець. πρεσβύτερος – старійшина). Вони можуть здійснювати шість таїнств (окрім таїнства священства), а також проводити богослужіння. Третій чин – диякони (від грець. διάκονος – служитель). Вони прислужують під час богослужіння, а також при здійсненні таїнств, але самі їх здійснювати не можуть. Очолює Православну Церкву Патріарх (грець. Πατριάρχης – глава, старійшина роду). Він обирається Помісним собором довічно. При Патріарху є дорадчий орган – Священний Синод (від грець. Σύνοδος – збори).

Духівництво в православ'ї поділяється на біле (одружені священики) і чорне (які чернечать, вони дають обітницю безшлюбності). Архієреєм може стати тільки чернець (від грец. μονακός – усамітнений, самотній).

З богословської точки зору православ'я є єдиною (к

Дата добавления: 2014-10-15