Стабільність політики розподілу прибутку

4. Передбачуваність політики розподілу прибутку. При необхідності зміни основних пропорцій розподілу прибутку в зв'язку з коригуванням стратегії розвитку підприємства або по інших причинах всі інвестори повинні бути заздалегідь сповіщені про це.

5. Оцінка ефективності розробленої політики розподілу прибутку. Така оцінка проводиться з використанням наступних основних показників: коефіцієнта капіталізації прибутку; коефіцієнта дивідендних виплат (або виплат прибутку власникам); коефіцієнта участі персоналу в прибутку і інших, розглянутих раніше.

За характером виникнення всі чинники, які впливають на розподіл прибутку, можна розділити на дві основні групи: а)зовнішні (що визначаються зовнішніми умовами діяльності підприємства); б) внутрішні (що визначаються особливостями господарської діяльності даного підприємства).

І. Зовнішні чинники розглядаються як свого роду обмежувальні умови, які визначають границі формування пропорцій розподілу прибутку. До числа найважливіших з цих чинників відносяться:

1. Правові обмеження. Законодавчі норми визначають загальні фінансові і процедурні питання, пов'язані з розподілом прибутку. Вони формують пріоритетність окремих напрямів його використання (податкових і інших відрахувань), встановлюють нормативні параметри цього використання (ставки податків, зборів і інших обов'язкових відрахувань за рахунок прибутку; ставки мінімальних відрахувань в резервний фонді т. п.) і інші умови.

2. Податкова система. Конкретні ставки окремих податків і система податкових пільг істотно впливає па пропорції розподілу прибутку. Якщо рівень оподаткування особистих прибутків громадян значно нижче за рівень оподаткування господарської діяльності і майна підприєм­ства, це створює передумови до підвищення частки споживаного кап­італу. І навпаки, якщо податкова система передбачає пільги з реінвестування прибутку у його напрямі на благодійні і інші цілі, це створює передумови стимулювання таких форм використання прибутку.

3. Середньоринкова норма прибутку на інвестований капітал. Цей показник визначає ефективність пропорцій споживання і реінвестування прибутку. В умовах зниження середньоринкового рівня прибутку на капітал зростають тенденції підвищення частки прибут­ку, яка спрямовується на споживання. У той же час зростання цього показника створює передумови до підвищення частки прибутку, яка капіталізується.

4. Альтернативні зовнішні джерела формування фінансових ресурсів. Якщо підприємство має можливість залучати фінансові ре­сурси із зовнішніх джерел на умовах більш низької вартості, ніж се­редньозважена вартість його капіталу, воно може більшу долю при­бутку розподіляти серед власників і персоналу, оскільки його інвес­тиційні потреби будуть задовольнятися за рахунок більш дешевихзовнішніх джерел фінансування. Якщо ж доступ підприємства до

зовнішніх джерел фінансування обмежений або якщо вартість його залучення значно перевищує середньозважену вартість капіталу, яка склалась на підприємстві, більш ефективним буде використання прибутку в інвестиційних цілях.

5. Темп інфляції. Цей чинник утворює ризик знецінення май­бутніх прибутків, формуючи схильність власників до зростання по­точних їх виплат. Однак якщо підприємство випускає інфляційно захищену продукцію (а ціни на окремі види продукції можуть випе­реджати темпи інфляції) або його інвестиційні проекти забезпечу­ють високий рівень матеріалізації капіталу (в формі операційних основних фондів, запасів товарно-матеріальних цінностей і т. п.), то
негативним впливом цього чинника на пропорції розподілу прибут­ку можна нехтувати.

6. Стадія кон'юнктури товарного ринку. У період підйому кон'юнкту­ри ринку, на якому підприємство реалізує свою продукцію, ефек­тивність капіталізації прибутку зростає. Дія цього чинника дозво­ляє отримати в майбутньому набагато більшу норму прибутку на реінвестований капітал, ніж в попередні періоди.

7. «Прозорість» фондового ринку. Можливість швидкого використання акціонерами інформації про характер розподілу прибутку і рівень дивідендів, що виплачуються на акцію, дозволяє їм оперативно приймати рішення про реінвестування капіталу (при зниженні рівня дивідендних виплат) або придбання додаткового числа акцій (при підвищенні рівня дивідендних виплат). При відсутності такої «прозорості» вплив цього чинника виявляється меншою мірою і з значним «лагом запізнення».

II. Внутрішні чинники надають вирішальний вплив на пропорції розподілу прибутку, оскільки дозволяють формувати їх стосовно до конкретних умов і результатів господарювання даного підприємства. До числа найважливіших з цих чинників відносяться наступі.

1. Менталітет власників підприємства. Це один з важливих показників, що формують конкретний тип політики розподілу прибутку підприємства (його дивідендної політики). Якщо власники потребують постійного притоку поточних прибутків або не приймають ризики, пов'язані з тривалим очікуванням прибутків в майбутньому періоді, вони наполягатимуть на забезпеченні високої частки споживаного прибутку в процесі його розподілу. Якщо ж власники не потребують високих поточних прибутків і віддають перевагу ще
більш високому рівню цих прибутків в майбутньому періоді за рахунок реінвестування капіталу, частка прибутку, що капіталізується
буде зростати.

2. Рівень рентабельності діяльності. Цей показник впливає істотним чином на формування пропорцій розподілу прибутку. При низькому рівні рентабельності господарської діяльності (а відповідно і меншій сумі прибутку, що розподіляється) свобода формування пропорцій її розподілу істотно обмежена.

3. Інвестиційні можливості реалізації високоприбуткових проектів. Якщо у підприємства є готові реальні проекти, внутрішня ставка прибутковості по яких значно перевищує середньозважену вартість капіталу, і проекти, які можуть бути реалізовані у відносно короткий період, частка прибутку, який капіталізується, повинна істотно зрости.

4. Необхідність прискорення завершення початих інвестиційних програм і проектів. При нестачі інвестиційних ресурсів для прискорення завершення їх реалізації потрібно відмовитися від високого рівня споживання прибутку на користь його капіталізації.

5. Альтернативні внутрішні джерела формування фінансових
ресурсів. Якщо потреба в інвестиційних ресурсах може бути задоволена за рахунок альтернативних внутрішніх джерел їх формування (амортизаційних відрахувань, реалізації невживаних машин і обладнання, продажу фінансових активів при їх низькій інве­стиційній віддачі і т. п.), то можливості використання прибутку на споживання істотно розширяються. І навпаки, якщо прибуток є переважним внутрішнім джерелом формування фінансових ресурсів, що забезпечують розвиток підприємства, його частка, що капіталізується в процесі розподілу, повинна зростати (особливо в умовах низького доступу до зовнішніх джерел фінансування).

6. Стадія життєвого циклу підприємства. На ранніх стадіях свого
життєвого циклу підприємства вимушені більше коштів інвестувати
в свій розвиток, обмежуючи розміри виплат прибутків власникам.
Підприємства в стадії зрілості ведуть не таку активну діяльність в сфері реального інвестування, мають можливість залучати необхідні ним кредитні ресурси на більш вигідних умовах, а отже можуть забезпе­чити більш високі розміри виплат прибутків власникам і персоналу.

7. Рівень ризиків здійснюваних операцій і видів діяльності. Якщо
підприємство веде агресивну, високо ризикову політику в окремих сферах своєї діяльності або здійснює господарські операції з високим рівнем ризику, воно вимушене більше коштів направляти з при­бутку на формування резервного і інших страхових фондів.

8. Рівень коефіцієнта фінансового левериджа. Якщо підприєм­ство має можливість підвищити ефект фінансового левериджа за
рахунок зростання його коефіцієнта, не знижуючи при цьому істот­но рівень своєї фінансової стійкості, споживана частка прибутку в
процесі його розподілу може бути підвищена. Якщо ж коефіцієнт
фінансового левериджа надмірно високий і не забезпечує приріст
фінансової рентабельності, а зниження обсягу позикового капіта­лу, що використовується, може спричинити істотне скорочення обсягів операційної діяльності, підприємство вимушено капіталізува­ти значну частку свого прибутку.

9. Рівень концентрації управління. Якщо виникає необхідність
збільшення капіталу, а власників хвилює загроза втрати фінансово­го контролю над управлінням підприємством при залученні капіта­лу із зовнішніх джерел, то в процесі розподілу прибутку рівень його капіталізації повинен істотно підвищуватися.

10. Чисельність персоналу і програми його участі в прибутку.
Чим вища чисельність персоналу, чим більший обсяг контрактних
зобов'язань підприємства з участі персоналу в прибутку, тим вища
споживана частка прибутку.

11. Рівень поточної платоспроможності підприємства. В умовах низького рівня поточної платоспроможності, високого обсягу невідкладних фінансових зобов'язань підприємство не має можливості направляти великі розміри прибутку на споживання.

Облік розглянутих чинників дозволяє оптимізувати можливі пропорції розподілу прибутку.

В розподілі прибутку на рівні підприємства значну роль відіграє дивідендна політика. Дивідендна політика встановлює механізм формування частки прибутку, яка сплачується власником відповідно до його частки внеску в загальну суму власного капіталу підприємства.

Термін „дивідендна політика” пов’язаний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак принципи і методи розподілу прибутку, що розглядаються, прийнятні не тільки до акціонерних товариств, але i до підприємств будь-якої іншої організаційно-правової форми діяльності (в цьому випадку мінятися буде тільки термінологія — замість термінів „акція” i „дивіденд” будугь використовуватися терміни „пай”, „внесок” i „прибуток на внесок”; механізм же виплати прибутків власникам залишається таким же). Розподіл прибутку в акціонерному товаристві являє собою найбільш складний його варіант i тому обраний для розгляду вcix аспектів цього механізму. У принципі ж в більш широкому трактуванні під терміном „дивідендна політика” можна розуміти механізм формування частки прибутку, що виплачується власникові, відповідно до його внеску в загальну суму власного капіталу підприємства.

Основною метою дивідендної політики євстановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками i майбутнім його зростанням, яке максимізує ринкову вартість підприємства i забезпечує його стратегічний розвиток.

Дивідендна політика являє собою складову чистину загальної політики управління прибутком, що полягає в оптимізації пропорцій між його частинами, які споживаються i капіталізуються з метою максимізації ринкової вартості підприємства.

Розрізнюють три підходи до формування дивідендної політики: „консервативний”, „помірний” „компромісний”) i „агресивний”. Кожному з цих підходів відповідає певний тип дивідендної політики.

У рамках консервативного підходу два типи дивідендної політики — залишкова політика дивідендних виплат і політика стабільного розміру дивідендних виплат.

У рамках помірного (компромісного) підходу дієодин тип — політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди.

У рамках агресивного підходу також два типи дивідендної політики - політика стабільного рівня дивідендів і політика постійногозростання розміру дивідендів.

Залишкова політика дивідендних виплат передбачає, що фонд виплати дивідендів утворюється після того, як за рахунок прибутку задоволена потреба в формуванні власних фінансових ресурсів, які забезпечують повною мірою реалізацію інвестиційних можливостей підприємства. Перевагою політики цього типу є забезпечення високих темпів розвитку підприємства, підвищення його фінансової стійкості. Недолік же цієї політики полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, повній непередбачуваності ix розмірів в майбутньому періоді і навіть відмова від їх виплат в період високих інвестиційних можливостей, що негативно позначається на формуванні рівня ринкової ціни акцій. Така дивідендна політика використовується звичайно лише на ранніх стадіях життєвого циклу підприємства, пов'язаних з високим рівнем його інвестиційної активності.

Політика стабільного розміру дивідендних виплат передбачає виплату незмінної їх суми протягом тривалого періоду (за високих темпів інфляції сума дивідендних виплат коригується на індекс інфляції). Перевагою цієїполітики єii надійність, яка створює почуття упевненості у акціонерів в незмінності розміру поточного прибутку незалежно від різних обставин, визначає стабільність котирування акцій на фондовому ринку. Недоліком є слабий зв’язок цієї політики з фінансовими результатами діяльності підприємства, в зв’язку з чим в періоди несприятливої кон’юнктури і низького розміру прибутку інвестиційна діяльність може бути зведена до нуля. Для того, щоб уникнути цих негативних наслідків, стабільний розмір дивідендних виплат встановлюється звичайно на низькому рівні.

Політика мінімального стабільного розміру дивідендів в окремі періоди (або політика „екстра-дивіденду”) являє собою найбільш зважений її тип. Її перевагою є стабільна гарантована виплата дивідендів в мінімально передбаченому розмірі (як в попередньому випадку) при високому зв’язку э фінансовими результатами діяльності підприємства, що дозволяє збільшувати розмір дивідендів в періоди сприятливої господарської кон’юнктури, не знижуючи при цьому рівень інвестиційної активності. Основний недолік цієї політики полягає в тому, що при тривалій виплаті мінімальних розмірів дивідендів інвестиційна привабливість акцій компанії знижується і відповідно падає їx ринкова вартість.

Політика стабільного рівня дивідендів передбачає встановлення довгострокового коефіцієнта дивідендних виплат по відношенню до суми прибутку. Перевагою цієї політики є простота її формування і тісний зв'язок з розміром прибутку, що формується. У той же час основним її недоліком є нестабільність розмірів дивідендних виплат на акцію, що визначається нестабільністю суми прибутку, який формується.

Політика постійного зростання розміру дивідендів (здійснювана під девізом — «ніколи не знижуй річний дивіденд») передбачає стабільне зростання рівня дивідендних виплат з розрахунку на одну акцію. Зростання дивідендів при здійсненні такої політики відбувається, як правило, в твердо встановленому відсотку приросту до їх розміру в попередньому періоді. Перевагою такої політики є забезпечення високої ринкової вартості акцій компанії і формування позитивного її іміджу у потенційних інвесторів при додаткових емісіях. Недоліком цієї політики є відсутність гнучкості в її проведенні і постійне зростання фінансової напруженості — якщо темп зростання коефіцієнта дивідендних виплат збільшується, то інвестиційна активність підприємства скорочується, а коефіцієнти фінансової стійкості знижуються. Тому здійснення такої дивідендної політики можуть дозволити собі лише реально процвітаючі акціонерні компанії — якщо ж ця політика не підкріплена постійним зростанням прибутку, то вона являє собою вірний шлях до банкрутства.

Вибраний підприємством тип дивідендної політики характеризується динамікою показника «коефіцієнт дивідендних виплат», який розраховується як відношення суми дивіденду, виплаченого на одну акцію, до суми чистого прибутку компанії в розрахунку на одну акцію.

Завершальним етапом формування дивідендної політики є вибір форм виплати дивідендів. Основними з таких форм є:

Ø виплати дивідендів готівкою (чеками). Це найбільш проста і
сама поширена форма здійснення дивідендних виплат;

Ø виплата дивідендів акціями. Така форма передбачає надан­ня акціонерам знов емітованих акції на суму дивідендних виплат.
Вона являє інтерес для акціонерів, менталітет яких орієнтований
на зростання капіталу в майбутньому. Акціонери, що віддають перевагу поточному прибутку, можуть продати в цих цілях додаткові
акції на ринку;

Ø автоматичне реінвестування. Ця форма виплати надає акціонерам право індивідуального вибору — отримати дивіденди готів­кою або реінвестувати їх в додаткові акції.

Ø викуп акцій компанією. Розглядається як одна з форм реінвестування дивідендів, відповідно до якої на суму дивідендного фонду компанія скуповує на фондовому ринку частину акцій, які вільно звертаються. Це дозволяє автоматично збільшувати розмір прибутку на одну акцію, що залишилася, і підвищувати коефіцієнт дивідендних виплат в майбутньому періоді.

Дата добавления: 2014-10-15