Зовнішньополітичні виміри розбудови незалежної України, геополітичні реалії сучасного світу і національні інтереси

Після проголошення Акту про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб'єктом у між­народних відносинах. 5 грудня 1991 р., після Всеукраїнського референдуму, Верховна Рада звернулася з Заявою до парламентів і народів світу, в якій наголошувалося, що Україна у повній відповідності з цілями і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на досягнення миру, стабільності й безпеки у сучасному світі. Було визнано, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її на­ціональних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними прин­ципами і нормами міжнародного права.

Надзвичайно важливим питанням було визнання України державами світового спів­товариства. Першими, 2 грудня 1991 р., не­залежність України визнали Польща і Ка­нада, 3 грудня - Угорщина, 4 грудня - Лат­вія і Литва, 5 грудня до них приєднались Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія й Хор­ватія; упродовж місяця Україну визнали 57 країн, а до кінця року -132 країни. На сьо­годні незалежність України визнали, прак­тично, всі країни світу.

У липні 1992р. Верховна Рада схвалила "Основні напрямки зовнішньої політики України", цей документ визначив базові націо­нальні інтереси країни, окреслив заса­ди та пріоритети її зовнішньої політики, серед яких - розширення участі в європей­ському регіональному співробітництві та в межах СНД, активна участь у діяльності ООН, співпраця з державами Європейської співдружності. Відповідно до статті 18 Конституції Українизовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її на­ціональних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними прин­ципами і нормами міжнародного права.

Серед перших кроків незалежної України, її дипломатії та лідерів можна згадати наступні:

· 1992 року Президент Ук­раїни підписав Заключний Акт наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), що сприяло інтеграції України у євро­пейські структури;

· 9 листопада 1995 р. Україна стала 37 чле­ном Ради Європи;

· 1996 року Україна при­єдналася до об'єднання держав Центральної Європейської ініціативи (ЦЄІ), мета якого - служити зміцненню стабільності і безпеки у цьому регіоні;

· підписано угоди, в яких закріплено відсутність будь-яких територі­альних претензій, з усіма європейськими сусідами України.

У перспективі Україна прагне до рівно­правного членства у Європейському Союзі. Прийнято стратегію інтеграції України у Євросоюз, набрала чинності і почала втілюватися в життя Угода про партнерство і співробітництво.

Розбудова відносин з республіками ко­лишнього СРСР, з країнами-членами СНД посідає особливе місце в структурі зовнішньополітичної діяльності. Україна висту­пає проти перетворення СНД на наддер­жавну структуру, на суб'єкта міжнародно­го права. У 1994 р. Україна приєдналася на правах асоційованого члена до еконо­мічного союзу у рамках СНД. У той же час, вона не підписала Статут СНД, угоди про створення об'єднаних збройних сил, про сили спільного призначення та інші доку­менти, які передбачали надання інститутам СНД державних функцій. Керівництво Ук­раїни робить наголос на економічній скла­довій у діяльності СНД, прагне до розши­рення співробітництва між країнами на двосторонній основі.

Особливе значення для України має роз­виток відносин з Росією, які тривалий час залишалися складними і суперечливими. Взаємовідносини ускладнювалися такими питаннями, як розподіл іноземних боргів, закордонного майна та активів СРСР, роз­поділ Чорноморського флоту, статус м. Се­вастополя, різні позиції щодо НАТО. Втім, 31 травня 1997 р. президенти України і Росії Л.Кучма і Б.Єльцин підписали До­говір про дружбу, співробітництво і парт­нерство між Україною і Російською Феде­рацією. Договір став основою для вирішен­ня всіх проблем у стосунках між країнами, надав цим стосункам нової якості.

До першочергових пріоритетів зовні­шньої політики належить співробітницт­во з США, яке поступово еволюціонує у напрямі виходу на рівень партнерських відносин. Поліпшенню українсько-американських відносин значною мірою сприяла ре­алізація Україною свого без'ядерного статусу. У січні 1994 р. у Москві підписано Угоду між Україною, Росією та США, згідно з якою Україна зобов'язу­валася протягом семи років вивезти до Росії для розкомплектування всі ядерні боєзаряди. Наприкінці цього ж року в Буда­пешті, під час роботи НБСЄ, лідери Украї­ни, Росії, США й Великобританії підписали Меморандум про гарантії безпеки України. У березні 1994 р. відбувся офіційний візит президента України до США, під час якого підписано низку важливих економічних угод. А у травні 1995 р. від­бувся візит в Україну Президента США Б. Клінтона.

У 1992 р. Україна стала одним із співзасновників Парламентської асамблеї Чорно­морського економічного співробітництва (ЧЕС), надаючи важливого значення стосункам з країнами даного регіону – з Болгарією, Румунією, Туреччиною, Грузією, Молдовою, тощо.

Виходячи з міркувань національної і європейської безпеки, Україна поглиблює співробітництво з НАТО, у 1997 р. підписано Хартію про особливе партнер­ство України і Організації північноатлантичного договору (НАТО). В країні проводиться широке інформування населення щодо змісту функцій і діяльності цього блоку демократичних, розвинених держав, адже остаточне рішення відносно вступу України до цієї організації прийматиметься на всеукраїнському референдумі.

Важливим пріоритетом у зовнішній полі­тиці є економічний аспект, Ук­раїна інтегрується в міжнародні економічні та фінансові структури. У 1992 р. вона ста­ла рівноправним членом Міжнародного валютного фонду та Європейського банку реконструкції і розвитку. Україна налагод­жує торговельні зв'язки з країнами світу, досягнуто помітних успіхів в експорті про­дукції авіаційної, суднобудівної, ракетно-космічної галузей. Значна увага при­діляється залученню в українську економі­ку іноземних інвестицій. В травні 2008 р. Україна набула членства в одній з найвпливовіших структур на міжнародному ринку – в Світовій організації торгівлі (СОТ).

Проголошення незалежності започатку­вало новий етап у стосунках України із світовою українською діаспорою. За межами своєї етнічної Батьківщини нині проживає близько 15 млн. українців. Це стало ре­зультатом еміграції, спричиненої становищем українців спочатку в Австрійській (Австро-Угорській) та Російській імперіях, потім в Радянському Союзі. Особливістю сучас­ної української еміграції є те, що вона відбувається в умовах розбудови незалеж­ної України. Сучасні українські емігран­ти, здебільшого фахівці різних галузей господарства, вчені, керуються, перш за все, соціально-економічними мотивами. Понад 7 млн. чоловік перебувають за межа­ми України, вони живуть і працюють у країнах близького і далекого зарубіжжя, очікуючи на більш сприятливі умови для самореалізації у власній країні. Українська держава праг­не до консолідації українців, які прожива­ють на різних континентах, до всебічної підтримки і забезпечення прав українців в інших країнах світу.

У 1993 р. створено Міністерство України у справах національ­ностей та міграції, сформовано правову базу, яка регулює стосунки держави і діаспори. У 1996 р. Кабінет Міністрів України затвердив державну програму "Українсь­ка діаспора на період до 2000 року". Утвер­дженню національної солідарності сприя­тиме розроблена у 2001 р. Національна про­грама "Закордонне українство на період до 2005 року", а також III Всесвітній форум українців у Києві (серпень 2001 р.).Україна все впевненіше налагоджує всебічні зв'язки з країнами світу, займає гідне її народу місце у світовому спів­товаристві.

Висновок. Сучасному поколінню українських громадян випала рідкісна нагода стати справжніми творцями історії, адже на пам’яті всіх нині живучих закарбувався момент відновлення власної державності. Цей акт відбувся феноменально швидко, а головне мирно, без широкомасштабних конфліктів і втрат. Отже, Україну ми вже маємо, залишилось, як свого часу висловився видатний діяч італійського Рісорджименто, національний герой Італії Джузеппе Гарібальді, лише створити Українців. Пізнаючи свою історію, ми відчуваємо спільність власного минулого і бачимо спільність власного майбутнього. Що, як не це, формує, викристалізовує велику європейську націю і країну, ім’я якій – Україна.

Література

Борисенко В. Курс української історії. К., 1997.

Історія української еміграції /За ред. проф. Б.Лановика. – К., 1997.

Король В. Історія України. – К., 1999.

Кута Б. З історії української політичної думки. – К., 1994.

Смолій В.А. Степанков В.С. Українська державна ідея. – К., 1997.

Сторінки історії України. ХХ століття… - К., 1999.

Українська державність у ХХ столітті. – К., 1995.

Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХХ ст.)

Историко-социологический очерк. –К., 1991.

Література

Борисенко В. Курс української історії. К., 1997.

Історія української еміграції /За ред. проф. Б.Лановика. – К., 1997.

Король В. Історія України. – К., 1999.

Кута Б. З історії української політичної думки. – К., 1994.

Смолій В.А. Степанков В.С. Українська державна ідея. – К., 1997.

Сторінки історії України. ХХ століття… - К., 1999.

Українська державність у ХХ столітті. – К., 1995.

Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХХ ст.)

Историко-социологический очерк. –К., 1991.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Історія України: Навчальний посібник. Під ред. М.О.Скрипника. – Київ, 2003. – 367 с.

2. Уривалкін О.М. Історія України (кінець ХУІІ – початок ХХІ століття): Посібник. – К.: КНТ, 2007. – 436 с.

3. Злупко С.М. Економічна історія України: Навч. Посіб. – К.: Знання, 2006. – 367 с.

4. Економічна історія України. Навчальний посібник. / Уперенко М.О., Кузнєцов Е.А., Парієнко Г.К. – Х.. 2004. – 496 с.

5. Михальчук П.А. Історія України. Курс лекцій. Вид. 3-тє доп. і перероб. – Тернопіль, 2007. – 280 с.

6. Генега Р.Я. Участь львівського студентства в русі опору в др. пол. 1940-х – на початку 1950-х рр. // УІЖ - № 3. – 2007. – С. 97-113

7. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні: 1917-1953. – Кн. 1-2. – К., 1994

8. Шаповал Ю. Україна 20-50 рр.: Сторінки неписаної історії. – К., 1993

9. Лебеденко О.М., Тичина А.К. Українське Подунав’я: минуле та сучасне. – Одеса, 2001

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

10. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. // Вітчизна. – 1990. - № 5

11. Зайцев Ю. Дисиденти: Опозиційний рух 60-80-х. // Молодь України. – 1991. – 14-21 травня.

12. Історія України: Навчальний посібник. Під ред. М.О.Скрипника. – Київ, 2003. – 367 с.

13. Уривалкін О.М. Історія України (кінець ХУІІ – початок ХХІ століття): Посібник. – К.: КНТ, 2007. – 436 с.

14. Злупко С.М. Економічна історія України: Навч. Посіб. – К.: Знання, 2006. – 367 с.

15. Економічна історія України. Навчальний посібник. / Уперенко М.О., Кузнєцов Е.А., Прарієнко Г.К. – Х.. 2004. – 496 с.

16. Михальчук П.А. Історія України. Курс лекцій. Вид. 3-тє доп. і перероб. – Тернопіль, 2007. – 280 с.

* Остаточно процес польсько-українського розмежування кордонів завершився у 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін територіями. Україна поступилася Устриківським районом Дрогобицької області, а до Львівської області відійшли землі в районі м. Кристонополя (Червоноград).

Дата добавления: 2014-10-15