Стадії укладання міжнародного договору

Види та структура міжнародних договорів.

Третя організація.

В залежності від числа сторін договори поділяються на двосторонні та багатосторонні. Багатосторонні договори можуть бути універсальними (відкритими для будь-яких суб’єктів) чи з обмеженою кількістю учасників (закритими).

За просторовою сферою дії договори поділяються на універсальні, регіональні та локальні.

За об’єктом регулювання міжнародні договори поділяються на політичні, економічні та договори із соціальних питань. За рівнем укладення, договори поділяються міждержавні, міжурядові та міжвідомчі.

За строком дії міжнародні договори поділяються на строкові, безстрокові (укладені на невизначений строк) та із визначенням безстрокового характеру договору.

Більшість міжнародних договорів складається із таких структурних елементів: преамбули, основної частини та заключної частини. Преамбула є вступною частиною договору, в якій сторони викладають ціль договору та принципи її досягнення. Основна частина містить взаємні права та обов’язки сторін, тобто правила поведінки, якими вони повинні керуватися при виконанні договору. Заключна частина включає в себе положення про порядок вступу договору в силу, його дію та припинення. Деякі договори можуть мати в своєму складі також додатки. Зазвичай двосторонні міжнародні договори укладаються на двох мовах сторін.

Одним із елементів міжнародного договору є його назва. Розрізняють такі назви міжнародних договорів: пакт, трактат, договір, угода, конвенція, декларація, модус вівенді, картель, конкордат, протокол, акт, меморандум.

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декількох держав укласти міжнародний договір для врегулювання певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що виступила з такою пропозицією, представляє і проект майбутнього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підготовки тексту міжнародного договору.

З'ясування повноважень. Дії щодо укладання міжнародного договору виконують уповноважені на це особи. Представники держав повинні пред'явити відповідні повноваження (ст. 7 Віденської конвенції 1969 p.). Повноваження (як на всі стадії укладання договору, так і на будь-яку певну стадію) видаються відповідно до внутрішнього законодавства держави, яку представляють особи.

Підготовка та прийняття тексту договору. Міжнародна практика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дипломатичні канали, міжнародні конференції та міжнародні організації. Як правило, текст договору відпрацьовується в межах однієї з цих форм. Трапляються випадки, коли один і той самий договір під час підготовки проходить всі три стадії. На міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях текст договору приймається згідно з їхніми процедурами.

До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також відноситься прийняття тексту договору та встановлення його автентичності. Прийняттям тексту договору закінчуються переговори між державами щодо його підготовки. Існують дві форми прийняття тексту договору: підписання та парафування. Після узгодження та прийняття тексту договору необхідно зафіксувати, що він є остаточним і не підлягає зміні (встановлення автентичності тексту). Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і остаточним шляхом застосування процедури, про яку домовились держави, що беруть участь у переговорах: підписання, підписання ad referendum, парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить цей текст.

Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підписання) в подальшому потребує підтвердження з боку компетентного органу відповідної держави або міжнародної організації.

Парафування — це встановлення автентичності тексту договору за допомогою ініціалів уповноважених осіб, які засвідчують, що узгоджений текст договору є остаточним. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою уповноважених осіб.

Висловлення згоди на обов'язковість договору. Останньою стадією укладання міжнародного договору є вислов1986 років визначають такі способи висловлення згоди на обов'яз­ковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікацію договору, його прийнят­тя, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились сторони.

Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і формою висловлення згоди на його обов'яз­ковість. Під час підписання держави дотримуються правила альтернату — чергування підписів. В оригінальному при­мірнику двостороннього договору, що призначається для цієї сторони, найменування держави, підписи уповноважених осіб містяться на почесному місці — під текстом договору з лівого боку, а найменування держави-контрагента, підписи її представників — з правого. На примірнику договору, що призначений для другої сторони, застосовується зворотний порядок. У багатосторонніх договорах найменування сторін і підписи представників розміщуються зазвичай зверху вниз в алфавітному порядку (відповідно до обраної мови).

Обмін документами, що утворюють договір, — це спро­щена процедура його укладання. Посадові особи (як прави­ло, міністри закордонних справ) надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду на обов'язковість цих положень.

Ратифікація — це остаточне затвердження договору од­ним із вищих органів держави відповідно до процедури, пе­редбаченої національним законодавством. Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародному (ратифікаційній грамоті) та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.), які відповідають двом основним функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній. Як міжнародний акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вва­жає необхідною для надання договорам обов'язкового харак­теру. Ратифікація дозволяє контролювати дії уповноваже­них, а також ще раз оцінити зміст міжнародного договору, що укладається. Відмова від ратифікації не є порушенням міжнародного права.

Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру виявлення згоди на обов'язковість до­говору. Але за своєю сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Міжнародні організації замість ратифікації використовують в своїй практиці акт офіційного підтвердження договору (прийняття).

Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обо­в'язковість міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору. У звичайних випадках приєднання здійснюється після набрання договором чинності шляхом депонування ратифікаційної грамоти або іншого документа про приєднання. В Україні питання приєднання до міжнародних договорів регулюються ст. 13 Закону України «Про міжнародні договори України».

У випадку, коли держава не брала участі у розробці та прийнятті якого-небудь договору, вона може згодом приєднатися до нього на умовах, передбачених в самому договорі.

Під час підписання договору або, якщо міжнародний договір підписаний за умови подальшої ратифікації (або іншого способу висловлення згоди на його обов'язковість), під час ратифікації держава може висловити до нього застереження. Необхідність застережень виникає у тих випадках, коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі, але з тих чи інших причин не згодна з його окремими положеннями.

Дата добавления: 2014-10-17