Південно-західні руські князівства під ігом Золотої Орди

Боротьба Русі проти монголо-татарської навали.

В середині ХІІ ст. Темуджин об'єднав декілька монгольських племен на північно-східному краю Монголії і в перших роках ХІІ ст. став її володарем. У 1206 році курултай (загальні збори представників племен) проголосив його необмеженим володарем, і він прийняв ім'я Чінгісхана.

Столицею нової держави став Каракорум. Звідти монголи оволоділи Китаєм з Пекіном; у 1219 р. Хорезмом (сучасний Туркестан); перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо. На північному Кавказі монголи зіткнулися з половцями, ясами, касогами та іншими кавказькими народами. На Подонні в 1222 р. монголи розбили половців, при чому кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з рештками половців відступив до Дніпра.

Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів по допомогу. У Києві відбувся з'їзд князів, на якому було вирішено допомогти половцям. В битві на річці Калці брали участь князі Київський, Чернігівський, Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, "вигонці галицькі" з Галицького Пониззя. Українські сили було розбито. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернули до Азії.

Через 13 років монголи знов прийшли під проводом хана Бату (Батия). Вони піднялись Волгою, сплюндрували Волзьку Булгарію, а наступного року спустошили землю Мордви, Рязанську землю, Ростово-Суздальську. Попалили міста та села. Потім Волгою спустилися до Чорноморських степів і два роки добивали половців. У 1239 р. татари знову прийшли в Україну, зруйнували Переяславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 р. після жорстокої облоги, здобули Київ, який боронив воєвода галицький, намісник Данила Галицького князь Дмитро.

З Києва Бату пішов на Волинь, здобув Колодяжин, Кам'янець. Данилів та Кременець витримали облогу. Володимир, Галич та багато інших міст монголи повністю зруйнували.

На початку 1241 р. татарські орди рушили на Польщу, зруйнували Люблин, Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав. Біля Лігніца в квітні 1241 р. монголами було розбито об'єднане військо поляків, прусських хрестоносців, лицарів Шлезька, Моравії. У 1242 р. татари розбили угорську армію під Сайо, вступили у Хорватію і зруйнували Загреб. Окремими загонами Батиєвого війська були спустошені сербські та болгарські землі.

Метою монгольського руху на захід було прагнення підкорити увесь світ під свою владу. Всі володарі, що визнають владу хана, мусили стати його васалами, інші землі повинні бути знищені.

Рух монгольських орд на захід припинився 1241 р., коли Бату, діставши повідомлення про смерть великого хана Огдая подався до Азії. Але незабаром він повернувся до Європи. Внаслідок смерті Огдая татарська орда розділилася. Внаслідок цього Батий, діставши незалежне становище, заснував Кипчакську, або Золоту орду над долішною Волгою, із столицею в місті Сарай.

Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв хан з необмеженою владою, оточений родовою аристократією. Держава ця була дуже складною організацією, яка забезпечувала постійний військовий успіх, і відзначалась високою технікою утримання величезних мас війська, що дозволяло робити великі переходи. Десяткова система війська (кожні 10 вояків становили одиницю, десять таких десятків – сотню, десять сотень – тисячу, десять тисяч – "тьму" на чолі з воєводою) забезпечувала службу та відповідальність перед ханом.

Особисто хан більшу частину року знаходився у так званій ставці, що кочувала серед степів. У столиці він перебував лише взимку. Орда мала багаточисленний чиновницький апарат. Задля здійснення керівництва над усіма чиновниками, були впроваджені дві посади – беклярібек (тобто бек над беками) та візир. Беклярібек був головнокомандуючим армії, займався дипломатичними стосунками з іншими державами, мав прерогативу вищої судової інстанції. Візир був головою виконавчої влади, центральний орган якої мав назву "диван". Останній складався з декількох палат на чолі з секретарями, які, у свою чергу, керували фінансовим, податковим, торгівельним, внутрішньополітичним життям держави.

У політичному відношенні Золота Орда не була самостійною державою, вона становила частину єдиної імперії, управління якою здійснювалося каганом з столиці Каракорума. Підкорення імператору складалося з відправки до Каракоруму частини усіх зібраних податків й данини.

Татарське панування, або "іго", як називали його на Русі, виявлялося головним чином у двох формах. Перша полягала в тому, що татари стали видавати князям "ярлики" – грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від довір'я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали "ярлик". Права на престол й бажання народу при цьому не враховувались. Таке заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів, підкупів, інтриг. Звичайно, князь, що дістав стіл "ласкою" хана, не потребував підтримки людності і не прислухалися до голосу громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх загинуло. Так, вбитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Крім цього, від князів вимагали виконання принижуючих обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах.

Другою формою "іга" була данина, якою обкладали людність. Спочатку данину збирали татарські урядовці-баскаки, згодом поклали відповідальність на князів за її сплату. Таким чином Україну було перетворено на провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім необхідним.

Питання про татарську навалу й долю української людності, на території якої татари простягли своє "іго", є одним з дискусійних в історії України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувала версія про повне запустіння України після татарської навали і втечу населення переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювалась наступність Суздальщини, а за нею Московщини від Київської Русі (України), оскільки не лише князівська династія, а й людність прийшла з України.

Першу підставу для цього подали літописи. Які описували спустошення України ("Учиниша землю пусту", "в місті не зосталося жодної живої душі", "держава Київська ні во що обратиша"). Не зважаючи на те, що в різних джерелах, як і раніше, згадуються і міста, і людність України, стара польська і російська історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів. Зокрема, польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії.

В російській історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції людності на північ. В. Ключевський наприкінці ХІХ ст. писав, що "Подніпров'я на довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людності". Бо основна її маса емігрувала на захід, до Галичини та на північ, до Суздальщини.

З'являються теорії, автори яких намагалися довести, що Україна за великокнязівської доби була залюднена великоросами, які по татарській навалі перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці з Галичини. Цю теорію на початку ХХ ст. відновив академік О. Соболевський.

З іншою точкою зору виступив М. Грушевський. Він не припускав можливості повного спустошення України, а вважав, що людність південної України ще під час половецьких нападів призвичаїлась рятуватись від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли минала небезпека, вертатися додому й продовжувати мирне життя. Виходячи з цього, нема підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину. Інша справа – еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в ХІІ ст. у зв'язку з занепадом державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою. Могло емігрувати духовенство, промисловці, купецтво, але сільська маса не мала для цього підстав. Таким чином, дотатарська людність залишалася в лісовій смузі – в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було небезпеки і там в народів збереглися діалектологічні прикмети дотатарських часів.

В південній частині України, яка найбільше потерпіла від татар, залишились топографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни населення не було.

Татари, проводячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків. Коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу. Доручаючи їй "сіяти пшеницю та просо".

Таким чином постали так звані "татарські села" і "татарські люди". На ґрунті порівняльної забезпеченості "татарських людей" та "татарських сіл" в Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців. Деякі села цілком задовольнялися своїм становищем – залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих болоховців: так називали населення між рр. Богом та Случчю. "Татарські люди" творили автономні громади, які нагадували громади докнязівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх постійних урядовців.

Поганим під час іга було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія ІV де Плано Карпіні в 1245-46 рр. писав, що татари "визначних і старших ніколи не милують".

Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Плано Карпіні застав у Києві бояр, тисяцького. Звичайно. Місто зазнало великої руйнації, але навіть церкви не всі були знищені.

Той же Плано Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду. Польщі, Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич – залишились столицями князівств.

Таким чином, внаслідок монголо-татарської навали та іга в Україні-Русі припинились природні процеси державного розвитку, певною мірою був загальмований культурний та економічний розвиток. Поруч з цим неможливо говорити про повне й остаточне винищення населених пунктів й стовідсоткову еміграцію дотатарської людності на північ.

Питання для самоперевірки

1. Назвіть головні причини феодальної роздробленості Київської Русі.

2. Охарактеризуйте значення Любечського з'їзду князів.

3. Чому Галицько-Волинська держава може вважатися спадкоємницею Київської Русі?

4. У яких формах здійснювалось на Русі татаро-монгольське іго?

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Котляр М.Ф. Спадок Ярослава Мудрого // УІЖ. – 2000. – №4. – С. 73-82; Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство // УІЖ. – 2000. – №1. – С.21-32; Зайцев А.К. Черниговское княжество // Древнерусские княжества Х-ХІІІ вв. – М.: Наука, 1975.

Дата добавления: 2014-10-17