Поняття культури. Структура культури. Культура особистості. Функції культури. Культура і цивілізація. Традиції і новації в культурі

Тема 9. Філософія культури

Теми рефератів

Контрольні запитання

1. В чому сутність формаційного підходу до історії людства?

2. Що таке цивілізація?

3. Розкрийте зміст поняття “рушійні сили суспільного розвитку” у соціальній філософії.

4. Які джерела розвитку суспільства?

5. У чому проявляється роль особистості в історії?

6. Яка роль народу в історії?

7. Які види соціальної динаміки?

1. Теорія суспільно-економічних формацій і реалії сучасного історичного процесу.

2. Формаційний та цивілізаційний підходи до розгляду суспільства.

3. Проблема рушійних сил суспільного розвитку в сучасній соціальній філософії.

4. Роль еліти та видатних особистостей в історичному процесі.

5. Спадкоємність поколінь і розвиток суспільства.

6. Еволюція і революція в історичному процесі.

7. Закономірне і стихійне у розвитку суспільства.

8. Співвідношення прогресу і регресу в історії.

Рекомендована література

1. Бойченко І.В. Філософія історії. – К., 2000.

2. Горак Г.І., Ящук Т.І. Проблема спрямованості людської історії // Філософія: Курс лекцій. – К., 1993.

3. Гошовський М.М., Кучерявий І.Т. Ідея прогресу в соціальній філософії. – К., 1993.

4. Данилевський Н.Я. Россия и Европа. – М., 1991.

5. Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.13.

6. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. – К., 1996.

7. Суспільні закони та їх дія. – К., 1995.

8. Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1993. – Т.1.

Поняття культури. Слово “культура” похідне від латинського “cultura” (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні – “освіченість”, “вихованість”. У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”. Отже, за Ціцероном, філософія є культурою тому, що як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його удосконалення. Важливою тут є думка, що культура, з одного боку, є діяльністю по перетворенню людиною природи (землеробство), а з другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, Ціцерон вбачав у ньому засіб звеличення, самоутвердження людини – культура розвиває людину, і в цьому, на думку римського філософа і державного діяча, полягає її головна функція.

Отже, майже одразу поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання “культури душі”.

Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов’язаний передусім з людським духом. Саме від просвітників XVIII ст. йде протиставлення “культура – натура”, тобто “культура – природа”. Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.

Наприкінці ХІХ – у ХХ ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. Отже, оскільки культурою у людській діяльності є те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від інстинктивної діяльності тварин, культуру в найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти.

Але й на сьогодні серед фахівців немає загальновизнаного розуміння як походження культури, так і її визначення.

До основних концепцій походження культури відносять: діяльнісну – культура як процес і результат людської діяльності; ціннісну – культура розуміється як система цінностей, їх набуток; теологічну, пов’язану з релігійним трактуванням походження культури; ігрову, адже гра є різновидом людської діяльності.

Стосовно визначення поняття культура можна констатувати найрізноманітніші підходи, яких у літературі величезна кількість. Адже до вивчення явищ культури звертаються такі науки, як археологія, етнографія, соціологія, етика, естетика, історія. Сьогодні налічується близько 500 визначень культури. І в цьому немає нічого дивного – культура є явищем складним і багатогранним, звідси – багатоманітність її визначень.

Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає шляхи до загального, всеохоплюючого розуміння культури. Серед визначень культури досить чітко проглядаються три основних підходи.

Емпіричний, описовий підхід, згідно до якого культура є сукупністю, результатом всієї людської діяльності, тобто сумою всіх речей і цінностей, з яких складається цей результат. Однобічність цього підходу в тому, що культура тут уявляється в статичному вигляді – у вигляді певного “набору” речей та цінностей, застиглих продуктів людської життєдіяльності. Окрім того, розмежовуються матеріальна та духовна сфера культури, про що йтиметься далі.

Аксеологічний, тобто оціночний підхід, за якого “культурність” і “некультурність”, отже, і рівень культурності, оцінюється співставленням з певним еталоном. За такого підходу оцінки мають відносний і довільний характер: євроцентризм стає мірою культурності всіх останніх регіонів, не враховується те, що культура є пристосовництвом до конкретного середовища, як природного, так і соціального. Хоча цей підхід є теж обмеженим, він, які і будь-який підхід, не може бути відкинутим: досліднику доводиться порівнювати (адже все пізнається у порівнянні) й оціночний момент.

Діяльнісний підхід розглядає культуру як специфічно людський спосіб діяльності, “позабіологічний” за своєю сутністю. Але культура є не самою діяльністю, а тим способом, яким здійснюється ця діяльність. Саме діяльнісний підхід до розуміння культури починає переважати у сучасній науковій літературі. Це пов’язане перш за все з тим, що він не відкидає два попередніх – описовий та оціночний, а включає в себе їх раціональний зміст.

Отже, під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.

У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.

Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є людяність, гуманізм; її гуманістичний характер реалізується через всебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних сил і здібностей.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження культури – суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, “живою природою”, створеним людиною світом.

Таким чином, культура – це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.

Все ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Подібного роду явища, відносини, процеси, поведінку називають “антикультурою”. Вона є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від загальнолюдських цінностей, пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що базуються на розумі, вірі, справжньому людинолюбстві. Відомо, що злодійству, брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають негативне оцінку, розглядають їх як антицінності, антикультуру.

Структура культури. Загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, взята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.

У загальнокультурному розвитку людства основне, визначальне значення має матеріальна культура – досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (одежа, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу в сфері матеріальної культури.

Поряд із знаряддями, засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального споживання називають сферою побуту на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділити на культуру праці (засоби праці) та культуру побуту (засоби споживання). Адже без ретельного вивчення одежі, житла побутових речей не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, “олюднені” її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, засоби їх задоволення є суттєвою стороною культурного обличчя людини.

Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці і засобів споживання, тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про “культуру праці” різних історичних епох.

Рівень матеріальної культури виражається і в інших матеріальних елементах суспільного життя: оброблених людиною предметах природи (земля, вода, поля, сади), предметах побуту, науковому, медичному, навчальному обладнанні та приладах тощо.

Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов’язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі вивчення пам’яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

Якщо матеріальна культура є результатом матеріальної діяльності людей, то духовна культура – результат духовної діяльності. Вона відображає досягнення, які показують рівень і глибину пізнання природа і суспільства, ширину світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань.

До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:

- явища сфери суспільної свідомості, тобто політична культура, світоглядна культура (філософські, політичні, соціальні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, “культурні форми спілкування”, культура почуттів), естетична культура (література і мистецтво, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість.

Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури та мистецтва.

Такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка) – також характеризують духовну культуру суспільства. Звільнення людських почуттів та характеру від так званого “зоологічного індивідуалізму”, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури.

- Різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес у відповідності з політикою держави.

- Матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості – поліграфічна, паперова; книговидавництво, театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв’язку, масової інформації тощо).

Духовна культура, таким чином, є вищим проявом і спрямовуючим чинником у системах цілісної людської культури, оскільки саме вона орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини, в тому числі сфері матеріального виробництва.

Саме духовна культура є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини – почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов’ю, яка є вищим проявом і реалізацією духовної людини.

Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, засобами якої практично і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи свій власний, надприродний світ, у якому вона живе.

Людський світ величезний, строкатий і різноманітний – політика, економіка, релігія, наука, мистецтво тощо. Всі сфери людської діяльності переплетені і впливають одна на одну. Кожна сфера є відображенням інших. Тому спробуємо коротко розглянути ці сфери “по частинах”.

Політична культура в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності та ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми суспільних взаємовідносин людей у процесі взаємного узгодження їх інтересів тощо.

У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов’язок тощо. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, людина перетворює їх у моральні якості і переконання.

Естетична культура суспільства включає в себе естетичні цінності (уявлення про прекрасне, величне, трагічне тощо), способи їх створення і споживання. Особливість естетичного сприйняття полягає у тому, що люди, їх вчинки, продукти діяльності, явища природи сприймається перш за все чуттєво, у їхній зовнішній виразності.

Найважливішого значення сьогодні набуває екологічна культура. Драматична ситуація, яку переживає сучасне людство, багато в чому зумовлена катастрофічними змінами, які відбуваються у природі в результаті людської діяльності. Вона включає в себе нові цінності і способи виробничої, політичної та іншої діяльності, спрямовані на збереження планети як унікальної екологічної системи.

Крім цього, існує багато інших видів культури: економічна, наукова, релігійна, трудова, побутова та ін., які відображають різні форми людської життєдіяльності. Важливою є також культура спілкування, органічно пов’язана з культурою мислення, почуттів, мови тощо.

Поділ культури на матеріальну та духовну здається самоочевидним. Зрозумілим є й те, що предмети цих культур можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори мистецтва, наприклад, слугують різним цілям. Такі відмінності між матеріальною та духовною культурою дійсно існують. Але разом з тим і та, й інша є культурою, яка включає в себе матеріальне і духовне у їх єдності. Адже у матеріальній культурі заключене формуюче її духовне начало, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань, цілей людини; продукти ж духовної культури завжди втілені у матеріальній формі, і завдяки цьому вони можуть існувати, передаватися від покоління до покоління.

Все це дає підстави говорити про культуру як таку, незалежно від її поділу на матеріальну та духовну. Такий відхід зводиться не до розмежування цих культур, а до визнання їх органічного зв’язку з розвитком всього суспільства.

Визначається також певна типологія культур. Так, наприклад, виділяють національну (українську, російську, німецьку та ін.) культуру; культуру певних соціальних груп чи класів.

Загальноприйнятим є виділення певних культурних епох: антична культура, культура Середньовіччя, епохи Відродження; ті чи інші форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, моральна, фізична і т.д.

Можна зустріти в літературі і поділ культури на своєрідні культурні пласти чи підрозділи, наприклад, масова культура, елітарна, молодіжна та ін., або ж офіційна культура.

На початку ХХ ст. В Європі склалися дві різні форми культури. Вишукане мистецтво, літературу, яку створювала й сприймала еліта, вважали високою культурою. Фольклор (легенди, міфи, пісні, казки, вертеп), автором якого був простий люд, називали народною культурою. У ті часи продукти як високої, так і народної культури здебільшого призначалися для певної аудиторії. З появою радіо, телебачення та інших засобів масової інформації межа між двома колись відокремленими культурами поступово зникла. На базі двох культур виникла одна велика масова культура.

Метою масової культури є інформування населення (тобто “мас”) про можливості культури, її мову, про навички, які необхідні для сприйняття мистецтва, але вона не може замінити “причасність” людей до високої, так званої елітарної культури. Адже до культури тягнуться мільйонні маси народу. Негативний же сенс такої культури заключений у тому, що здебільшого не масам надається можливість піднятися до рівня справжньої культури, а, навпаки, сама культура, орієнтуючись на примітивні смаки окремих відсталих прошарків населення, занепадає: спрощується і деформується до рівня примітивізму – масі пропонується щось сіре, або навіть безглузде (на жаль, цього не уникнула й сучасна Україна).

Культура особистості. Як уже відмічалось, біологічно людині дається лише організм, який має певні задатки, можливості тощо. Оволодіваючи існуючими у суспільстві нормами, звичаями, прийомами і способами діяльності, людина освоює й змінює свою культуру. Отже, міра її причетності до культури визначає міру її суспільного розвитку, міру людського в людині.

Особливе місце у світі культури займають її морально-етичні та естетичні аспекти. Мораль регулює життя людей у різних сферах – у побуті, сім’ї, на роботі, в політиці, науці та ін. В моральних принципах і нормах відкладається все те, що має всезагальне, тобто загальнолюдське, значення, що складає культуру міжлюдських відносин. Є універсальні, загальнолюдські уявлення про добро і зло (наприклад, такі, як “не вбий”, “не вкради” та інші, зафіксовані в Біблії). Є групові, історично обмежені уявлення про те, що погане і що гарне. У будь-якому випадку практика міжлюдських стосунків осмислюється через добро, благородство, справедливість. Естетичне ставлення людини до дійсності має всеохоплюючий характер, адже краса, прекрасне, гармонійне, витончене – всі ці цінності людина знаходить і в природі, і в суспільстві, і в інших людях. Тому естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетичні смаки притаманні кожній людині, хоча безсумнівним є те, що ступінь розвинутості, досконалості естетичної культури у різних людей різний. Історично змінливим є й ідеал краси. Але у будь-якому суспільстві існують певні норми естетичної, моральної та інших видів духовної культури. Ці норми є тим невидимим каркасом, який скріплює суспільний організм у єдине ціле.

Отже, людина, “входячи у суспільство”, тобто соціалізуючись, засвоює культурні норми як певні взірці, правила поведінки та дії. Ці норми формуються, утверджуються вже в буденній свідомості суспільства, тому велику роль відіграють у їх виникненні традиційні і навіть несвідомі моменти. Звичаї і способи сприйняття формуються тисячоліттями і передаються від покоління до покоління як соціальна естафета. У переробленому вигляді культурні норми втілюються в ідеології, етичних та релігійних вченнях, входячи у структуру світогляду людини.

Зокрема, моральні норми виникають у самій практиці масового спілкування людей, щоденна виховуються силою звички, громадської думки, оцінок близьких нам людей. Згадаймо, що маленька дитина за реакцією батьків, дорослих членів сім’ї розуміє межі того, що “можна”, а чого “не можна”.

Величезну роль у формуванні норм культури і їх засвоєнні відіграють схвалення і осудження, які виражають оточуючі, а також сила особистого і колективного прикладу, наочні взірці поведінки – чи вони описані у словесній формі, чи у вигляді взірців поведінки.

Нормативність культури підтримується у процесі міжособистісних взаємостосунків людей і в результаті функціонування різноманітних соціальних інституцій. Величезну роль у передачі духовного досвіду відіграє система освіти. Людина, яка вступає у життя, засвоює не тільки знання, а й принципи, норми поведінки, сприйняття, розуміння і відношення до оточуючої дійсності.

Культура особистості є мірою соціальності людини. Яка людина, така і її культура. Вона характеризується в поняттях рівня культури, її наявності чи відсутності. Ця культура може бути більш-менш систематизованою чи “мозаїчною”, складаючись під впливом багатьох розрізнених чинників. Людина – не тільки творіння культури, але й творець культури. Особистість є культурною настільки, наскільки вона засвоює і реалізує у своїй життєдіяльності вищі цінності суспільства, перетворює їх у своє внутрішнє духовне надбання. Отже, людину можна сприймати, розуміти не по тому, які у неї судження про культуру, а по тому, як вона особисто реалізує ці уявлення практично.

Таким чином, культура є явищем, яке розкриває сутність, природу, життєдіяльність людини. Поза людиною у відриві від неї культура просто не існує. Особистість повинна мати в сучасному суспільстві високу культуру мислення, у формуванні якої визначальна роль належить філософії.

Інтелігентна людина (а це не обов’язково інтелігент за соціальним станом) є носієм культури почуттів – найменш керованої сфери свого внутрішнього світу. Адже володіння наукою і мистецтвом управління емоціями і почуттями має для людини виключне значення.

У нашому українському суспільстві на сьогодні особливо актуальними є проблеми формування політичної культури – культури громадянина, культури демократії взагалі; економічної культури, перш за все культури ринкових відносин; подолання правового нігілізму і становлення правової культури.

У всіх сферах життєдіяльності сучасної людини важливе місце займає комунікабельність, майстерність людського спілкування як на особистісному рівні, так і на рівні спілкування між націями і народами. На жаль, на сьогодні у нас тут більше втрат, ніж здобутків.

Практичним же проявом всіх видів культури, притаманних особистості, її світоглядних орієнтирів є культура поведінки, у формуванні якої перш за все спроможна сама людина.

Функції культури. Будь-який зовнішній вияв культури – господарська діяльність чи наука, архітектура чи література, мистецтво та ін. є проявом міри розвитку людини. Тому гуманістична, людино-творча сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій.

Пізнавальна функція культури полягає в тому, що культура дає можливість людині краще й глибше пізнати оточуючий її світ, себе і суспільство. Зрозуміло, що для забезпечення запитів суспільства і перетворення дійсності у потрібному напрямку люди повинні мати певну суму відомостей про оточуючі речі, явища, а також про самих себе. Це втілюється в таких елементах культури, як знання, трудові навички, звичаї, і закони логіки тощо. Їх засвоєння допомагає оволодіти нагромадженим досвідом людства, орієнтуватися в оточуючому як природному, так і соціальному середовищі. Тому кожний етап пізнання є своєрідною сходинкою в культурному розвитку людини.

Суспільно-перетворююча функція культури визначається тим, що культура слугує цілям перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворюючої діяльності людей в інтересах задоволення всезростаючих потреб суспільства. Здійсненню цієї функції сприяють засоби праці, наукові дослідження та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини.

Виховна і нормативна функція культури заключається у формуванні певного типу особистості, а також у регулюванні поведінки людей через систему норм і правил, у відповідності до вимог суспільства. Існують завжди, наприклад, норми поведінки у виробництві, побуті, сім’ї, у міжособистісних стосунках тощо. Такі норми закріплюються в юридичних актах, в кодексах моралі, статутах.

Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через культурну спадковість та формування на цій основі різноманітних типів і способів спілкування між людьми (мова, обряди, засоби виробництва, предмети споживання, побуту тощо). Вона пов’язана з тим, що культура є засобом спілкування між людьми, обміну інформацією, матеріальними цінностями тощо. Вирішено цих завдань сприяє мова, засоби зв’язку, транспорту, книговидавництво, кіно, радіо, телебачення і – особливо в наш час – комп’ютерні засоби, Інтернет.

Ціннісно-орієнтаційна функція реалізується через систему цінностей і норм, які є регулятором суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства.

Нарешті, інтегративна функція культури проявляється у здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної орієнтації, національної чи расової приналежності, а народи – у світову цивілізацію.

Культура і цивілізація. Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – ще людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість.

Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку.

Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.

Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.

Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація.

Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій.

Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу.

На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності.

Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики.

Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння.

Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність.

Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру.

Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

Традиції і новації в культурі. Культура має у собі як стійкі, так і змінливі моменти. До стійкого в культурі відносяться традиції. Як складові культурної спадщини – способи світосприйняття, ідеї, цінності, звичаї, обряди тощо – традиції зберігаються і передаються від покоління до покоління. Вони існують у всіх формах духовної культурі, тому мова йде про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки кожне нове покоління не винаходить заново так звані “велосипеди”, а засвоює вже досягнутий людський досвід, норми культури.

Система традицій відображає цілісність, стійкість суспільства. Адже вони є елементами соціальної і культурної спадщини, зберігаються протягом тривалого часу, мають відносну самостійність і впливають – позитивно чи негативно – на формування особистості. Тому нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Варто застерегти також, що грубе ставлення до системи традицій може порушити тонкі і складні механізми культури. Так зване “покращення” духовного життя суспільства, тотальна руйнація старих духовних цінностей, історичної пам’яті неминуче приводять до нігілістичного ставлення як до культури, так і до власної історії.

Водночас культура не може існувати без оновлення – творчість, зміни є другою стороною розвитку суспільства. Отже, єдність традицій і оновлення є загальною характеристикою культури.

Людина, про що неодноразово йшла вже мова, є суб’єктом творчої діяльності в культурі. Але не кожна новація стає фактом культури. Новизна заради новизни не має творчого змісту, перетворюється часто на блюзнірство. Створення культурних цінностей завжди має загальнозначущий характер. Наукове відкриття, художній твір повинні поширитись у суспільстві, отримати відгук в умах і серцях людей. Тому будь-яка новація в культурі, яка має глибокий зміст і цінність, яка перевірена часом (а він є найкращим суддею) заново оцінюється і сприймається кожним наступним поколінням людей.

Отже, питання про традиції у культурі і про ставлення до культурної спадщини стосується не лише збереження, а й розвитку культури, створення нового, прирощування культурного багатства у процесі творчості, тобто новацій. Але нове не є синонім прогресивного, більш досконалого. Створення “нового” стає творчістю культурних надбань лише тоді, коди це нове набуває соціального значення, сприймається іншими людьми. Звідси можна дійти до висновку, що відкидання попередньої культури, її традицій тощо, як це було у свій час у Радянському Союзі (діяльність так званого “Пролеткульту”) призводить до руйнації культури, її деградації.

На підставі різного співвідношення традицій і новацій відбувається поділ суспільств на традиційні і сучасні.

У традиційних суспільствах традиції переважають над творчість, оновленням. Якщо зміни в межах традиції і відбуваються, то вони є випадковими і безсистемними.

У сучасних суспільствах основною цінністю є оновлення, новації. Повторення, копіювання оцінюється суспільством, як правило, негативно, плагіат – засуджується. Істинний художник чи вчений є завжди творцем нового, оригінального. Кожна культурне надбання має неповторний, унікальний характер. Можна навіть сказати, що сучасне суспільство пронизане гонитвою за новаціями.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що розвиток культури є суперечливим процесом, як і все в світі. Водночас в культурі існує і прогресивне, і регресивне (чи навіть реакційне). Наприклад, тип науково-технічної культури, який спочатку склався в Європі, а потім поширився у всьому світі, сприяв розвитку свободи людини. Водночас він має і свої вади: технологічна цивілізація, втрачаючи духовність, існує на основі такого взаємовідношення між людиною і природою, за яким природа є об’єктом людської діяльності, об’єктом необмеженої експлуатації. Їй притаманний такий тип розвитку, який можна виразити лише одним словом – “якомога більше”.

Дата добавления: 2014-10-15