Основні напрямки сучасної світової філософії. 1 страница

“Свобода духу не є відокремленим проголошенням прав, а є вищим станом, який повинна досягнути людина. Перемога над рабством є духовний акт”
М.Бердяєв

Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. До них відносяться: неокантіанська філософія, неогегельянська, феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська, неопозитивістьська тощо.
Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська.
Почнемо з екзистенціальної філософії.
Предмет, основи поняття та принципи філософії екзистенціалізму. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.
Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).
Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.
Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?
Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди датського філософа С.Кьеркьегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає – виключно через своє існування, своє життя; феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938), його концепція, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 – 1941) тощо.
Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.
Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.
Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.
Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.
Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.
Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою... “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “Замкнутість” – це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і “закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, “відповідає за все, що робить” (Див. Ж.-П. Сартр Экзистенциализм – это гуманизм. Див. Сумерки богов. М., 1990).
Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.
Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).
Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.
“Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом” (К.Ясперс. Смысл и назначение истории. М., 1991, стор. 171, 175).
Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?
Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.
У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття (М.Хайдеггер).
Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” – писав А.Камю (Див. А.Камю. Миф о Сисифе. Сумерки богов, М., 1990, стор. 223).
Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу.
Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії екзистенціалізму.
Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні. “Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська.
Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв.. “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.
Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947). Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.
Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається”. Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990, стор. 323).
Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. “Саме це... і є глибоким сенсом екзистенціалізму”, бо “... немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності” (там же, стор. 324, 343). Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.
Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.
В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.
Неотомістська філософія. Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську і т.д релігійні філософії.
В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.
Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінський (1225 –1274).
Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Марітен (1882 – 1973) і Етьєн Жільсон (1884 – 1978), Юзеф Бохенський (народ. 1902 р.), австрієць Густав Веттер (народ. 1911 р.), поляк Керел Войтила (народ. 1920 р.) – нинішній Папа Іван–Павло ІІ та інші.
Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д.
Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.
Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.
Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: “філософія – служниця богослів’я”. У “Католицькому словнику” про це мовиться таке: філософія є нею тому, що “по-перше, тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душі, буття бога і т.д.; далі, тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими, що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов’язаний, коли з’являється необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у теології” (Цит. по: Современная буржуазная философия. М., 1978, стор. 415).
Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі.
Авторитет Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають “пророком”, “святим”, який передбачив і з’ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче істини, – писав Марітен, – ми кажемо: ідіть до Фоми”.
Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті?
Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти, чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті.
Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних постулатів, доступність, певна спрощеність в поясненні складних проблем розвитку природи, людина і суспільства.
Візьмемо, для прикладу, п’ять способів доведення буття бога. Скажімо так: Фома добре знав філософію, особливо античну, особливо філософію Платона і Арістотеля і використав їх вчення для обґрунтування теології.
У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п’ять з них обґрунтував Фома Аквінський. Ось вони, ці п’ять способів:
1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є бог;
2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив “перший поштовх”, хтось дав “початок рухові”. Цей початок рухові дав бог;
3) на основі випадковості усіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є бог;
4) на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є бог;
5) на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише бог.
Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а саме:
6) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є бог у свідомості, то він є також і в дійсності);
7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник світового морального порядку);
8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо).
Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.
В гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому. Це – божественні істини, які можуть бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є лише світ речей, які створені богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття бога повинна бути доведено лише на основі тих речей, котрі він створив. Теологія – це наука вищого рангу, вона вивчає абсолютне, божественне і сама не потребує ніякого обґрунтування.
Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння.
Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра має ряд позитивних моментів.
Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право.
Соціальна філософія неотомізму зорієнтована на жорстоку критику як соціалізму (радянського зразка), так і капіталізму з його соціальними вадами. Особливо така орієнтація церкви стала можливою з приходом у Ватикан Карела Войтили – краківського кардинала, який був обраний Папою Іваном-Павлом ІІ.
Папа у свої вже немолоді роки відвідав понад 120 країн світу. Веде величезну пропагандистську діяльність, спрямовану не лише на зміцнення релігії, але й на захист обездолених, бідних, пригнічених.
Капіталістичну систему Папа називає антинародною. Однак критика капіталізму спрямована не проти його приватновласницьких основ, а проти його етичної і культурної сутності. Капіталізм, на думку Папи, робить ті ж самі помилки, що були і при соціалізмі – не дає розвиватися самій людині, принижує її гідність, порушуючи її права, розглядаючи її як “простий елемент, молекулу у соціальному організмі”. Американський образ життя – неприйнятний для людини, вважає Папа. Його можна назвати “культурою смерті” – на континенті процвітає торгівля наркотиками, злочинність, культ наживи, проституція, жорстокість відчуженість між людьми.
Папа пропонує “евангелізувати капіталізм”, сподіваючись на те, що ця система вбере в себе християнські цінності, повагу до людини, до обездолених на всій планеті.
Такі, коротко суть і особливості сучасної неотомістської філософії – офіційної доктрини католицької церкви.
Неопозитивізм: його сутність та принципи. Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 – 1957).
Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).
Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.
Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення “людина – світ”, вважаючи таким предметом – класифікацію наук.
Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.
Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріо критицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916). Філософія “другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії” (Див. Д.С.Таранов, т.2, стор.477).
Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму зв’язано з діяльністю таких філософів, як М.Шлік (1882 – 1936), О.Нейрат (1882 – 1945), Р.Карнап (1891 – 1970), Г.Рейхенбах (1891 – 1953), Л.Вітченштейн (1889 – 1951), А.Айєр (1910 – 1989), Б.Рассел (1872 – 1970) і представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К.Коппер (1902 – 1994), Т.Кун (народ. 1922 р.), П.Фейєрабенд (народ. 1924 р.), Ю.Хабермас (народ. 1929 р.) та інших.
Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами.
Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.
Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з’ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного – з допомогою діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення.
Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму.
Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.
Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо наукових знань, як гіпотеза.
Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”.
Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, пост-позитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.
Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.
Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.
Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:
1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;
2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;
3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;
4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;
5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;
6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

2.8. Українська філософія.

“Всіх наук сім’я всередині людини ховається, тут їх джерело затаєння.”
Г.Сковорода

З давніх-давен український народ був високорозвиненим етносом, про що свідчать висока трипільська культура. (Середина 4 – 3-го тисячоліття до н.е.), а також видатна пам’ятка українського народу V – ІХ ст. – "Велесова Книга". В ній, зокрема, чітко прослідковується характерна риса філософського світогляду українців – непохитна віра у свої власні сили та здібності. "А йдемо куди – знаємо...". "Йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові"; "Правда така, що ми Дажбожі внуки..., а ум великий божий є єдиний з нами і тому творимо і говоримо з богами воєдино"; "Маємо істину віру, що не потребує людської жертви"; "Ми відважні, коли боремося за життя..."; "І одсічемо старе життя наше од нового..." (Див. "Велесова Книга". - К., 1994. стор. 26, 18, 14, 39, 41, 47).
В цих висловлюваннях виявлені світоглядні орієнтації наших пращурів, їх цінності, які вони сповідали: впевненість у власних силах, працьовитість, творчість, відважність, повага до життя людини, рішучість у боротьбі за свободу, оптимізм, надія на краще майбутнє.

Філософія Київської Русі
В "Ізборнику Святослава" (1703 р.) серед інших перекладів знаходяться уривки з "Діалектики" візантійського філософа VІІ - VІІІ ст. Іоанна Дамаскіна, в яких дається таке визначення філософії: "Філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук; вона є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є бог".
Переважаючим у подальшому становленні філософії Київської Русі стає платонівський мотив філософії як "любомудрія", тобто "софійне" розуміння філософського знання. У платонівсько-християнській традиції "софія", тобто "мудрість" тлумачиться як особистісне, а не абстрактне значення, що свідчить про екзистенціальність (життєвосмисловість) філософської думки, а християнство сприймається під знаком Софії". (Недаремно саме Софії - Мудрості в Київській Русі було присвячено три її головних храми: у Києві, Новгороді та Полоцьку), а хрещення Русі змальовується одним із перших київських любомудрів Іларіоном як прихід "примудрості Божої" - Софії. Тому мудрість є не просто "віданням", тобто знанням. Вона є знанням не речей самих по собі, а їхньої суті, яка є "божественним задумом" їх творіння.
Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.
Отже, державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родоплемінній основі, на перших порах без впливу більш розвинених цивілізацій.
Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології. Це призвело до того, що тривалий період давньоруська філософія існувала як підпорядкована релігії частина культури.
Варто також відзначити, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна ж маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів – Перуна, Даждьбога, Стрибога тощо. Все це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.
Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.
Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.
У творчості митрополита київського Климента Смолятича (серед. ХІІ ст.) філософська проблематика представлена більш чітко й систематично. Розглядаючи життєво-смислові проблеми буття людини, він виходить з того, що істина вже закладена у Біблії, тому завданням розуму і філософії полягає в тому, щоб вірно зрозуміти цю божественну істину. У "Посланні Пресвітері Фомі" Смолятич досліджує питання, яким же є справедливий життєвий шлях людини і робить висновок, що це є осягненням заповідей, які дані людині Богом, та неухильне їх виконання. На думку автора, найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади - марнославство і славолюбство.
Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Туровський. Він народився (1130 р.) у заможній сім’ї в невеличкому місті Турові, там пройшов його життєвий шлях, який закінчився у 1182 р. З 1169 р. Кирило стає єпископом Туровським і був ним, очевидно, до самої смерті. В його творчому доробку поряд з урочистими "Словами" виділяються "Бесіди", послання сучасним йому політичним і церковним діячам.
Творчість Кирила є не лише високим зразком володіння словом, але й насичена глибоким моральним змістом, що й зумовило високий авторитет його як єпископа. Твори Туровського найповніше репрезентують широке коло комплексу тих ідей, які розроблялися у філософській думці Київської Русі. На відміну від багатьох сучасників він не компілятор, а оригінальний мислитель. Зрозуміло, що він не міг вийти за межі середньовічного способу мислення і тому постійно використовує традиційні авторитетні тексти, усталені образи й сюжети. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з античною спадщиною.
У вченні про буття (онтології) Туровський виходить з фундаментального протиставлення двох світів – земного і небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього", їх співвідношенню як церковного і світського, християнського і поганського. Як висновок – зовнішнє є темрявою, внутрішнє – світлом.
Ця особливість у розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі – проблеми людини, що є цілком закономірним, адже в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу.
Розглядаючи співвідношення “Бог – людина”, Туровський безперечний пріоритет надає Богові, який є творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані підкорення Богові. Водночас мислитель акцентує увагу на тому, що весь задум створення спрямований до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добром і злом.
Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя. При цьому він відходить від абсолютного протиставлення тіла і душі, прагне подолати їх суперечливість – адже з християнської позиції душа не може бути тільки чистою, а тіло – тільки грішним. Душа, хоча вона і вторинна за походженням, твориться не із землі, є витоком Божого Духу. Душа, за Туровським, є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це призводить людину до гріха.
Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є “Повісті про білоризця”, “Притча про сліпця й хромця”, “Слово”.
Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. У цьому процесі особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу.
Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича.
У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства. Тому основним спрямуванням теоретичних концепцій, що виникають у зв’язку з осмисленням цих суперечностей, є прагнення до їх пом’якшення, до гармонізації суспільного життя. Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й для сьогодення в Україні).
У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури. Святість, образ святого розуміється як втілення морального ідеалу. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.
За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи (“благодаті”).
Українська філософія ХІV – ХVІ століття. Українська філософія ХІV – ХVІ століття представлена єресями, гуманістичними напрямками, діяльністю релігійно-національних братств.
Єресі слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади, підтриманої церквою. Єресі (від грец. – особливе віровчення) – різні відхилення від офіційного віровчення.
Гуманістичний напрямок розвитку філософії України репрезентують такі мислителі, як Ю.Дрогобич (1450 – 1494), П.Русін (народ. 1470 р.), С.Оріхоський (1513 – 1566) та інші. Характерною рисою їх гуманістичного вчення був антропоцентризм, велич людини, її розум, внутрішній світ.
Другий гуманістичний напрямок мав зв’язок з діяльністю просвітників Острозької академії (Г.Смотрицький, Й.Княгиницький, І.Вишенський). Особливістю цього напрямку була ідея збереження і розвитку давньослов’янської мови, використання її духовного потенціалу для становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання.
В ХVІ столітті на Україні виникають релігійно-національні організації православної орієнтації, так звані братства, діяльність яких була спрямована проти релігійного, національного і соціального пригноблення українського і білоруського населення з боку панської Польщі і католицької церкви.
Такі братства були створені у Львові, Києві, Вільно, Мінську, Острозі та багатьох інших містах.
Характерними рисами діяльності братських угрупувань були: антиклерикальна, реформаційна спрямованість – антикатолицизм; протест проти національного і соціального поневолення; культурно-просвітницька діяльність; розгляд проблем людини, поєднання в ній тілесного і духовного начал, єднання її з Богом.
Діяльність братських шкіл, попри їхню історичну обмеженість, сприяла становленню самосвідомості православного люду, подальшому розвитку гуманістичних традицій української філософії.
Філософія Києво-Могилянської академії. Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об’єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 р. Спочатку це був колегіум, а згодом, з 1701 року, став академією, першим вищим навчальним закладом східних слов’ян. Вперше в Україні філософія викладалася окремо від теології. Її викладання в значній мірі було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто богом, якого вважали також творцем природи.
Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І.Гізель (бл. 1600 – 1683), Й.Кононович-Горбацький (пом. 1653 р.), С.Яворський (1658 – 1722), Ф.Прокопович (1681 – 1736), Г.Кониський (1717 – 1795) та інші.
Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно в значній мірі ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія (від грец. тео – бог, софія – мудрість) – релігійно-філософське вчення, котре претендує на те, щоб “науковими методами” довести “божественну мудрість”, зробивши її надбанням особи. Вони як правило, визнавали першопричиною всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, “матерію”, але і їх “форму”.
Разом з тим під впливом розвитку науки і, насамперед, природознавства у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є богом. “Повне визначення природи, – писав найвідоміший філософ академії Ф.Прокопович, – збігається з богом відносно природних речей, в яких він необхідно існує і які він рухає. Звідси виходить, що це визначення не лише природи..., але воно, очевидно, відноситься до матерії і форми (Цит по: “Философская мысль в Киеве. К., 1982, стор. 123).
Доречно відзначити, що розуміння філософами академії взаємозв’язку матерії і форми, хоч і ґрунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялось від тлумачення цього питання у філософії Арістотеля. У останнього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою, причинною. Лише вона дає імпульс до розвитку. Проф. академії Й.Кононович-Горбацький, в противагу античному філософу, підкреслював, що “матерія не пасивна, як вважав Арістотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа – це субстанція діяння” (там же, стор. 125). “Матерія є активною і діяльною”, – погоджувався учень Кононовича-Горбацького – І.Гізель, – але “активна сила кожної речі” залежить від “всемогутності божої” (там же, стор. 126).
І. Гізель – самобутній і глибокий мислитель. Він стверджував, що матерія (безумовно, створена богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший. “Матерія, – писав філософ, – є в однаковій кількості і до того, в якому вигляді вона була у тілі дерева, і потім, перебуваючи в тілі вогню, котрий виник з цього дерева” (там же, стор. 127).
Таку ж думку поділяв і Ф.Прокопович, який підкреслював, що “першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив бог напочатку світу...; в якій кількості вона створена, такою ж залишається до цього часу і залишиться завжди” (там же, стор. 127 – 128).
Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух – це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі. “Без ґрунтовного розуміння руху, – писав Ф.Прокопович, – неможливо добре зрозуміти і всього іншого..., бо всі переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, рух елементів, активність і пасивність, біжучість і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою як би загальне життя всього світу” (там же, стор. 128 – 129). Однак “причиною причин” цього руху, на думку філософа, є бог, тобто ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.
Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ. І.Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються самі по собі і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, “де немає протилежностей, – писав І.Гізель, – там немає ні виникнення, ні знищення”, тобто немає руху. “Рух, – підкреслював Ф.Прокопович, – виникає з протилежного; тобто спокою.
Вся природа є єдністю руху і спокою. Якщо речі рухаються чи знаходяться у спокої, то все це обусловлюється самою природою, її “принципами”. Ф.Прокопович висловлював таку думку: “Природа є принципом і причиною руху і спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється природою, і якщо перебувають у спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює природа... тіла за своєю природою або рухаються або знаходяться у спокої” (там же, стор. 130).
Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянській академії концепція пізнання. Філософи академії які мали сумнів у можливостях людини пізнати оточуючий її світ, розуміли, що здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення в процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього. “Будь-яке пізнання, – наголошував С.Яворський, – залежить від відчуттів”. Не менше категоричним було також судження Й.Кононовича-Горбацького: “в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях” (там же, стор. 133).
Однак, яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, з допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність конкретно, безпосередньо, а розум – опосередковано, узагальнено, абстрактно і це відображення більш досконале. “Розум, – писав І.Гізель, – пізнає чуттєві образи більш досконало, ніж відчуття, бо відчуття пізнає матеріально і конкретно, а розум – нематеріально і абстрактно” (там же, стор. 134).
Здається, що вищенаведені рядки взяті із сучасних досліджень по теорії пізнання, настільки вони їй в багатьох відношеннях адекватні. Це яскраве свідчення високого розвитку української філософії ХVІІ – ХVІІІ століття.
Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку філософів академії, двома шляхами – логічним (відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто таким, який надається людині богом, через його одкровення.
Що ж до критерію істини, то тут ми маємо помітне перебільшення чуттєвого пізнання, котре вважалося не лише початком пізнання, але і критерієм його достовірності. “Фізичні теорії, – наголошував Ф.Прокопович, – стають більш точними... через випробування їх органами відчуття” (там же, стор. 133).
Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася головним чином на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а, з іншого, і це є значним надбанням її розробників, глибоке розуміння сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної і якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т.п., що сприяло становленню і розвитку наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії – цінне надбання української духовної культури.
Філософія Г.С. Сковороди. Видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722 – 1794), вихованець Києво-Могилянської академії, філософ, поет і мандрівник, посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про українського Сократа. У 16 років він став студентом Київської академії, певний час перебував у двірській капелі у Петербурзі, мандрував по країнах Західної Європи, знав мови, вивчав філософію, був знавцем античної і патрістичної літератури. Часом свого становлення і особистісного утвердження Сковорода вважав свої 30 років; літературну діяльність він почав з другої половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли його філософських діалогів (“Наркіс”, “Симфонія наречена книга асхань”, “Жена Лотова”, “Потоп зміїн” та інші).
Філософська концепція Г.Сковороди – пантеїзм. Бог і природа – це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема його філософії – це проблема людини. Його філософія “практична”, оскільки філософа цікавить передусім моральна проблематика. У центрі уваги філософії “мандрівного філософа” – релігійні і моральні проблеми. Г.Сковорода викладає їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей метод називають антитетичним.
Для Г.Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя – смерть, світло – тінь, безглуздя – мудрість, плач – сміх, безчестя – слава, лютість – милість, початок – кінець тощо. Усе в світі рухається між протилежностями у колі (“кільці”), початком якого є відпадання від Бога, а кінцем – повернення до нього.
Г.Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він розумів, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія”, – стверджував Сковорода.
Провідними ідеями філософії Г.Сковороди стали:
– вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;
– вчення про три світи, які складають все існуюче;
– ідея подвійної природи трьох світів;
– “філософія серця” як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;
– етичний ідеал “нерівної рівності” та ідея “сродної праці”.
По своїй любові до людини Бог дав їй все необхідне, вважав мислитель. Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке – непотрібним. Найпотрібнішим для людини є щастя, “мир душевний”. Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе як образу Божого. “Поглянь у себе”, тобто пізнай себе – це основний мотив філософії Сковороди.
Далі, вважав філософ, усе створене Богом можна визначити як три світи: перший є загальний світ, “де живе усе породжене”, “він складається із незчисленних світів і є великий світ” макрокосм; другий світ – це мікрокосм людини; третій – символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку нашу до розуміння вічної натури”.
Кожен із трьох світів складається з двох “натур”, має подвійну природу, одна з яких – видима (матеріальна), друга – невидима, тобто божественна, – вважав Сковорода. Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний пантеїзм, про що вже говорилося раніше). Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує внутрішній божественний сенс. Мікросвіт містить у собі гріховну, тілесну, земну природу людини, але разом з тим, – правдиву, дійсну природу – людину як образ і подобу Божу. За символами Біблії, за “видимою натурою” її тексту потрібно впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.
На противагу Просвітництву і раціоналізму ХVІІІ ст. Сковорода створює вчення про “серце”, як позасвідомі і надрозумові глибини людської душі. Серце – це “безодня” людської душі, через яку відкривається божественна “безодня”, тому “безодня кличе безодню”, через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом з тим людське серце є засобом пізнання, саме у ньому повинні з’єднатися розум і віра, розум і воля людини.
Таким чином, етичне вчення Г.Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до дійсної людини, до щастя, до “обожнення”, до уподобання Богу. Людська доля залежить від природних нахилів, а тому у кожній людині є нахил до “сродної” собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно додержуватися правила про “сродність”, жити у злагоді зі своїм характером, з власною природою, не насилувати своїх схильностей і обдарувань. Тому етичним ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності, адже усі люди є лише “тінню справжньої людини, усі рівні перед Богом, але разом з тим всі є різними, тому що мають свою власну натуру. Єдиною метою всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога, своє призначення.
Українська філософія ХІХ – початку ХХ ст. Українська філософія ХІХ – початку ХХ століття представлена такими іменами, як О.Новицький (1806 – 1884), С.Гогоцький (1813 – 1898), Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Юркевич (1827 – 1874), М.Драгоманов (1841 – 1895) та іншими.
Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології, історичного процесу, соціально-політичної і національної проблематики.
Проф. Київського університету С.Гогоцький вперше в Російській імперії створив чотиритомну філософську енциклопедію – “Філософський лексикон” (1857). Проф. О. Новицький видав ряд філософських праць, високо цінував вчення видатного німецького філософа Гегеля за його глибоке розуміння закономірності історичного поступу, нерідко посилався на нього, використовував його судження. Так, у відповідності з гегелівською філософією, він стверджував, що філософія, “є наука, тобто думка, котра прагне до повного і систематичного розвитку самої себе”, що філософські вчення різних часів і народів “суть різнобічні і різноманітні способи відтворення дійсності в думках” (порівняйте висловлювання Гегеля про те, що “філософія є в думках охоплена епоха”) тощо.
Разом з тим це не завадило О.Новицькому піддавати філософську концепцію Гегеля за раціоналізм різкій критиці, оскільки зміст духовного світу людини, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”. Ця критика здійснювалася О.Новицьким з позицій ірраціоналізму і теїзму, з позицій того, що “віра завжди вища знання, релігія вище філософії (там же, стор. 197).
Після Г.Сковороди провісником філософії українського духу був Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні.
В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов’язані з визвольною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення. Поет-філософ високо оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славетну сторінку.
Хвилювала Т.Г.Шевченка і слов’янська проблема, яку він розв’язував з позицій демократизму і братерської єдності слов’ян.
Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм який зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людини. Для нього цей світ уособлює Україна як екзестійний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його ментальності. Улюблений герой Шевченка – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі.
Вінець Шевченкової творчості – уславлення свободи, першої і неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших творів належить його “Кобзар”.
Т.Шевченко – поет-пророк. Він вірив у те, що представники науки і техніки допоможуть трудящій людині, що їхні відкриття служитимуть трудовому народу. Майбутня Україна повинна стати світом, звільненим від зла.
М.Костомаров – історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його соціально-філософських поглядів має праця “Книги буття українського народу”, у яких висвітлюється трагічна історія українського народу і виголошується впевненість, що він обов’язково відродиться як самобутній культурний етнос.
У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською й доходить до висновку, що український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.
Одним із визначних українських філософів ХІХ століття був П.Юркевич – ґрунтовний розробник самобутньої концепції “філософії серця”.
П.Юркевич був переконаний, що в серці людини – найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування. В діяльності серця – в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, в їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути засвоєним.
Будучи релігійним філософом, П.Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно від духу. “Матеріальне начало” є лише таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про “духовне начало” ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду.
П.Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя усієї тілесності і духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх відтінками і особливостями. Бо:
– серце є охоронцем і носієм усіх тілесних і духовних сил людини;
– серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує рішучість людини на ті, чи інші проступки; в ньому виникають багатоманітні наміри і бажання; воно є осереддям волі людини та її бажань;
– серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо – все йде від серця;
– серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини;
– серце – основа її морального життя, моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.
Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і справах (Див. П.Д.Юркевич. Философские произведения. М., 1990, стор. 73).
“Філософія серця” П.Юркевича – філософія кардіоцентризму (від грец. кардіо – серце, в центрі).
М.Драгоманов – український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні “Літературно-публіцистичні праці”. Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для пізнання суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв’язку і взаємодії.
Відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не погоджується з тим, що цей фактор є єдино вирішальним, виступає проти однобічного його переоцінювання, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.
Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що “основною одиницею” суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього важливою метою поступу.
Філософія І.Франка. І.Я.Франко (1856 – 1916) – видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1880), мав вчену ступінь доктора філософії, яку отримав у Віденському університеті (1893).
Світогляд І.Франка формувався в складних умовах пореформеної Галичини під вирішальним впливом революційного демократизму Т.Шевченка, російських революційних демократів ХІХ століття, тісного зв’язку з робітничим і демократичним рухом Західної України. За свою суспільно-політичну діяльність, пропаганду соціалістичних ідей, заклики до повстання українського народу проти поневолення, Франко неодноразово піддавався ув’язненню з боку австрійських властей.
Філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей. Він був знайомий з “Капіталом” К.Маркса, частину якого переклав на українську мову, твором Ф.Енгельса “Анти-Дюрінг” тощо.
Свої філософські погляди Франко виклав в працях “Мислі о еволюції в історії людськості”, “Що таке поступ?”, “Про працю”, “Катехізис економічного соціалізму”, “Кілька слів о тім, як упорядкувати наші людові видавництва”, “Найновіші напрямки в народознавстві” та багатьох інших прозових, поетичних та публіцистичних творах.
Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм.
У збірці “Зів’яле листя”, говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, І.Франко відзначає, що в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. “В дійсності, в природі, – писав Франко, – все підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії”.
Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти.
І.Франко доводив безмежність пізнання на противагу агностицизму, вірив у пізнаванність світу і його закономірностей. “...Немає певних меж, – писав він, – котрі вказують людині: до сих пір дійдеш, а далі – ні. Те, що вчора пізнати здавалося неможливим, виявляється можливим сьогодні”. Природа, на його думку, пізнаванна, вона є своєрідною книгою, яку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо знання законів розвитку полегшить її життя. Тільки матеріалістична філософія, підкреслював І.Франко, може дати людям можливість відкрити безліч таємниць, розкрити їх, пізнати і використати, бо лише вона здатна об’єктивно з’ясувати факти, закони суспільного розвитку на основі досліджень зовнішнього світу.
І.Франко розумів, що ідеалістична філософія не ставила своєю умовою дослідження законів і сил природи, а звертала свою увагу на безплідне розміркування. Ідеалісти вважають, що зовнішній світ є тільки відбитком нашої думки, похідним нашого “Я”. Подібні твердження, писав І.Франко, породили у подальшому такі безглузді ідеї, котрі поділяє реакційна філософія Шопенгауера або Гартмана, що є запереченням усякої здорової науки.
В теорії пізнання І.Франко віддавав перевагу її чуттєвому етапу. Він вважав, що людина може говорити, думати лише про те, що у формі вражень дійшло до її свідомості. Однак відчуття ще не дають повного знання. Повнота його досягається “критичним розумом, котрий спирається на детальне вивчення і порівняння фактів і явищ”.
І.Франко розумів, що процес пізнання складний процес і його результати повинні підкріплюватися практикою. Однак він не зміг збагнути всієї складності процесу пізнання, не піднявся до розуміння практики як сукупної матеріально-предметної діяльності людини. Практику Франко розумів як критерій вірності відображення дійсності в художніх образах.
І.Франко виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики. Він вимагав розглядати явища в їх розвитку. “Хто каже “поступ”, той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі змінюється, ніщо не стоїть на місці, а друге..., що поступ веде до добра”. При цьому Франко виявляє розуміння суперечливості суспільного життя. На думку філософа причина розвитку лежить в самих речах і явищах. Кожний предмет має в собі внутрішню силу, що спричиняє рух. Ця внутрішня сила – суперечність, яка “... вирівнює всі нерівності, котра з найрізнородніших частей творить одноцільну єдність”. Франко дорікає тим філософам, які не бачили причинного зв’язку явищ, внутрішньої діалектики в предметах і явищах об’єктивної дійсності.
І.Франко був близьким до розуміння причинного зв’язку матеріальних, економічних відносин і сфер духовного життя суспільства. Так, в статті “Найновіші напрямки в народознавстві” він підкреслює, що суспільні і політичні установи є лише зовнішнім виявом, “надбудовою продукційних відносин”. Франко переконаний, що рівень духовного життя суспільства залежить від стану його економіки.
І.Франко розумів, що економічні зміни у суспільстві мусять спричиняти і духовні зміни у свідомості людей, бо без цього не можна здійснити ніякі корінні соціальні перетворення. Ці зміни у свідомості людей мислитель пов’язував з боротьбою проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології, соціального і національного гніту українського народу з боку царизму.
Виступи Франка проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології становлять суттєву рису його філософського світогляду.
Вплив марксистської філософії на Франка позначився і в розумінні ним ролі народних мас в історичному процесі. Він розумів, що королі, полководці, різні завойовники не тільки не “робили” і не “роблять” історії, а, навпаки, історія породжує їх самих. Бо вони з’явилися і стали необхідними лише внаслідок певних соціальних передумов.
В галузі естетики І.Франко теж стояв на матеріалістичній основі. Джерелом цього були естетичні погляди російських револю

Дата добавления: 2014-10-15