Західноукраїнські терени наприкінці XVІІІ ст. потрапили під владу австрійської імперії Габсбургів

Таким чином, за доби Руїни гучні перемоги часів Б. Хмельницького були зведені нанівець нездатністю українців об’єднатися для досягнення спільної мети. В результаті було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення. Зберегти вдалося лише незначну частину колишніх завоювань.

Отже, Гадяцький договір засвідчував відмову від реалізації ідей соборності та незалежності, ліквідовував соціальні та економічні здобутки української революції, що неминуче мало викликати спалах соціальної боротьби.

В ході національно-визвольної революції, розпочатої у 1648 р., на значній частині українських теренів була встановлена місцева адміністрація, а колишня магнатська еліта, як українського походження, так і чужоземного, поступилася владою новій козацькій верхівці. Проте чимало болючих проблем лишилися нерозв’язаними. Серед лідерів, винесених бурхливою хвилею національного відродження до вищих ешелонів влади, виникли гострі суперечності щодо того, чи лишатися Україні під Москвою, чи ж шукати інших покровителів. Дедалі відчутнішими ставали й протиріччя між козацькою старшиною, яка прагнула утвердити за собою вакантне місце шляхти, та селянами й рядовим козацтвом, котрі не бажали втрачати можливість сформувати стан вільних козаків-землеробів.

І настали в Україні часи суспільного розбрату та внутрішніх чвар, чужоземної інтервенції, дальшого спустошення й поділів вже сплюндрованого краю. Називають цей період Руїною.

Виконуючи волю Б. Хмельницького, який вважав, що стабільність нової української держави здатна забезпечити тільки династична монархія, старшинська козацька рада ще в квітні 1657 р. прийняла рішення про встановлення спадковості гетьманства. Однак після смерті Богдана швидко знайшлися інші претенденти на владу. Першим зробив спробу відібрати булаву у 16-річного Ю. Хмельницького полковник Г. Лесницький, але зазнав невдачі. Успішніше діяв генеральний писар І. Виговський (1657–1659): старшинська рада обрала його гетьманом – «поки змужніє» Юрій (невдовзі й це обмеження було зняте).

Однак Виговський дуже швидко, по мірі того як стрімко зростало його власне багатство, почав втрачати авторитет у народі. Невдоволення мас викликало його відверте нехтування традиційними «свободами і вільностями» городового й запорозького козацтва. Після необачної спроби відновити шляхетське землеволодіння на терені Полтавського і Миргородського полків, проти нього піднялися козаки Полтавського полку (на чолі з М. Пушкарем) й Запорожжя.

Протягом лютого–березня 1658 р. І. Виговський вів складну й важкозрозумілу зовнішньополітичну діяльність. З одного боку, він проводив курс на зближення – на антиросійській платформі – з Річчю Посполитою і Кримом, з другого – робив такі поступки Москві, про які та могла лише мріяти. Зокрема, погодився на прибуття воєвод до українських «знатних міст» й передачу їм адміністративної влади, зголосився допустити воєвод з комісарами для складання козацького реєстру й перепису міщан, млинів, оренд тощо, уступив Москві низку білоруських міст, запропонував взяти на себе функції «вмиротворення» Запорожжя й Полтавського полку.

Московія ж, майстерно розігруючи карту примирення сторін, по суті провокувала загострення боротьби між ними, формуючи з козацтва, старшин і духовенства угруповання своїх прихильників. Починаючи з березня в повстанський рух втяглися десятки тисяч селян, міщан і козаків, вони громили маєтки шляхти й старшин, розправлялися з їх власниками, орендарями, збирачами податків. Боротьба переросла в громадянську війну. У ролі політичного керівника виступало Запорожжя, яке під прапором захисту козацьких прав і вільностей від «ляха» гетьмана, домагалося скликання чорної ради.

Дочекавшись у першій половині квітня підходу татар, І. Виговський вирішив розпочати активні операції проти повстанців. Він провів мобілізацію армії. Водночас направив посла до Польщі з повідомленням, що тепер найліпший час для переговорів про повернення козацької України до складу королівства. У першій половині травня українсько-кримська армія розпочала переправу через Дніпро.

Гетьманське військо, безжалісно спустошуючи околиці, оточило Полтаву. На початку червня І. Виговський надіслав ультиматум: визнати його владу і взяти участь у воєнній кампанії проти Московії. М. Пушкар засвідчив готовність скласти зброю, але за умови надіслання назад до Криму орди і відмови гетьмана від московського походу. Тоді І. Виговський пригрозив узяти Полтаву штурмом і всіх бунтівників знищити. У запеклому бою 10 червня в околицях міста повстанці зазнали поразки (полягло, за одними даними, 15 тис., за іншими – 30 тис. осіб). М. Пушкар потрапив до полону і був страчений (за свідченням інших джерел, його було вбито в бою, а голову принесено гетьману).

Частину захоплених до полону повстанців було страчено, інших – віддано татарам. Наступного дня І. Виговський увійшов до Полтави і «козаків велів усіх вирубати, а жінок і дітей і міщан і мужиків всіх віддав татарам», а саме місто дощенту зруйнував. Гетьман дозволив союзникам грабувати міста й села аж до м. Лубни і р. Сули. Щоб довершити розгром опозиції, він наказав стратити кількох полковників і 12 сотників. Усього внаслідок цієї каральної експедиції загинуло щонайменше 50 тис. осіб. Оскільки постраждало переважно населення Лівобережної України, окреслилася вкрай негативна тенденція його протистояння до Правобережжя.

Переговори з Польщею завершилися схваленням 5 липня 1658 р. проекту угоди, статті якої пізніше лягли в основу Гадяцького договору. Виговський прагнув домогтися входження козацької України до Речі Посполитої як суб’єкта рівноправної федерації, що викликало невдоволення правлячих кіл Польщі.

У вересні неподалік Гадяча розпочалися переговори Виговського з Польщею. Значна частина старшин виступила проти розриву договору з Московією. На зібраній 16 вересня козацькій раді українська сторона наполягала на створенні удільного Руського князівства (в етнічних межах України), скасування унії й повернення православній церкві відібраних храмів тощо. Польська – погоджувалася на визнання Руського князівства у межах виключно козацької України (Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств). Нарешті українці пішли на поступки і договір було укладено.

За ним Руське князівство (у тексті немає терміну «Велике») входило на правах формально рівноправного суб’єкта федерації до «єдиної і неподільної Речі Посполитої». Гетьман виступав одноразово київським воєводою і першим сенатором. Влада гетьмана – пожиттєва, а після його смерті король призначатиме нового з 4 претендентів, обраних українськими станами. За польським зразком утворювалися органи влади, відновлювався дореволюційний адміністративно-територіальний устрій. Князівство позбавлялося права на міжнародні відносини, його збройні сили обмежувалися 60 тис. козаків і 10 тис. найманців. У сфері соціально-економічних відносин передбачалося повернення до становища, яке існувало на 1648 р. Лише козакам підтверджувалися всі права і вільності (100 осіб з кожного полку отримували шляхетство). Визнавалася свобода релігійного віросповідання (католицького чи православного), гарантувалися права православної церкви на терені всієї етнічної України. Дозволялося відкриття двох академій і без обмежень шкіл і друкарень.

Відіславши 18 вересня комісарів і своїх послів до Варшави, гетьман продовжив похід до московського кордону. Але виступ проти війни з Росією козаків і частини старшини змусив його припинити наступ і розпустити армію. Цим скористалося російське військо, котре на початку листопада вступило в Україну. Так розпочалася українсько-московська війна, що зумовила поглиблення розколу серед еліти й спровокувала новий спалах політичної боротьби.

Після прибуття 4–5 тис. жовнірів й одержання звістки про наближення татар наприкінці грудня Виговський вирушив на Лівобережжя, щоб відновити свою владу. По дорозі гетьман вдавався до репресивних заходів: дозволив татарам брати у ясир населення міст і сіл, вороже настроєних до нього, розпорядився розпочати переселення на Правобережжя мешканців Полтавського і Миргородського полків. Це тільки посилювало ненависть населення до гетьмана й штовхали його супротивників в обійми Московії.

На початку квітня 1659 р. російське військо, очолюване князем О. Трубєцким, що загалом налічувало 100 тис. осіб, перейшло в наступ, однак було розбите під Конотопом у червні. Вражену поразкою Москву охопила паніка, царський двір збирався тікати до Ярославлю.

Блискуча перемога відкривала перспективу для успішного завершення протиборства з Московією й припинення громадянської війни. Однак реалізувати її гетьманові не вдалося. По-перше, невдоволена підступністю Варшави старшина почала пошук шляхів до порозуміння з Росією, внаслідок чого воєнні дії велися дуже мляво, по-друге, І. Виговський знову вдався до терору щодо опозиції, що посилило ненависть до нього значної частини населення Лівобережжя (а водночас і промосковські настрої); по-третє, татари, набравши здобичі, повернулися до Криму, а без них воювати гетьман не наважився.

Тим часом у Лівобережжі посилився антигетьманський, і відповідно проросійський, рух. До кінця вересня на вірність царю присягнула більшість лівобережних полковників. Скориставшись сприятливою обстановкою, О. Трубєцкой перейшов у наступ і на початку жовтня увійшов до Переяслава.

Різко погіршилося становище гетьмана і на Правобережжі, де опозиційні сили зосередилися навколо Ю. Хмельницького. На середину вересня у його таборі зібралося близько 10 тис. осіб. Щоб урятувати ситуацію, І. Виговський скликав чорну раду. Та козаки почали звинувачувати гетьмана в ігноруванні інтересів козацької України, й після тривалих переговорів він змушений був повернути клейноди. Близько 24 вересня неподалік від Фастова чорна рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького (1659–1663).

Перед новим гетьманом стояли надзвичайно складні завдання: припинити громадянську війну, пом’якшити соціальне напруження, покласти край як охлократичним поривам «черні», так і олігархічній сваволі старшин. І, що найголовніше, запобігти загрозі територіального розпаду України на Лівобережжя, Правобережжя та Запорожжя, домогтися повного суверенітету та об’єднання етнічно-українських земель у межах держави.

Досить складною була зовнішньополітична ситуація. Так, у Лівобережжі перебували московські війська, які користувалися підтримкою значної частини населення, тому продовження війни з Московією означало подальший розвиток громадянської війни. Слід було шукати порозуміння. Водночас розрив договору з Річчю Посполитою ставив Україну перед загрозою відновлення воєнних дій з нею та Кримським ханством. Тому уряд прийняв рішення діяти обережно, граючи на суперечностях між Московією й Річчю Посполитою.

Ю. Хмельницький вирішив укласти новий договір з Московією. Однак, О. Трубєцкой, вдавшись до військового шантажу, домігся на скликаній 27 жовтня 1659 р. раді ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на цей час втратила) та додаткових статей. Зміст договору переносив характер українсько-московських відносин із сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України в складі Росії. Відповідно до нього козацька Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, а той втрачав право призначати й звільняти полковників, карати смертю старшин, виступати у похід без царського дозволу. Заборонялися зносини з іншими країнами. Російські воєводи отримували змогу прибути разом із залогами до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава й Умані. Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху та ін.

Добре освічений і не позбавлений гострого розуму гетьман Ю. Хмельницький не мав здібностей ні політика, ні полководця. Емоційно неврівноважений, слабкої волі, він не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати кермо влади і швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угруповань. Тому, усвідомлюючи свою слабкість, він уже в лютому 1660 р. почав висловлювати міркування про небажання обіймати гетьманську посаду.

Тим часом у політичній свідомості еліти неухильно зміцнювались небезпечні тенденції: по-перше, відмови від реалізації національної державної ідеї й висунення на чільне місце регіональних політичних інтересів, по-друге, при розв’язанні внутрішньополітичних проблем все більше покладатися на уряди іноземних країн (в залежності від орієнтації тих чи інших угруповань). Все реальнішою ставала загроза розколу козацької України на два гетьманства, оскільки лівобережна старшина, при підтримці Московії, взяла курс на відокремлення від Правобережжя. Становище ж селянства й незаможного козацтва помітно погіршувалося внаслідок величезних зловживань старшини.

Невдоволення широких кіл незаможного козацтва вміло використав у політичній боротьбі запорозький гетьман І. Брюховецький (1663–1668). Він створив собі авторитет найрішучішого борця за козацькі права й вільності. Як палкий прихильник московської орієнтації, Брюховецький часто висловлювався за ліквідацію гетьманату й створення князівства на чолі з російським царевичем Федором.

Зазнавши влітку 1662 р. серйозної поразки під час нового походу в Лівобережну Україну, Ю. Хмельницький остаточно вирішив скласти повноваження гетьмана. В першій половині січня 1663 р. на скликаній у Чигирині козацькій раді гетьманом обирається П. Тетеря (1663–1665).

П. Тетеря підтримав наміри Яна Казиміра розпочати воєнні дії проти Московії, сподіваючись за допомогою Польщі домогтися возз’єднання козацької України. З прибуттям у другій половині вересня 22-тисячного польського війська під проводом короля, він спробував заручитися підтримкою з боку Запорожжя та населення Лівобережжя. Однак боротьба за владу між різними політичними угрупованнями завершилася тим, що Тетеря втік до Польщі, прихопивши клейноди, корогви й залишки архіву.

Новим гетьманом Правобережжя був обраний П. Дорошенко (1665–1676) – поборник ідеї сильної, самостійної, соборної України. Його діяльність розпочалася у дуже несприятливій внутрішній і геополітичній обстановці. Розчленована на два гетьманства держава була знесилена безкінечною війною. Так, на середину 60-х рр. лише Правобережжя втратило близько 70% свого населення.

Складалася сприятлива ситуація для поділу земель України між Московією і Річчю Посполитою. Російський уряд, висловлюючи готовність встановити кордон по р. Дніпро, відмовився від надання істотної допомоги повстанцям Правобережжя й повів курс на інкорпорацію Лівобережжя. Восени 1665 р. І. Брюховецькому було нав’язано укладення нового договору. «Московські статті» передбачали перебування воєвод і московських залог в усіх великих містах, передання збору податків воєводам, здійснення виборів гетьмана лише в присутності царського представника, заборону гетьману зовнішньополітичної діяльності тощо. У березні 1666 р. І. Брюховецький отримав наказ «без затримки» передати воєводам міські ключі, гармати та запаси продовольства у містах. Розпочався перепис населення й збір податків до московської скарбниці.

Реально оцінюючи обстановку, П. Дорошенко прагнув перш за все домогтися зміцнення влади у Правобережжі, щоб згодом приступити до возз’єднання козацької України (при цьому сподівався отримати допомогу з боку польського уряду). Скликана на початку березня 1666 р. розширена старшинська рада підтвердила його гетьманські повноваження і ухвалила направити до короля посольство, аби домагатися виведення польських залог, замирення з Лівобережною Україною, ліквідації унії, повернення православній церкві захоплених храмів і майна, відновлення усіх прав і свобод Війська Запорозького, відкриття українських шкіл і семінарій та ін. Однак, як і слід було очікувати, найважливіші з вимог Ян Казимір відхилив.

П. Дорошенко налагодив добрі стосунки з новим кримським ханом. А в липні–серпні, коли спалахнуло велике повстання Переяславського полку проти московської політики та влади І. Брюховецького, зробив першу спробу поширити свою владу на Лівобережжя. Оскільки повстання було придушене, вона зазнала невдачі.

Восени 1666 р. гетьман дійшов висновку, що об’єднання України під верховенством Польської корони не підтримується більшістю населення, а Річ Посполита не надасть дієвої допомоги у реалізації плану возз’єднання козацької держави. Гетьман вбачав можливість піти на зближення з Портою, володар якої запропонував визнання удільності України та згодився надати військову допомогу на умовах своєї протекції.

Щоб уникнути кровопролитної міжусобної боротьби, Дорошенко закликав козаків всієї України (включаючи Лівобережжя й Запорожжя) зібрати чорну раду на р. Росаві з метою обрання єдиного гетьмана, засвідчуючи готовність покласти свою булаву й визнати владу того, кого обере більшість. Цей крок знайшов розуміння й підтримку козацтва, однак І. Брюховецький та більшість лівобережної старшини відмовилися з’явитися на раду. Тож задум П. Дорошенка не був реалізований.

Чимало уваги наприкінці 1667 – на початку 1668 рр. П. Дорошенко приділив переговорам з Росією. Гетьман погоджувався прийняти царську протекцію лише за низки умов, а саме: у містах і містечках не буде російських воєвод та інших урядників; з міщан і селян не збиратимуться податки; козацькі права і вільності не порушуватимуться; гетьманом обох боків Дніпра стане П. Дорошенко, а І. Брюховецький задовольниться боярством і маєтками. Оскільки московська сторона не погодилася на це, переговори зазнали невдачі.

Важливо відзначити, що на той час лівобережний гетьман І. Брюховецький з гарячого прихильника московської орієнтації став її противником.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання. До середини березня більшість території краю була звільнена з-під влади московського уряду. Тоді ж стали рішучішими дії Порти, спрямовані на встановлення протекції над Україною. У березні великий візир Мустафа-паша попередив уряд Речі Посполитої, що султан бере козаків під свою опіку й не дозволить їх кривдити. У червні, прийнявши посольство від І. Брюховецького, уряд Порти погодився взяти під протекцію й Лівобережну Україну, якщо на її теренах не буде російських залог.

Дочекавшись підходу татар і заручившись підтримкою значної частини лівобережної старшини, П. Дорошенко вирішив об’єднати козацьку Україну й усунути Брюховецького, для чого направив до того сотників з вимогою віддати клейноди. Брюховецький відмовився. Коли наступного дня військо правобережного гетьмана наблизилося до табору супротивника, козаки, які ненавиділи І. Брюховецького, схопили його й привели до Дорошенка. Останній почав докоряти, чому, мовляв, не хотів здати гетьманство. Вражений перебігом подій, І. Брюховецький мовчав. Відразу по тому, можливо, не без згоди правобережного гетьмана, козаки накинулися на Брюховецького і за мить забили його. Гетьманом возз’єднаної України козацька рада обрала П. Дорошенка.

Здавалося, заповітна мрія цього визначного державного діяча здійснилася. Розіслані ним підрозділи до середини липня звільнили все Лівобережжя. Практично всі стани й соціальні групи українського суспільства підтримували його програму. Однак, розвиток подій пішов іншим шляхом. Уряди Московії, Речі Посполитої й Криму рішуче виступили проти акту возз’єднання Української держави, а частина старшини, переслідуючи егоїстичні цілі, спираючись на допомогу ззовні, розпочала боротьбу за владу. Держава знову розпалася на два гетьманства.

В результаті тривалих переговорів між Росією і Польщею 30 січня 1667 р. в Андрусові (неподалік Смоленська) був підписаний договір про перемир’я на 13,5 років. За ним Лівобережна Україна і Київ залишались у складі Російської держави, а Правобережжя – під владою Польщі. Запорожжям мали правити обидві держави разом, та насправді воно визнавало управління лише з боку Росії.

Андрусівський договір не приніс миру українській землі. На обох берегах Дніпра продовжувалися козацько-селянські повстання. Населення Лівобережжя найбільш було незадоволене намаганням російського уряду урізати політичну автономію України, а головне – втручанням російських воєвод у місцеві справи. Московському уряду довелося в 1669 та 1672 р. в договорах з гетьманами Д. Многогрішним (1669–1672) та І. Самойловичем (1672–1687) обумовити компетенцію російських воєвод лише як воєначальників російських загонів – без права втручатися у будь-які внутрішні українські справи. Російські гарнізони зобов’язані були утримувати себе за рахунок власних коштів, але незаконні постої, викрадання худоби, реквізиції продовольства й інші злочинні дії щодо українського населення не припинялися.

По двадцяти роках після Андрусова, 6 травня 1686 р., між Росією і Польщею був підписаний договір, названий «Трактатом про вічний мир». Він зафіксував остаточне визнання Річчю Посполитою приєднання Лівобережної України до Росії, зафіксував за нею також право на Київ із навколишніми землями та Запорожжя. Більша частина Правобережної України залишилась під владою Речі Посполитої.

Скинення з гетьманства І. Самойловича і вибори на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула І. Мазепи (бл. 1639–1709) закінчили розглянутий драматичний період в історії України. Крім того з його ім’ям пов’язана ще одна спроба створення власної держави.

При обранні нового гетьмана були укладені «Коломацькі статті» – договірні умови між старшинами і урядом Росії. Вони суттєво посилювали владу царату на українських землях. Наприклад, гетьманові Лівобережної України заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана, у Батурині, столиці Гетьманщини, розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Тобто, в черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи. А завдяки політичному хисту І. Мазепи низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилася нечинною.

І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем і правив майже 21 рік. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, він увів нову категорію козацької старшини – бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. У проведенні внутрішньої політики гетьман спирався на козацьку старшину – роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Дбаючи про збереження у Гетьманщині козацьких прав і вільностей, Мазепа не забував про власні інтереси. За роки правління він став одним з найбагатших феодалів Європи (мав 20 тис. маєтків).

Мазепа знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння були збудовані й відреставровані понад 20 великих православних храмів, чимало монастирів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін. Він надавав матеріальну допомогу спудеям.

Зі сприяння Мазепи старшина, шляхта й монастирська влада різними способами перетворювали козаків на своїх підданих. Майнова нерівність козацтва була узаконена в 1698 р.: залежно від матеріального становища їх розділили на виборних (несли військову службу) і підпомічників (надавали допомогу виборним при спорядженні тих на службу).

Хоч І. Мазепа пожертвував на благодійні цілі величезні особисті кошти (більше мільйона золотих дукатів та мільйон злотих, 186 тис. крб.), він так і не здобув прихильності простого люду. Його вважали панським, старшинським гетьманом, вірним прислужником московського уряду. Знаючи про службу Мазепи в молодості при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам, що гетьман – таємний католик. З політичними конкурентами з числа козацьких ватажків Мазепа розправлявся рішуче й жорстоко.

Довгий час гетьман був у дружніх стосунках з російським царем Петром І (1672–1725, трон посів у 1689 р.). Зі своїм військом Мазепа брав участь у походах Росії проти Туреччини. Але у 1700 р. Петро І, уклавши мир з Туреччиною, почав Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря.

Після проголошення цієї війни російський цар фактично перетворив Україну (в першу чергу її прикордонні землі з Польщею) на свою заручницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи угоду з польським королем Августом ІІ Сильним про спільні дії проти шведського короля Карла XІІ (1697–1718), він, нехтуючи інтересами України, пообіцяв уступити Речі Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку.

В ході війни зі шведами Петро І почав висувати надмірні вимоги до України: замість захисту власних земель від поляків, татар і турків – битися зі шведськими арміями в Лівонії, Литві, Центральній Польщі. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. Українські загони не могли рівнятися з регулярним військом, зазнавали значних (до 70%) втрат, на чолі загонів ставили російських та німецьких командирів. Козацький дух занепадав. Тисячі українців гинули також на будівництві фортець та нової столиці – Санкт-Петербурга.

Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки. Це збільшувало соціальну напруженість в українському суспільстві.

Остаточно наважився шукати іншого покровителя для України Мазепа, коли польський союзник Карла XІІ С. Лещинський почав погрожувати нападом на Україну, а Петро І відмовився допомогти боронитися від нападників. Коли поповзли чутки про намір царя реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра з юридичного огляду розв’язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов’язана надавати Україні військову підтримку.

Отут Мазепа й зробив свій історичний вибір, почавши переговори зі Швецією. Він пообіцяв Карлові XІІ зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу й військову допомогу в обмін на звільнення краю від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. гетьман виступив з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вільностей і недоторканності українських кордонів.

Однак заклики І. Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Гетьмана мало хто піддержав – головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана К. Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою до табору Карла XІІ лише близько 3 тис. козаків.

Політичний вибір гетьмана став для Петра І вражаючою несподіванкою. За його наказом князь О. Меншиков зруйнував резиденцію гетьмана в Батурині, вирізавши всіх жителів – 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Після поразки 28 червня у Полтавській битві шведсько-українського війська, Мазепа разом з Карлом XІІ відступив у землі, контрольовані турками, де невдовзі помер.

Справу Мазепи у вигнанні продовжив його генеральний писар та найближчий радник П. Орлик (1672–1742). У 1710 р. ним була укладена перша конституція України (за місцем створення – Бендерська). Вона мала форму угоди між гетьманом, що обирався, та козацькою старшиною і називалася «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва». Цим документом планувалося: утворення незалежної Української держави в межах етнографічної національної території, визначеної Зборівським миром 1649 р., поділ влади на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (Гетьман та його уряд) і судову (Генеральний суд). Своїм змістом та демократичністю конституція П. Орлика випереджала всі тогочасні європейські суспільно-політичні концепції.

Навесні 1711 р. новий козацький ватажок здійснив військовий похід на Правобережжя. Російська розвідка розгорнула справжнє полювання за П. Орликом та його соратниками. Опальний гетьман змушений був проживати у Швеції, Німеччині, Франції, Греції та Молдові, де й помер. В історію П. Орлик увійшов як останній гетьман, який відкрито домагався створення Української держави.

Петро І, назавжди перейнявшись недовірою до козацької старшини і відкинувши після Полтавської перемоги обіцянки про збереження «козацьких прав і вольностей», вже влітку 1709 р. призначив резидентів (наглядачів) при гетьманському дворі. Вони повинні були стежити за переміщеннями запорожців на кордонах Гетьманщини, боротися з «мазепинською» агітацією, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана І. Скоропадського (1708–1722). Навіть гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону.

Українські землі у 18-19 ст.

З кінця XVІІ ст. в Україні центром політичного, економічного та культурного життя була Гетьманщина - Лівобережжя. Самоврядування, яке зберігало це хай не зовсім самостійне політичне утворення, суперечило основоположним принципам державного устрою Росії. Наступне, ХVІІІ ст. характеризувалося тотальним, майже безперервним наступом самодержавства на права корінного населення Лівобережжя і Слобожанщини. Тривала й затята боротьба імперського централізму завершилася його перемогою: ліквідацією автономії краю, включенням до складу держави цих та ряду інших земель (де загалом проживало 80% українського люду), в тому числі значної частини Правобережжя, а також уніфікацією суспільного та економічного становища всіх територій держави.

Обидві імперії являли собою величезні територіальні конгломерати, населення яких складалося з етнічно й культурно різноманітних народів, а влада відзначалася надмірною централізацією. Імператори орієнтувалися на власні переконання щодо форм та методів правління, спиралися на заможну верхівку суспільства, утворену представниками чисельно переважаючого етносу, і не відчували потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Представники уряду вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов’язком. За свою покірливість підлеглі мали отримувати обіцяні владою безпеку, стабільність та порядок.

Хоча такий устрій майже цілком влаштовував чималу частину населення, знаходилися все ж сміливці, котрі противилися колоніальній політиці центру.

Проголошення Росії імперією відбулося у 1721 р. – після закінчення Північної війни, з якої вона вийшла впевненою переможницею. Здобувши на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», зміцніла російська держава вже не потребувала українського посередництва для прогресивних культурних запозичень. Тож кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом.

Зміцнюючи, не з власної волі, імперську могутність, Лівобережна Україна зазнала значних економічних утисків, наприклад, вагому частину її товарів Петро І дозволив вивозити лише до російських портів. Нещадно експлуатувався демографічний потенціал Гетьманщини: у 1721 р. на будівництво Ладозького каналу були направлені 10 тис. козаків (30% з них загинуло), у 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померли чи загинули 5183 (більше 76%). З царської ласки росіяни почали отримувати в Україні великі землеволодіння, непідконтрольні гетьману, де старанно насаджували кріпацтво.

Дата добавления: 2014-10-22