Поява писемної літератури: основні види та жанри

Повсюдна потреба в книгах після 988 р. сприяла бурхливому розвитку писемної літератури. Літературу доби Київської Русі прийнято поділяти на перекладну (створену за кордоном – у Візантії, Болгарії, Греції – й перекладену давньоруською мовою) та оригінальну (написану вітчизняними авторами).

Усю князівську добу переважала перекладна література. Потреба у ній диктувалася насамперед тим, що язичницька Русь повинна була скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення й нового світогляду. Розглянемо основні види перекладної літератури.

Біблійна література – це переклади Біблії та інших канонічних церковних книг. Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблював тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність та яскрава образність твору. Псалтир використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як книга магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину.

Окрім Псалтиря популярності здобули переклади Нового Заповіту, особливо “Четвероєвангелія” та “Апостола”.

Агіографічна (житійна) література (від грецького “агіо” – святий, “графо” – пишу) є описом життя святих. У цих книгах оспівувались та звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. У добу Київської Русі були відомі переклади житія Антонія Великого, Георгія (Юрія) Змієборця, Іоанна Златоуста, Олексія, чоловіка Божого та інших. Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater – отець). Укладалися вони не за календарем, а за територіальним принципом, тобто присвячувалися подвигам пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту або ченців певної общини чи групи общин, скажімо, Афону (монастирі у Греції).

Апокрифи (від грецького – таємничий, прихований) – це твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя й пригоди перших людей на Землі, про негаразди стародавніх народів, про народження, життя і загибель “сина Божого”, про діяльність його учнів (апостолів), про “кінець світу”, “страшний суд” та долю людських душ у пеклі й на небесах.

Гімнографія – християнські богослужебні співи-гімни. Серед творів цього жанру поширені були такі:

- канон – прославляв святих, розповідав про євангельські події;

- кондак – складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди;

- ікос – розповідав про обставини християнського свята або життя святого;

- акафіст – поєднання кондака та ікоса у складне ціле.

Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Вітчизняні гімнографи створювали служби на місцевому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).

Перекладна література світського характеру була представлена повістями, історичними і природничо-науковими творами.

Окрім багатої різножанрової перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася й розвивалась на місцевому, національному ґрунті. Вона також представлена різноманітними жанрами.

Найпоширенішим жанром також була біблійна література. Прикладом цього жанру єзнамените ОстромировеЄвангеліє ( 1056 − 1057 рр.) — шедевр вітчизняної і світової культури книги, створений при Софіївському соборі. Це найдавніша точно датована пам’ятка українського рукописного мистецтва, яка збереглася до наших днів, тому традиційно цю пам’ятку прийнято вважати початком книжкової справи в Україні (Додаток 24).

Літописи – записи найважливіших подій монастирського життя за роками (за літами), які вели ченці при монастирях. Згодом перетворилися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного роду вислови, що мали повчальний характер. Автори літописів подавали в них свої погляди, власну ідеологію. Перший вітчизняний літопис був написаний у 1037 – 1039 рр. при Софійському соборі та названий найдавнішим Київським зводом. Другим за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. З другої половини ХІ ст. літописання розвивалося також і в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1073 р. чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Згадані літописи не збереглися до нашого часу.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається “Повість минулих літ”, яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р. За змістом – це складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками й редакторами. Головна мета, яку поставив собі Нестор, – з’ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює “норманську” теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це потрібно було йому, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої князівської держави.

У ХІІ ст., у період загострення міжкнязівських чвар і дроблення земель, характер літописання змінюється. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському й інших містах. Київське літописання ХІІ ст. продовжувалося у Видубецькому монастирі. У середині ХІІІ ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису – звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з бунтом бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича впродовж сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.

Ораторська література, або церковна проповідь, – ще один визначний жанр оригінального письменства княжої Русі. Перше місце серед його творів належить “Слову про закон і благодать” митрополита Іларіона. Митрополит виголосив цю проповідь над гробом Володимира, в присутності князя Ярослава Мудрого між 1037 та 1050 рр. Твір дає блискучу антитезу язичництва й християнства, картину хрещення Русі. Всю заслугу його Іларіон приписує Володимирові (тобто відкидає візантійський вплив, а це було важливо, якщо пригадати, що Іларіон був першим київським митрополитом, який був обраний із русичів без згоди Константинополя, оскільки у цей час Русь активно намагалася звільнитися з-під візантійської “опіки”). Іларіон виходить із переконання, що “закон” і “благодать” (тобто Старий і Новий Заповіт) – протилежні, виключають одне одного. “Закон”, на його погляд, роз’єднує народ, підносячи одних та принижуючи інших. Інша справа – істина. Вона – універсальна, всеохоплююча й, унаслідок цього, тотожна “благодаті”. За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповіту Іларіон реабілітує язичництво, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Іларіон ішов від євангельської доктрини, але підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізованої держави. Крім того, відстоювалась ідея самобутності Київської церкви.

Розвивалася й вітчизняна житійна література. Вона поділяється на дві тематичні групи. Перша з них – твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, “рівноапостольних” княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть таких, як Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Особливе місце серед агіографічних творів посідає літературна пам’ятка початку ХІІІ ст. – “Києво-Печерський патерик”. Це збірка легенд і житій про святих, чиї імена пов’язані з Києво-Печерським монастирем. За цими легендами, печерські святі люди – особливого складу, вони будь-що прагнули досягти аскетичного ідеалу життя.

Повчальна, або педагогічна, література також відігравала важливу роль. Видатним твором цього жанру, безперечно, є “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Основна його ідея – тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватися про свою землю та її підданих. Князь не повинен покладатись на своїх безпосередніх помічників, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружиннникам розоряти села і житниці. Князь має знати іноземні мови, як знав їх батько Володимира Всеволод, котрий “дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель”. “Повчання” закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.

Серед мислителів цієї доби виділяється також Лука Жидята, автор “Повчання братії”. Головне місце у цьому творі посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності та лихослів’я.

Паломницька література. Її виникнення пов’язане з поширенням подорожей (паломництв) до різних релігійних центрів – до Константинополя, афонських монастирів й особливо до Палестини, де знаходився “Гроб Господній”. Слово “паломник” походить від грецького “paloma” – пальмова гілка. Її приносили мандрівники із подорожі у Палестину, оскільки за біблійною легендою саме пальмовим гіллям встилали мешканці Єрусалима шлях Ісуса Христа, коли він увійшов у їхнє місто за п’ять днів до страти. Опис згаданих подорожей і містить паломницька література.

Художня література. Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї вітчизняної культури є “Слово о полку Ігоревім”. Про автора твору нічого невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій. Він палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос з лірикою. Основна тема твору – єднання в ім’я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб не повторювати вже зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна пам’ятка “Слово про погибель Руської землі”, написана приблизно у 40-і рр. ХІІІ ст. у зв’язку з монголо-татарською навалою. Як і попередній твір, її характеризує високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення й плачу, головний герой у них – земля руська, обидва написані після поразок.

Слід зазначити, що оригінальне письменство ввібрало багату фольклорну традицію давньоруського населення. Усна народна творчість (казки, історичні перекази, легенди, ліричні пісні, прислів’я, приказки, загадки та ін.) не загубилася, незважаючи на те, що не мали письмового оформлення. Так, майже у первозданному вигляді до нас дійшли високі взірці обрядової поезії – колядки та щедрівки.

Повсюдна потреба в книгах викликала до життя своєрідну галузь ремесла, в якій працювало багато людей. Головними були книгописці. Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, знаходилася при Софії Київській. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130 − 140 тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов та інші міста.

Крім книгописців та палітурників, над книгою трудились редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в ХІ – ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не меншою цінністю була книга й у Київській Русі.

Дата добавления: 2014-10-22