Нікчемність правочинів, вчинених із порушенням вимог до їх форми

Види нікчемних правочинів

Нікчемними ЦК та інші закони визнають такі правочини:

1) вчинені з порушенням їх форми - насамперед нотаріального посвідчення (статті 219, 220 ЦК), а в окремих випадках - простої письмової форми;

2) вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК); 3) які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК); 4) вчинені малолітніми особами (ст. 221 ЦК); 5) вчинені недієздатними особами (ч. 1 ст. 226 ЦК).

Порушення вимоги закону про нотаріальне посвідчення правочину завжди тягне за собою його нікчемність. Порушення ж простої письмової форми правочину тягне нікчемність правочину лише в окремих випадках, прямо зазначених у законі. Зокрема ЦК до них відносить недодержання письмової форми:

- договору дарування, предметом якого є майнове право або якщо цим договором дарувальник зобов'язується передати дарунок у майбутньому, тобто згодом, а не одночасно з укладенням договору (ч. З ст.719ЦК);

- кредитного договору (ст. 1055 ЦК);

- правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, тобто про встановлення поруки, гарантії, неустойки, застави тощо (ст. 519 ЦК);

- договору страхування (ч. 2 ст. 981 ЦК);

- договору банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059 ЦК);

- договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 1107 ЦК);

- договору комерційної концесії (ч. 1 ст. 1118 ЦК).

Нікчемність правочинів, вчинених без дозволу органу опіки та піклування.

Певні правочини мають вчинятися лише з дозволу органів опіки та піклування. Це правочини, що вчиняються:

- опікуном від імені малолітньої або недієздатної особи або опікуном над майном особи, визнаної судом безвісно відсутньою, якщо йдеться про такі дії, як: І) відмова від майнових прав підопічного; 2) видання письмових зобов'язань від імені підопічного; 3) укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) укладення договорів щодо іншого цінного майна (ч. 1 ст. 71 ЦК);

- за згодою батьків або піклувальника неповнолітньою особою або особою, обмеженою судом у дієздатності (ч. 2 ст. 71, ч. З ст. 37, ч. 4 ст. 32 ЦК, ч. З ст. 177 СК); '

- батьками малолітньої дитини щодо її майнових прав укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, видавати письмові зобов'язання від імені дитини: відмовлятися від майнових прав дитини (ч. 2 ст. 177 СК).

Недодержання цих приписів тягне за собою нікчемність правочинів (ст. 224 ЦК).

У відсутність законодавчого визначення публічного порядку розцінення правочину як такого, що вчинено з порушенням публічного порядку, є надто складним і далеко не завжди безспірним.

Правочин можна визначити таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований на порушення публічно-правових нормативних актів держави, які визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави.

На відміну від положень ч. 1 ст. 203 ЦК України, яка передбачає, що правочин не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, тобто актам, які регламентують приватноправові відносини, при вчиненні правочину, що порушує публічний порядок, відбувається перш за все порушення вимог актів, що закріплюють окремі елементи публічного порядку, такі як, зокрема, Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, що в цілому не виключає того, що одночасно порушуються вимоги інших актів, що регламентують приватноправові відносини.

Тому будь-які дії, що мають форму правочинів та порушують публічний порядок (основи правопорядку) держави, є антигромадськими, тобто антисоціальними, направленим на досягнення мети, що суперечить інтересам суспільства і держави.

У зв'язку з цим термін "публічний порядок" необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені у публічно-правових нормативних актах держави, які визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави.

Таким чином, правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.

У пункті 18 Постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"' вказується, що такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України): правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Всі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Для нікчемного за ст. 228 ЦК правочину очевидним є те, що особа, виражає свою волю на вчинення таких дій, які є суспільно небезпечними, порушують норми публічного права, що виражається, як правило, у вигляді злочину, адміністративно-правового порушення. Це може бути і порушення прав окремої особи, групи осіб або територіального утворення чи держави або Українського народу в цілому.

Безпосереднє настання неправомірних наслідків не є обов'язковим, а недійсність правочину в ст. 228 ЦК пов'язується лише з вірогідністю їх настання.

Не варто оминати увагою й такі особливості наслідків недійсності правочинів, що суперечать публічному порядку, які було вчинено задля відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Адже ясно, що особі, яка продала викрадене майно, воно не може повертатися на підставі ст. 216 ЦК. Не має повертатися і майно, вилучене або обмежене в обігу особі, якій воно не може належати.

Відтак, ці випадки слід прирівняти до тих, коли особі не можна повертати все, що вона передала за недійсним правочином (абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК). У цьому разі настають наслідки, передбачені публічним законодавством, а саме - конфіскація майна як покарання за злочин, наприклад, крадіжку майна, яке було відчужене за правочином, що суперечить публічному порядку. В кримінальній справі може подаватися й цивільний позов про повернення майна власнику (віндикаційний позов), задоволення якого приведе до повернення викраденого майна його власнику. Якщо ж обидві сторони правочину діяли з умислом, ставлячи за мету досягнення тих наслідків, які завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, то в разі виконання цього правочину обома сторонами стягується все одержане ними за цим правочином в дохід держави (ч. З ст. 228 ЦК).

Тобто всі ці особливості можуть мати місце і мають враховуватися при встановленні наслідків недійсності правочину, що порушує публічний порядок.

Дата добавления: 2014-10-23