Правосуб'єктності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

Обмеження міжнародної

Аналізована група суб'єктів міжнародного права на­лежить до суб'єктів з обмеженою міжнародною право-суб'єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відно­шення васалітету, колоніальні території, території до­мініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, тери-

торії, що не самоврядовуються, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі ста­тусом, (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і територіальні утворення характеризува­лися або відсутністю або істотним обмеженням суве­ренітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати, припинившись в основному до початку другої половини XX сторіччя.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Ве­ликобританією і численними індійськими князівства­ми ще в XIX сторіччі і продовжувалися фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного пік­лування, при якому в міжнародних відносинах держа-ва-сюзерен цілком або у найважливіших справах пред­ставляє васальну державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладлися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки пев­ної автономії васала стосовно сюзерену. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори.

Історично колонії — це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні в більшій або меншій мірі від метрополії — країни, що заснувала це поселення або взяла їх під свою юрис­дикцію.

Розрізняють внутрішню колонізацію, що має за мету як заселення (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної мен­шості або етнічного закріплення території зі спірним статусом, як це мало місце в Древньому Римі при роз­селенні ветеранів війн у приєднаних провінціях, у Поль­щі першої чверті XX сторіччя при направленні демобі­лізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду — румун у Бессарабію. Слід мати на увазі, що при усіх варіантах процес внутрішньої колонізації не створює в регіонів її здійснення статусу, відмінного від всієї іншої території держави.

Колонізація зовнішня у своїй основі припускає не тіль­ки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але і формальне включення нових земель під юрисдикцію держави-метрополії. Най­більш відомі приклади колоніальних територій — Ма­као (Аоминь) — колишня «заморська провінція» Пор­тугалії, що знаходилася під її управлінням до кінця 1999 року, нині — територія Китаю; Гонконг (Сян­ган) — колишнє колоніальне володіння Великобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю в якості особливого адміністративного району.

Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонів її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесе­ної ззовні юрисдикції поза залежністю від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у міжна­родному аспекті, колоніальні держави або частіше усього взагалі не мали право виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метропо­лії. Близькі колоніям за своїми правовими характери­стиками і території, у відношенні яких здійснюються спільні суверенітети, насамперед, кондомініуми.

Захоплення колоній із метою їхнього грабежу, еко­номічної експлуатації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) по­чинаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею до початку XX сторіччя, коли велика частина світу вияви­лася поділеною між кількома імперіями. До старих колоніальних держав до цього часу додалися нові — США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.

Крах колоніальної системи був викликаний стрім­ким зростанням національно-визвольного руху, що роз­горнувся в результаті другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній ста­ли незалежними і суверенними державами. У I960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і наро-

дам, у яких колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.

Останньою значною колоніальною територією, що одер­жала незалежність, стала в 1990 році Намібія. В даний час під владою США, Великобританії, Франції, Нідерлан­дів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином, острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають пра­ва, що аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами в сфері місцевого самоврядування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метропо-лій, що дає всі підстави говорити про припинення існу­вання колоніалізму в його класичному виді.

У залежності від ступеня самоврядності колонії ді­лилися на групи:

самоврядні колонії (домініони);

колонії, що користуються самоврядуванням у питан­нях внутрішньої політики;

колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією;

протекторати;

підмандатні території.

Домініони — це території, на яких складається про­тистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, що ще тільки формуєть­ся. У результаті формування націй і розвитку національ­ної державності на таких територіях складається народний суверенітет. Зрозумівши останній, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого роз­ширення своїх прав, а потім у тій або іншій формі — реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму терито­рії на статус домініону, потім на режим опіки або суве­ренної держави.

Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої, до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами.

Статус домініону мали самоврядні території Британ­ської імперії Австралія, Канада, Нова Зеландія, Півден­но-Африканський Союз, Ньюфаундленд.

Протекторат (заступницькі відносини) — це дого­вірні відносини між двома державами (сильною і слаб­кою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава знаходиться під владою сильної держави-протектора. Згідно дого­вору більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зо­бов'язання, обговорені договором. Недотримання дого­вору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустріч­них зобов'язань й іншої сторони.

Протекторати були колоніями, стосовно котрих мет­рополія здійснювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом між­народного права була держава-протектор, а не держа­ва, що протегується.

Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки криються в ранньофеодальних ленних зо­бов'язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції в 1793-1814 роках включала Монако до складу державної території).

Слід зазначити, що договірний характер протектора­ту еволюціонував убік одностороннього абсолютного вла­дарювання і підпорядкування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (по Андріанопільському миру, укладеному за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васаль­ними володіннями, перейшли (до 1856 року) під протек­торат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння терито­рією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випад­ково Африканська конвенція 1885 року з'єднала по-

няття протекторату на африканській території з оку­пацією.

Підмандатні і підопічні території за своїм право­вим статусом беруть свій початок від режиму протек­торату. Ще Статут Ліги Націй (стаття 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом при­значення опіки з боку ООН, надавала особливий статус певним територіям і проживаючим на них жителям.

Мандат Ліги Націй давав можливість на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й От-томанська імперія, що потерпіли поразку в Першій сві­товій війні. Мандати були встановлені угодами між со­юзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні те­риторії були розділені на три категорії, що відрізняли­ся ступенем колоніальної залежності від держав-ман-датаріїв.

Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально признавалися самостійними державами, що знаходяться «під керівництвом» держави-мандтарія доти, поки вони не будуть в змозі самоврядовуватися без сторонньої допомоги і рад. До таких територій на­лежали території колишньої Османської імперії: Си-рія, Палестина, Ліван, Мессопотамія.

Території, що підпадали під мандат категорії «В», зна­ходилися в мандатарія в адміністративному управлін­ні під умовою певних зобов'язань у відношенні місце­вого населення (наприклад, у непритягненні його до вій­ськової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). У коло таких територій включалися колишні німецькі колонії в Середній Аф­риці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді таін.

При наявності мандата категорії «С» мандатарію, че­рез «віддаленість від центрів цивілізації», дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну керовану тери­торію до складу своєї території як «нероздільну части­ну». До таких територій відійшли колишні тихоокеан­ські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що знаходилася раніше під її владою.

Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосу-б'єктність території, яку на практиці здійснював ман­датарій, то території, що володіли категоріями «В» і «С», такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на між­народній арені їх у повному обсязі представляли ман­датарії. У цьому відношенні суддя Міжнародного суду Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і буде належати новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені в неї наступними індивідуаль­ними угодами і для спостереження за цими терито­ріями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (стаття 75). Така система опіки ООН поширюва­лася на території трьох категорій, що могли бути вклю­чені в неї угодами про опіку:

a) території, що знаходилися на той момент під
мандатом;

b) території, що могли бути відірвані від ворожих
держав у результаті Другої світової війни;

c) території, добровільно включені в систему опі­
ки державами, відповідальними за їхнє управління.
Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла

бути застосована і до підопічних територій, тому що при­зупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головною зада­чею керуючої держави є формування суверенітету. Вста­новлення опіки може припускати лише окремі елемен­ти суверенітету для відповідної території та її жителів, у силу чого система опіки не може поширюватися на держави-члени ООН, відносини між котрими, відповідно до Статуту ООН, «повинні грунтуватися на повазі прин­ципу суверенної рівності» (стаття 78).

Спостереження за управлінням підопічними терито­ріями покладено на діючу під керівництвом Генераль­ної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Наприкінці другої половини XX століття з початко­вих 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'­єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того та ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські остро­ви), що знаходилася під опікою СІЛА з 1945 року, зна­ходиться на завершальному етапі виходу з-під міжна­родного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитар-них референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі США.

У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року плебісциту на­род Палау вибрав статус держави, що вільно приєдна­лася до СІЛА. Таким чином, своїм правом на самови­значення скористалися всі підопічні території. В да­ний час ці території ввійшли до складу різноманітних держав (наприклад, французька частина Камеруна кон­ституювалася в 1960 році в незалежну державу Каме­рун, а англійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні 1960 року до Федерації Нігерії, а південна — у жовтні 1961 року до Республіки Камерун), що є суб'єктами міжнародного права.

Території, що не самоврядовуються, відповідно до ра­дянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».

Декларація у відношенні народів, що не самоврядову­ються, що була включена главою XI у Статут ООН, за­кріпила відповідальність членів Організацій за управ­ління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до статті 73 Статуту дер­жави-члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих територій є першорядними, і, як священ­ний обов'язок, приймають зобов'язання максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки... і з цією ме­тою... допомагати їм у прогресивному розвитку їх віль­них політичних інститутів у відповідності зі специфі-

чними обставинами, властивими кожній території та її народам...».

З цього формулювання можна зробити висновок, що території, що не самоврядовуються, не мають міжнаро­дної правосуб'єктності, та їх на міжнародній арені пред­ставляє керуюча держава. У першому списку, складе­ному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобритані­єю, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, США і Францією, нараховувалося 72 території, що знаходили­ся під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалежними державами-суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної пра­восуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гавайї, Грен­ландія, Пуерто-Рико) де-факто втратили режим не-самоврядовуючихся з різних причин, часто односто­роннім розсудом керуючої держави (наприклад, Грен­ландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року одержала статус заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправ­ною частиною Датського королівства», у 1979 році була проголошена «самоврядною територією в складі Дат­ського королівства»).

До територій, що не самоврядовуються, відразу ж були віднесені колоніальні володіння країн антигітлерівсь­кої коаліції, що не потрапляли під статус підмандатної або підопічної території. З 1960 до 1990 років 53 із цих територій одержали ту або іншу форму самоврядуван­ня. До 1995 року збереглося 17 територій, що не само­врядовуються. Серед них Західна Сахара, що управля­лася до 1975 року Іспанією (у даний час під егідою ООН йде процес самовизначення народу цієї країни), і Схід­ний Тімор, у відношенні якого Португалія проінформу­вала в квітні 1977 року Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

У режимі територій, що не самоврядовуються, зали­шилися і знаходяться під управлінням: США — Аме­риканське Самоа, Гуам і Віргінські острови США; Ве­ликобританії — Піткерн, Ангілья, Британські Віргінсь­кі острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвін-

ські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Олени, острови Тертці і Кайкос; Нової Зеландії — Токелау; Франції — Нова Каледонія.

Правовий режим територій із статусом, що не ви­значився (sub judice), не припускає наявність над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Ста­тус, що не визначився, слід визнати за територією, що знаходиться під окупацією або під незаконним воло­дінням. У першому випадку ситуація продовжується до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому — до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) ви­значається тим, що:

а) такі території вільні для загального користуван­
ня й експлуатації усіма:

б) збереженням правового захисту світового співтова­
риства за особами, на них проживаючих. Відсутність су­
веренітету якої-небудь держави перешкодою тому не є.
До Паризької конференції 1920 року нічийною терито­
рією були острови Шпіцберген, що підтверджувала уго­
да між Росією, Норвегією і Швецією 1872 року. За ко­
лективним договором від 9 лютого 1920 року, учасни­
ками якого виступили Великобританія, Данія, Італія,
Нідерланди, Норвегія, СІЛА, Франція, Швеція і Японія,
за архіпелагом Шпіцберген був закріплений суверені­
тет Норвегії (до Другої світової війни до договору при­
єдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверені­
тет Норвегії над островами був визнаний повним і аб­
солютним, але за учасниками договору були закріплені
права в сферах мореплавання, рибальства, полювання і
гірського промислу; громадянам держав-учасниць до­
говору гарантувалася свобода виробничої і комерцій­
ної діяльності на умовах повної рівноправністі.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про прин­ципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівноправністі і самовизначення народів сві­товим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої території, що не самоврядовується, має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і від-

мінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або території, що не самоврядо-вується, не здійснить своє право на самовизначення згідно зі Статутом і особливо з його цілями і принципами.

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою діє­здатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, перебуваючи як би міні-державами), не мають державний суверенітет, але виступають у якості самостійних, хоча й в обмеженім ступені, учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус дер-жавоподібних суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних договорів. їхня міжнародна правосуб'-єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародно­го права здійснювати встановлені права й обов'язки.

До числа квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін; у даний час — Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що знаходяться під протектора­том суміжних держав, і Мальтійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжна­родно-правовий статус, їхня правоздатність визначала­ся відповідними міжнародними договорами. Так, відпо­відно до Віденського трактату 1815 року «вільним, не­залежним і цілком нейтралізованим» містом був про­голошений Краків (1815-1846 роки), Версальський мир­ний договір 1919 року наділив статусом «вільної дер­жави» Данциг (1920-1939 роки). Мирний договір з Іта­лією 1947 року передбачав створення «Вільної терито­рії Трієст», що так і не була створена, і її частини ввій­шли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипло­матичної історії свідчать про такі характерні риси їх­ньої міжнародної правосуб'єктності:

— вільні міста були похідними суб'єктами між­
народного права, оскільки їхній статус визначався
групою держав і фіксувався в укладеному цими
державами договорі;

— реалізація міжнародних прав і обов'язків була
опосередкована участю в цій діяльності держав-«фу­
ндаторів» або міжнародної організації (Краків
знаходився «під заступництвом» трьох держав — Росії,
Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений «під захист»
Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здій­
снювалося Польщею; статус Трієста повинний був за­
безпечуватися Радою Безпеки ООН);

— демілітаризація і нейтралізація вільного міста
розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-
правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося
зведення військових споруд, створення військових баз,
розміщення іноземних військових частин, залучення
вільного міста у військові союзи.

Особливим статусом користувався Західний Берлін, що відповідно до чотирибічної угоди 1971 року між СРСР, СІЛА, Великобританією і Францією ставав спе­цифічним суб'єктом міжнародного права. Відповідно до цієї угоди західні сектори Берліна (розташовували­ся на території колишньої НДР) були об'єднані в особ­ливе і самостійне політичне утворення зі своїми орга­нами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Бер­ліна як і раніше не є складовою частиною ФРН і не будуть управлятися нею надалі. Органам влади Захід­ного Берліна була передана частина повноважень, на­приклад право на нормотворчу діяльність. Ряд право-мочностей здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних пи­тань. Так, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх зносин цього утворення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у між­народних зносинах. Інтереси населення Західного Бер­ліна в міжнародних відносинах представлялися і захи­щалися консульськими посадовими особами ФРН. Піс-

ля об'єднання Німеччини дію чотирибічної угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був оголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан — місто-держава, що є міжнародним та іде­ологічним центром римсько-католицької церкви. Іс­торично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папсь­кої області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин Короткий подарував папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході завершення об'єднання Італії, папська держава припинила своє самостійне існування поряд з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини сто­лиці Італії — Рима, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У самому Римі Ватикану належить три собори (Санта-Марія Маджоре, Сан-Джовані ін Лате-рно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7 км. км. У Ватикані знаходиться резиденція глави католицької церкви — Папи Римського. Постійне насе­лення Ватикана складає біля 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан — абсолютна теократична монархія. Гла­ва держави — Папа Римський, котрому належить за­конодавча і судова влада. Виконавча влада належить уря­ду — Римській курії, у яку входять Державний секре­таріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 трибунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністратив­не управління територією здійснює губернатор, при­значуваний папою.

Ватикан — виборна монархія. Папа обирається до­вічно колегією (конклавом) кардиналів католицької церкви з їхнього числа.

Правове положення Ватикана визначене Латерансь-кими угодами, підписаними між Італією і Святим пре­столом (так дотепер іменується в міжнародних догово­рах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом і був укладений з ініціативи глави фашист­ського уряду Б. Муссоліні, що після приходу до влади

Дата добавления: 2014-10-23