Санкції в міжнародному праві

Загальновизнано, що кожна держава має право охо­роняти свої інтереси всіма припустимими міжнарод­ним правом засобами, у тому числі заходами примусо­вого характеру. Однією з форм примусу в міжнародно­му праві є міжнародно-правові санкції.

У історичній ретроспективі санкції спочатку застосо­вувалися в порядку самодопомоги. Але в міру станов­лення і розвитку системи міжнародних міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій, у першу чергу, була викликана ство­ренням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав-членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов'язань щодо організації або виконуючих їх ненале­жним чином. Таким чином, виступаючи в якості елеме­нта правосуб'єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові за­ходи тільки в сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом.

Санкції — це примусові заходи як збройного, так і неозброєного характеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.

Санкції мають своїми цілями:

— припинення правопорушення;

— відновлення порушених прав;

— забезпечення відповідальності правопорушни­
ка.

Слід зазначити такі особливості застосування санк­цій:

— застосовуються тільки санкції, дозволені між­
народним правом;

— вони не можуть нести превентивний (попере­
джувальний) характер, тому що їхньою метою є захист
і відновлення вже порушених прав суб'єктів міжна­
родного права;

— міжнародно-правовими санкціями визнаються лише тільки заходи, застосовувані у відповідь на пра­вопорушення; відповідні заходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть і співпа­даючі за формою з такими, санкціями не є. У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про самостійну природу санкцій. Багато вчених вважа-

ють їх видом політичної відповідальності. Вважається, що слід прислухатися і до противників такої позиції, що висувають свої вагомі аргументи. Вони думають, що санкції є індивідуальними і колективними примусови­ми заходами, застосовуваними у відповідь на міжнародне правопорушення. Міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної відповідальності і відрізняються від неї такими рисами:

— санкції є завжди діями потерпілого (потерпілих),
що застосовуються до правопорушника, у той час як
відповідальність може виступати у формі самообме­
жень правопорушника;

— санкції, як правило, передують реалізації заходів
відповідальності і виступають у якості своєрідної
передумови її виникнення: адже метою санкцій є при­
пинення міжнародного правопорушення, відновлення
порушених прав і забезпечення здійснення відпові­
дальності;

— санкції застосовуються в процесуальному по­
рядку, відмінному від порядку здійснення міжнарод­
но-правової відповідальності;

— санкції є правом потерпілого і виражаються
тільки у формах, властивих цим правомочностям.
Тому їхнє застосування не залежить від волі
правопорушника;

— підставою застосування санкцій є відмова при­
пинити неправомірні дії і виконати законні вимоги
потерпілого (потерпілих). Санкції розрізняють на
різних підставах.

У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають:

— індивідуальні — коли санкції застосовуються
однією потерпілою державою;

— колективні — коли примусові заходи застосо­
вуються двома і більше потерпілими суб'єктами між­
народного права. Вважається загальновизнаним, що
характером міжнародно-правових санкцій володіють
саме колективні заходи, що передбачаються главою
VII Статуту ООН у разі виникнення загрози миру,
порушення миру або акту агресії.

У залежності від суб'єктів здійснення санкцій роз­різняють:

— санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;

— санкції, здійснювані за допомогою міжнародних
організацій.

Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії, репресалії, розірвання або призупинення ди­пломатичних чи консульських відносин, самооборона.

Реторсії — це застосовувані у відповідь на правопо­рушення відповідні примусові заходи суб'єкта, спрямо­вані на обмеження інтересів іншої держави, що охоро­няються міжнародним правом. Слід, проте, враховува­ти, що, коли реторсії застосовуються у відповідь на не­дружній акт, під яким розуміють несправедливе, упе­реджене, але правомірне з погляду міжнародного права поводження іншої держави, вони санкціями не є.

Міжнародна практика включає багато форм ретор-сій, застосовуваних до держави-порушника:

— підвищення мит на товари з цієї держави;

— уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з
даною державою;

— встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї
держави;

— підвищення податкових платежів;

— націоналізація власності держави-порушника, її
підприємств і громадян;

— так звані політичні реторсії: всілякі обмеження,
установлювані для дипломатів і громадян цієї держа­
ви (обмеження пересування територією держави пере­
бування, обмеження в правах громадян держави-поруш­
ника), а також заходи, що свідчать про незадовільний
стан міждержавних відносин (відкликання дипломатич­
ного представника з держави-порушника; оголошення
співробітників дипломатичного представництва цієї
держави persona non grata; скасування запланованих
державних візитів керівників і т.д.).

Репресалії — це відповідні примусові заходи, спря­мовані на обмеження прав іншої держави, що вчинила правопорушення.

У сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій:

— ембарго — заборона продавати товари, майно і
технології на територію держави-порушника;

— бойкот — заборона купувати і ввозити на тери­
торію товари і майно, що походить з даної держави;

— заморожування авуарів (внесків) держави-
порушника в банках, розташованих на своїй території;

— вилучення своїх внесків із банків держави-
порушника.

Серед форм репресалій виділяються так звані полі­тичні форми репресалій: денонсація або анулювання міжнародних договорів із державою-порушником; не­визнання (відмова держави визнавати ситуації або дії, породжені неправомірними з погляду міжнародного права актами правопорушника).

Слід звернути увагу на те, що невизнання має декіль­ка основних форм:

— відмова держави визнавати юридичну чинність
договорів і угод, укладених у результаті неправомірно­
го застосування сили, або таких, що суперечать загаль­
новизнаним принципам міжнародного права;

— відмова визнавати протиправний режим, що при­
йшов до влади в даній державі;

— відмова визнавати фактичні ситуації, що виникли
в результаті неправомірних дій влади держави-поруш­
ника (наприклад, невизнання територіальних змін, що
відбулися в результаті агресії), та ін.

Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид са­нкцій, що застосовуються на постійній або тимчасовій основі потерпілою державою і виражаються в призупи­ненні або припиненні нею дипломатичних і/або кон­сульських зв'язків. При цьому слід мати на увазі, що розірвання дипломатичних відносин не означає автома­тичного розірвання відносин консульських.

Особливим видом санкцій є самооборона, що знахо­дить вираження в застосуванні до правопорушника

збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відпо­відь на збройний напад.

У міжнародному праві розрізняють такі види само­оборони:

— необхідна оборона, що являє собою відбиття ак­
тів застосування збройних сил, що не є актом агресії
(наприклад, примусові заходи у відношенні
повітряних і морських суден, що вторглись на
територію держави);

— самооборона від агресії — це відбиття акту
агресії за допомогою збройної сили, застосовуване
відповідно до зобов'язань держав з міжнародного
права і, насамперед, за Статутом ООН.

Між цими видами самооборони існують відмінності:

— при необхідній обороні дії правопорушника не
носять систематичного характеру, має місце епізоди­
чний характер правопорушення, що не має за мету
розв'язання війни. Тому відповідні заходи носять «ра­
зовий» характер і спрямовані на відбиття даного акту
застосування збройної сили;

— при самообороні від агресії між потерпілою державою й агресором виникає стан війни, тому відповідні заходи характеризуються високим ступе­нем інтенсивності: необхідно відбити збройний напад, відновити міжнародний мир і забезпечити міжнарод­ну безпеку, а також забезпечити притягнення правопорушника до відповідальності. До санкцій, здійснюваних за допомогою міжнарод­них організацій, належать: призупинення прав і приві­леїв, що випливають із членства в міжнародній органі­зації; виключення порушника з міжнародного спілку­вання; колективні збройні заходи для підтримки між­народного миру і безпеки. Призупинення прав і приві­леїв, що випливають із членства в міжнародній органі­зації, частіше усього здійснюється в таких формах:

— позбавлення права голосу держав, що не вико­
нують прийнятих на себе зобов'язань (наприклад, у
1999 році Україна поряд із деякими іншими держава­
ми була позбавлена права голосу в Генеральній

Асамблеї ООН за невиконання фінансових зобов'я­зань перед цією міжнародною універсальною організацією);

— позбавлення права представництва в організації
(відмова в обранні в органи організації, відмова в за­
прошенні на конференції, що проводяться в її рамках
і т.д.);

— позбавлення права на одержання допомоги, що
надається в рамках цієї організації;

— тимчасове призупинення членства в міжнарод­
ній організації;

— виключення з членів міжнародної організації.
Виключення порушника з міжнародного спілкуван­
ня виражається в більш широкому спектрі заходів, що
застосовуються до нього вже за рамками міжнародної
організації, але по її рекомендації. Таке виключення може
бути виражене в повному або частковому розірванні еко­
номічних, політичних, військових і інших відносин, розір­
ванні дипломатичних і консульських відносин, припи­
ненні транспортного сполучення, зв'язку і т.д.

Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнарод­ному праві є винятковим заходом, застосовуваним тіль­ки у випадку таких ситуацій, що загрожують міжнарод­ному миру і безпеці.

Санкції збройного характеру повинні застосовува­тися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжна­родна практика застосування колективних заходів по­казує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного зброй­ного конфлікту або збройного конфлікту неміжнарод-ного характеру.

Можливість застосування колективних збройних за­ходів передбачена статутними документами цілого ряду міжнародних організацій і, насамперед, ООН, Організа­ції американських держав (ОАД), Ліги арабських дер­жав (ЛАД) та інших регіональних організацій.

Порядок застосування збройних заходів у рамках ООН належить до компетенції Ради Безпеки ООН. Такі заходи, здійснювані за Статутом ООН, можуть застосо­вуватися в двох формах:

— окремими державами від імені і за спеціаль­
ними повноваженнями ООН;

— спеціально утворюваними збройними силами
ООН.

Література:

1. Аречага Э. Современное международное право. —
М., 1983.

2. Бирюков П.Н. Международное право. — М., 1998.

3. Василенко В. А. Ответственность государств за
международные правонарушения. — Киев, 1976.

4. Василенко В. А. Международно-правовые санк­
ции. — Киев, 1982.

5. Гусейнов Л.Г. Международная ответственность го­
сударств за нарушения прав человека. — Киев, 2000.

6. Колосов Ю.М. Ответственность государств в
международном праве. — М., 1979.

7. Курис П.М. Международные правонарушения и
ответственность государств. — Вильнюс, 1973.

8. Мазов В.А. Ответственность в международном
праве. — М., 1979.

9. Ушаков Н.А. Основания международной ответ­
ственности государств. — М., 1983.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ 8

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

Дата добавления: 2014-10-23