Припинення громадянства

Датою набуття громадянства України у випадку, пе­редбаченому цією статтею, є дата народження дитини або, дата набуття громадянства України батьком, якщо він набув його після народження дитини (стаття 15).

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком виз­нається громадянин України, дитина незалежно від місцяїї народження та місця постійного проживання стає громадянином України.

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою. ' Відновлення в громадянстві може відбуватися двома шляхами: за допомогою реінтеграції або репатріації.

Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з грома­дянства. У відповідності зі статтею 10 Закону України від 18 січня 2001 року особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадян­ства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалеж­но від того, проживає вона постійно в Україні чи за кор­доном, за відсутності обставин, передбачених законодав­ством України.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулася в Україну на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав, передба­чених законодавством реєструється громадянином України. Особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий упов­новаженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у гро­мадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмо­ву від іноземного громадянства.

Особа, яка є громадянином держави, міжнародний договір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона до­веде, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадянстві Ук­раїни лише після припинення іноземного громадянства. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадян-

ства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з яки­ми передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

Датою набуття громадянства України у вказаних випадках є дата реєстрації набуття особою громадян­ства України. Реінтеграція звичайно носить індивіду­альний характер, на відміну від репатріації, що харак­теризується груповою, колективною ознакою.

Таким чином, репатріація — це відновлення грома­дянства шляхом повернення в країну свого громадян­ства (постійного проживання або походження) певної групи осіб, які опинилися в силу різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, т.зв. пере­міщених осіб. Особливістю репатріації є і те, що вона є переселенням із правом добровільного вибору грома­дянства.

Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передба­чена Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій дер­жаві або державах.

Проблема повернення на батьківщину була актуаль­ною після закінчення Другої світової війни, коли з Німеч­чини і країн деяких її союзників поверталися на батьк­івщину сотні тисяч військовополонених, примусово вик­радених на роботи цивільних осіб і т.п. При цьому, як відомо, частина з них відмовлялася повертатися у свої країни, брала громадянство або на інших умовах селила­ся в державах Європи, Північної або Південної Америки, в Австралії. В даний час актуалізація проблеми репатр­іації стала наслідком розпаду СРСР, погіршення еконо­мічного добробуту в нових державах — республіках ко­лишнього Союзу (репатріація німців у ФРН, євреїв в Ізраїль і т.д.)

Закріплене в законодавстві багатьох держав, у тому числі й України, положення стосовно надання грома­дянства є насамперед формальним вираженням вдяч­ності і поваги особи за які-небудь заслуги загальнозна-чущого характеру. У свій час таке надання дуже часто застосовувалося до перших підкорювачів космосу — льотчиків-космонавтів. Але відомі і більш ранні випад­ки надання громадянства. Так, наприклад, у 1792 році французьке громадянство було надане 18 видатним державним і суспільним діячам-іноземцям: амери­канському президентові Дж. Вашингтону, англійсько­му філософу, соціологу і юристу І. Бентаму, німецькому поету і драматургу Ф. Шіллеру та ін.

Слід зазначити, що в той час надання громадянства не тягло втрати і не вимагало відмови від власного (пер­винного) громадянства. Воно носило символічний ха­рактер і не мало якихось юридичних наслідків, зокре­ма, не створювало прав і обов'язків між таким грома­дянином і державою. Водночас такій особі не було потрібно візи для перетинання кордону держави, по­чесним громадянином якої він був. В даний час на­дання громадянства може мати місце і з інших, часті­ше усього політичних, причин, коли воно стає фактично єдиним громадянством, яким володіє індивід.

До способів набуття громадянства, пов'язаних із те­риторіальними змінами, належать оптація і трансферт. Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору в зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що пе­реходить під суверенітет іншої держави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені дого­вором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи вибрати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця терито­рія. У випадку залишення старого громадянства особа повинна в визначений термін покинути територію сво-

го проживання, в разі вибору нового громадянства — вона залишається в місці свого проживання.

Так, 29 червня 1945 року між СРСР і Чехослова­цькою республікою був укладений договір про Закар­патську Україну. Стаття 2 Протоколу до цього договору містила домовленість сторін про те, що особи українсь­кої і російської національностей, що мешкають на тери­торії Чехословаччини (у Словаччині), мають право оп­тації (набуття) громадянства СРСР до 1 січня 1946 року. Оптація відбувалася відповідно до законодавства СРСР і ставала дійсною тільки за згодою влади СРСР. Це ж право отримували особи чеської і словацької національ­ностей, що мешкали на території Закарпатської Украї­ни і бажали зберегти громадянство Чехословаччини. Особи, які отримали право оптації, повинні були протя­гом 12 місяців переселитися в країну, громадянство якої вони мали намір набути.

Такий же договір був укладений 6 липня 1945 року між урядом СРСР і Польським тимчасовим урядом національної єдності щодо осіб польської і єврейської національностей, що бажали переселитися в Польщу, а також осіб російської, української, білоруської, русин­ської і литовської національностей, що проживали на території Польщі і бажали переїхати в СРСР.

Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивіду­альному порядку (при одруженні, при ліквідації под­війного або множинного громадянства). По-друге, у всіх перелічених випадках вона здійснюється тільки на ос­нові добровільного вибору громадянства.

Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна громадянства настає автоматично. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародної уго­ди. І хоча сучасне міжнародне право не допускає авто­матичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе-таки мав місце в кількох випадках як виняток.

Вперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними ЗО січня 1923 року в ході кон­ференції в Лозанні (Швейцарія) із питань Ближнього

Сходу державами Антанти і Туреччиною, після перемо­ги останньої у війні 1919-1922 років. Лозаннські до­кументи містили положення про примусовий обмін усіх грецьких підданих Туреччини на мусульманськх підда­них Греції (за деякими винятками).

Таке ж переселення було передбачено рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції керівників держав-переможниць у 1945 році за підсумками Дру­гої світової війни, яким передбачалося переміщення в Німеччину німецького населення або частини його, що залишилось у Польщі, Чехословаччині й Угорщині. Це було мотивовано насамперед тим, що німецьке населен­ня, яке проживало в цих країнах, було приводом для інтервенції німецьких військ (Судетські німці, пробле­ма Данцига і данцизького коридора).

У законодавстві держав про громадянство існує де­кілька засобів припинення громадянства. До них на­лежать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.

Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) відносяться до виняткової компетенції конкретної держави. У відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадянином безпосередньо. Водночас, якщо Конвен­цією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені» (п. «Ь» абз. 1 статті 4), отже, такий же порядок можливий і при виході з громадянства. У ви­ході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства Ук­раїни, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримі­нальній справі або стосовно якої в Україні є обвину­вальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає ви-

конанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Міжнародне право приділяє особливу увагу субінсти-тутам втрати і позбавлення громадянства. Це пояс­нюється насамперед тим, що В «запуску» такого механіз­му припинення громадянства ініціатива належить ви­нятково державі, тобто індивід позбавляється грома­дянства не тільки з волі держави, але і з його ініціати­ви. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина.

Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припи­нення громадянства. Насамперед слід зазначити За­гальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що у п. 2 статті 15 закріпила положення, відповідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.

Проблема позбавлення громадянства регулюється Конвенцією про скорочення безгромадянства від 30 сер­пня 1961 року, відповідно до положень котрої істотно обмежуються умови, при яких громадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або гру­пове позбавлення громадянства з расових, етнічних, ре­лігійних або політичних мотивів.

У сучасному міжнародному праві інститут позбав­лення громадянства вважається неприйнятним. Таке відношення було вироблено світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фашистських дер­жав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водно­час не варто забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних державах, у тому числі в СРСР, дуже час­то практикувалося позбавлення громадянства за полі­тичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні грома­дянства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Солженіцин, М. Растропович, Г. Вишнев-ська, Й. Бродський і багато інших). І хоча в СРСР

така практика була згодом засуджена, вона донині на­гадує нам про найбрутальніше порушення прав люди­ни з боку держави.

Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відповідає загальновизнаним міжнародно-пра­вовим нормам. Хоча варто підкреслити, що в першому національному акті профільнрго характеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжна­родних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були внесені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. Так, наприк­лад, розділ III Закону в початковій редакції носив най­менування «Призупинення громадянства України», у даний час — «Припинення громадянства України».

Розділ III Закону України від 18 січня 2001 року також носить найменування «Припинення громадян­ства України та скасування рішень про набуття грома­дянства України». Такі зміни, як вважається, були вне­сені не тільки тому, що поняття «призупинення» у міжнародно-правових документах не зустрічається, але і головним чином тому, що воно не відповідає етимоло­гічному змістові поняття цього субінституту.

Особливістю механізму втрати громадянства в Ук­раїні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні конкретного громадянина. Тут законода­вець пійшов шляхом формального закріплення в нор­мативно-правовому акті переліку діянь, при вчиненні яких настає втрата громадянства.

Так, у відповідності зі статтею 18 Закону України від

18 січня 2001 року громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним

повноліття добровільно набув громадянство іншої

держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держа­ви вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої дер­жави або якщо він добровільно отримав документ, що

підтверджує наявність набуття ним іноземного грома­дянства, за винятком випадків, якщо:

а) діти при народженні одночасно з громадянством
України набувають також громадянство іншої дер­
жави;

б) діти, які є громадянами України і усиновлені
іноземцем, набувають громадянство усиновителя;

в) громадянин України автоматично набув гро­
мадянство іншої держави внаслідок одруження з
іноземцем;

г) згідно із законодавством іншої держави її
громадянство надано громадянину України автома­
тично без його добровільного волевиявлення і він не
отримав добровільно документ, що підтверджує
наявність у нього громадянства іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянство України і не
подав документ про припинення іноземного громадян­
ства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянство України і
скористався правами або виконав обов'язки, які надає
чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянство України внаслі­
док подання свідомо неправдивих відомостей або фаль­
шивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних
органів України добровільно вступив на військову служ­
бу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи,
органи юстиції або органи державної влади чи органи
місцевого самоврядування іншої держави.

Однак, слід мати на увазі, що положення пунктів 1, 2, З, 5 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства. Таке положення цілком відповідає положенням Конвенції 1861 року.

Важливим положенням закону є і те, що за грома­дянином України не визнається приналежність до іно­земного громадянства до ухвалення рішення про втра­ту громадянства України. Таким чином, учинення заз­начених вище діянь не є підставою для автоматичної втрати громадянства — необхідно ухвалення рішення компетентним державним органом.

У цілому зміст статті 18 українського закону про гро­мадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року, що називає в числі таких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій дер­жаві, отримання винагороди від іншої держави, прино­шення присяги або здійснення офіційної заяви про вірність іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використовує в цих випадках термін «поз-, бавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі зга­дується втрата громадянства, у зв'язку з представлен­ням явно неправильних відомостей при його набутті. У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня 2001 року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у початко­вій редакції закону, привела його, загалом, у відповідність із п. 4 статті 7 Конвенції 1961 року (закріплює семи­річний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім.

Втрата громадянства на підставі міжнародного дого­вору має місце у випадках зміни статусу території,, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

Дата добавления: 2014-10-23