Особисті права та обов’язки подружжя

Права та обов’язки подружжя, батьків і дітей

Як вже згадувалося, уст. 51 Конституції України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки й чоловіка. Кожен із подружися має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

Вступ до шлюбу суттєво не впливає на права, які належать кожному з подружжя як: громадянинові від народження або за законом. До таких прав належать: право на життя, право на охорону здоров’я, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на свободу й особисту недоторканність як громадянина, право на недоторканність особистого життя, право на повагу до своєї гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та деякі інші особисті права. Зміст цих особистих немайнових прав дає змогу особі вільно, на власний розсуд визначати поведінку в особистому житті. Ці права, як правило, складають зміст цивільної правоздатності громадян і охороняються не сімейним правом, а цивільно-правовим законодавством.

Новий СК до особистих: немайнових прав подружжя зараховує: право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміну його, перебуваючи у шлюбі; право на розподіл обов’язків та сімейне вирішення питань життя сім’ї; право на особисту свободу. Кожен із подружжя зобов’язаний турбуватися: про свою сім’ю.

Право на материнство

Материнство – це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію, тобто народжувати здорових дітей, належним чином утримувати їх та виховувати в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.

Право на материнство – це передусім сімейно-правовий інститут. Право на материнство (саме у вузькому розумінні як: суб’єктивне сімейне право жінки) може здійснитися тільки в сімейних правовідносинах. Зміст цього особистого немайнового права подружжя становлять правомочності дружини вирішувати мати дитину чи ні. Якщо дружина, забажає народити дитину, а чоловік буде проти цього чи виявиться нездатним до зачаття – це може бути приводом: до розірвані н я шлюбу.

Право на материнство як сімейне право включає також певні обов’язки батька майбутньої дитини. Вагітній дружині мають бути створені всі умови для збереження її здоров’я та народження здорової.дитини, а також умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов’язків.

Право на батьківство

Батьківство право визначає як факт походження дитини від певного чоловіка, юридично посвідченім, записом у державних органах РАЦСу про народження.

Право на батьківство, як і на материнство, є юридичним правом людини. Тому ці особисті н «майнові права подружжя, хоч і регулюються різними статтями СК, але фактично виступають єдиним правом подружжя як такого.

Право дружини й чоловіка на повагу до своєї індивідуальності

Індивідуальність особи – неповторна своєрідність людини. Індивідуальність е невід’ємною частиною її фізичного буття. Вона робить людину не абстрактною особою, а окремим, неповторним, своєрідним членом суспільства. Індивідуальність чоловіка й жінки є запорукою їхньої любові і лежить в основі створення сім’ї.

Право дружини та чоловіка на фізичний і духовний розвиток

Фізичний розвиток – це процес, спрямований на зміцнення здоров’я, гармонійне удосконалення форм і функцій організму людини. Запорукою такого розвитку є заняття фізичними вправами, дотримання гігієни праці ж побуту тощо.

Здійсняючи закріплене у ст. 52 СК рівне право на фізичний: розвиток, подружися має створювати в сім’ї належні умови для такого розвитку. Це не лише заняття спортом, а й дотримання чистоти в оселі, удосконалення знарядь праці й побуту, спрямовування зусиль на позбавлення негативних звичок, здійснення інших заходів щодо зміцнення фізичного розвитку кожного з подружжя.

Маючи право на фізичний і духовний розвиток, подружжя повинно ці питання вирішувати на засадах рівності, взаємоповаги й підтримки одне одного.

Право ва вибір прізвища та на його зміну

До особистих немайнових прав подружжя закон зараховує право на вибір прізвища.

Згідно зі ст. 35 СК, наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне або й надалі іменуватися дошлюбними. Питання про вибір прізвища вирішується на засадах рівності сторін. Якщо між нареченими з цього приводу виникають непорозуміння, то працівник органу РАЦСу залишає подружжю їхні дошлюбні прізвища.

Крім того, ця стаття у другому пункті надає право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого/нареченої. Якщо і наречена, і наречений бажають шати подвійне прізвище, вирішують, з якого саме прізвища воно буде починатися. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого.

Прізвище, одержане при реєстрації шлюбу, подружжя зберігав впродовж усього життя. Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим не є приводом для його зміни.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків і спільне вирішення питань життя сім’ї

До особистих немайнових прав подружжя ст. 54 СК зараховує право дружини та чоловіка розподіляти обов’язки і спільно вирішувати питання життя сім’ї. Закон формулює названі особисті немайнові права подружжя, виходячи з принципу рівності прав та обов’язків чоловіка й жінки у шлюбі.

Принцип рівності чоловіка й жінки є одним із основних принципів регулювання сімейних відносин, він ґрунтується на визнанні рівних цінностей подружжя у шлюбних відносинах.

Пункт перший цієї статті покладає на подружжя право розподіляти між собою обов’язки в сім’ї. Тобто рівність подружжя передбачається не в рівності уже розподілених обов’язків, а в можливості на паритетних засадах вирішувати питання про такий розподіл.

У другому пункті передбачено, що всі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. (У будь-якому разі дружина або чоловік можуть відстоювати це право). Здійснення його кожним із подружжя можна оцінювати за допомогою п. 3 ст. 54 СК України, в якому зазначено, що дії одного з подружжя стосовно життя сім’ї вважаються такими, що вчинені за згодою другого з подружжя.

Право дружини та чоловіка на, особисту свободу

Згідно зі ст. 56 СК, змістом особистої свободи кожного з подружжя є право на:

- вибір місця проживання;

- припинення шлюбних відносиш;

- вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин.

До особистих немайнових прав можуть бути віднесені також інші права подружжя, передбачені законодавством про шлюб і сім’ю, а саме право на поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК), права, пов’язані з визначенням походження дитини (ст. 123,124 СІК), усиновленням (ст. 207 СК) тощо.

Поряд з особистими немайновими правами кожний із подружжя має й особисті обов’язки. Насамперед вони пов’язані з турботою про сім’ю. Так, згідно зі ст. 55 СК, дружина та чоловік зобов’язані спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та з іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.

Кожен із подружжя зобов’язаний утверджувати в сім’ї повагу до матері й батька. Дружина і чоловік відповідальні одне перед одним, перед іншими членами сім’ї.засвою поведінку, зобов’язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї.

Право власності подружжя

У системі майнових відносин подружжя провідне місце належить їхньому праву власності на майно, набуте спільно чи роздільно під час спільного життя у шлюбі. Залежно від того, яким чином майно набуте – роздільно чи спільно, воно може бути особистою приватною власністю дружини (чоловіка) чи спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідно до ст. 57, особистою приватною власністю дружини/чоловіка є майно:

- набуте нею (ним) до шлюбу;

- набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору дарування чи в порядку спадкування;

- набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Особистою приватною власністю дружини (чоловіка.) також є речі індивідуального користування, у тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які вона (він) одержала(в) за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй (йому) належала, а також як відшкодування завданої їй (йому) моральної шкоди; страхові суми, одержані нею (ним) за обов’язковим або добровільним страхуванням.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини (чоловіка) майно, набуте нею (ним) і в інших випадках.

Відповідно до ст. 60 СК, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині і чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважають, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об’єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком виключених з цивільного обороту, зокрема речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. Об’єктами права спільної сумісної власності подружися також є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу.

Дружина й чоловік мають право на поділ майна за взаємною згодою, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Договір про поділ чи виділ нерухомого майна має бути нотаріально посвідчений. У разі поділу частки майна дружини й чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Але при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя. До цієї вимоги, заявленої після розірвання шлюбу, застосовують позовну давність у З роки: від дня, коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Якщо шлюб між подружжям не розірвано, позовну давність до вимог про поділ майна не застосовують.

Права та обов’язки подружжя з утримання

Ст. 75 СК передбачає, що дружина і чоловік зобов’язані матеріально підтримувати одне одного.

Подружжя, відповідно до ст. 78 СК, має право укласти договір про надання утримання одному з них, в.якому визначають умови розмір та терміни виплати аліментів. Договір укладають у письмовій формі і нотаріально посвідчують.

Якщо один із подружжя відмовляється або ухиляється від свого обов’язку щодо утримання іншого з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, останній має право звернутися з вимогою про стягнення аліментів у судовому порядку. Вимоги щодо стягнення аліментів можуть бути задоволені судом за таких умов:

а) подружжя має перебувати в зареєстрованому шлюбі. Шлюб повинен бути зареєстрованим у державному органі реєстрації актів цивільного стану і посвідчений Свідоцтвом про шлюб. Не вважають за подружжя осіб, які хоча і перебувають у фактичних шлюбних відносинах, але як подружжя не зареєстровані в органах РАЦС;

б) один із подружжя, який потребує допомоги, має бути непрацездатним за віком чи станом здоров’я. Таким вважають того з подружжя, який досяг пенсійного віку за старістю (чоловіки – 60 років, жінки – 55 років) або є інвалідом I, II чи III груп;

в) подружжя-позивач потребує матеріальної допомоги. Тобто це той із подружжя, кому заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують прожиткового мінімуму, встановленого законом;

г) подружжя-відповідач здатен таку матеріальну допомогу надали, Підчас визначення матеріальних можливостей подружжя-відповідача береться до уваги його сімейне становище, наявність утриманців, характер і розмір доходів.

Утримання може надаватись у натуральній або грошовій: формі за згодою другого з подружжя. Відповідно до рішення суду аліменти присуджують одному з подружжя, як правило, у грошовій формі, починаючи від дня подання позовної заяви. Такі аліменти мають сплачуватися щомісячно. Водночас за взаємною згодою вони можуть бути сплачені й наперед.

У разі, коли матеріальне чи сімейне становище одного з подружжя зміниться, подружжя має право звернутися до суду з позовом про зменшення (чи, відповідно, збільшення) розміру аліментів, які стягуються.

Право непрацездатного з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, на отримання аліментів зберігається за певних обставин і після розірвання шлюбу.

Права та обов’язки дітей

Права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану.

Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружися (це визначають на підставі свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров’я про народження дружиною дитини).

У разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, його записують як батька дитини, народженої його дружиною.

У разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. Якщо зародок, зачатий одруженим чоловіком та іншою жінкою, імплантовано в організм його дружини, то дитина вважається дитиною подружжя.

Якщо дитина народилась у подружжя, матір’ю записують дружину, а батьком дитини – чоловіка.

Якщо мати та батько дитини не є подружжям, походження дитини від матері визначають на підставі документа закладу охорони здоров’я про те, що саме вона народила цю дитину, а походження дитини від батька – за:

- заявою матері та батька дитини;

- заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини;

- рішенням суду.

Крім того, дитину, народжену у шлюбі (у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду), у книзі реєстрації народжень записують за прізвищем матері (як батьківське), а ім’я та по батькові власне батька дитини записують відповідно до вказівки матері дитини.

Батьківство (материнство) може бути оспорене, а в деяких випадках визнане чи встановлене у судовому порядку.

Батьки зобов’язані невідкладно забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я за дозволом лікарів цього закладу, але не пізніше 1 міс. від дня народження дитини, і зареєструвати народження дитини в державному органі РАЦС.

Якщо мати і батько мають різні прізвища, прізвище та ім’я дитини визначають за їхньою згодою. Інакше спір може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

По батькові дитини визначається за іменем батька. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

Місце проживання дитини віком до 10 років визначають за згодою батьків (спір між матір’ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини може вирішуватися судом), а якщо дитина вже досягла 10 років, то має бути і її згода. Тобто якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитина віком 14 років визначає самостійно.

СК надає батькам права і зобов’язує їх: виховувати й розвивати дитину. Так, згідно зі ст. 151 СК, батьки мають переважне право (перед іншими особами) на особисте виховання дитини. Однак вони повинні обирати тільки ті форми та методи виховання, які не суперечать закону, моральним засадам суспільства. Питання виховання дитини батьки вирішують спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Батьки можуть укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини.

Дитина має право не погоджуватися з неналежним виконанням батьками своїх обов’язків щодо неї.

Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, ідо встановлена законом. Дитина може звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки і піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а якщо вона вже досягла 14 років, то безпосередньо до суду.

Якщо буде встановлено, що батьки ухиляються від виконання обов’язків щодо виховання й утримання дітей, зловживають батьківськими правами, жорстоко поводяться з дітьми, вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, є хронічними алкоголіками чи нар кожанами або засуджені за скоєння умисного злочину щодо дитини, то за рішенням суду вони можуть бути позбавлені батьківських прав. Такі батьки втрачають усі права, засновані на спорідненості з дитиною, відносно якої вони позбавлені прав, зокрема й права вимагати від неї в майбутньому обов’язку утримання.

Однак позбавлення батьківських прав не звільняє батьків від обов’язку утримувати дитину.

Тобто із позбавленням батьківських прав суд може вирішити питання щодо аліментів на дитину. А якщо дитина мешкає з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує питання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому приміщенні.

Мати або батько, позбавлені батьківських прав, мають право звернутися до суду із позовом про поновлення.

Суд може прийняти рішення про відібрання дитини від батьків, не позбавляючи їх батьківських прав.

У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування чи прокурор мають право вимагати рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

Ст. 172 СК зобов’язує дітей піклуватися про своїх батьків, турбуватися і допомагати їм. Якщо повнолітні не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, за рішенням суду з них можуть бути стягнені кошти на покриття витрат, пов’язаних із наданням такого піклування.

Повнолітні діти мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їхні законні представники без спеціальних на те повноважень.

Батьки і діти, зокрема ті, що спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.

У разі вирішення спору між батьками і малолітніми/неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків.

Однак майно, придбане батьками для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), € власністю дитини.

Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження.

Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на чиє ім’я їх виплачують, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні коштами, щ о були перераховані для її утримання. А в разі смерті того з батьків, із ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини.

Неповнолітня дитин а має право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними.

Батьки зобов’язані утримувати дитину до її повноліття. Шляхи виконання цього обов’язку зазвичай визначають за домовленістю між батьками дитини. За тією ж домовленістю той з батьків, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і/або натуральній формі. Якщо батьки дитини не дійдуть згоди, кошти на утримання дитини присуджуються за рішенням суду в частці від доходу її матері та батька і/або у твердій грошовій: сумі. Розмір такої частки чи розмір аліментів у твердій грошовій сумі ухвалює суд. Але в будь-якому разі розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Аліменти на дитину суд присуджує зазвичай від дня пред’явлення позову. У деяких випадках можуть присудити і за минулий час, але не більша ніж за гри роки.

У разі нецільового витрачання аліментів платник може звернутися до суду із позовом про зменшення розміру аліментів або про внесення частини коштів на особистий рахунок дитини в банківській установі.

Батьків можуть звільнити від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного і з них і повністю забезпечує її потреби.

Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей, що потребують матеріальної допомоги, у тому разі, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Якщо повнолітні до досягнення жими двадцяти трьох років продовжують навчання й у зв’язку з дим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані надавати таку допомогу.

Водночас повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Однак це не стосується тих батьків, яких позбавили батьківських прав і ці права не були поновлені.

Крім сплати аліментів, повнолітні діти зобов’язані брати участь у додаткових витратах на батьків, спричинених тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

Дата добавления: 2014-10-15