Сократ як ритор

Усякому, хто творить промову, го­диться пристосуватися до слухачів, хто не хоче слів на вітер кидати...

Сократ (469—399 рр. до н. е.) залишився в історії давньогрецької просвітницької епохи як мудрець, який своїм розумом і моральною позицією вплинув і на риторику, і на софістику. Про себе він казав, що вибрав роль такої людини, яка приставлена до міста, як «ґедзь до коня, великого і благородного, але такого, що облінився від си­тості і потребує, щоб його підганяли»'. Сократ усе життя намагався переконувати громадян дбати про доброчесність. До канону добро­чесності він включав такі моральні властивості, як втриманість, хоробрість, поміркованість, справедливість, благочестя. Сократ пе­реносив міру оцінки людських вчинків у саму людину (внутрішній голос).

Основою філософії й етики Сократа стали доброчесність і бла­го та засудження зла. Він вважав їх підґрунтям людського бут­тя. Навчання й пізнання світу через освіченість — це пошук доб­рочесності й блага. «Людей достойних і чесних — чоловіків і жінок — я зву щасливими, несправедливих і дурних — нещас­ними», — так говорить Сократ у діалозі Платона «Горгій». Слід зазначити, що головним жанром Сократа були усні бесіди. Сок­рат нічого не писав, тому мудрість його вчення успадкувалася на­щадками через тексти діалогів його учня Платона «Протагор» і «Горгій» та «Апології Сократа». На думку Сократа, істинне крас­номовство повинне піклуватися про душу громадян, промова дос­тойного оратора завжди має бути спрямована на вище благо для людей.

Сократ збагатив практичну риторику своїми розробками полі­тичної полеміки (в перекладі з грецької мови — військовий, воро­жий) та еристики (з грецької — сперечатися, змагатися) — супе­речки в процесі пошуку істини, спору, а точніше — такої бесіди, в якій міркування розвивається шляхом зіткнення протилежних ду­мок і кожний відстоює свою думку. На той час і слово діалектика мало значення «бесіда», або мистецтво мислити в рухливих фор­мах бесіди, гри слів. Такими формами софісти як філософи і вчи­телі досягали віртуозної гри слів і розуму у красномовстві, зароб­ляли гроші, здобували славу, благо для вітчизни і громадян, а Со­крат, також софіст, але вже інший, шукав істину, мудрість. Ще далі від софістики відійшов учень Сократа Платон і став головним її противником.

Основною ознакою еристики Сократа була іронія (в перекладі з грецької — придурювання, вдавання) — прихований глум, прики­дання таким, який нічого не знає, щоб на незнанні впіймати співбе­сідника. Іронія Сократа полягала в тому, що він дотепною систе­мою запитань заганяв суперника у глухий кут, коли той починав сам собі заперечувати. Проте робив це не злостиво («Будь-яке зло я зву ганебним» — «Горгій»), а добродушно, бо хотів не образити співбесідника, а тільки показати, що той неправильно мислить. Сократ говорив: «...я тільки шукаю разом з вами, і якщо хто, спе­речаючись зі мною, знайде правильний доказ, я перший з ним по­годжусь» («Горгій»).

Для бесід Сократа головним було дотримання логічного прин­ципу, щоб у бесіді чи промові наступне випливало з попереднього. Про одну з прекрасних промов Лісія Сократ, проаналізувавши її, сказав: «Все в цій промові накидано як попало; він прагне до того, щоб його міркування пливло не з початку, а з кінця, на спині на­зад». Сократ вважав, що будь-яка промова має бути побудована, ніби жива істота, у неї повинно бути тіло з головою і ногами, до того ж тіло і кінцівки мають підходити одне до одного і відповіда­ти цілому (діалог «Федр»).

Не зрозумівши Сократа, його несправедливо присудили до смерт­ної кари за заперечення богів і розбещення молоді, чого насправді не було. Сократ не міг викручуватися, бо це був би не він, і випив чашу цикути.

Перед смертю Сократ з чашею отрути звернувся до злочинних суддів із промовою у своїй «сократівській» манері: «Велика надія моя, судді, що, посилаючи мене на смерть, ви робите добре діло. Бо одне з двох: або смерть остаточно позбавить мене чуття, або вона перенесе мене в якесь інше місце. Якщо смерть гасить в люди­ні всі почуття, то яке ж це щастя — вмерти, великі боги! Чи багато є в житті днів кращих, ніж така ніч! І якщо вся навколишня вічність схожа на неї, то хто в світі блаженніший, ніж я? Якщо ж правду говорять, ніби смерть є переселенням в інший світ, де живуть ті, що відійшли, то це ж блаженство ще більше! Подумати тільки:

ушитися від тих, хто претендує тут бути моїми суддями, і постати перед суддями... Справді гідними цього імені... Зустрітися з тими, хто жив праведно і чесно, —та хіба це не найпрекрасніше з пересе­лень. А якою втіхою було б мені зустріти Паламеда, Аянта та інших, хто засуджений неправедним судом! Я спробував би мудрість і ве­ликого царя, який йшов полчищами проти Трої і Уліса, і Сізіфа, і за ці мої розпитування не поплатився б смертним вироком, як трапи­лося тут. Та й ви, судді, що голосували за моє виправдання, також не бійтеся смерті. Жодній хорошій людині не загрожує ніщо дурне ні в житті, ні після смерті, жодна його справа не промине безсмерт­них богів, і що сталося зі мною, то трапилося не випадково. І тих, хто мене звинуватив, і тих, хто мене засудив, я не виню ні в чому — хіба що в тому, що вони думали, ніби роблять мені зло...

Однак час нам уже розходитися — мені, щоб померти, вам — щоб жити. А яка з цих двох доль краща, знають тільки боги, а з людей, як я думаю, ніхто не знає»'.

Сократ запам'ятався нащадкам великим скептиком. Будучи най-мудрішою людиною свого часу, він не побоявся сказати: «Я знаю, що нічого не знаю». Це тільки Сократ зміг думку про те, що людину можна пізнати через її мову, що мова є інтелектуальним портретом людини, вмістити в афоризмі: «Заговори, щоб я тебе побачив». Зі спогадів сучасників відомо, що Сократ був бідним, не маючи взут­тя, ходив босий, носив бідняцький одяг, але гроші за навчання не брав. Платний учитель нагадував йому продажну жінку, яка зо­бов'язана дарувати кохання тому, хто заплатив. Сократ не хотів витрачати час на платних учнів, він бесідував лише з тими, у кого бачив ознаки «душевної вагітності», в кого «працювали» душа й розум.

Дата добавления: 2014-10-31