Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Філософія історії: поняття і предмет





Братко-Кутинський О. Феномен України. — К., 1996.

Теми рефератів

Запитання. Завдання

1. У чому полягає специфіка соціального пізнання та які його ос­новні методологічні засади?

2. Розкриваючи зміст поняття «суспільство», покажіть відмінність і єдність «соціального універсалізму» (Платон, Паскаль) і «соціального атомізму» (Епікур, Гоббс).

3. Охарактеризуйте сучасні основні підходи до розуміння суспільства.

4. Доведіть, що суспільство є самоорганізуючою та саморозви-ваючою системою.

5. Що відрізняє суспільство як систему від інших систем?

6. Якщо соціум — нова якість стосовно окремої людини, точи не означає це нівелювання в ньому індивідуального? Ваші аргументи.

7. Людина і відчуженість: взаємодоповнення чи взаємовиключен-ня? Проаналізуйте на конкретних прикладах.

8. Доведіть, що соціальна група є основною структурною одини­цею суспільства.

9. Проаналізуйте місце і роль малих соціальних груп у формуван­ні соціальної природи індивіда.

10. Якими б аргументами ви підтвердили те, що великі соціальні групи є основними суб'єктами суспільного буття?

11. Чим би ви довели, що нація є духовно-біосоціальна данність людства?

1. Різноманіття суспільних форм і проблема єдності соціального процесу.

Соціальний простір і час: основні закономірності розвитку.

3. Традиції як форми соціального відтворення.

4. Суперечності в соціальних спільностях людей та шляхи їх виоі-шення.

Філософія і суспільство

філософія історії

5. Особливості соціальної структури українського суспільства.

6. Нація як соціально-культурний феномен.

7. Самовизначення нації: історія питання та сучасність.

8. Етнос і нація. Перспективи розвитку спільностей і особи.

9. Система природи і суспільства: загальне, особливе, одиничне.

10. Власність і експлуатація: сучасна філософська інтерпретація.

11. «Соціологія конфлікту» та «еволюційної злагоди»: теоретичні по­шуки та парадокси.

Література

Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: Курс лек­цій. — К„ 1996.

Бойко Ю. Шлях нації. — Париж—Київ—Львів, 1992.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 т. — К., 1996.

Донцов Д. Історія розвитку української національної ідеї. — К., 1991.

Классы и социальные слои: исторические судьбы. — М., 1990.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: у 2 т. — К., 1994.

Лоб'е Патрик де. Природа соціального феномена: альтернатива 'Арісто-тель — Маркс» // Філософська і соціологічна думка, 1999. — № 5.

Скуратівський В. А. Етносоціальна культура як саморегульована систе­ма. — К., 1993.

Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1991.

5.2. Філософія історії



Історія є однією з форм людської думки, які найбільше поділяють дух філософії, найближче стоять до неї. І це закономірно, оскільки філософія — це теоретичний світо­гляд конкретної історичної епохи і конкретної людини, її загальна орієнтація в історично конкретному світі. Філо­софські ідеї та концепції, відірвані від їх конкретно-історичного (соціально-культурного) тла, є штучними, абст­рактними «речами в собі», оскільки неможливо зрозуміти ні їх сенсу, ні соціальної функції. Історія — джерело бага­тьох (якщо не більшості) філософських проблем. Знищіть історію, зазначав видатний оксфордський філософ Робін-Дж. Колінгвуд (1889—1943), і ви знищите те, чим живить­ся філософія. Виплекавши, розвинувши здорову історичну свідомість, наголошував він, можна отримати все, чого по­требує філософія, крім її власних методів. Уся філософія -це філософія історії.

Поняття «філософія історії», попри більш як двохсот­літнє функціонування, не має єдиного, точно визначеного змісту- Для одних вона — пізнання сенсу історії загалом або дослідження загальних законів історичного процесу, для ДРУГИХ — пізнання історичного часу й історичного простору, або філософська теорія історичного знання, для третіх — дослідження іманентної логіки розвитку людсь­кого суспільства, або філософський огляд історії людства тощо. Як бачимо, ці визначення не є суперечливими, вони скоріше доповнюють, деталізують, а то й повторюють одне одного. Синтезуючи різні погляди, можна зробити висно­вок, що в основу філософії історії покладено теоретичний аналіз динаміки форм і способів плинних у часі людсь­ких соціокультурних єдностей.

Філософія історії сфера філософського знання про загаль­ність і сутнісність історичного процесу, іманентну логіку розвит­ку суспільства.

Поняття «філософія історії» запровадив у науковий обіг Вольтер у праці «Філософія історії» (1765), покликаний надати історії якісно нового звучання, яке відповідало б рівню зрілості тогочасного європейського суспільства. Річ у тім, що на ранніх етапах суспільного життя поняття «історія» означало розпитування, зв'язний виклад почу­того, побаченого, прочитаного. Це був систематичний ви­клад як власних, так і здебільшого чужих свідчень, некри­тичних оповідок, неймовірних байок. Історія-свідчення й була основним типом давньої та середньовічної історіо­графи, що наприкінці XVIII ст. сприймалося як анахро­нізм. Вольтер намагався покласти цьому край, адже цей тип вже не міг серйозно сприймати жоден критичний ро­зум. Філософ вважав, що історики мають відійти від сти­лю оповідок і сконцентруватися на дослідженні історії ре­месел і мистецтва, манер і звичаїв, тобто соціально-економічних, культурних явищ. Такій реформованій історії він і дав назву «філософія історії», під якою розумів сис­темне і критичне мислення як різновид історичного мис­лення. Вольтер вважав, що таким чином інтерпретована історія стане наукою в широкому значенні слова, предме­том, гідним уваги найкращих умів.

Щодо започаткування філософії історії як самостійно­го напряму наукової діяльності, перших авторів у цій ца­рині побутують різні точки зору. Так, французький філо­соф Жозеф Ернест Ренан (1823—1892) віддає пальму пер­шості пророку Даниїлу, автору масштабного змалювання

Філософія і суспільство

філософія історії

зміни чотирьох монархій, яке тривалий час було джере­лом натхнення для багатьох християнських письменни­ків і основою історії європейських народів часів середньо­віччя. Інші «батьком» філософії історії вважають Арісто-теля, беручи до уваги його «Політику». Лоран апелює до Августина Блаженного як родоначальника принаймні ка­толицької філософії історії. Дергенс віддає перевагу іс­панському священику Павлу Орозію (V ст.). Однак біль­шість дослідників сходяться на тому, що витоки філософії історії сягають XVII—XVIII ст., коли, власне, і зароджуєть­ся думка про філософію історії й коли суспільство інтеле­ктуально дозріло до її сприйняття. Отже, нова парадигма­тика, нові принципи історичного дослідження, підготовле­ні всім попереднім інтелектуальним розвитком, з'яв­ляються лише у Новий час. Саме в цей період філософія історії постає в центрі уваги багатьох істориків, філософів, зокрема італійського філософа Дж. Віко (1668—1744), ІП.-Л. Монтеск'є (1689—1755), А.-Р. Тюрго (1727—1781), Ж.-А. Кондорсе (1743—1794) і особливо И.-Г. Гердера (1744—1803) — автора фундаментальної чотиритомної пра­ці «Ідеї з філософії історії людства» (1784—1791), що ві­діграла істотну роль у становленні філософії історії. Роз­виваючи парадигму Віко й Монтеск'є, Гердер простежував тенденцію розвитку людства на реаліях історичної мину­вшини. Це дало йому змогу певною мірою уникнути спро­щення історії, зведення її до абстрактно-умоглядних схем, врахувати суперечливий плюралістичний характер люд­ського ступеневого сходження. Такий підхід перегукуєть­ся з багатьма історіософськими вченнями XX ст.

Нарис «Ідея універсальної історії з погляду космопо­літа» (1784) І. Канта, праці Й.-Г. Гердера актуалізували погляди в цій царині Г.-В.-Ф. Гегеля. Його «Філософія історії», за словами Р.-Дж. Колінгвуда, — глибоко оригі­нальна й революційна праця, в якій історія вперше ви­простується на повен зріст і виходить на авансцену філо­софської думки.

Гегель послуговується терміном «всесвітня філософія історії», яким позначає не просто універсальну всесвітню історію, що відображає процес від первісних часів до су­часної йому культури, а історію, яка «необхідна тільки з поняття свободи духу, розвиток моментів розуму і, отже, самосвідомості...». Філософія історії Гегеля засвідчує не просто процес розвитку людства, а процес космічний, у якому світ набуває здатності осягати себе в самоусвідом­ленні як дух. Тому основним предметом його філософії

історії є дух у процесі розвитку. За словами Гегеля, «дух — це самодостатнє існування», «одна незмінне однорідна без­конечність, — чиста тотожність, — яка в своїй другій фа­зі відокремлює себе від самої себе і робить свій другий вияв власною полярною протилежністю, тобто як існу­вання для себе і в собі протиставляє загальному».

Гегель виділяє три основні фази історичного розвитку об'єктивного духу: східну (Китай, Індія, Персія), де сво­боду має лише один — сам деспот; греко-римську, де свобо­да визнається вже за кількома (в аристократіях) і багать­ма (в демократіях) та німецьку, де вільні всі. Останній фазі Гегель відводить визначальну роль у земному розвит­ку духу: «Німецький дух --це дух нового світу. Його мета - - реалізація абсолютної істини і необмежене са­мовизначення свободи — тієї свободи, змістом якої є її влас­ний абсолют». У його розумінні свобода -— це право ко­ритися законові. Де закон, там і свобода, твердив він. Та­кий витончений різновид свободи, за словами Б. Рассела, аж ніяк не означає можливості уникнути концентрацій­ного табору.

З метою реального відтворення всесвітньої філософсь­кої історії Гегель поділив усю історіографію на три види.

Первісна історіографія, її репрезентують Геродот і Фукідід, які викладали історичні події, будучи їх свідка­ми. Це робило їхні праці просторово обмеженими, оскіль­ки за таких обставин історик «не вдається до рефлексії, бо сам духовно зжився з предметом викладу і ще не вийшов за його межі».

Рефлективна історіографія. Особливістю її є те, що виклад матеріалу не пов'язаний з участю історика в поді­ях, які він описує. Рефлективну історіографію, згідно з Гегелем, представляють чотири підвиди: загальна істо­рія — огляд усієї історії певного народу, держави чи сві­ту; прагматична історія — аналіз минулого з позицій сьогодення; критична історія — історія історії, тобто оцін­ка історичних праць; перехідна до філософії історія — дослідник, викладаючи матеріал, керується загальними фі­лософськими принципами.

Філософська історіографія. За Гегелем, вона роз­глядає історію в мисленні. На підставі визнання прима­ту розуму в світі («розум — це субстанція всесвіту») Гегель наголошував, що всесвітньо-історичний процес здійснюється розумно, а тому філософія історії має роз­глядати історію такою, якою вона була насправді, тобто вивчати факти і події, не допускаючи апріорних домис-

Філософія і суспільство

філософія історії

лів. Для цього розум мусить постійно мислити, а не бути бездіяльним.

Творчо підходячи до ідей Шіллера, Фіхте, Шелінга, Ге­гель поєднав їх у струнку, уніфіковану, логічну теорію, за­сновану на основоположних принципах тотожності й діа­лектики саморозвитку духу — розуму і наявного буття в їх проекції на історію. Його філософію історії цілком за­кономірно характеризують такі прикметні риси:

— визнання історії людства як специфічної данності, що відрізняється від природи як процесу. Якщо природа е процесом циклічним, то історія ніколи не повторюється, а рухається по спіралі, набуваючи щоразу нового вияву;

— вся історія є історією думки. Тому завдання істори­ка — не знання того, що люди робили, а пізнання, розу­міння того, що вони думали під час своїх дій;

— головною пружиною історичного процесу є розум. Кожна історична особа в кожній історичній ситуації мір­кує і діє настільки розумно, наскільки вона здатна роби­ти це в даній ситуації. І ніхто інший не спроможний зро­бити більше. Тобто розум, плани якого реалізуються в історії, є не абстрактним розумом природи або трансцен­дентним божественним розумом, а розумом людським, ро­зумом обмежених осіб;

— оскільки вся історія є історією думки і засвідчує саморозвиток розуму, історичний процес у своїй основі, у своєму внутрішньому єстві — це логічний процес. За Ге­гелем, дії людей, з яких і складається історія, двоаспект-ні, мають внутрішні та зовнішні сторони. Ззовні вони є просто подіями, співвіднесеними між собою у просторі та часі, а всередині — думками, поєднаними одна з одною логічними зв'язками, що і надають історичному процесу відповідної якості;

— визнання того, що історія закінчується не в майбут­ньому, а в теперішньому часі. Філософія історії, з точки зору Гегеля, є історією, що розглядається під філософсь­ким кутом зору - - зсередини. Однак історія не має по­вних відомостей про майбутнє. І що більш по-філософсь­кому історик аналізує історію, то виразніше усвідомлює, що майбутнє є і завжди буде для нього закритою книгою. Тому й історія мусить закінчуватися теперішнім часом. Та це не унеможливлює майбутній прогрес, а лише засві­дчує, що теперішній час є фактом усвідомлення того, що невідомо, яким буде цей майбутній прогрес.

«Філософія історії» Гегеля, попри обмеження поля її дослідження політичною сферою, наявність у загальній

схемі елементів схоластики (суб'єктивний добір фактич­ного матеріалу на догоду логічній конструкції), ігнору­вання нелінійного розвитку людства, мала безперечні здо­бутки. Йдеться про вироблення Гегелем процесуального поняття історії, створення всезагальної, логічної її моделі на основі загальних закономірностей, розробку проблеми співвідношення необхідності, випадковості та свободи, фор­мування ідеї громадянського суспільства і правової дер­жави. Вони істотно вплинули на розвиток світової філо­софсько-історичної думки, сприяли поступові філософії істо­рії, більш чіткому окресленню її предмета. Ним є іманентна логіка всесвітньої історії, аналіз її сутності, внутрішнього існування, механізмів функціонування і розвитку. Філо­соф історії, абстрагуючись від конкретних суспільних явищ, піддає своєрідному синтезу все людство, виокремлюючи в ньому певні загальні закономірності, риси і властивості, ха­рактерні конкретним соціальним організаціям, які вияв­ляються залежно від історичних обставин, конкретної си­туації та природних умов. У цьому аспекті філософія істо­рії має багато спільного з історією як наукою, поза досягненнями якої вона не може розвиватись, оскільки її теоретичні узагальнення неможливі без знань конкретних фактів і конкретної дійсності. Тому філософія історії по­стійно звертається до результатів історичної науки. Однак історія та філософія історії не тотожні, між ними існують істотні відмінності. Історія розглядає кожний соціальний організм у всіх його виявах, акцентуючи на його специфіч­них характеристиках, а філософія історії осягає людство в цілому, апелює до універсальних рис і властивостей, веде пошук передусім того, що об'єднує всі соціальні організми, що властиве всім людським співтовариствам. Якщо істо­рію неможливо уявити без хронологічного перебігу подій у різних куточках планети, то філософія історії абстрагу­ється від них, оскільки її цікавлять глибинні суспільні про­цеси та їхні закономірні рушії.

Іноді філософію історії ототожнюють із соціологією з огляду на те, що вони мають спільний об'єкт вивчення — людське суспільство. Так, на думку німецького філософа П. Варта, існує тільки одна наука про долю людства, хоч як би називали її — соціологією, філософією суспільства чи філософією історії. Однак так думають далеко не всі.

М. Вебер, зокрема, вважає, що соціологія розглядає соціальні дії, соціальні відносини, поведінку, звичаї, пра­гнучи зрозуміти, пояснити, інтерпретувати їх. Соціолог П. Сорокін стверджує, що соціологія вивчає явища взає-

Філософія і суспільство

модії людей, а також явища, які є результатом цієї взає­модії (тобто головну увагу приділяє питанням соціальної дії та соціальної взаємодії, що відбуваються у конкретних соціальних групах, колективах, державі), а філософія істо­рії вивчає суспільство як універсальний об'єкт з універса­льними характеристиками (тобто спрямовує свій погляд на суспільство взагалі).

Та все ж філософію історії та соціологію є підстави вва­жати взаємодоповнюючими науками. Так, філософія істо­рії потребує конкретного соціологічного матеріалу, на під­ставі якого робить універсальні узагальнення і висновки стосовно історичного процесу. Відтворення нею процесу історії з урахуванням законів розвитку суспільства як со­ціального організму, що належить до компетенції соціоло­гії, вберігає історико-філософське знання від релігійно-містичного провіденціалізму (передбачення) і від схолас­тики логічного конструювання, властивої, наприклад, Гегелю, О. Конту. Соціологія, у свою чергу, активно вико­ристовує філософію історії як методологічний принцип до­слідження суспільних процесів і феноменів.

За змістом і проблематикою дослідження філософія історії досить близька соціальній філософії, зміст якої становлять загальні закони розвитку і функціонування суспільства, питання прогресу і регресу в історичному процесі, періодизація і типологізація в історії, матеріаль­не і духовне життя людей тощо. Однак і філософія істо­рії не обминає ці проблеми. Відмінність між ними вияв­ляється здебільшого у методах дослідження суспільного життя. Філософія історії розглядає історичний процес як розвиток соціуму у тривалому часовому періоді, а соціаль­ну філософію цікавлять завершені, готові процеси. Отже, філософія історії розглядає суспільство в динаміці, а со­ціальна філософія — у статиці.

Аналізуючи під властивим тільки їй кутом зору істо­ричний процес, філософія історії розв'язує одну з основ­них проблем — теоретичну реконструкцію історичного минулого через моделювання культурно-історичного пли­ну суспільства у формі часових цілісних символічних конструкцій. В її арсеналі -- широкий набір теорій, за­снованих на різних принципах систематизації емпірич­ного матеріалу, різних схемах розвитку людства, моде­лях структуризації світової історії, які можуть бути зве­дені до двох основних типів:

1. Теорії, в межах яких здійснюється поділ історії на стадійно загальні для всього людства етапи.

філософія історії

2. Теорії, що визнають поліваріантність, циклічність історичного розвитку різних народів, певних регіонів.

їм відповідають дві найзагальніші моделі світового іс­торичного процесу — лінійна і нелінійна, які протягом тривалого часу визначають розуміння людьми свого ми­нулого, сучасного і майбутнього.





Дата добавления: 2014-10-31; Просмотров: 261; Нарушение авторских прав?


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

studopedia.su - Студопедия (2013 - 2020) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.006 сек.