Зароджлення соціального страхування в Україні

Україна, як відомо, майже 350 років знаходилась у колоніальному стані, будучи частиною імперії, як у складі царської Росії, так і в складі СРСР. У цей період вона ніколи не проводила самостійної соціальної політики і не приймала самостійних рішень щодо соціального страхування і соціального забезпечення.

Перші закони для захисту промислових робітників були застосовані на українських землях під Австрією у 1854 р., але тільки в гірничій промисловості (а її на українських землях майже не було); у 1902 р. подібний захист введено для залізничників.

Окремі закони від 1883 р. передбачали заходи для захисту жінок і дітей (для цього були створені т. зв. промислові інспекторати).

Законом від 1887 р. введено обов'язкове страхування робітників від нещасних випадків при праці (внески сплачували працедавці);

з 1888 р. – введено обов'язкове страхування робітників на випадкові хвороби,

з 1899 р. почало діяти Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків з їх робітниками і службовцями.

у 1903 р. був прийнятий Закон «Про відповідальність підприємців за нещасні випадки з працівниками», за яким встановлювалась винагорода робітників і службовців, що потерпіли від нещасних випадків на виробництві. Цей закон започаткував підвалини страхування працівників на випадок травм і захворювань.

з 1906 р. – введено обов'язкове страхування службовців (пенсійне й інвалідне).

Сільське населення й сільські робітники ніяким страхуванням не користувалися.

Ранні форми соц.страхування робітників часто розвивалися з ініціативи працедавців, які прагнули уникнути відповідальності у разі судового розгляду справи після нещасного випадку, поранення чи смерті людей на робочому місці. Соціальна програма, таким чином, заміняла судочинство, як спосіб розв'язання конфліктних ситуацій.

Російська Імперія у справі соціального забезпечення була відсталою країною. Лише у 1912 р. створено фабричні каси хворих для обов'язкового страхування на випадок хвороби. На Україні ці каси були створені тільки на Донбасі і в деяких великих містах.

У 1912 р. під тиском політичних страйків у зв'язку з розстрілом робітників на річці Лені царський уряд Росії прийняв закони про страхування від нещасних випадків та страхування на випадок хвороби, юрисдикція яких поширювалась і на територію українських губерній. Однак інші види страхових ризиків не були охоплені системою соціального страхування. Та навіть і страхування від нещасних випадків та на випадок хвороби не поширювалось на численні галузі економіки – залізничний та морський транспорт, будівництво, сільське господарство тощо. Разом з тим прогресивним моментом прийнятих законодавчих актів було те, що вони замінили індивідуальну відповідальність підприємця за заподіяну шкоду, тобто цивільно-правову форму відповідальності на принцип страхування. Цей вид страхування припинив існування у 1917 р. у зв'язку із громадянською війною та зміною державного устрою і був відновлений тільки у 1921 р.

Відповідно до рішень Празької конференції РСДРП(б) та Краківської наради більшовики активно використовували тяжкий стан робітничого класу та неврегульованості питань соціального страхування у своїх політичних цілях. Вони, зокрема, заволоділи легальними організаціями соціального страхування (лікарняними касами тощо), як опорними пунктами революційної боротьби. Під контролем більшовиків у березні 1917 р. відбулась Перша петроградська страхова конференція, яка прийняла Ленінську страхову програму, що передбачала звільнення робітників від сплати страхових внесків та інші заходи щодо розширення соціального страхування.

Після жовтневого перевороту, уже 27.10.1917 р., рішенням ІІ Всеросійського з'їзду Рад створюється спеціальний державний орган – Народний комісаріат праці, що був покликаний здійснювати більшовицьку революційну політику у галузі охорони праці і соціального забезпечення. Так,

11.11.1917 р., чи не вперше у російській практиці, приймається Положення про страхування на випадок безробіття, яке розповсюджувалося на всіх робітників і службовців, за виключенням тих працівників, заробіток яких перевищував тримісячний середній заробіток у даній місцевості.

22.12.1917 р. затверджується Декрет «Про страхування на випадок хвороби», який передбачав надання допомоги у разі пологів, хвороби, смерті працівника, а також такі види лікарської допомоги: невідкладну медичну допомогу, амбулаторне лікування, лікування на дому, допомогу у пологовому будинку, стаціонарне лікування з повним утриманням, санаторне та курортне лікування тощо.

Після проголошення більшовиками політики «воєнного комунізму» соціальне страхування було замінене на соціальне забезпечення на підставі Положення про соціальне забезпечення трудящих, яке було затверджене 31.10.1918 р. Фінансування за рахунок страхових внесків поступово було замінене на пряме фінансування за рахунок державних асигнувань з бюджету. Для організації соціального забезпечення при місцевих органах Наркомпраці були створені підвідділи соціального забезпечення і охорони праці, на які покладалось завдання організації матеріальної допомоги, включаючи і натуральну допомогу в основному сім'ям червоноармійців та хворим пролетарям.

Після закінчення громадянської війни і оголошення більшовиками нової економічної політики знову постало питання про зміни в політиці соціального страхування. 15.11.1921 р. Ленін підписав декрет «Про соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею». Цим декретом було відновлено соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею, в державних, кооперативних, громадських, концесійних, орендних, приватних підприємствах, установах, господарствах. Страхування розповсюджувалось на всі види тимчасової та постійної втрати працездатності, на випадок безробіття, а також на випадок смерті. Сплата страхових внесків була повністю покладена на підприємства і установи, при чому на приватний сектор – у підвищеному розмірі. На соціальне страхування був покладений обов'язок фінансування медичної допомоги населенню через страхові каси.

З 1924 р. органи соціального страхування приступили до організації санаторно-курортного лікування і будинків відпочинку, які до цього часу були у віданні органів охорони здоров'я та профспілок.

До жовтня 1917 р. соціальне забезпечення людей похилого віку на території царської Росії будувалось не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездатності та настання інвалідності! Не дивлячись на те, що багато країн Європи вже на початку ХХ ст. почали запроваджувати соціальне страхування по старості, в Росії, а потім і в СРСР випадок настання старості аж до 1928 р. не включався до сфери соціального страхування. Лише втрата працездатності та інвалідність визнавались пролетарською державою сферою соціального забезпечення на підставі ось такого принципу: «... фарисейська повага до сивини та зморщок – це витівка для пролетарської моралі... Якщо ти старий, але ще здатний до праці – працюй. А якщо перестав бути працездатним – одержуй пенсію».

Проте для окремих категорій працівників пенсійне забезпечення по старості почали запроваджувати дещо раніше. Так, викладачі вищих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням по старості з 1924 р. при досягненні 65 років, робітники текстильної промисловості – з 1928 р., зайняті в провідних галузях важкої промисловості та транспорту – з 1929 р. Таким чином, пенсійне забезпечення на той час не носило всеохоплюючого характеру. Лише в 1932 р. після проведеного обстеження робітників, які виходили на пенсію по інвалідності у зв'язку з втратою працездатності, воно було розповсюджене на робітників усіх галузей народного господарства.

Законодавче встановлення пенсійного віку – 55 р. для жінок і 60 р. для чоловіків було здійснене в СРСР протягом 1928–1932 рр. У той час вважалося, що на межі названого віку у більшості людей чітко виявляються ознаки постаріння організму, що ускладнює їх регулярну професійну діяльність. Виходячи з цього і був встановлений хронологічний пенсійний вік, який відтоді не змінювався.

Проблема підвищення пенсійного віку хоча і поставала з часом, але все ж не виходила за рамки наукових дискусій, бо відносно низький вік виходу на пенсію в СРСР та країнах Східної Європи розглядався як одне із головних завоювань трудящих при соціалізмі. Очікувана тривалість життя при народженні наприкінці 20-х рр. становила в середньому 47 р., в т. ч. у чоловіків – 45, а у жінок – 49 р. А середня тривалість життя при виході на пенсію була у чоловіків 15,5 років при досягненні віку 60 р., а у жінок – 16,56 року у віці 55 р. Для порівняння відмітимо, що очікувана тривалість життя при народженні в 1997–1998 рр. в Україні склала 68 років, у т. ч. у чоловіків 63, і у жінок 73 р. Тривалість життя при досягненні пенсійного віку у чоловіків становить сьогодні в середньому 14,2 роки, а у жінок при досягненні 55 років – 22,5 роки. Таким чином, загальна тривалість життя збільшилась за 70 років для обох статевих груп в середньому на 21 рік, тоді як термін дожиття при виході на пенсію у чоловіків зменшився майже на 1,5 року, а у жінок він збільшився на 6 років.

Але чому встановили неоднаковий віковий ценз для чоловіків і жінок? Сьогодні в Україні навіть не кожен фахівець може правильно пояснити цей «феномен». Насправді ж, рішення щодо різного пенсійного віку не мало ніяких фізіологічних обґрунтувань. Так склалося історично, з самого початку запровадження солідарної пенсійної системи, і не в Радянському Союзі, а у Німеччині часів канцлера Отто фон Бісмарка. Демографи стверджують, що наприкінці ХІХ ст. у середньо-статичній німецькій сім'ї чоловік був на 5 років старший за дружину. Це означає, що якби пенсійний вік був однаковим, то чоловіки виходили б на пенсію на цілих п'ять років раніше, ніж їхні дружини. Чи можна було тоді уявити немолодого вже чоловіка, дружина якого працює, а він нудьгує цілий день вдома, залишаючись сам-на-сам з каструлями та клопотами по веденню господарства? Виходячи суто з соціально-побутових міркувань, німецький уряд такого не міг допустити, і фактично подбав не про жінок, а навпаки – про комфортне життя чоловіків.

Дата добавления: 2014-10-31